Запоріжжя у XVIII ст.

Протягом 1709-1711 pp. запорожці бідували в Кам'янський, а з 1712 по 1731 р. — в Олешківській Січі під зверхністю й утисками кримського хана. Серед січовиків наростав протест, говорили, що в Гетьманщині козаки живуть краще. Скинувши весною 1728 р. з отаманства К. Гордієнка як непримиренного ворога Росії, запорожці перенесли Кіш ближче до кордону з Російською імперією і почали домагатися російського підданства. Та остаточно проросійська орієнтація перемогла лише після смерті Костянтина Гордієнка у 1733 р.

Готуючись до війни з Портою і Кримом, російський уряд теж прагнув прихилити запорожців на свій бік. Перешкодити поверненню січовиків на батьківщину і переходу їх у підданство Росії не змогли ані погрози і щедрі обіцянки кримського хана, ані антиросійська агітація Орлика. На початку 1733 р. запорозькі козаки повернулися на рідні місця і заклали над притокою Дніпра річкою Підпільною Нову Січ - за 5 км від Старої (Чортомлицької), біля теперішнього села Покровського Нікопольського району Дніпропетровщини. Офіційним визнанням заснування Нової Січі стали надіслані запорожцям від імені імператриці Анни Іванівни грамота, військові клейноди і грошові подарунки.

Влітку 1734 p. y Лубнах між представниками російського уряду та Коша Нової Січі укладено угоду, за якою запорожцям пробачалися всі так звані «провини» і оголошувалася повна амністія.

За ними залишалося право володіти прилеглими до Січі землями, дозволялось влаштовувати життя за старими звичаями і порядками. Січ підпорядковувалася безпосередньо головнокомандувачу російських військ в Україні, який жив у Гетьманщині. Запорожці діставали від царського уряду щорічну платню у розмірі 20 тис. карбованців.

На підставі цієї угоди 7 тисяч запорожців дали присягу служити Російській імперії як прикордонна з Кримським ханством військова держава російського протекторату. На значних територіях України - від Правобережжя, Гетьманщини і Слобожанщини на півночі до Криму й Азовського моря на півдні - розмістилася автономна Нова Січ, або Військо Запорозьке (Низове).

Здавалося, Нова Січ здобула відчутну свободу й автономію управління. Одначе царизм не довіряв запорожцям. У 1735 р. за два кілометри від Січі за наказом уряду споруджується Новосіченська фортеця. У наступні роки будується ще близько 5 фортець-залог. Царські урядовці втручалися до внутрішніх справ Коша, заважали йому у встановленні тісних зв'язків з Гетьманщиною і Слобожанщиною. Численні російські полки проводили операції по затриманню втікачів, які йшли на Січ, рятуючись від переслідувань поміщиків та урядовців.

У середині XVIIIст. Нова Січ досягла повного політичного і соціального апогею. Хоча її автономія й обмежувалася царизмом, а демократія занепадала, усе ж Січ залишалась самодостатньою територією зі своєрідним управлінням і господарюванням. Це була одна з форм української державності, створеної народом у пізньому середньовіччі, що у XVIIIст. потрапила під протекторат Російської імперії.

Крім власне Нової Січі як місця розташування вищого військово-адміністративного управління Коша, запорожці вибудували ряд укріплень вздовж кордону з Кримським ханством. Територія Запорожжя поділялася на 8 адміністративних округ, що звалися ладанками: Орільську, Протовчанську, Самарську, Кодацьку, Інгульську, Кальміусську, Бугогардівську та Прогноїнську, Козацьке військо складалося з 38 куренів, і кожен воїн, вступаючи у козаки, приписувався до одного з них. При ньому він проходив військовий вишкіл і ніс нелегку козацьку службу.

Військова, адміністративна і судова влада в Новій Січі належала кошовій, паланковій та курінній старшині. Кошовий отаман, писар, суддя, осавул, довбиш та інші старшини обиралися щорічно 1 січня на загальній військовій раді. Курінні отамани обиралися на сході куреня. Паланкова старшина, очолювана полковником, призначалася Кошем.

Основну масу 100-тисячного населення Нової Січі, що мешкало переважно у понад 100 слободах, складали козаки і посполиті. Козаки мали господарство і несли військову службу. Вони не платили податків. Старшина і заможні козаки володіли великими господарствами-хуторами, що звалися зимівниками. Посполиті допомагали споряджати козаків до війська і платили податок до скарбу Коша. їх так і звали - «військові піддані». Вони займалися рільництвом, скотарством, промислами й торгівлею.

Життя і побут козаків мало в чому змінилися у порівнянні з минулими століттями, проте соціальні відносини зазнали певних зрушень. З'явилося багато одружених козаків, змінилося господарювання. У зимівниках козаки все більше розвивали хліборобство. На чималих степових просторах наймити старшини випасали великі табуни коней, стада великої рогатої худоби, отари овець. Сільськогосподарська продукція старшини йшла переважно на ринок, що сприяло її збагаченню. Виникли багаті господарства і серед посполитих, які також збували чимало товарної продукції на ринку.

Основною робочою силою у зимівниках і заможних господарствах ставали наймити, кількість яких швидко зростала, особливо влітку - у жнивну пору. Наймана праця поширювалась також у рибальстві, добуванні солі, візницько-транспортному промислі - чумакуванні.

Поступово в середовищі запорожців формувався прошарок нечисленної заможної старшини, верхівки, середнього козацького загалу сіроми й зовсім знедоленої голоти. Серед посполитих також ішло майнове розшарування. Між козаками і посполитими не було юридичного кордону. Заможні посполиті часто переходили до стану козаків, а частина козаків, коли лишала козацьку службу, йшла у посполиті, виконуючи належні повинності й сплачуючи податки до скарбниці Коша.

Значною мірою запорозьке козацтво й тепер поповнювалося за рахунок прибулих селян-втікачів з Лівобережжя, Слобожанщини та особливо з Правобережжя. Вимоги царського уряду, гетьманської адміністрації і поміщиків - власників утікачів - про повернення селян назад Кіш не виконував. Такими діями адміністрація Січі зміцнювала автономний авторитет Запорожжя, поповнювала населення краю, його вільну найману робочу силу, збагачувала скарбницю. На захист прибулих втікачів ставала маса рядових козаків, лави яких власне і поповнювалися новими поселенцями. Часто втікачі вступали до козацтва як найманці багатих козаків, бо бажали бути вільними, але військову службу нести не хотіли. 3 них часто складалися партизанські загони гайдамаків, які поверталися на Правобережжя озброєними і добре навченими воїнами - запеклими ворогами панів, посесорів, орендарів.

Знаходячись під пильним наглядом царських сатрапів, а також частково й гетьманського правління, керівництво Січі з часом все більше ставало вірною служкою царизму. Запорозька армія брала участь не лише у сторожовій службі, а й в усіх війнах, що вела Росія на Півдні. За доблесну службу та бойові дії запорожці неодноразово діставали похвальні грамоти та дарунки царів і цариць. Але разом з тим на них падали й звинувачення уряду у невиконанні настанов влади про затримання і повернення численних збіглих селян. Загострювалися суперечки з урядовцями і з приводу захоплення козаками вільних земель, на які ті мали претензії.

Особливо зневажало запорожців населення Нової Сербії, що утворилась у північно-західній частині Запорожжя. Козаки неодноразово протестували проти її створення, за що дістали від уряду догану в тому, що чинять перешкоди по заселенню степової України. Як адміністративно-територіальну одиницю колонію Нова Сербія царський уряд створив 1752 р. для військових поселенців переважно з сербів, болгар, греків, волохів. їх поселили на правобережних землях Запорозької Січі як військове з'єднання на чолі з полковником I. Хорватом.

Протистояння Запорозької Січі та царського уряду частково пом'якшилося, коли Кіш очолив авторитетний і мудрий кошовий отаман Петро Калнишевський (1690-1803). Син заможного українського шляхтича з Лубенського полку, П. Калнишевський пішов на Запорожжя і став не лише вправним учасником козацьких походів, а й їхнім організатором. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 pp. П. Калнишевський командував об'єднаним загоном козаків. Під його керівництвом запорожці здобули значні перемоги й одержали нагороди царського уряду.

Ставши кошовим отаманом, П. Калнишевський мудро управляв Новою Січчю, користувався повагою козаків. Разом з тим він був добрим господарем. У його зимівниках вирощувалося чимало товарного збіжжя, розводилися великі стада худоби. Він дбав і про заселення земель Запорозької Січі селянами-хліборобами. Саме ним засновано зимівник Петриківка - сучасний центр знаменитого петриківського розпису.

Для покращення стосунків з російським урядом Калнишевський змушений був піти на обмеження традиційної січової демократії. Виборність старшини на загальнокозацькій військовій раді замінили або призначенням, або виборами на старшинській раді. Калнишевський виступав і проти масової участі запорожців у походах гайдамаків. Його дії викликали невдоволення рядових козаків і посполитих.

Козацька сірома і голота ніколи не мирилися з розбагатілою старшиною. Історія Січі знає чимало спалахів антистаршинських повстань, і особливо - у часи Нової Січі. Могутнього розмаху набрало повстання сіроми, що розпочалося на Різдво, ввечері 26 грудня 1768 р. Козаки-сіромахи зібралися великим гуртом біля церкви і, висловлюючи невдоволення, почали кулачний бій з окремими старшинами. Невдовзі озброївшись хто чим міг, вони пішли на старшинські будинки, розшукуючи Петра Калнишевського, щоб убити його і захопити клейноди. Загроза смерті чатувала й над життям інших старшин.

Дізнавшись про розрухи, кошовий, перевдягнувшись ченцем, потай, через горище, втік у плавні, а звідти досяг Новосіченської фортеці. Знаходячись під охороною царського гарнізону, Калнишевський почав нести переговори з повстанцями. Йому допомагали й інші старшини, які повтікали з Січі. Великий гамір і стрілянина продовжувалися і наступного дня: грабували старшинські будинки, вбивали противників повстання. Козаки зажадали змінити кошового з усією старшиною. Посланцю царських військ капітану К. Марковичу вдалося наблизитись до повстанців і розпочати переговори. Він дав згоду на вибори нового керівництва, і учасники повстання, заспокоївшись, обрали кошовим отаманом Пилипа Федоровича. Він звелів усім розійтися до куренів. Цим скористалася російська військова команда і Калнишевський, які придушили повстання, а організаторів суворо покарали.

Неспокій на Запорожжі, розходження уряду з Кошем у правах володіння землями Південної України і прагнення Січі до автономії спонукали царизм прискорити ліквідацію останнього оплоту українського козацтва, а відтак і решток української державності.

Цей реакційний антиукраїнський акт було здійснено 6 червня 1775 р. Регулярні російські війська під командуванням генерал-поручника Петра Текелі, що поверталися з війни проти Туреччини, підступним маневром, без бою зайняли паланки, а потім оточили й зруйнували центральні укріплення Нової Січі. Спроба частини козаків не підкоритися і дати бій російському війську не мала успіху. Кошовий П. Калнишевський, старшина і більшість козаків були переконані у безперспективності такого виступу.

Одержавши донесення Текелі про безкровне захоплення і зруйнування Січі, імператриця Катерина II3 серпня 1775 р. видала маніфест, яким проголосила повну й остаточну ліквідацію Запорозької Січі. «Ми захотіли оголосити всім вірнопідданим цілої нашої імперії, - писала вона, - що Запорозька Січ остаточно зруйнована з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків». Далі сказано, що такі суворі заходи вжито «за образу імператорської величності, за зухвалі вчинки козаків і неслухняність до височайших повелінь». До цих явно демагогічних (голослівних) звинувачень додавалися і конкретні претензії. Головними серед них були ті, що нібито Запорозька Січ хотіла привласнити землі, що придбав уряд Росії у війні з Оттоманською Портою, що запорожці почали на цих землях заводити і свавільно будувати власні зимівники, а офіцерам, що приходили туди, загрожували явною смертю. Звинувачувалися козаки й у переховуванні на Січі втеклих селян і навіть гусар та пікінерів.

Та основним стало звинувачення у прагненні Коша до самостійного і незалежного життя. «Заводячи власне хліборобство, говориться у документі, - вони розривали тим саму основу їх залежності від нашого престолу і, звичайно, задумали утворити у себе область, цілком незалежну із своїм несамовитим управлінням, у надії, що нахил до розбещеного життя і до грабунків буде при внутрішньому достатку безперестанно обновлювати і збільшувати їхню кількість». Як бачимо, вироком запорожцям стали їхня вірність і послідовна відданість прийнятим на Переяславській раді 1654 р. ідеям самостійного входження України до складу Російської держави.

Представлена у царських документах як легка, безкровна перемога урядових військ над запорожцями і нібито безболісна для її учасників, ця подія насправді була дуже тяжкою для українського народу. Внаслідок акції царського уряду український народ залишився без власних незалежних збройних сил. Прикрим було і те, що основна маса козацького загалу, яка була готовою виступити зі зброєю в руках на захист рідної Січі, постала перед потребою втікати з батьківщини у чужий край. Перейшовши у турецькі володіння, нескорені Росією козаки після деяких мандрів по Північному Причорномор'ю у 1778 р. з дозволу султана оселилися за гирлом Дунаю, створивши Задунайську Січ, де жили до 1828 р.

Козаки, які лишилися в Україні й перейшли на російську службу, увійшли згодом до створеного царським урядом Чорноморського козацького війська, що брало участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 pp., у штурмі фортеці Ізмаїл. Після закінчення війни їх розселили по річці Кубані, чим поклали початок існування кубанського козацтва.

Найбільших знущань і гніту зазнали ті козаки і посполиті, які залишились на землях Січі, влитих до створеної з Південної України Новоросійської губернії. Частково їх перетворили в податний стан казенних (державних) селян, а частково роздавали як кріпаків разом з великими земельними володіннями царським вельможам і генералам. Потрапили у немилість і ті старшини, які утримали запорожців від повстання на захист Січі. Їх відправили у далеке сибірське заслання. Кошового Петра Калнишевського, у його 85 років, заслали до Соловецького монастиря па Білому морі. У сирій темній келії він просидів 25 років і був помилуваний лише у 1801 p., а в 1803 p., на 113-му році життя, там же, на Соловках, і помер.

Знищення Запорозької Січі стало однією з найсумніших подій багатостраждальної історії України. Цим актом український народ був остаточно позбавлений решток власної державності і тієї основної воєнної сили, що протягом трьох століть стояла в авангарді боротьби українського народу за свободу і незалежність.

загрузка...