Селянство України

Після реформи 1861 р. площа землі дев'ятьох губерній України, тобто без Холмщини, Полісся, Подоння й Кубані, становила 47 760 тис. десятин, або понад 11% всієї площі європейської Росії; з того під посівами було 19 727 тис. десятин. У 1884 р. площа орної землі в Україні зросла до 23 463 тис. десятин, що становило 22% посівної площі європейської Росії, на яких вирощувано у середньому 66 млн. тонн зерна в 1880 pp. до 123 мільйони в 1900 p., або 24% загального збору європейської Росії3. Більшість цієї землі на півдні України опинилася в руках російських поміщиків.

Україна вирощувала десятки мільйонів тонн збіжжя і завдяки розширенню орних земель, зокрема в степових провінціях, кількість його постійно зростала, що робило її основним районом вирощування пшениці в цілій Російській імперії. У кінці XIX ст. Україна була одним з головних районів капіталістичного землеробства, даючи (1904 р.) 75,1% озимої і 38,5% ярої пшениці європейської Росії. Разом з Кубанню вона постачала на експорт найбільше пшениці та ячменю в цілій Європі, спершу до Англії, а пізніше до Німеччини. Під кінець XIX ст. тільки через чорноморсько-азовські порти щорічно вивозилося близько 5 млн. тонн зерна, що становило майже половину експортованого зерна цілої імперії. Крім того, частина зерна вивозилася з України через балтійські порти й сухопутні митниці.

Коли до цього додати ще й експорт цукру, тоді стане зрозумілим, чому Україну на Заході називали "шпихлірем Європи".

Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими групами населення: вони залишалися під особливим доглядом адміністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, посилати дітей на навчання до гімназій, далі застосовувано тілесні кари, які щоправда пізніше були скасовані.

Так само селяни спочатку не мали права. Економічний стан селянства через великі борговості на землю, як також непосильні громадські, земські й державні податки, був важкий.

У 1860 pp. селянство Київської, Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній відчувало великий брак землі, тоді як родючі землі Півдня України російський уряд заселював переселенцями з російських губерній, або німецькими колоністами. В одній лише Херсонській губернії відведено для переселенців 26 533 десятини державної землі, аз 1881 р. по 1893 р. в усіх трьох південних українських губерніях 157 946 десятин. Отже, нічого дивного, що під кінець XIX ст. Україна мала найбільше малоземельних селянських господарств з цілої Російської імперії.

На Правобережній Україні, де землевласниками була польська шляхта, дворянське землеволодіння скорочувалося дуже повільно. У 1905 р. воно становило 75% усіх приватновласницьких земель. До польського повстання в 1863 р. панам-поміщикам належало 90% усіх земель. Після повстання російський уряд конфіскував маєтки у причетних до повстання поляків і в 1901 р. польські поміщики мали вже тільки 47% або 3 030 200 десятин приватновласницької землі.

Селяни, які дістали менші наділи землі, або поділили їх поміж своїх дітей, мали малі й неекономічні господарства. Вони не могли вив'язатися з наложених на них зобов'язань за сплату землі, податків тощо, продавали свою землю і перетворювалися на робітників у багатших господарів, чи у фабриках і заводах. Завдяки цим процесам в Україні почалося розшарування сільського населення на бідне та багате. В останніх роках перед вибухом першої світової війни 62% селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих середньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри), було бл. 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100 акрів), було заледве 5%. Ті багатші, зі середньої групи, українські селяни, як і та найбагатша група, мали у своїх руках 60% всієї української землі. Вони були основними виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80% експортних сільськогосподарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворення колишніх пасовиськ та землі гіршої якості — на орні поля. У 1850—1870 pp. багато селян виїхало з Лівобережної України на Кубань і Південну Україну. Наприклад, з Полтавської губернії протягом 1861—1876 pp. виселилося у пошуках землі 6340 сімей, з них 34,7% виїхали в Південну Україну, 50,2% — на Кавказ і 7 родин — до Сибіру й на Далекий Схід. При переписі населення в 1910 р. у Полтавщині було 24000 селянських родин без землі, 86300 — посідало менше ніж одну третину десятини, а 55 300 родин — понижче півтори десятини, так що разом нараховувано 166 тис. безземельних або малоземельних родин, що становило 36% всієї людності Полтавщини.

Все це робилося планово згідно з великодержавною політикою "русифікації окраїн". Унаслідок того, "починаючи з 1795 по 1897 p., питома вага українського населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на 13%. У Катеринославській та Херсонській губерніях, які були районами посиленої колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало 83—90% українського населення, але за 100 років цей відсоток змалів.

На початку XX ст. найбільш численну групу селянства України становили бідні селяни, бо з 3100 тис. господарств — 1550 тис. мали менше трьох десятин. Близько 1 млн. господарів були середньо заможні і приблизно одна шоста (558 тис. господарств) належала заможним господарям. З-посеред малоземельних селян багато йшло працювати в промисловість. Але зі зростанням числа робітників, зокрема у зв'язку з існуючою економічною кризою в останньому десятилітті XIX ст., як і тому, що у великих сільських господарствах почали пристосовувати машини, безробіття зростало.

У кінці XIX ст. надлишок робочої сили у селах на Правобережній і Лівобережній Україні становив приблизно 2183 тис. дорослого чоловічого населення, яке безуспішно шукало праці3. Почалося переселення поза межі України, за Дон і на Кубань. Частина українського населення посунулася ще далі на схід, над Волгу і за Урал, до Середньої Азії, а навіть аж до берегів Тихого Океану, на т. зв. Зелений Клин, де кожна переселена родина отримувала безплатно 100 десятин землі. Тільки за п'ять років (1896—1900) на Зелений Клин емігрувало майже чверть мільйона людей, а за час від 1896 до 1914 pp. число емігрантів з України "За Урал" нараховувало 1 600 000 осіб.

Важливим явищем еміграції було те, що емігрували не найбідніші верстви селянства, які не мали засобів прожитку, а середньо-заможні, які, продавши свою землю, мали початковий капітал на розбудову нового господарства. Найбідніші селянські маси залишалися на місцях і збільшували ряди безробітних. Отже, та еміграція не розв'язувала питання надлишку селянського населення, яке заздрісно дивилося на великі землеволодіння й вимагало від уряду розподілу великих маєтків поміж безземельних. Тяжкі умови життя селянства сприяли зростанню революційних настроїв, який підсилювали ті селяни, що поверталися звільнені з фабрик чи копалень. Становище погіршало в 1901 р. внаслідок поганого врожаю, почалися селянські страйки, які охопили Київську, Полтавську і Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі садиби, цукроварні, млини, рубали ліси й забирали сільськогосподарський реманент та орали поміщицькі землі. Поміщики тікали, залишаючи свої маєтки напризволяще. У 1901—1902 pp. зареєстровано 670 селянських виступів, зруйновано 40 поміщицьких маєтків в одній тільки Полтавській губернії. У Харківській губернії проти повстанців влада вислала військо й до суду притягнено 960 осіб. Багато селян покарано шомполами без суду.