Боротьба з «ворогами народу»

Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. репресії спрямовувались, в основному, проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, у 1935–1936 рр. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій, то з 1937 р. репресії переросли в масові, захопивши широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Після того, як Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів і диверсантів, у липні 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова органам НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), згідно з яким за 4 місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з них негайно знищити 75950. Репресії здійснювалися трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області.

Репресувалися як керівні особи, так і рядові робітники, колгоспники, інтелігенти. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення на себе і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий приплив арештів.

Розслідування справ про «терористичні акти» проти представників влади вимагалося закінчувати протягом 10 днів, слухати ці справи без участі сторін, не допускати подачі клопотань про помилування й касаційного розгляду справ, вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл, виконувати негайно.

Служіння Сталіну впродовж багатьох років не врятувало партійно-державне керівництво республіки. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XІІІ з’їздом, були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік, з 11 членів політбюро репресовані 10, з 5 кандидатів у члени політбюро – 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У.

Масове винищення кадрів відбулося у військах. Лише за 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командного складу.

В 1938 р. хвиля репресій почала спадати, але аж ніяк не закінчилася. Всього протягом 1930–1941 рр. в Україні було «знешкоджено» понад 100 вигаданих антирадянських «центрів», «блоків» і «організацій».

Причиною небаченого за масштабами нищення «ворогів народу» в 1937–1938 рр. була потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових виборчих процедур. Адже 5 грудня 1936 р. надзвичайний VІІІ з’їзд Рад затвердив нову Конституцію СРСР. В ній проголошувалася побудова соціалістичного суспільства, прямі вибори до органів влади при таємному голосуванні. Селяни одержували рівні з робітниками виборчі права. Система функціонування влади теж ставала іншою: ради набули зовнішніх рис парламентської влади, однак, фактично, так і не стали самостійними.

Конституція проголошувала свободу друку і зборів, недоторканість особи, житла й листування, вводила відкритість судових процесів, підтверджувала права звинувачуваних на захист. Однак ці демократичні норми перебували у вражаючій невідповідності практиці державного терору.

Виліпком із загальносоюзної була українська конституція, затверджена в січні 1937 р., за нею УСРР перейменовувалася в Українські Радянську Соціалістичну Республіку.

Вибори у Верховну Раду СРСР відбулися в грудні 1937 р. У голосуванні взяли участь 97,8% виборців. За визначений у партійних комітетах «блок комуністів і безпартійних» було подано 99% голосів у Раду Союзу і 98% – у Раду Національностей. Будь-яку самодіяльність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше – пропозиції про альтернативні кандидатури, а такі спроби були, партапарат кваліфікував як контрреволюційні вихватки.

До Конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі держави. Існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо. Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, партія забезпечила свій вплив на всі сфери суспільного життя.