Ускладнення геополітичної ситуації в зв`язку з розгортанням революційної боротьби. Становлення української дипломатичної служби

Національна революція спричинила різкі зміни і в такій важливій складовій діяльності українського соціуму, як міжнародні відносини. Вивершення на середину 1650 р. будови незалежної Української держави істотно змінило конфігурацію сил у Східній, Південно-Східній та Центральній Європі. Її становлення відбувалося в умовах завершення Тридцятирічної війни та в перші роки після укладення восени 1648 р. Вестфальсь - кого договору, який засвідчив поразку австрійських й іспанських Габсбургів, крах їхніх намірів створити під своєю егідою світову «християнську» імперію й придушити реформаційний рух. Згідно з умовами договору перекроювалися кордони між європейськими країнами. Послабилися позиції Німеччини, Ватикану й частково Речі Посполитої, уряд якої з 1645 р. пішов на зближення з Францією. Натомість, помітно зміцнилося становище Швеції, що створювало потенційну загрозу польським інтересам у Прибалтійському регіоні. У виграші виявилася і Франція.

Міжнародне становище Української держави визначалося ставленням до неї польської еліти; місцем, що відводилося їй у геополітичних планах сусідніх країн; метою української зовнішньої політики та шляхами її досягнення.

Загрозу розпаду Речі Посполитої й можливість виокремлення українських земель у самостійну державу польська шляхта сприймала як справжню катастрофу. Вже влітку 1648 р., виступаючи на сеймі, польський канцлер Єжи Оссолшський і литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивілл звернули уваїу присутніх на необхідність за будь - яких обставин домагатися збереження територіальної цілісності держави, внаслідок чого посольство до Б. Хмельницького отримало суворий наказ не дозволяти повстанцям створення «особливого уділу з володінь Речі Посполитої». Щоб ліквідувати козацьку Україну, польський уряд постійно ініціював воєнні дії, намагався заручитися підтримкою Франції, Австрії, німецьких князівств, Ватикану, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Росії, Криму й Османської імперії. Лише в умовах війни зі Швецією у 1655-1659 рр. король Ян Казимир і незначна група політиків тимчасово погодилися визнати за козацькою Україною статус обмеженої автономії в складі Речі Посполитої.

Не визнавали Українську державу і країни Центральної і Західної Європи, які, у кращому випадку, зберігали щодо неї нейтр;ілітет, в іншому ж — відкрито вставали на бік Польщі. Зокрема, Франція, переживаючи Фронду й маючи напружені відносини з Іспанією, попри боротьбу з Габсбургами, одразу ж засвідчила свою підтримку останній. Нейтральними щодо Речі Посполитої залишалися Данія, Голландія та німецькі князівства. Бранденбург і Пруссія надавали їй військову допомогу. Римська курія активно підтримувала найрішучіші дії поляків проти українців і чинила спротив найменшим поступкам останнім у національно-конфесійній сфері. Австрійська імперія надавала політичну й дипломатичну допомогу Речі Посполитій, сприяла вербуванню на своїх землях найманців.

Іншу позицію займали північні держави — революційна Англія та Швеція. Уряд першої відверто симпатизував визвольним змаганням українців і намагався зав'язати з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти. Однак, зрозуміло, що в умовах громадянської війни та віддаленості від театру воєнних дій Англія не могла допомогти Україні. Еліта Швеції виношувала плани включення Балтійського моря у свої внутрішні володіння, досягти чого можна було лише в результаті розгрому Речі Посполитої. Незалежна Україна також могла постати лише за умови розвалу останньої, тож збіг інтересів відкривав шлях до порозуміння.

Непросто складалися відносини козацької України з країнами Південно-Східної Європи ~ Молдавією, Валахїєю й Трансільванією. Хоча православні Молдавія і Валахія входили до складу Османської імперії, Польща традиційно мала вагомий вплив на їхню політичну еліту, отже, користуючись із цього, намагалася заручитися підтримкою останньої. Зі свого боку, козацька Україна прагнула домогтися не лише добросусідських взаємин із цими країнами, а й схилити їх до підтримки своїх інтересів. Протестантська Трансільванія, перебуваючи у ленній залежності від султана, побоювалася поглинення з боку Австрії, тому з осторогою ставилися до її зближення з Річчю Посполитою. Щоб зміцнити власне становище, трансільванські князі Ракоці у 1648 р. втрутилися у боротьбу за королівський престол у Польщі, сподіваючись на підтримку литовських магнатів, Швеції та повсталої України.

Суперечливий характер мали відносини України з південним сусідом — Кримським ханством. Невиплата польським урядом традиційних упоминків, антитатарський військовий похід поляків восени 1647 р. сприяли політичному зближенню кримської еліти з керівництвом українських повстанців. У березні 1648 р. між ними укладається угода про військово-політичний союз, спрямований проти Речі Посполитої. Проводячи спільні антигюльські воєнні кампанії, кримський уряд водночас намагався будь-що не допустити виборення Україною незалежності, оскільки усвідомлював, що тим самим істотно послабляться позиції Криму в регіоні й унеможливиться проведення традиційних набігів в українські землі. Тому він повів політику збереження рівноваги сил в українсько-польській війні, що вело до взаємного виснаження потенційних противників, давало змогу впливати на їхню політику й використовувати їх у власних інтересах.

На 1648 р. Османська імперія, яка вела воєнні дії з Венецією й Іраном, уникала загострення відносин із Річчю Посполитою, король якої Владислав IV із середини 40-х рр. спрямовував зусилля на створення антитурецької коаліції, але, зацікавлений у послабленні традиційного супротивника, турецький уряд підтримав визвольні змагання українців й зобов'язував васала імперії — кримського хана — надавати їм воєнну допомогу, однак гіри цьому рішуче протидіяв утвердженню Української держави як незалежної, настійно домагаючись від гетьмана прийняття протекції султана.

Північно-східна сусідка України Росія, попри наявні суперечності з Річчю Посполитою, у вересні 1647 р. пішла на укладення з нею угоди про взаємодопомогу у відбитті татарського нападу. Коли ж розпочалася визвольна боротьба українців, російська сторона прагнула використати її для диплоліатичного тиску на польський уряд, щоб повернути Смоленськ і Сіверщину та домогтися реалізації династичної унії. Виступаючи противником незалежної України, російська еліта, як і кримська, дотримувалася тривалий час політики виснаження козацької України и Речі Посполитої, тому не поспішала надати Українській державі допомогу.

Отже, основна проблема полягала в тому, що геополітичні інтереси жодної з держав Центральної, Східної, Північної, Південно-Східної Європи та Османської імперії не передбачали визнання її незалежності. Козацька Україна не сприймалася як рівноправний суб'єкт відносин, що вкрай ускладнювало можливість укладення союзних договорів й завжди створювало потенційну загрозу національному суверенітету. Мав рацію І. Лисяк-Рудницький, стверджуючи, що Б. Хмельницький «гостро відчував уразливість геополітичного становища України, і його, як і Бісмарка, переслідував "кошмар коаліцій". Здається, головною турботою Хмельницького було бажання уникнути війни на два фронти... Хмельницький волів тримати татар як ненадійних союзників, аніж мати справу з ними як з відвертими ворогами в тилу. Подібні міркування змушували Хмельницького укласти союз із Москвою 1654 р.».

Кримське ханство, Османська імперія й Російська держава, намагаючись запобігти виборенню Україною незалежності, неодмінно ув'язували надання їй військово-політичної підтримки з вимогою прийняття протекції. Тож Українська держава опинилася в геополітичному «чотирикутнику смерті»: із заходу та півночі загрожувала Річ Посполита, зі сходу ~ Росія, з півдня — Кримське ханство й Порта. Щоб вирватися з нього, власних сил явно бракувало, а отримання допомоги з боку якоїсь із названих держав так чи інакше супроводжувалося втратою суверенітету (йшлося лише про обсяги поступок). «Трагедія України у XVII столітті (та не лише в цьому), — зауважив Я. Дашкевич, — полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом, який розглядав Україну та українців лише як резервуар ясиру, не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду».

Складність геополітичної ситуації вимагала створення ефективної дипломатичної служби. В українському уряді не сформувалася система чіткого розмежування функцій між його членами, а відтак не утворилося відповідних відомств, які б виконували точно визначені обов'язки. Як і в багатьох інших країнах тогочасної Європи, існувала практика доручень. Відповідно не було утворено й спеціальної установи, що відала б проведенням зовнішньої політики. І все ж на основі накопичених козацтвом традицій зносин з іншими країнами склалася порівняно струнка, незабюрократизована й ефективно діюча система дипломатичної служби.

Упродовж 1648 р. характер дипломатичних відносин із Річчю Посполитою, зокрема, заслуховування її посольств, розробка змісту інструкцій власним послам, укладення миру, визначалися генеральною радою Війська Запорозького, що приймала відповідні ухвали. Водночас відносинами з Росією, Кримом, Трансільванією й іншими країнами переважно відав Б. Хмельницький. З початку 1649 р. роль генеральної ради у розв'язанні питань зовнішньої політики зводиться нанівець, її місце посідають старшинська або розширена старшинська рада та гетьман. Формується дуалістична система управління дипломатичною службою через посередництво старшинської ради та гетьмана. Функції ради полягали у виробленні підвалин як зовнішньополітичного курсу держави загалом, так і з кожною країною зокрема (лише вона розв'язувала питання війни чи миру), розробці умов угод і договорів та їх ухвалення. Прийняте рішення було обов'язковим до виконання гетьманом і могло бути скасоване тільки генеральною радою Війська Запорозького. З цього приводу Б. Хмельницький у листі від 22 березня 1656 р. писав до польного гетьмана С. Потоцького: «Коли, за згодою всієї старшини, ухвалиться якесь рішення, то його порушити нам приватним чином не можна», оскільки «в цих краях, якгцо що-небудь робиться без спільних старших і молодших рад (вочевидь генеральних і старшинських. — Авт.), то воно звичайно не буває сталим, бо такий [порядок] Військо обгрунтувало навіть звичаями».

Не можна применшувати й ролі гетьмана (особливо в час, коли булавою володів Б. Хмельницький), у руках якого зосереджувалося практичне керівництво зносинами з навколишнім світом. Він приймав, вів переговори і відправляв іноземних послів, готував у дорогу українські посольства і заслуховував їхні звіти, брав активну участь у підготовці дипломатичної кореспонденції, статей міжнародних угод і договорів, підписував їх; керуючи роботою старшинських рад, значною мірою впливав на ухвалення ними рішень. За наявності розбіжностей між гетьманом і членами ради рішення досягалося, найвірогідніше, шляхом пошуку консенсусу. Щоправда, в останні роки життя Б. Хмельницького старшина не наважувалася відкрито суперечити його волі. Після смерті гетьмана у 1657 р. ситуація змінилася, й управління зовнішньою політикою знову набуває дуалістичного характеру.

Поточну роботу дипломатичної служби виконував центральний орган виконавчої влади — генеральна військова канцелярія на чолі з генеральним писарем. За гетьманування Б. Хмельницького цю посаду обіймав талановитий політик І. Виговський, котрий, завдяки особистим здібностям, відігравав помітну роль у формуванні зовнішньої політики. Всю кореспонденцію готували писарі генеральної канцелярії, там зберігалися й документи дипломатичного характеру, хоча окремі з них були при гетьмані «в зепі». Від писарів вимагалося вчасно й точно готувати відповідні папери, які іноді по кілька разів переписувалися. З часом писарі почали спеціалізуватися за певними напрямами дипломатичного діловодства. Наприклад, у канцелярії гетьмана П. Дорошенка був «писар таємних справ».

Напрями роботи дипломатичної служби визначалися змістом завдань, які їй доводилося розв'язувати на міжнародній арені, у зв'язку з чим зміщувалися акценти, на чільне місце висувалися ті чи інші аспекти, однак незмінним залишалося основне — досягнення, за словами Б. Хмельницького, безпеки й «цілості нашої держави». Важливим завданням був пошук порозуміння із сусідніми країнами, уникнення загострення відносин із ними. Зокрема, у листі до шведського короля від 28 січня 1657 р. гетьман підкреслював: «...немає в нас більшої турботи і інших справ, як тільки якнайстаранніше піклуватися про дружбу з усіма сусідами; якгцо вона у нас раз виникла, підтримуємо п вперто і міцно, а якщо ж маємо надію на майбутнє, усім серцем її підготовляємо». Упродовж 1648 р. зусилля дипломатії спрямовувалися на укладення й збереження союзу з Кримом, одержання підтримки з боку Порти, залучення володарів Росії й Трансільванії до боротьби за корону в Польщі та визнання урядом останньої за Українською державою статусу рівноправного суб'єкта Речі Посполитої.

Із першої половини 1649 і до 1654 р. пріоритет надавався досягненню визнання з боку Польщі й інших держав незалежності козацької України, запобіганню створення антиукраїнської коаліції, пошуку надійного протектора. У 1654—1657 рр. провідними напрямами зовнішньої політики стали формування антипольської коаліції, здобуття міжнародного визнання законності включення до складу держави західноукраїнських земель, нейтралізація антиукраїнської спрямованості кримсько-польського військово-політичного союзу та захист внутрішнього суверенітету від посягань Росії. Важливою сферою діяльності українських дипломатів у 1648 —1657 рр. був збір різноманітної інформації про характер міжнародних відносин у Центральній, Східній і Південно-Східній Європі, внутрішньополітичне становище потенційних союзників і противників, їх військову потугу тощо.

Уже в перші роки існування держави на основі козацьких традицій склався церемоніал прийому іноземних гінців, посланців і послів, ведення з ними переговорів. У наступні десятиріччя він не зазнав суттєвих змін, тому є можливість визначити його прикметні риси. Звертає увагу на себе прагнення уряду гарантувати безпеку проїзду і від'їзду іноземних дипломатичних місій, створення сприятливих умов у постачанні їх продовольством і фуражем. Пересування посольств завжди супроводжувалося охороною козацького підрозділу; щодо забезпечення їх побутових умов, то ці питання вирішувалися залежно від обставин. За свідченням російського посла Г. Унковського, від прикордонного м. Конотопа до Чигирина його зустрічала і проводжала весною 1649 р. старшина із кінними загонами, а «харч і підводи подавали не однаково, де скільки знайдуть; також і по селах, і в багатьох місцях харч і підвід не давали, їхали на своїх конях і самі купляли харч». У деяких випадках гетьман видавав спеціальні універсали місцевим органам влади з наказом надавати послам провідників, харчі й підводи, виявляти щодо них «людскость свою».

Форма прийому залежала від рангу (гонець, посланець, посол) особи, іцо прибувала з візитом, політичного статусу того, хто її посилав, та важливості покладеної на неї дипломатичної місії. Для зустрічі гінців і посланців сановників Речі Посполитої, Росії, Криму, Молдавії й інших країн використовувався значно простіший і скромніший ритуал, ніж під час прийняття посольств володарів держав. Наприклад, посланців польського сенатора А. Кисіля та порубіжних рос 1и с ь і\ и x воєвод улітку 1648 р., послів львівських міщан у жовтні 1648 р., посланця литовського гетьмана Я. Радзивілла Мисловського у березні 1651 р. та багатьох інших приймали по-діловому, без зайвих урочистостей.

Зовсім інакше приймали посольства монархів. Зокрема, у листопаді 1648 р. назустріч послу польського короля Яна Казимира Я. Смяров - ському гетьман вислав кілька тисяч кіннотників. Неподалік від с. Ла - буньки, де розташувалася його ставка, посла привітала, спішившись, старшина, котра надала йому місце у першому ряду процесії. Коли королівський посол із супроводом під звуки музики прибув до гетьманської ставки, його зустрів із кількома десятками «гарно одягнутих і на баских конях» вояків генеральний обозний І. Чарнота. Передавши вибачення від Б. Хмельницького, що той через хворобу вимушений зустрічати його у дворі, обозний повів посла до помешкання гетьмана. Останній вийшов навстріч Я. Смяровському, привітався (з уже спішеним) посеред двору й запросив до кімнати на розмову. З такою ж церемоніальністю було облаштовано прийом у Переяславі 19 лютого 1648р. польського посольства А. Кисіля. В околиці міста його зустрічав сам гетьман «з полковниками, осавулами, сотниками, військовою музикою, з бунчуком і червоним знаменом». Привітавши А. Кисіля «по-козаць - ки», він пересів до нього у сани. При їх в'їзді до міста прогримів салют із 20 гармат.

Безпосередня участь гетьмана у зустрічі посольств практикувалася дуже рідко. Зазвичай цю функцію виконував хтось із генеральних старшин чи полковників (за гетьманування Б. Хмельницького це часто доручалося його синам — спочатку Тимофію, а згодом ІОрпо). Як правило, посольства прий. мали в столиці держави м. Чигирині, однак траплялися випадки, коли такі зустрічі відбувалися в інших містах, а також у військовому таборі під час воєнних дій (наприклад, узимку 1649 і 1654 рр. у Переяславі, восени 1658 р. у Липовій Долині під Гадячем).

Посли та особи, що їх супроводжували, одержували тимчасові помешкання — «двори» - неподалік від місця проживання гетьмана й перебували на утриманні скарбниці. Іноді з дипломатичних міркувань Членів посольств «навмисне розосереджували по віддаленим вулицям», щоб «не жили разом, один біля одного». В день приїзду, як правило, аудієнція їм не надавалася. В більшості випадків її призначав гетьман (через посередництво генерального старшини) трохи пізніше. Бувало й так, що посли, намагаючись пришвидшити час зустрічі, самі зверталися до гетьмана з відповідним проханням.

Існували відмінності у ритуалі аудієнції послам різних країн, що зумовлювалося як урахуванням традицій їх дипломатичної служби, так і політичними цілями українського уряду. За гетьманування Б. Хмельницького відзначався скромністю церемоніал прийому послів Молдавії, Валахії, Трансільванії, Криму, Швеції й інших держав; урочистішим він був при зустрічі послів Речі Посполитої та Порти й помпезним — Росії. На різних часових відрізках ситуація змінювалася. Зокрема, впродовж літа 1658 ~ літа 1659 рр. найпишніше обставлявся ритуал прийому польських послів, а в 1668-1674 рр. — турецьких.

Траплялися випадки, коли з політичних міркувань порушувалася черговість прийому посольств, відверто демонструвались прояви невдоволення діями урядів, що направляли їх в Україну, а окремим посланцям віддавалися почесті, належні послам. Наприклад, у лютому 1649 р. «досить недбало» Б. Хмельницький узяв на аудієнції від посольства А. Кисіля надіслані королем булаву і корогву. В травні того ж року гетьман, отримуючи переданого послом листа від Яна Казимира, не проявив «жодної шанобливості», а прочитавши, «кинув через стіл свому писареві так, що аж на землю впав». На початку серпня 1650 р. першим отримав аудієнцію турецький посол, хоча польський з'явився значно раніше. Водночас останньому не надавали «жодних почестей належних послам» і тільки після відправки турецького посольства влаштували урочисту зустріч, стріляючи з гармат.

Влаштовуваний послам бенкет становив складову дипломатичного етикету. В ньому брали участь члени сім'ї гетьмана та запрошені старшини. За столом точились розмови на різноманітні теми, переважно міжнародного характеру, проголошувалися тости на честь володарів держав, що часто супроводжувалися салютами з гармат. Відмову послів від учти гетьмани розцінювали як образу з боку монархів, котрі їх прислали. Участь у ній володаря булави була обов'язковою. Наприклад, прикутий до ліжка, смертельно хворий Б. Хмельницький, пригощаючи в середині червня 1657 р. російське посольство, піднявшись, наказав дружині й доньці підтримати його й стоячи випив «чашу за государеве багаторічне здоров'я». Щоб підкреслити важливість приїзду окремих посольств, бенкет на їхню честь міг тривати впродовж кількох днів.

У наступні дні велися переговори з обов'язковою участю гетьмана й когось 13 генеральних старшин (переважно писаря). Питання таємного змісту гетьман обговорював наодинці з послом в окремій кімнаті. Показово: українська сторона, не вагаючись, вступала з іноземними дипломатами в гострі дискусії, рішуче обстоюючи власні інтереси. Зокрема, у жовтні 1656 р. гетьман і старшина відмовлялися присягнути на договорі з Трансільванією, оскільки посли не привезли відповідної присяги за підписом і печаткою князя Дьєрдя II Ракоці, а на початку лютого 1657 р. відхилили пропозицію шведського короля Карла X укласти договір, оскільки той не визнавав входження західного регіону до складу Української держави. Прикметною рисою українського дипломатичного етикету була інтенсивність переговорного процесу та його швидке завершення. У визначений гетьманом час посольству призначалася відпускна аудієнція, на якій вручався лист до монарха, подарунки членам дипломатичної місії та гроші на дорогу. Проводжала послів урочисто («під гетьманським знаменом») старшина, інколи під звуки оркестру. Такий етикет прийому послів зберігся майже до кінця XVII ст.

Усталеного в тогочасній європейській дипломатичній етиці принципу, що «навіть в час найтяжчої війни ніде посол не повинен бути затриманий», а його дипломатичну недоторканність слід шанувати «навіть на полі бою», гетьмани дотримувалися свято. Вони уважно пильнували за безпекою їхнього проїзду, надавали «охоронні» універсали, порушників яких суворо карали. За весь час революції вдалося виявити лише два випадки відступу від цієї традиції: у вересні 1668 р., коли, дізнавшись про підступну політику кримської знаті, гетьман П. Дорошенко, не стримавшись, кілька разів ударив «по губах» послів калги-султана, та наприкінці травня 1649 р., коли за відсутності гетьмана старшина за потаємну спробу привласнити «черкаську і чигиринську землю» й перетворити козаків, котрі тут проживали, на своїх підданих, наказала стратити королівського посла Я. Смяровського.

Складний етикет засвідчував тривалий процес становлення української дипломатичної служби; її високий рівень відповідав нормам тогочасної європейської дипломатії; а успішне функціонування потребувало людей із відповідними якостями та знаннями, які визначалися специфікою виконуваної роботи. Активна зовнішня політика, що супроводжувалася інтенсивним міждержавним листуванням, прийняттям і відправленням щороку десятків посольств, посланців і гінців, гостро потребувала перекладачів із польської, російської, латинської, турецької та інших мов. Через дефіцит знавців східних мов на роль перекладачів у посольствах залучали іноземців, зокрема, грецьких і вірменських купців. Водночас військова канцелярія й окремі полковники вживали заходів для підготовки власних фахівців. Дипломатична служба потребувала значної кількості осіб, котрі знали дороги, були пристосованими до умов мандрівного життя, мали навички усного спілкування іноземними мовами. Такими виступали часто згадувані в джерелах «бути» і «товмачі» («тлумачі» і «толмачі»), котрі як «пристави» супроводжували іноземних гостей і послів, входили до складу українських посольств і виконували самостійні функції гетьманських гінців до володарів і сановників інших країн, через гцо їх можна вважати найнижчим рангом дипломатичної служби.

Вигцу сходинку посідали перекладачі й секретарі посольств. Над ними в службовій ієрархії стояли «посланці» й «посли». Хоча офіційного розмежування статусів «посланця» й «посла» ще не відбулося, все ж, як засвідчують джерела, цей процес інтенсивно розвивався. Зокрема, виразно окреслюється коло їхніх повноважень: «посланці» привозили листи, інформували про стан справ у козацькій Україні, вступали у переговори з окремих (зазвичай другорядних) питань міждержавних відносин, а посли відправлялися для розв'язання важливих дипломатичних завдань, і лише вони мали повноваження укладати угоди й договори. Місію посланців виконували сотники, полкові старшини, інколи досвідчені козаки, тоді як послами виступали переважно полковники и генеральні старшини. При цьому чисельність почту посланця значно поступалася складу «посольства» посла. Ще один важливий штрих до функціонування системи дипломатичної служби: наприкінці 50-х — у 60-х рр. XVII ст. стосовно окремих послів частішає вживання запозиченого з польської дипломатичної практики терміна «комісар». Відомо, що в Речі Посполитій він трактувався як «великий посол», на котрого покладалися обов'язки вести переговори з питань укладення мирного договору. 'Гаку саму функцію виконували українські «комісари».

Виконання місій послів і комісарів гетьмани доручали досвідченим, найчастіше освіченим старшинам, котрі вміли чітко формулювати й висловлювати (а в разі потреби й приховувати) думки, підтримувати розмову, наполегливо й аргументовано обстоювати позицію, приймати відповідні рішення. Вочевидь, звертали увагу й на зовнішній вигляд, що мав справляти приємне враження. Водночас це мали бути люди, здатні долати труднощі й виявляти твердість у виконанні інструкцій. Впр авними дипломатами були І. Виговський, С. Богданович-Зарудний, ГТ Тетеря, ГТ Дорошенко, С. Мужиловський, А. Жданович, Г. Гуля - ницький, А. Бускевич, С. Савич, Я. Гіетрановський та ін. Іноді уряд залучав до виконання посольських доручень й іноземців. З-поміж них найпомітнішими постатями були І. Тафралі, О. Астаматій та Д. Колугер. Оскільки спеціалізації серед послів і посланців не існувало, гетьман, призначаючи їх, найвірогідніше, виходив зі спроможності тих чи інших осіб виконати те чи інше доручення. Склад і чисельність посольства залежали від важливості дипломатичної місії, що покладалася на нього. Як правило, в середньому чисельний склад посольства коливався в межах 20-40 осіб.

Прикметною рисою української дипломатії кінця 50—70-х рр. XVII ст. стало формування для розробки змісту важливих міжнародних договорів чи їх ратифікації представницьких посольств. Наприклад, за таким принципом організовувалися посольства весною 1659 р. на Варшавський сейм для ратифікації Гадяцького договору, восени того ж року до Москви для перегляду статей Переяславського договору 1659 р., весною 1669 р. до Стамбула для остаточної редакції змісту украшсько-турецького договору тощо. Вірогідно, при цьому дотримувалися рівної пропорційності представництва, через що різко зростала чисельність посольств.

Велику увагу приділяли оформленню дипломатичної документації, без наявності якої жодне посольство не було повноважним. її невід'ємною складовою були листи, адресовані монархам, керівникам і членам урядів, впливовим вельможам. На думку Ф. Шевченка, термін «лист» офіційно вживався для визначення дипломатичного листування, на відміну від інших документів, що стосувалися внутрішніх справ. Листи готували у військовій канцелярії писарі, однак не виключено, що інколи не без безпосередньої участі гетьманів (насамперед Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка). Всі листи підписувалися гетьманами й скріплювалися печатками. У періоди найбільших успіхів визвольної боротьби Б. Хмельницький удавався до використання титу - латури «Божою милістю». Прикметно: якщо листи писалися кирилицею, то Б. Хмельницький і підписувався нею, якщо польською чи латинською мовами — латинським шрифтом.

Сформований за гетьманування Б. Хмельницького формуляр листів не зазнав істотних змін і в наступні роки. Розпочиналися вони (початковий протокол) інтитуляцією (означення особи, котра надсилає листа), інскрипцією (означення адресата) і салютацією (вітання). Остання інколи передувала інскрипції; інвокашя (богослів'я) не використовувалася. Важливого значення надавали відповідним зверненням і титулуванням особи, до якої надсилався лист, оскільки применшення титулу могло призвести до міжнародних ускладнень. В основній частині листів переважно стисло подавалася нарація (виклад суті справи). Диспозиція (розпорядження) мала умовний характер, бо зміст листів містив не накази, а прохання, пропозиції та пояснення гетьманів. Постійною складовою була короборація (відомості про засвідчувальні знаки документа); рідше вживалися аренга (преамбула), промульгація (публічне оголошення) та санкція (заборона порушувати документ).

Заключний протокол мав датум (місце і час видачі документа). Апрекації (висновку) не було. Документи, що надсилалися до Росії та Молдавії, датувалися за старим, а до Речі Посполитої, Венеції й інших країн — переважно за новим стилем.

Дослідники відзначають відмінності стилю листів, написаних до правителів і глав урядів різних країн, із урахуванням прийнятого в них етикету. Наприклад, листам до польського короля притаманна витончена ввічливість й шляхетне багатослів'я із вживанням таких висловів, як «вірні піддані», «покірні слуги» тощо; до російського царя — діловитість; трансільванських князів — витіюватість; турецького султана — пишномовне багатослів'я. Серед дипломатичних листів виділялися «вістові листи», в яких представники українського уряду інформували російський про хід воєнних дій із Річчю Посполитою й Кримським ханством, а також «проїжджі листи», що засвідчували особу його власника, характеризували суть місії й передбачали прохання надати підтримку.

Окрім листів посли отримували інструкції, що розроблялися у військовій канцелярії й стверджувалися гетьманським підписом. У них стисло окреслювалася позиція уряду, визначалася тактична лінія поведінки. Різновидом інструкцій були кондиції, в яких викладалися лише умови пропонованого договору чи угоди. Вони не мали таємного характеру й надавалися для ознайомлення іншій стороні. На жаль, ані листи, ані інструкції не дають змоги з'ясувати змісту найважливіших таємних доручень, що їх гетьман не довіряв паперові й давав послам усно. Відомо, що посли одержували суворі розпорядження дотримуватися під час переговорів настанов інструкцій. Майже не збереглися донесення та звіти українських послів, посланців і гінців. З часу гетьманування Б. Хмельницького виявлено тільки одне донесення П. Яненка та А. Кульки від 14 травня 1651 р. гетьманові та його синові Тимофію й один звіт посольства до Криму від 26 жовтня 1654 р. Як встановили дослідники, звіт українських дипломатів за формою нагадував розгорнутий лист.

Мета переговорів полягала в укладенні угод і договорів, тексти яких становили важливу складову дипломатичної документації, більшість якої, на жаль, не збереглася (до нашого часу тільки у чернетках - редакціях дійшли «Березневі статті» Б. Хмельницького — найголовнішої частини договору 1654 р. із Росією). Слід пам'ятати також, що окремі договори могли складатися не з одного, а з комплексу документів. Традиційно зміст договорів не розголошувався й був відомим тільки обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам). Зокрема, умови Зборівського договору залишалися невідомими для козацького загалу, не кажучи про мпцан і селян, а українсько-російського договору 1654 р. — навіть для переважної більшості старшин.

Через брак джерел важко з'ясувати питання про масштаби фінансування посольств, посланців і гінців. Однак, ураховуючи їхні успішні дії в столицях багатьох держав, гідне протистояння польським дипломатам у Бахчисараї та Стамбулі, збір багатого інформаційного матеріалу, можна припустити, що уряд приділяв цьому аспекту дипломатичної служби належну увагу. За підрахунками 3. Вуйцика, у другій половині XVII ст. на утримання польської дипломатії припадало близько 7,6 % видатків держави. Мабуть, не менший, якщо не більший відсоток становили витрати на дипломатичну службу і в козацькій Україні. За свідченням Б. Хмельницького, яке він зробив у червні 1657 р., всі державні прибутки витрачалися на утримання послів і посланців різних держав та на військові потреби.