Історіографія курсу. Огляд джерел та навчальної літератури

Історія дослідження українського права. Українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення та розвитку: від виокремлення у самостійну галузь інтелектуальної творчості до визнання вченим світом та оформлення в окремий навчально-універсальний курс. На жаль, донині відсутній єдиний академічний нарис історії самої науки історії держави і права України. Щоправда, є окремі статті та розвідки, які належать М. Василенку, Л. Окиншевичу, Б. Бабію, I. Усенку, є праці, присвячені конкретним персоналіям, історикам права - М. Владимирському-Буданову, М. Грушевському, М. Слабченку, М. Василенку, Л. Окиншевичу та ін. Проте вони не дають вичерпного цілісного уявлення про історичний шлях історії українського права. Наразі хоча б схематично окреслимо основні етапи та головні здобутки національної науки українського права.

Доцільно виділити сім основних етапів (періодів) у розвитку історії держави і права України як науки і навчальної дисципліни.

Перший етап - від Київської Русі до кінця XVIII ст., - можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися у самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.

Вперше проблему походження державності України-Руси порушено на початку XII ст. автором літопису "Повість минулих літ", ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Він зробив спробу відповісти на питання: "откуда есть пошла земля Русская" і яке призначення влади князя, яку він вбачав в тому, щоб "володеть по праву". Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких стали вихованці Києво-Могилянської академії - Самовидець (ймовірно Р. Ракушка-Романовський), Г. Граб'янка, С. Величко. їхні праці - це вже спроба переходу від літописання до історичної науки. Власне ж дослідження історії українського права розпочалося теж у XVIII ст. вченими-правознавцями і юристами-практиками Гетьманщини - I. Борозною, В. Стефановичем, Ф. Чуйкевичем, О. Безбородьком, Ф. Давидовичем, які виступили упорядниками збірок українського права XVI-XVIII ст. Ці автори і заклали основи формування національної історико-юридичної науки.

Другий етап охоплює першу половину та середину XIX ст., коли виник жвавий інтерес до історії розвитку права кожної нації, детермінований творами засновників німецької історичної школи права. Але оскільки український народ не мав у XIX ст. власної державності, його правове минуле вивчалося лише як матеріал, що був складовою юридичного розвитку інших націй, насамперед, Литви, Польщі, Росії.

Зокрема, в Російській імперії перші синтетичні історико-юридична праці були написані німцями з Дерптського (м. Тарту в Естонії) університету: Ф. Рейцем "Опыт истории российских государственных и гражданских законов" (М., 1836), Г. Еверсом "Древнейшее русское право в историческом его раскрьгтии" (СПб, 1835), а також А. Шльоцером і Е. Тобіном. До того ж російські університети тоді ще не мали спеціалізованих кафедр з історії права. Вони з'явилися лише у 1863 p., коли новий університетський статут передбачив створення кафедр історії російського права.

У середині XIX ст. працю названих істориків продовжили російські вчені К. Неволін, Б. Чичерін, К. Кавелін, М. Павлов-Сільванський (відома його класична історико-юридична праця "Феодалізм в Росії"), київські вчені I. Данилович (редактор-упорядник "Свода местных законов западньіх губерний") та його учень М. Іванішев - видавець корпусу фундаментальних актів з історії права Правобережної України та Волині.

Наприкінці XIX ст. незаперечними авторитетами у галузі історії російського права були В. Сергієвич ("История русского права", (СПб, 1880; та "Лекции и исследования по истории русского права", СПб, 1883), а також М. Владимирський-Буданов ("Обзор истории русского права", К., 1886, Т. 1-2, "Отношение между Литовским статутом и Уложением царя Алексея Михайловича", "Очерки истории литовско-русского права"). їхні лекційні курси містили огляди окремих періодів, які ми тепер відносимо до історії українського права.

Зпачну роботу проводили й історико-філологічні та юридичні фйкультети університетів у Харкові (заснований - 1805 p.), Києві (1834 p.), Одесі (1865 p.), центрами розробки історії України були також Москва і Петербург. Тоді ж створюються спеціальні установи для вивчення історії Малоросії, Новоросії та так званого "Юго-Западного края", тобто Правобережної України і Волині, наукові товариства, комісії, що ввели до наукового обігу значну кількість документальних матеріалів, пам'яток права. Так, створена 1843 р. київська "Тимчасова комісія для розробки давніх актів" надрукувала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були оприлюднені документи юридичного характеру і змісту з історії України XV-XVI ст. Археографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові опублікувала 11 томів "Джерел до історії України-Руси", в яких також містилися правові документальні матеріали XVI-XV1I1 ст. Багато джерел до історії права видрукувала у своєму часописи редакція журналу "Київська старовина" (1882-1907 pp.).

Проте в цілому власне українська історико-юридична наука ще не виокремилася і перебувала у складі польської та російської, а про її усамостійнення не йшлося навіть і на дискусійному рівні.

Третій етап пов'язаний з діяльністю у Києві так званої "школи історії західно-руського права" (кінець XIX - початок XX ст.), яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович - автор таких праць, як "Русская правда", "Литовский статут", "Спорньіе вопросьі по истории русско-литовского права", "Источники русско-литовского права", "Очерки по истории русско-литовского права". До цієї наукової школи належали також М. Ясинський, М. Любавський, Г. Демченко, О. Малиновський, М. Максимейко, О. Шпаков, (учні М. Володимирського-Буданова) та Ф. Тарановський (учень Ф. Леонтовича). Заслуга цих вчених по-лягає у тому, що вони вперше порушили питання про існування окремого (хоч і як складової загальноросійського), західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями. Це вже був крок до виокремлення історії держави і права України в окрсму науку.

Зокрема, М. Максимейко дійшов висновку, що литовсько-руська і московська системи права є "не послідовними стадіями розвитку руського права, а різними його типами". Він досить Ґрунтовно вивчив зміст і походження "Руської правди", Литовських статутів, державно-правове становище сеймів Литовсько-Руської держави до Люблінської унії 1569 р. Його товариш по університету св. Володимира О. Малиновський присвятив Панам-Раді Великого князівства Литовського магістерську і докторську дисертації. Ф. Тарановський досліджував історію магдебурзького права в Україні. Особливою науковою цінністю і сьогодні відзначається його капітальна монографія "Огляд пам'яток магдебурзького права західноруських міст литовської епохи" (1897 p.).

Субсидіарною щодо історії національного права виступала академічна історія України, яка на той час теж лише виокремлювалася із так званої "общерусской" історії. Зокрема, велику працю щодо вивчення державного права минулого українських земель здійснили історики кінця XIX - початку XX ст. - Д. Багалій (магдебурзьке

право), О. Левицький, Д. Міллер, О. Лазаревський, В. Мякотін, О. Кістяківський (держава і право доби Гетьманщини).

Четвертий етап (1904-1920 pp.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. У 1904 p. М. Гру-шевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення історії українського права. Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, справжні засновники історії держави і права України - Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.

Дмитро Павлович Міллер (1862-1913) закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету і був учнем відомого українського історика, учня В. Антоновича - Д. Багалія. Тому, за словами М. Слабченка, „він сформувався в умовах старої школи малоросійських ,.істориків-юристів (типу Олександра Лазаревського), які були більше істориками, аніж істориками-юристами". Хоча сам Д. Міллер у власних працях все ж намагався застосувати історико-юридичний метод, надаючи преференції юридичним нормам та державним інституціям. Його основною працею вважається "Очерки из истории юридического быта старой Малороссии" (1895 p.), а взагалі науковець підготував також кілька статей та збірник документів юридичного змісту.

Мшсола Прокопович Василенко (1866-1935) закінчив історико-філологічний факультет Дерптського університету зі званням кандидата російської історії. Його дисертаційна праця "Критичний огляд літе-ратури до історії земських соборів" написана під керівництвом відо-мого вченого О. Брікнера. Окрім фундаментальної праці "Очерки по истории Западной Руси и Украиньі (1569-1654 гг.)", йому належать численні статті та рецензії з історії українського права, а також публікації пам'яток права XVI-XIX ст.

Михайло Єлисейович Слабченко (1882-1952), одесит, єдиний з цієї трійки юрист, закінчив юридичний факультет Новоросійського універ-ситету (1910 p.), школу права в Сорбонні (Париж, 1911-1912 pp.) та Військово-Юридичну академію Генерального штабу (1917-1918 pp.). Його перу належать численні історико-юридичні праці, головними з яких є: „Малорусский полк в административном отношении", "Опьітьі по истории права Малороссии", "Центральньіе учреждения Украиньі XVII-XVTII вв.", "Судівництво на Україні в XVII-XVIII ст.", "Організація господарства України від Хмельниччини до світової вій-ни" (в 4-хтомах), "Соціально-правова організація Січі Запорозької" та "Паланкова організація Вольностей Запорозьких". Плідна праця вченого була грубо і свавільно обірвана тоталітарним комуністичним режимом у 1930 р. - правника несправедливо засудили у справі так званої "Спілки визволення України" і до смерті вже не дозволили иовернутися до наукової праці.

П'ятий етап (1920-1939 pp.). Справжній розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті pp., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) діяло дві історико-правові установи -

Комісія з вивчення звичаєвого права (голова А. Крістер) та Комісія з вивчення історії західноруського і українського права (перший голова - I. Каманін, а згодом - М. Василенко). її членами були О. Малиновський, М. Слабченко, М. Максимейко, I. Черкаський, С. Борисьонок, Л. Окиншевич, В. Гришко, О. Юрченко. Комісія випустила у світ низку дослідницьких праць, збірників матеріалів тощо. М. Слабченко, Л. Окиншевич, I. Черкаський, С. Борисьонок сконцентрувалися переважно на дослідженні історії держави і права періоду Київської Русі та часів козацько-гетьманських державних утворень XVII-XVIII ст.

Основний корпус досліджень цієї установи опубліковано у "Працях комісії для виучування історії західноруського та українського права" (8 випусків). У них, зокрема, надруковано фундаментальний двотомник Л. Окиншевича "Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст.": Т. 1. Генеральна Рада; Т. 2. Рада генеральної старшини. Окремо працювали також такі історики, як М. Горбань, Н. Мірза-Авакянц, В. Барвінський, дослідження яких містили суттєві історико-правові аспекти.

Позаяк у 20-ті роки XX ст. університети в радянській Україні було ліквідовано, то юристів готували спеціалізовані професійні інститути народного господарства, в яких викладався єдиний курс "Історія держави і права", тобто і зарубіжних країн, і України, і країн, які увійшли до складу СРСР. Лише наприкінці 30-х pp. розпочалася підготовка підручників кожного курсу окремо, але цей процес обірвала війна. А після розгону наукових установ ВУАН, історико-юридичні дослідження в УРСР були представлені виключно працями з історії Київської держави та з аналізу змісту і сутності "Руської правди" С. Юшкова.

Після 1920 р. та після Другої світової війни певний внесок до історії держави і права України зробили історики та правники, які жили в Галичині (територія другої Речі Посполитої) та в Празі (еміграційний центр української науки): Р. Лащенко, М. Чубатий, Л. Окиншевич (курс лекцій з історії права), С. Дністрянський,

A. Яковлів (копні суди, магдебурзьке право, московсько-козацькі угоди), С. Шелухін, С. Наріжний (суди і кари на Запоріжжі), B. Старосольський, В. Заїкин, I. Крип'якевич (держава Б. Хмельницького), Я. Падох (судова система, цивільне та карне право козацько-гетьманської України).

Шостий етап (1945-1990 pp.) розпочався з відродження університетів, створення в їхньому складі кафедр історії держави і права (УРСР та зарубіжних країн), заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Академії наук України, з його відділом історико-юридичних досліджень.

Незважаючи на те, що в ці часи радянська влада не заохочувала історико-правові студії, особливо на українському матеріалі, окремі вчені здійснили фахові, високопрофесійні дослідження - це праці В. Мєсяця, В. Корецького, Б. Бабія, В. Дядиченка, I. Софронової, А. Рогожина, А. Ткача, П. Щербини, А. Пашука, К. Софроненко, А. Дубровіної, В. Кульчицького про державний устрій, судівництво та джерела права XIV-XX ст.

Варто назвати монографії К. Софроненко - "Общественно-политический строй Галицко-Вольнской Руси" (1955 р.) та "Мало-российский приказ Русского государства во второй половине XVII - начале XVIII вв." (1960 p.); А. Ткача - "Общественньій и государственный строй Украиньі периода народно-освободительной войны и воссоединение Украиньі с Россией" (1954 p.); В. Кульчицького - "Галицький сейм в системі колоніального апарата Австро-Угорщини" (1953 p.); В. Дядиченка - "Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст." (1959 p.). Значним був також внесок академіка I. Крип'якевича, який гли-боко дослідив владу гетьмана та адміністративний устрій держави Б. Хмельницького, а також підготував історичний нарис про Галицько-Волинську державу.

У 1960-1970-х pp. теж з'явилася низка праць юристів та істориків, які спеціалізувалися у галузі історії держави і права: В. Мєсяца - "Історія кодифікацїї праванаУкраїні в першій половині XVIII ст." (1964 p.); A. Ткача - "Нариси історїї держави і права Української РСР" (1964 p.), власне перший підручник з історії держави і праваУкраїни, та "Історія кодифікації дореволюційного права України" (1968 p.); А. Пашука - "Суд і судочинство на лівобережній Україні в XVII-XVIII ст." (1967 p.); B. Кульчицького - "Державний лад і право Галичини (в II пол. XIX - на поч. XX ст.)" (1966 p.); П. Щербини - "Судова реформа 1864 р. на Правобережній Україні" (1974 р.) та "Судова система Правобережної України в кінці ХуіІІ-XIX ст." (1977 p.).

Сьомий етап (1991-2005 pp.). В сучасних умовах в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук, який очолює I. Усенко, серед працівників - О. Мироненко, О. Кресів та ін., плідно працюють вчені кафедр історії держави і права юридичних факультетів Київського, Одеського та Львівського університетів, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (Харків), Одеської національної юридичної академії, вищих навчальних закладів системи МВС у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Луганську, а також окремі дослідники - О. Ярмиш, М. Страхов, В. Гончаренко (Харків), Б. Тиідик, М. Настюк, В. Кульчицький (Львів), О. Шевченко, В. Чехович, О. Копиленко (Київ), I. Грозовський (Запоріжжя) та ін., які роблять кожен свій внесок у дослідження історії українського права, розвиток державно-правових інститутів, вивчення національнихдержавно-правовихтрадицій. Серед них є й історики, і юристи за освітою.

Огляд джерел та навчальної літератури. Поза сумнівами, вивчення будь-якої історичної науки не можливе без виявлення, використання та широкого залучення джерел. Історія держави та права України теж застосовує розлогу джерельну базу, основою якої є пам'ятки права - приватного та публічного, цивільного, кримінального, сімей-ного, адміністративного, конституційного (державнога), трудового тощо. Так, для вивчення найдавніших державно-правових систем