Українські терени у 1939-1940 pp

У XIX ст. відомий польський поет Адам Міцкевич просив у Бога Великої війни, яка б принесла визволення польському народу. Ситуація українців після завершення першої світової війни була схожа на ту, в якій перебували поляки перед її початком. Розділені між чотирма державами, українці могли надіятися на вирішення свого питання лише збройним шляхом, у результаті всеєвропейського воєнного конфлікту.

Друга світова війна принесла майже блискавичне розв'язання проблеми єдності України. Цьому передувало підписання декількох міжнародних договорів СРСР. 23 серпня 1939 p. yМоскві, у Кремлі був підписаний пакт про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, що передбачав розмежування сфер інтересів обох держав у Європі. Низка його положень безпосередньо стосувалася українських земель: більшість території Західної України повинна була відійти до Радянського Союзу, Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони впливу. Радянсько-німецький договір розв'язував Адольфу Гітлеру руки в його агресивних планах у Європі.

1 вересня 1939 р. нацистська Німеччина здійснила напад на Польщу. Ця подія знаменувала початок Другої світової війни. Радянський Союз, аби не виглядати агресором в очах світового товариства, утримувався від будь-яких воєнних дій і вичікував падіння польської держави. Тільки вночі 17 вересня Червона Армія під командуванням генерала Семена Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Вторгнення радянського війська у східні області Речі Посполитої - Західну Україну та Західну Білорусію - реалізувало таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, керівників іноземних відомств СРСР і Німеччини. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України та Західної Білорусії.

Урядові радянські заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога «єдинокровним братам-українцям» і «братам-білорусам», які проживали у Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Якщо укладення 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких Радянський Союз протягом наступних півстоліття категорично заперечував, Й. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінськоїдиктатури на нові території і було основною метою таємного договору.

Після 12-денного маршу і коротких боїв з окремими польськими гарнізонами Червона Армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилася. 28 вересня 1939 р. між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною було підписано договір, за яким Сталін і Гітлер остаточно поділили сфери впливу інтересів та визначили нові кордони. У результаті вступу радянських військ до Західної України та Західної Білорусії у вересні 1939 p., ці території (площею близько 200 тис. кв. км і населенням 13 млн. чоловік) увійшли до складу СРСР.

Загалом ставлення до радянських частин, введених на територію Речі Посполитої, серед українського населення не було ворожим. На відзначення їхнього приходу в селах і містах зводилися тріумфальні арки; радянських солдатів і офіцерів вітали хлібом і сіллю, квітами, поцілунками. Гостинне прийняття радянських частин здебільшого не означало радянофільства чи поширення прокомуністичних настроїв. Найчастіше ентузіазм відображав реакцію на падіння ненависного польського режиму. Heвикликає сумніву, що, будь на це їхня воля, українці надали б перевагу німецькій окупації перед радянською. Коли німецькі війська у вересні 1939 р. покидали українські території, разом з ними відступало багато українців.

Ентузіазм, з яким вітали червоноармійців, дуже скоро змінився розчаруванням і навіть жалістю. Погано одягнуті, голодні, у нашмарованих дьогтем чоботах, а деякі в самих онучах, вони становили разючу відмінність до німецької та навіть польської армії. На всі розпитування місцевого населення про життя у Радянському Союзі радянські солдати й офіцери заучено відповідали: «у нас все есть», «у нас этого много». Але їхня поведінка виказувала, що вони шоковані багатством у місцевих магазинах. Матеріальні речі, звичні навіть для галицького селянина, виявилися для них цілковитою несподіванкою. Це, по суті, була перша зустріч з «буржуазним» Заходом, зовсім не таким, яким вони його знали з радянських агіток.

Кремлівське керівництво намагалось надати характеру законності приєднанню нових територій до складу СРСР. 22 жовтня 1939 р. відбулись вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори провадились під наглядом радянських військ і партійної влади; голосувати дозволялося й солдатам Червоної Армії. 26 жовтня Народні Збори розпочали свою роботу. Вже наступного дня вони, виражаючи «єдинодушну волю визволеного народу», прийняли Декларацію про встановлення радянської влади на території Західної України і висловили прохання прийняти край до складу УРСР. Це рішення було затверджене Верховними Радами СРСР та УРСР.

26 червня 1940 р. радянський нарком В. Молотов вручив румунському послу ноту ультимативного характеру з вимогою передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Відповідно до радянсько-німецьких договорів ці території належали до сфери інтересів Радянського Союзу. Розуміючи безперспективність опору, Румунія змушена була погодитись. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення Північної Буковини та придунайських українських земель до складу УРСР. Північна Бессарабія і колишня Молдавська Автономна РСР були об'єднані у складі новоствореної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (МРСР).