Осложнения геополитической ситуации в связи с развертыванием революционной борьбы. Становление украинской дипломатической службы

Национальная революция повлекла резкие изменения и в такой важной составляющей деятельности украинского социума, как международные отношения. Вивершення на середину 1650 строения независимого Украинского государства существенно изменило конфигурацию сил в Восточной, Юго-Восточной и Центральной Европе. Ее становление происходило в условиях завершения Тридцатилетней войны и в первые годы после заключения Осенью 1648 Вестфальсь - кого договора, который засвидетельствовал поражение австрийских и испанских Габсбургов, крах их намерений создать под своей эгидой мировую «христианскую» империю и подавить реформационное движение. Согласно условиям договора перекраивались границы между европейскими странами. Ослабли позиции Германии, Ватикана и частично Речи Посполитой, правительство которой с 1645 г. пошел на сближение с Францией. Зато, заметно укрепилось положение Швеции, что создавало потенциальную угрозу польским интересам в Прибалтийском регионе. В выигрыше оказалась и Франция.

Международное положение Украинского государства определялось отношением к ней польской элиты; местом, отводилось ей в геополитических планах соседних стран; целью украинской внешней политики и путями ее достижения.

Угрозу распада Речи Посполитой и возможность выделения украинских земель в самостоятельное государство польская шляхта воспринимала как настоящую катастрофу. Уже летом 1648 г., выступая в сейме, польский канцлер Ежи Оссолшський и литовский канцлер Альбрехт Станислав Радзивилл обратили уваиу присутствующих на необходимость при любых обстоятельствах добиваться сохранения территориальной целостности государства, вследствие чего посольство к Б. Хмельницкого получило строгий приказ не позволять повстанцам создания «особого удела из владений Речи Посполитой». Чтобы ликвидировать казацкую Украины, польское правительство постоянно инициировал военные действия, пытался заручиться поддержкой Франции, Австрии, немецких княжеств, Ватикана, Молдавии, Валахии, Трансильвании, России, Крыма и Османской империи. Только в условиях войны со Швецией в 1655-1659 гг король Ян Казимир и незначительная группа политиков временно согласились признать казацкой Украины статус ограниченной автономии в составе Речи Посполитой.

Не признавали Украинское государство и страны Центральной и Западной Европы, которые, в лучшем случае, сохраняли относительно нее нейтр; илитет, в остальном же - открыто встали на сторону Польши. В частности, Франция, переживая Фронду и имея напряженные отношения с Испанией, несмотря борьбу с Габсбургами, сразу же показала свою поддержку последний. Нейтральными по Речи Посполитой оставались Дания, Голландия и немецкие княжества. Бранденбург и Пруссия оказывали ей военную помощь. Римская курия активно поддерживала самые решительные действия поляков против украинском и сопротивлялась наименьшим уступкам последним в национально-конфессиональной сфере. Австрийская империя предоставляла политическую и дипломатическую помощь Речи Посполитой, способствовала вербовке на своих землях наемников.

Иную позицию занимали северные государства - революционная Англия и Швеция. Правительство первым откровенно симпатизировал освободительным движениям украинском и пытался завязать с Б. Хмельницким дипломатические контакты. Однако, понятно, что в условиях гражданской войны и удаленности от театра военных действий Англия не могла помочь Украине. Элита Швеции вынашивала планы включения Балтийского моря в свои внутренние владения, достичь чего можно было лишь в результате разгрома Речи Посполитой. Независимая Украина также могла возникнуть лишь при условии развала последней, поэтому совпадение интересов открывал путь к взаимопониманию.

Непросто складывались отношения казацкой Украины со странами Юго-Восточной Европы ~ Молдавией, Валахиею и Трансильванией. Хотя православные Молдавия и Валахия входили в состав Османской империи, Польша традиционно имела большое влияние на их политическую элиту, следовательно, воспользовавшись этого, пыталась заручиться поддержкой последней. Со своей стороны, казацкая Украина стремилась добиться не только добрососедских отношений с этими странами, но и склонить их к поддержке своих интересов. Протестантская Трансильвания, находясь в ленной зависимости от султана, опасалась поглощения со стороны Австрии, поэтому с опаской относились к ее сближения с Речью Посполитой. Чтобы укрепить собственное положение, трансильванских князей Ракоци в 1648 г. вмешались в борьбу за королевский престол в Польше, надеясь на поддержку литовских магнатов, Швеции и восставшей Украине.

Противоречивый характер имели отношения Украины с южным соседом - Крымским ханством. Невыплата польским правительством традиционных упоминки, антитатарских военный поход поляков осенью 1647 способствовали политическому сближению крымской элиты с руководством украинских повстанцев. В марте 1648 между ними заключается соглашение о военно-политический союз, направленный против Речи Посполитой. Проводя совместные антигюльськи военные кампании, крымское правительство одновременно пытался что-не допустить завоевания Украиной независимости, поскольку осознавал, что тем самым существенно ослабнут позиции Крыма в регионе и невозможным проведение традиционных набегов на украинские земли. Поэтому он повел политику сохранения равновесия сил в украинском-польской войне, что вело к взаимному истощению потенциальных противников, давало возможность влиять на их политику и использовать их в собственных интересах.

В 1648 г. Османская империя, которая вела военные действия с Венецией и Ираном, избегала обострения отношений с Речью Посполитой, король которой Владислав IV с середины 40-х гг направлял усилия на создание антитурецкой коалиции, но, заинтересован в ослаблении традиционного противника, турецкий правительство поддержало освободительное движение украинском и обязывал вассала империи - крымского хана - оказывать им военную помощь, однако Гиры этом решительно противодействовал утверждению украинского государства как независимого, настоятельно добиваясь от гетмана принятия протекции султана.

Северо-восточная соседка Украина Россия, несмотря на имеющиеся противоречия с Речью Посполитой, в сентябре 1647 г. пошла на заключение с ним соглашения о взаимопомощи в отражении татарского нападения. Когда же началась освободительная борьба украинская, российская сторона стремилась использовать ее для диплолиатичного давления на польское правительство, чтобы вернуть Смоленск и Сиверщину и добиться реализации династической унии. Выступая противником независимой Украине, российская элита, как и крымская, придерживалась долгое время политики истощения казацкой Украине и Речи Посполитой, поэтому не торопилась предоставить Украинскому государству помощь.

Итак, основная проблема заключалась в том, что геополитические интересы ни одного из государств Центральной, Восточной, Северной, Юго-Восточной Европы и Османской империи не предусматривали признание ее независимости. Казацкая Украина не воспринималась как равноправный субъект отношений, что крайне затрудняло возможность заключения союзных договоров и всегда создавало потенциальную угрозу национальному суверенитету. Прав И. Лысяк-Рудницкий, утверждая, что Б. Хмельницкий «остро чувствовал уязвимость геополитического положения Украины, и его, как и Бисмарка, преследовал кошмар коалиций". Кажется, главной заботой Хмельницкого было желание избежать войны на два фронта ... Хмельницкий хотел держать татар как ненадежных союзников, чем иметь дело с ними как с откровенными врагами в тылу. Подобные рассуждения заставляли Хмельницкого заключить союз с Москвой 1654 ».

Крымское ханство, Османская империя и Российское государство, пытаясь предотвратить завоевания Украиной независимости, непременно увязывали предоставление ей военно-политической поддержки с требованием принятия протекции. Поэтому Украинская держава оказалась в геополитическом «четырехугольнике смерти»: с запада и севера угрожала Речь Посполитая, с востока ~ Россия, с юга - Крымское ханство и Порта. Чтобы вырваться из него, собственных сил явно не хватало, а получение помощи какой-либо из названных государств так или иначе сопровождалось потерей суверенитета (речь шла только об объемах уступок). «Трагедия Украины в XVII веке (и не только в этом), - заметил Я. Дашкевич, - состояла в том, что как соборное государство она могла возникнуть и окрепнуть лишь под протекторатом одного из сторонников-соседей. Многовековое соседства с разбойничьим степью, который рассматривал Украину и украинский только как резервуар ясыря, не давало возможности осуществлять переход к независимому государству без предварительного зависимого периода ».

Сложность геополитической ситуации требовала создания эффективной дипломатической службы. В украинском правительстве не сформировалась система четкого разграничения функций между его членами, а следовательно не образовалось соответствующих ведомств, которые бы выполняли точно определенные обязанности. Как и во многих других странах Европы того, существовала практика поручений. Соответственно не было образовано и специального учреждения, ведавшая бы проведением внешней политики. И все же на основе накопленных казачеством традиций сношений с другими странами сложилась сравнительно стройная, незабюрократизована и эффективно действующая система дипломатической службы.

За 1648 характер дипломатических отношений с Речью Посполитой, в частности, заслушивание ее посольств, разработка содержания инструкций собственным послам, заключение мира, определялись генеральным советом Войска Запорожского, что принимала соответствующие решения. Вместе отношениями с Россией, Крымом, Трансильванией и другими странами преимущественно ведал Б. Хмельницкий. С начале 1649 г. роль генерального совета в решении вопросов внешней политики сводится на нет, ее место занимают старшинская или расширенная совет старшин и гетман. Формируется дуалистическая система управления дипломатической службой через посредство старшинского совета и гетмана. Функции совета заключались в выработке основ как внешнеполитического курса государства, так и с каждой страной в частности (только она решала вопросы войны или мира), разработке условий соглашений и договоров и их принятия. Принятое решение было обязательным для выполнения гетманом и могло быть отменено только генеральным советом Войска Запорожского. По этому поводу Б. Хмельницкий в письме от 22 марта 1656 писал польного гетмана С. Потоцкого: «Когда, с согласия всей старшины, ухвалиться некое решение, то его нарушить нам частным образом нельзя», поскольку «в этих краях, якгцо что-нибудь делается без совместных старших и младших советов (очевидно генеральных и офицерских - Авт.), то оно обычно не бывает постоянным, ибо такой [порядок] Войско обосновало даже обычаями ».

Нельзя умалять и роли гетмана (особенно во время, когда булавой владел Б. Хмельницкий), в руках которого сосредоточивалось практическое руководство сношениями с окружающим миром. Он принимал, вел переговоры и отправлял иностранных послов, готовил в путь украинские посольства и заслушал их отчеты, принимал активное участие в подготовке дипломатической корреспонденции, статей международных соглашений и договоров, подписывал их, руководя работой офицерских советов, в значительной степени влиял на принятие ими решений. При наличии разногласий между гетманом и членами совета решения достигалось, вероятнее всего, путем поиска консенсуса. Правда, в последние годы жизни Б. Хмельницкого старшина не осмеливалась открыто противиться его воле. После смерти гетмана в 1657 г. ситуация изменилась, и управления внешней политикой вновь приобретает дуалистического характера.

Текущую работу дипломатической службы выполнял центральный орган исполнительной власти - генеральная войсковая канцелярия во главе с генеральным писарем. По гетманства Б. Хмельницкого эту должность занимал талантливый политик Выговский, который, благодаря личным способностям, играл заметную роль в формировании внешней политики. Всю корреспонденцию готовили писцы генеральной канцелярии, там хранились и документы дипломатического характера, хотя отдельные из них были при гетмане «в зепи». От писарей требовалось своевременно и точно готовить соответствующие бумаги, иногда по несколько раз переписывались. Со временем писцы начали специализироваться по определенным направлениям дипломатического делопроизводства. Например, в канцелярии гетмана П. Дорошенко был «писец тайных дел».

Направления работы дипломатической службы определялись содержанием задач, которые ей приходилось решать на международной арене, в связи с чем смещались акценты, на передний план выдвинулись те или иные аспекты, однако неизменным оставалось главное - достижение, по словам Б. Хмельницкого, безопасности и «целости нашего государства». Важной задачей был поиск взаимопонимания с соседними странами, избежание обострения отношений с ними. В частности, в письме к шведскому королю от 28 января 1657 гетман подчеркивал: «... нет у нас больших хлопот и других дел, как только усердием заботиться о дружбе со всеми соседями; якгцо она у нас раз возникла, поддерживаем п упрямо крепко, а если же надеемся на будущее, всем сердцем ее подготавливаем ». За 1648 усилия дипломатии направлены на заключение и сохранение союза с Крымом, получение поддержки со стороны Порты, привлечение властителей России и Трансильвании к борьбе за корону в Польше и признание правительством последней по украинским государством статуса равноправного субъекта Речи Посполитой.

С первой половины 1649 и до 1654 г. приоритеты предоставлялся достижению признания со стороны Польши и других государств независимости казацкой Украины, предотвращению создания антиукраинской коалиции, поиска надежного протектора. В 1654-1657 гг ведущими направлениями внешней политики стали формирование антипольской коалиции, получение международного признания законности включения в состав государства западноукраинских земель, нейтрализация антиукраинской направленности крымско-польского военно-политического союза и защиту внутреннего суверенитета от посягательств России. Важной сферой деятельности украинских дипломатов в 1648 -1657 годах был сбор разнообразной информации о характере международных отношений в Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европе, внутриполитическое положение потенциальных союзников и противников, их военную мощь и т.д.

Уже в первые годы существования государства на основе казачьих традиций сложился церемониал приема иностранных гонцов, посланников и послов, ведение с ними переговоров. В последующие десятилетия он не претерпел существенных изменений, поэтому есть возможность определить его отличительные черты. Обращает внимание на себя стремление правительства обеспечить безопасность проезда и отъезда иностранных дипломатических миссий, создание благоприятных условий в снабжении их продовольствием и фуражом. Передвижение посольств всегда сопровождалось охраной казацкого подразделения; по обеспечению их бытовых условий, то эти вопросы решались в зависимости от обстоятельств. По свидетельству российского посла Г. Унковского, от пограничного г. Конотопа до Чигирина его встречала и провожала весной 1649 г. старшина с конными отрядами, а «продовольствие и подводы подавали равно, где сколько найдут; также и по селам, и во многих местах продовольствие и подвод не давали, ездили на своих лошадях и сами покупали еду ». В некоторых случаях гетман выдавал специальные универсалы местным органам власти с приказом предоставлять послам проводников, пищу и подводы, проявлять к ним «человечеству свою».

Форма приема зависела от ранга (гонец, посланник, посол) лица, ицо прибывала с визитом, политического статуса того, кто ее посылал, и важности возложенной на нее дипломатической миссии. Для встречи гонцов и посланников сановников Речи Посполитой, России, Крыма, Молдавии и других стран использовался гораздо проще и скромнее ритуал, чем во время принятия посольств обладателей государств. Например, посланцев польского сенатора А. Киселя и пограничных рос 1и ЯЗЫ и \ и x воевод летом 1648 г., послов львовских мещан в октябре 1648 г., посланца литовского гетмана Я. Радзивилла Мисловского в марте 1651 г. и многих других принимали по -деловому, без лишних торжеств.

Совсем иначе принимали посольства монархов. В частности, в ноябре 1648 навстречу послу польского короля Яна Казимира Я. Смяров - ском гетман выслал несколько тысяч конников. Недалеко от с. Ла - Бунька, где расположилась его ставка, посла поздравила, спешившись, старшина, предоставившим ему место в первом ряду процессии. Когда королевский посол с сопровождением под звуки музыки прибыл в гетманской ставки, его встретил с несколькими десятками «хорошо одетых и на резвых конях" воинов генеральный обозный И. Чарнота. Передав извинения от Б. Хмельницкого, то за болезни вынужден встречать его во дворе, обозный повел посла в помещение гетмана. Последний вышел навстречу Я. Смяровский, поздоровался (с уже спешенных) посреди двора и пригласил в комнату на разговор. С такой же церемониальнистю был оборудован прием в Переяславе 19 февраля 1648г. польского посольства А. Киселя. В окрестности города его встречал сам гетман «с полковниками, есаулы, сотники, военной музыкой, с бунчуком и красным знаменем». Привітавши А. Кисіля «по-козаць - ки», він пересів до нього у сани. При їх в'їзді до міста прогримів салют із 20 гармат.

Безпосередня участь гетьмана у зустрічі посольств практикувалася дуже рідко. Зазвичай цю функцію виконував хтось із генеральних старшин чи полковників (за гетьманування Б. Хмельницького це часто доручалося його синам — спочатку Тимофію, а згодом ІОрпо). Як правило, посольства прий. мали в столиці держави м. Чигирині, однак траплялися випадки, коли такі зустрічі відбувалися в інших містах, а також у військовому таборі під час воєнних дій (наприклад, узимку 1649 і 1654 рр. у Переяславі, восени 1658 р. у Липовій Долині під Гадячем).

Посли та особи, що їх супроводжували, одержували тимчасові помешкання — «двори» - неподалік від місця проживання гетьмана й перебували на утриманні скарбниці. Іноді з дипломатичних міркувань Членів посольств «навмисне розосереджували по віддаленим вулицям», щоб «не жили разом, один біля одного». В день приїзду, як правило, аудієнція їм не надавалася. В більшості випадків її призначав гетьман (через посередництво генерального старшини) трохи пізніше. Бувало й так, що посли, намагаючись пришвидшити час зустрічі, самі зверталися до гетьмана з відповідним проханням.

Існували відмінності у ритуалі аудієнції послам різних країн, що зумовлювалося як урахуванням традицій їх дипломатичної служби, так і політичними цілями українського уряду. За гетьманування Б. Хмельницького відзначався скромністю церемоніал прийому послів Молдавії, Валахії, Трансільванії, Криму, Швеції й інших держав; урочистішим він був при зустрічі послів Речі Посполитої та Порти й помпезним — Росії. На різних часових відрізках ситуація змінювалася. Зокрема, впродовж літа 1658 ~ літа 1659 рр. найпишніше обставлявся ритуал прийому польських послів, а в 1668-1674 рр. — турецьких.

Траплялися випадки, коли з політичних міркувань порушувалася черговість прийому посольств, відверто демонструвались прояви невдоволення діями урядів, що направляли їх в Україну, а окремим посланцям віддавалися почесті, належні послам. Наприклад, у лютому 1649 р. «досить недбало» Б. Хмельницький узяв на аудієнції від посольства А. Кисіля надіслані королем булаву і корогву. В травні того ж року гетьман, отримуючи переданого послом листа від Яна Казимира, не проявив «жодної шанобливості», а прочитавши, «кинув через стіл свому писареві так, що аж на землю впав». На початку серпня 1650 р. першим отримав аудієнцію турецький посол, хоча польський з'явився значно раніше. Водночас останньому не надавали «жодних почестей належних послам» і тільки після відправки турецького посольства влаштували урочисту зустріч, стріляючи з гармат.

Влаштовуваний послам бенкет становив складову дипломатичного етикету. В ньому брали участь члени сім'ї гетьмана та запрошені старшини. За столом точились розмови на різноманітні теми, переважно міжнародного характеру, проголошувалися тости на честь володарів держав, що часто супроводжувалися салютами з гармат. Відмову послів від учти гетьмани розцінювали як образу з боку монархів, котрі їх прислали. Участь у ній володаря булави була обов'язковою. Наприклад, прикутий до ліжка, смертельно хворий Б. Хмельницький, пригощаючи в середині червня 1657 р. російське посольство, піднявшись, наказав дружині й доньці підтримати його й стоячи випив «чашу за государеве багаторічне здоров'я». Щоб підкреслити важливість приїзду окремих посольств, бенкет на їхню честь міг тривати впродовж кількох днів.

У наступні дні велися переговори з обов'язковою участю гетьмана й когось 13 генеральних старшин (переважно писаря). Питання таємного змісту гетьман обговорював наодинці з послом в окремій кімнаті. Показово: українська сторона, не вагаючись, вступала з іноземними дипломатами в гострі дискусії, рішуче обстоюючи власні інтереси. Зокрема, у жовтні 1656 р. гетьман і старшина відмовлялися присягнути на договорі з Трансільванією, оскільки посли не привезли відповідної присяги за підписом і печаткою князя Дьєрдя II Ракоці, а на початку лютого 1657 р. відхилили пропозицію шведського короля Карла X укласти договір, оскільки той не визнавав входження західного регіону до складу Української держави. Прикметною рисою українського дипломатичного етикету була інтенсивність переговорного процесу та його швидке завершення. У визначений гетьманом час посольству призначалася відпускна аудієнція, на якій вручався лист до монарха, подарунки членам дипломатичної місії та гроші на дорогу. Проводжала послів урочисто («під гетьманським знаменом») старшина, інколи під звуки оркестру. Такий етикет прийому послів зберігся майже до кінця XVII ст.

Усталеного в тогочасній європейській дипломатичній етиці принципу, що «навіть в час найтяжчої війни ніде посол не повинен бути затриманий», а його дипломатичну недоторканність слід шанувати «навіть на полі бою», гетьмани дотримувалися свято. Вони уважно пильнували за безпекою їхнього проїзду, надавали «охоронні» універсали, порушників яких суворо карали. За весь час революції вдалося виявити лише два випадки відступу від цієї традиції: у вересні 1668 р., коли, дізнавшись про підступну політику кримської знаті, гетьман П. Дорошенко, не стримавшись, кілька разів ударив «по губах» послів калги-султана, та наприкінці травня 1649 р., коли за відсутності гетьмана старшина за потаємну спробу привласнити «черкаську і чигиринську землю» й перетворити козаків, котрі тут проживали, на своїх підданих, наказала стратити королівського посла Я. Смяровського.

Складний етикет засвідчував тривалий процес становлення української дипломатичної служби; її високий рівень відповідав нормам тогочасної європейської дипломатії; а успішне функціонування потребувало людей із відповідними якостями та знаннями, які визначалися специфікою виконуваної роботи. Активна зовнішня політика, що супроводжувалася інтенсивним міждержавним листуванням, прийняттям і відправленням щороку десятків посольств, посланців і гінців, гостро потребувала перекладачів із польської, російської, латинської, турецької та інших мов. Через дефіцит знавців східних мов на роль перекладачів у посольствах залучали іноземців, зокрема, грецьких і вірменських купців. Водночас військова канцелярія й окремі полковники вживали заходів для підготовки власних фахівців. Дипломатична служба потребувала значної кількості осіб, котрі знали дороги, були пристосованими до умов мандрівного життя, мали навички усного спілкування іноземними мовами. Такими виступали часто згадувані в джерелах «бути» і «товмачі» («тлумачі» і «толмачі»), котрі як «пристави» супроводжували іноземних гостей і послів, входили до складу українських посольств і виконували самостійні функції гетьманських гінців до володарів і сановників інших країн, через гцо їх можна вважати найнижчим рангом дипломатичної служби.

Вигцу сходинку посідали перекладачі й секретарі посольств. Над ними в службовій ієрархії стояли «посланці» й «посли». Хоча офіційного розмежування статусів «посланця» й «посла» ще не відбулося, все ж, як засвідчують джерела, цей процес інтенсивно розвивався. Зокрема, виразно окреслюється коло їхніх повноважень: «посланці» привозили листи, інформували про стан справ у козацькій Україні, вступали у переговори з окремих (зазвичай другорядних) питань міждержавних відносин, а посли відправлялися для розв'язання важливих дипломатичних завдань, і лише вони мали повноваження укладати угоди й договори. Місію посланців виконували сотники, полкові старшини, інколи досвідчені козаки, тоді як послами виступали переважно полковники и генеральні старшини. При цьому чисельність почту посланця значно поступалася складу «посольства» посла. Ще один важливий штрих до функціонування системи дипломатичної служби: наприкінці 50-х — у 60-х рр. XVII ст. стосовно окремих послів частішає вживання запозиченого з польської дипломатичної практики терміна «комісар». Відомо, що в Речі Посполитій він трактувався як «великий посол», на котрого покладалися обов'язки вести переговори з питань укладення мирного договору. 'Гаку саму функцію виконували українські «комісари».

Виконання місій послів і комісарів гетьмани доручали досвідченим, найчастіше освіченим старшинам, котрі вміли чітко формулювати й висловлювати (а в разі потреби й приховувати) думки, підтримувати розмову, наполегливо й аргументовано обстоювати позицію, приймати відповідні рішення. Вочевидь, звертали увагу й на зовнішній вигляд, що мав справляти приємне враження. Водночас це мали бути люди, здатні долати труднощі й виявляти твердість у виконанні інструкцій. Впр авними дипломатами були І. Виговський, С. Богданович-Зарудний, ГТ Тетеря, ГТ Дорошенко, С. Мужиловський, А. Жданович, Г. Гуля - ницький, А. Бускевич, С. Савич, Я. Гіетрановський та ін. Іноді уряд залучав до виконання посольських доручень й іноземців. З-поміж них найпомітнішими постатями були І. Тафралі, О. Астаматій та Д. Колугер. Оскільки спеціалізації серед послів і посланців не існувало, гетьман, призначаючи їх, найвірогідніше, виходив зі спроможності тих чи інших осіб виконати те чи інше доручення. Склад і чисельність посольства залежали від важливості дипломатичної місії, що покладалася на нього. Як правило, в середньому чисельний склад посольства коливався в межах 20-40 осіб.

Прикметною рисою української дипломатії кінця 50—70-х рр. XVII ст. стало формування для розробки змісту важливих міжнародних договорів чи їх ратифікації представницьких посольств. Наприклад, за таким принципом організовувалися посольства весною 1659 р. на Варшавський сейм для ратифікації Гадяцького договору, восени того ж року до Москви для перегляду статей Переяславського договору 1659 р., весною 1669 р. до Стамбула для остаточної редакції змісту украшсько-турецького договору тощо. Вірогідно, при цьому дотримувалися рівної пропорційності представництва, через що різко зростала чисельність посольств.

Велику увагу приділяли оформленню дипломатичної документації, без наявності якої жодне посольство не було повноважним. її невід'ємною складовою були листи, адресовані монархам, керівникам і членам урядів, впливовим вельможам. На думку Ф. Шевченка, термін «лист» офіційно вживався для визначення дипломатичного листування, на відміну від інших документів, що стосувалися внутрішніх справ. Листи готували у військовій канцелярії писарі, однак не виключено, що інколи не без безпосередньої участі гетьманів (насамперед Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка). Всі листи підписувалися гетьманами й скріплювалися печатками. У періоди найбільших успіхів визвольної боротьби Б. Хмельницький удавався до використання титу - латури «Божою милістю». Прикметно: якщо листи писалися кирилицею, то Б. Хмельницький і підписувався нею, якщо польською чи латинською мовами — латинським шрифтом.

Сформований за гетьманування Б. Хмельницького формуляр листів не зазнав істотних змін і в наступні роки. Розпочиналися вони (початковий протокол) інтитуляцією (означення особи, котра надсилає листа), інскрипцією (означення адресата) і салютацією (вітання). Остання інколи передувала інскрипції; інвокашя (богослів'я) не використовувалася. Важливого значення надавали відповідним зверненням і титулуванням особи, до якої надсилався лист, оскільки применшення титулу могло призвести до міжнародних ускладнень. В основній частині листів переважно стисло подавалася нарація (виклад суті справи). Диспозиція (розпорядження) мала умовний характер, бо зміст листів містив не накази, а прохання, пропозиції та пояснення гетьманів. Постійною складовою була короборація (відомості про засвідчувальні знаки документа); рідше вживалися аренга (преамбула), промульгація (публічне оголошення) та санкція (заборона порушувати документ).

Заключний протокол мав датум (місце і час видачі документа). Апрекації (висновку) не було. Документи, що надсилалися до Росії та Молдавії, датувалися за старим, а до Речі Посполитої, Венеції й інших країн — переважно за новим стилем.

Дослідники відзначають відмінності стилю листів, написаних до правителів і глав урядів різних країн, із урахуванням прийнятого в них етикету. Наприклад, листам до польського короля притаманна витончена ввічливість й шляхетне багатослів'я із вживанням таких висловів, як «вірні піддані», «покірні слуги» тощо; до російського царя — діловитість; трансільванських князів — витіюватість; турецького султана — пишномовне багатослів'я. Серед дипломатичних листів виділялися «вістові листи», в яких представники українського уряду інформували російський про хід воєнних дій із Річчю Посполитою й Кримським ханством, а також «проїжджі листи», що засвідчували особу його власника, характеризували суть місії й передбачали прохання надати підтримку.

Окрім листів посли отримували інструкції, що розроблялися у військовій канцелярії й стверджувалися гетьманським підписом. У них стисло окреслювалася позиція уряду, визначалася тактична лінія поведінки. Різновидом інструкцій були кондиції, в яких викладалися лише умови пропонованого договору чи угоди. Вони не мали таємного характеру й надавалися для ознайомлення іншій стороні. На жаль, ані листи, ані інструкції не дають змоги з'ясувати змісту найважливіших таємних доручень, що їх гетьман не довіряв паперові й давав послам усно. Відомо, що посли одержували суворі розпорядження дотримуватися під час переговорів настанов інструкцій. Майже не збереглися донесення та звіти українських послів, посланців і гінців. З часу гетьманування Б. Хмельницького виявлено тільки одне донесення П. Яненка та А. Кульки від 14 травня 1651 р. гетьманові та його синові Тимофію й один звіт посольства до Криму від 26 жовтня 1654 р. Як встановили дослідники, звіт українських дипломатів за формою нагадував розгорнутий лист.

Мета переговорів полягала в укладенні угод і договорів, тексти яких становили важливу складову дипломатичної документації, більшість якої, на жаль, не збереглася (до нашого часу тільки у чернетках - редакціях дійшли «Березневі статті» Б. Хмельницького — найголовнішої частини договору 1654 р. із Росією). Слід пам'ятати також, що окремі договори могли складатися не з одного, а з комплексу документів. Традиційно зміст договорів не розголошувався й був відомим тільки обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам). Зокрема, умови Зборівського договору залишалися невідомими для козацького загалу, не кажучи про мпцан і селян, а українсько-російського договору 1654 р. — навіть для переважної більшості старшин.

Через брак джерел важко з'ясувати питання про масштаби фінансування посольств, посланців і гінців. Однак, ураховуючи їхні успішні дії в столицях багатьох держав, гідне протистояння польським дипломатам у Бахчисараї та Стамбулі, збір багатого інформаційного матеріалу, можна припустити, що уряд приділяв цьому аспекту дипломатичної служби належну увагу. За підрахунками 3. Вуйцика, у другій половині XVII ст. на утримання польської дипломатії припадало близько 7,6 % видатків держави. Мабуть, не менший, якщо не більший відсоток становили витрати на дипломатичну службу і в козацькій Україні. За свідченням Б. Хмельницького, яке він зробив у червні 1657 р., всі державні прибутки витрачалися на утримання послів і посланців різних держав та на військові потреби.