Утворення Української Центральної Ради

Українська революція 1917-1920 pp., що за своїм характером була національно-демократичною та у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення з необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства, розпочалася не сама по собі. Вона була складовою значно масштабнішого й могутнішого соціального катаклізму, в який з початку 1917 р. надовго потрапила Росія.

Процеси, що розвивалися під впливом зречення 2 березня 1917 р. Миколи II від престолу й утворення Тимчасового уряду Росії, захопили й українські терени. Як тільки вістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадських організацій м. Києва. Вона стала найавторитетнішим революційним органом влади.

У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новопосталих органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з міністрами Тимчасового уряду вони сформулювали основні політичні вимоги українського руху: запровадження національно-територіальної автономії для України, призначення українців на керівні пости в Україні, утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому уряді, введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну системи тощо.

Головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом перейняла Українська Центральна Рада (УЦР). Вже 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ТУП відбулися збори представників українських організацій (близько 100 осіб), на яких було вирішено створити спеціальний коаліційний національний орган для координування українського руху - Центральну Раду. Наступного дня пройшли велелюдніші збори, що поповнили комітет нової організації. Її головою обрано видатного вченого-історика, найавторитетнішого й найвпливовішого на той час українського громадського діяча Михайла Грушевського. Основу політичної платформи УЦР становила сформульована ним вимога «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі».

Взагалі, перші місяці після повалення династії Романових засвідчили масовий вибух революційного ентузіазму по всій колишній Російській імперії. Величезний переворот, якого чекали десятиліттями, впав як дар з неба,без боротьби і крові. Загальний настрій був такий, що навіть злочинці припинили на деякий час грабувати. Вся весна пройшла під знаком багатотисячних святкових маніфестацій. Швидко відроджувалося громадське життя, з'явилося величезне число нових газет і видавництв, у тому числі й українських, відроджувались або утворювалися нові масові громадські та політичні організації й т. ін. Усі ці зміни провадилися під лозунгами соціалізму й демократії: гасла «земля і воля», «демократична республіка», «вся влада народу» панували над усіма іншими. З кличами недемократичними й несоціалістичними не можна було виходити в люди. Впливи поміркованих (так званих буржуазних) партій звелися до нуля.

Героями дня стали російські соціалісти-революціонери (есери) й соціал-демократи (меншовики). В Україні окрім них найбільшою популярністю користувалися їхні національні відповідники - Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Навіть поміркована партія національної інтелігенції - Товариство українських поступовців - змінила свою назву на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Подібним чином невелика самостійницька група назвала себе Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). Соціалістичну орієнтацію обох партій визначала лише назва, а насправді вони становили центр в українському Таборі. Більшість у Центральній Раді належала «лівим» - українським есерам і есдекам. Федералісти (есефи) творили їм конструктивну опозицію. Праве крило займала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), до якої, зокрема, увійшов Микола Міхновський.

Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди. Основу уявлення про соціалізм не лише рядових, а й деяких керівних діячів українських партій складало не вивчення творів Маркса, Лассаля, Бернштейна, a читання популярних брощур, газет і гасел маніфестацій. До того ж, політичний досвід українських соціалістів нерідко дорівнював декільком місяцям.

групповой социальный статус