Занепад гетьманщини. Колонізація росією півдня України

Три поділи. Польщі і доля Україна. Великі політичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Україні в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Центральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні держави — Австрія, Прусія і Росія. Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреччиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи.

До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була поділена між чотирма державами, то тепер тільки між двома. І таким становище залишалося до початку Першої світової війни, до 1914 р. Уся сума досвіду — політичного, економічного, культурного, який був придбаний поколіннями українців під Австрією, або під Росією, диктувала відповідні пріоритети цілим поколінням впродовж більше ніж двох століть. Географічне поняття Сходу і Заходу України через це перетворилось в політичний фактор. Відчуття приналежності українця до складу населення того чи іншого регіону є досить сильним і сьогодні.

Даються також взнаки історичні та етнокультурні розбіжності.

Усі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністративно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) поділили на три губернії — Київську, Подільську і Волинську, що об'єднувалися в Київському генерал-губернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Полтавську і Чернігівську губернії, що входили до Малоросійського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812 р. царський уряд утворив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонську), Катеринославську і Таврійську губернії. Ці губернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Ноиоросійсько-Бе-сарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а також русифікації українського населення і затримував прогресивний процес формування української буржуазної нації.

Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII cm. Заселення та розвиток Південної України стали можливими тільки після звільнення її від турецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Одною з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорномор'я заселялось, перш за все, завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобережної України. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський характер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземле-робського міграційного руху в міста.

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царський уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців.

Так, у степах України були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також старообрядці з Росії, які втекли звідтіля від переслідувань влади. Останніх в ті часи називали розкольниками, тому що вони розкололи єдину православну церкву.

Уздовж кордонів «Вольностей Запорозьких» російська влада стала створювати систему переселенських районів. Як уже було сказано, серед' переселенців переважали вихідці з країн Балканського півострова. Перша партія колоністів була в 30-і роки поселена на «Українській лінії». Нагадаємо вам, що ця лінія почала будуватись у 1731 р. між Гетьманщиною — вздовж її південного кордону, від Дніпра до Сіверського Дінця по правому березі річки Орелі — і запорізькими землями, які відійшли до Туреччини. Це була лінія прикордонних укріплень.

Липовани і нєкрасовці. На російських воєнних картах Бесарабії XVIII ст. в дельті Дунаю при впадінні його в Чорне море можна побачити селище Липовансь-ке. Нині це містечко Вилково Кілійського району. Заснували його старообрядці-пилипони (від укр. Пилип — Филип, засновник однієї з найбільш радикальних течій старообрядства). З часом у народній мові відбулась перестановка складів і пилипони перетворились в липоваиів.

На думку проф. А. Д. Бачинського, перші згадки про появу старообрядців-липованів на нижньому Дунаї відносяться до самого кінця XVII — початку XVIII ст. Поступово їх кількість зростає. У 40-х роках XVIII ст. одна з старообрядських общин оселилась в глухому, важкодоступному куті дунайської дельти.

З 1746 р. і з'явилось на картах Бесарабії селище Липованське.

Одночасно з селянами - л и пованами на обох берегах дунайської дельти починають селитися донські коза-ки-старообрядці, які називалися нєкрасовцями або ігна-товцями. Ці козаки на чолі зі своїм отаманом Ігнатієм Нєкрасовим приймали участь у повстанні під керівництвом Кондратія Булавіна в 1707-1708 pp. Після поразки булавшців Ігнатій Некрасов із своїми прихильниками пішов на Кубань, яка тоді належала Кримському ханству. На початку 40-х років XVIII ст. нєкра-совці через переслідування царськими військами починають переселятись на нижній Дністер і Дунай. Вони твердо дотримувались заповіту; «Царизме не покоряться, при царизме в Россию не возвертаться».

У кінці 70-х — на початку 80-х років XVIII ст. на Дунай з Кубані відбулося друге масове переселення нєкрасовців. Це було пов'язано з наступом царських військ на Кубань і приєднанням Криму до Росії. Нєкрасовці селились разом з липованами, близькими їм за вірою. До них приєднувались і селяни, які втікали з Росії, хоча вони не дотримувались старообрядства. Ці переселенці з Росії нерідко викуповували з турецького полону російських солдат. Липовансько-нє-красовська община на Дунаї постійно поповнювалась новими людьми. Поступово різниця між липованами і нєкрасовцями щезла.

На кінець XVIII — початок XIX ст, старообрядсько-липованське населення обох берегів дунайської дельти досягло 15 тис. осіб. Мешкали старообрядці в Липо-ванському-Вилково, Ізмаїлі, Кілії, Рені, Акермані (Білго-род-Дністровський), в селах Жебріяни (Приморське), Карякчі (Мирне), Муравльовці, Старій Нєкрасовці та інших населених пунктах Південної Бесарабії.

Поява російських поселенців у пониззях Дунаю і Дністра мала позитивне значення для процесу заселення і економічного освоєння цього регіону у XVIII — на початку XIX ст.

Друга частина їх переселилась у Туреччину і розташувалась в двох селищах за 40 кілометрів від Мармурового моря. "Лише в 1962 р. вони переселились в селище Кумська Долина Ставропольського краю, де мешкають і понині.

Сербська колонізація. У середині XVIII ст. російський уряд, щоб покласти край татарським та запорізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. У пригоді стали серби, які давно просились переселитись з Австрії до Росії.

Отже, частину земель у верхів'ях рік Інгулець, Інгул і Синюха в 1751 р, віддали декільком тисячам православних сербів, які, рятуючись від переслідувань католиків, утікли в Україну. Тут була створена «Нова Сербія» з поділом на полки і роти. А південніше і, частково за рахунок запорозьких земель, був створений Новослобідський козачий полк, який не входив до складу Запорізького війська. Була збудована Єлиза-ветська фортеця, з якої незабаром виросло місто Єлизаветград.

У 1753 р, нова група переселенців прибула на правобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів'ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена «Слов'яносербія», яка теж мала військову структуру.

Варто зазначити, що надії царської влади на іноземних колоністів себе не виправдали. Сербські полки так ніколи і не були повністю укомплектовані. Хоч чужинці і користувалися правом безмитної торгівлі і були звільнені від усяких податків, вони так і не стали економічно корисними своїй новій батьківщині. Справді, будувати міста сербам на допомогу направляли козаків з Гетьманщини, захищали їх російські військові частини. До того ж сербів часто селили в козацьких селах і таборах, віднімаючи власність у місцевого українського населення. Як справедливо стверджує Н. Полонська-Василенко, загальний наслідок понад10-літнього урядового експерименту був сумний: чужі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доброго сільського господарства.

Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно розташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації.

Царський уряд став роздавать величезні земельні наділи на пільгових умовах перш за все російській і українській дворянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вяземський і князь Прозоровский отримали по 100 тис. десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські військові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще й половини потрібних робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже важко. Знайти 25 чи більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою нелегкою. Тому власники земель вживали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. Потьомкіна: «Втікачів не повертати». Наказ його був міцніший за всі скарги поміщиків на втікачів-селян. Наслідком цього було те, що Південну Україну заполонили втікачі: посполиті, кріпаки, скарбові селяни.

З часом степова Україна повинна була стати зоною великого соціального експерименту. Тут планувалося впровадження цілком нового суспільного ладу.

Згодом окремим декретом від 1785 р. Катерина II оголосила, що в південних степах не буде кріпацтва. А для цього вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами тощо. Проте зростання господарського значення цього краю вимагало все більшої кількості робочих рук. Тому багато хто з поміщиків насильно вивозив кріпаків з північних губерній України чи навіть частково і з Росії.

Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II половині XVIII cm. Перипетії цієї проблеми докладно висвітлені в роботі Г. О. Заславського «Большой юг Украины: территория и население».— Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєння територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 p., який закликав іноземців переселятись до Російської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. переселенцям надавались пільги і запроваджувалось Опікунство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 липня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а замість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1. Єлизаветградську провінцію, яка об'єднувала Но-восербію і Новослобідеький козачий полк.

2. Єкатерининську провінцію, яка об'єднувала Сло-в'яносербію і Українську лінію.

3. Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини II. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини України, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії. Першою скасована була Гетьманщина, другою — Слобожанщина (перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер прийшла черга Нової Сербії, Слов'яносербії і Новослобідського полку.

Чергова російсько-турецька війна 1768-1774 рр - вимагала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Туреччини, а й подальшого заселення цього краю працездатним населенням. Тому паралельно з депортацією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.

За мирним договором по закінченню війни Буд-жак і Очаківська область знову віддавались Туреччині і сюди з Добруджі повертались ногаї. А межиріччя Південного Бугу і Дніпра, район Кінбурн, район Мелітополя, межиріччя Дону і Єї в східному Приазов'ї відійшли до Росії.

Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійською губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січе була ліквідована, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправлені на потреби переселенців у Новоросію, а артилерію вивезла російська армія.

У результаті адміністративної реформи 7 листопада 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднаними землями і Новоросійською губернією, так би мовити, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включало в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Генерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого згодом змінив граф П. Зубов.

Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське генерал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-губернатором Єкатеринославським і Таврійським.

У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, серед іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим центром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійського і Вознесенського генерал-губернатора.

Але в 1796 р. територія цих трьох губерній (за виключенням півдня Поділля і низки земель на північному сході) знову була об'єднана в Новоросійське генерал-губернаторство.

Генерал-губернатором став генерал-майор Н. Бердяев, з листопада 1797 р. — генерал від інфантерії граф М. Каховський, а вже з 1800 р. по 1803 р. генерал-аншеф І. Міхельсон.

У 1797 р. генерал-губернаторство складалось з 12 повітів: 1. Тираспільського; 2. Ольвіопольського; 3. Херсонського; 4. Єлизаветградського; 5. Єкатеринославського; 6. Новомосковського; 7. Павлоградського; 8. Бах-мутського; 9. Маріупольського; 10. Перекопського; 11. Сімферопольського. Окремим анклавом був 12-й Ростовський повіт (центр м. Таганрог), розташований у східному Приазов'ї, який включав землі Війська Чорноморського. Більшість його складали бувші запорожці. В 90-ті роки Військо також поповнювалось за рахунок переселення донських і поволзьких козаків з району Комишина і Дубовки.

Суцільний масив території перших 11-ти повітів заселявся в основному українцями, при чому найчастіше вихідцями з Лівобережжя і рідше з Правобережжя. У заселенні краю приймали участь і представники інших етнічних груп. Крім уже згадуваних сербів, болгар та інших вихідців з Балканських країн, власники новостворених маєтків переселяли селян з центральних губерній. А в межиріччі Дністра і Південного Бугу розвивалась молдавська колонізація.

У 1787 р. вийшов царський указ, який забезпечував пільгами переселенців-меннонітів з Прусії. У 1787-1788 pp. з Данцігу прибула і розселилась у Криму і в нижній течії Дніпра, де вже були німецькі і шведські поселення, група німців-колоністів чисельністю понад 900 осіб.

Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобережжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загальною чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів. Незважаючи на те, що менноніти розмовляли на нижньонімецькому діалекті, а мовою діловодства у них була літературна німецька мова, вони зберегли свою етнічну (голландську) самосвідомість і не змішувались з іншими вихідцями з Німеччини.

У цілому, проблемами колоністів-іноземців з 1797 р. займалась Експедиція державного опікунства і сільського господарювання. Однак масштаби заселення і участь у ньому іноземців стали вимагати створення регіональних органів, які вирішували проблеми колонізації. І в квітні 1800 р. була створена в Єкатеринославі Контора опікунства Новоросійських іноземних поселенців, яка знаходилась в розпорядженні Міністерства внутрішніх справ. В тому ж році була створена спеціальна канцелярія Одеського оселення іноземних поселенців. Інтенсивна колонізація супроводжувалась заснуванням нових міст.

У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центром намісництва. У ньому незабаром постали ряди крамниць, будинки адміністрації, передбачалося заснувати університет та музичну академію.

На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникли Херсон, Миколаїв, Одеса та інші міста.

Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним у 1778 р. на місці російського укріплення Олександрівського шанцю, зруйнованого турками. У Херсоні був відкритий ливарний завод, який виливав гармати для воєнно-морського флоту. На верфах міста будували воєнні і торговельні кораблі. Херсон був головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи.

Після зруйнування Запорізької Січі на місці сучасного Миколаєва було засновано хутір, який потім спалили турки. У 1789 р. тут було закладено місто Миколаїв, назване на честь св. Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівним центром, на його верфах будували кораблі різного призначення — воєнні, торговельні, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат.

Місто Одеса було засновано в 1794 р. Будівництво порту, гавані і міста здійснювалось за проектом Ф. Де-волана, під загальним керівництвом адмірала Й. Дерибаса. Спочатку місто називалось Хаджи-бей, за ім'ям татарської фортеці. У 1795 р. його перейменували на Одесу від назви стародавньої грецької колонії Одесос, яка буцімто була колись на березі Тилігульського лиману. Насправді ж ця колонія існувала в Болгарії, в районі міста Варна.

Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок. І все ж Одеса заселялась слабо: у 1793 р. в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а в 1799 р. — уже 573 особи обох статей. За перші 25 років свого існування торговий оборот в Одесі збільшився майже в 12 разів, тоді як у Російській імперії — тільки в 2,4 рази. В Одесі з часом зконцен-трувалась торгівля хлібом з іноземними державами.

«Одеса не мала дитинства», — сказав А. О. Скаль-ковський. Тобто Одеса зразу отримала населення, більш ніж наполовину матеріально забезпечене. Залишилась з тих часів пісня, яку співали відверті і прості українські селяни, яким удавалось побувати в Одесі: Я в Одесі пробуваю; А в Одесі добре жити. Мішком хліба не носити, На панщину не ходити, Подушного не платити, Ні за плугом, ні за ралом... Називають мене паном!

3 самого початку в місті з'являється інтелігенція, більшість якої почуває себе тут як удома, з усієї сили працює на рідне для неї місто. Ні про який політичний сепаратизм не було й мови.

Загроза перебуванню Півдня в складі Росії знову виникла в 1787-1791 pp. під час чергової російсько-турецької війни. На війну було мобілізовано значну кількість нових переселенців. Через це знизились темпи господарського освоєння і розвитку Північного Причорномор'я. Перемігши, Росія отримала Очаківську область. І як завжди, після переможної війни, коли народ чекав на покращення свого життя з боку властей за активну участь у війні, продовжувалися зазіхання на особисту свободу селян і козаків.

Переселенців прикріплювали до землі і забороняли вільно переходити до іншого хазяїна. При цьому дедалі частіше згадували норми Литовського статуту.

Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міщани, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріплювались і охоронялись законом власність і майно, як рухоме, так і нерухоме.

Ці та решта змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України перетворилась з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.