Культурне відродження на початку XIX ст. У західно-українських землях

У цей час український етнос на західноукраїнських землях представляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою. При чому карпатське опришківство і численні виступи проти панщизняних повинностей носили збройний, антидержавний характер.

Такими ж були і масові втечі селян, і підпали панських маєтків, та й селянські заворушення, що не раз спалахували з небувалою силою в різних місцевостях Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони придушувалися лише з допомогою військових частин та спеціальних каральних загонів. А вже судові процеси сільських і міських громад з поміщиками, колективні скарги до адміністративних органів свідчили не тільки про тяжку долю народу в Австрійській імперії, а й про гнучкість системи, яка приймала конституції і пробувала керуватись законом.

Істотним було те, що в процесі боротьби росла і розвивалася солідарність трудового селянства, як всередині громад, так і між громадами, виростали свідомі селянські ватажки. Особливо страшним був той дух непокори, що жив у душі народу. Описуючи в кінці XVIII — на початку XIX ст. наддністрянську околицю між ріками Стриєм і Лімницею на Підкарпатті, польський публіцист і етнограф І. Червінський, власник поміщицького маєтку в цій місцевості, з обуренням констатував, що немає села, де б не нарікали на начебто «нестерпні утиски і тягарі», що скрізь чекають волі, що «селянин радий би панщину назавжди викреслити з своїх обов'язків», що він є «завжди головним ворогом пана», вважає його основним винуватцем свого ганебного і підневільного становища.

Відношення народу до влади знаходили вияв і в його усній поетичній творчості. Всупереч офіційній політиці, галицькі, буковинські, закарпатські селяни своєю традиційною культурою і самоназвою «русин», «рус-нак» засвідчували почуття духовного зв'язку з усім українським народом. Цим заперечується твердження сучасного польського дослідника Яна Козіка про те, що люд Галичини у першій половині XIX ст. не мав національної свідомості.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спрямованість народу впливала на формування суспільної думки на західноукраїнських землях. Зрозуміло, що в українського панства і церковної греко католицької ієрархії ці настрої співчуття не викликали.

Однак і вони не могли не задуматись над тим, що асиміляція українців, заперечення самобутності, культури — це втрата грунту під власними ногами. Це розуміло низове духовенство, яке повсякденно стикалося з простолюддям.

Ще слабо досліджено процес зростання інтересу до народу і його культури на західноукраїнських землях перед «Руською трійцею». А вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товариство з метою підготовки книжок для народу освітнього і релігійного змісту. Там же для підготовки сільських учителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі перешкоди офіційні власті і особливо запеклий опір — поміщики.

Вони віддавали у рекрути дяків-учителів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І. Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, засновану в с. Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали вплив ідеї просвітництва, наполеонівські війни, польський революційний рух, пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій досягав і західноукраїнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інтелігенції. Саме на це вказує Я. Головацький у листі до Осипа Бодянського в листопаді 1844 р. Він говорить про обставини зародження народознавчого руху в Галичині: «Ні геній не пробудив здрїмалу народність, ні жодне важке проісшествіє не потрясло народом. хіба грім, котрий у сусідстві загремів або приклад других словенських народів прочумав і нас».

Приклад культурного самоутвердження слов'янських народів послужив, зокрема, поштовхом до наукового дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х роках XIX ст. її результатом були філологічні праці Івана Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник Івана Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826 р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а російські — з другого, вважали непридатною до вживання українську мову в народних школах, бо вона, мовляв, є «необразованним наріччям» російської чи польської мови. І. Могильницький у своєму трактаті «Відомість о руськім язиці* з науковою аргументацією показав історичну глибину і самобутність української мови, її спільність для населення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як «знакомиту часть Малой Руси», визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з найважливіших ознак народу, указує на «Бнеїду» І. Котляревського як на зразок «мови руської в землях руських».

Трактат І. Могильницького був відомий у рукописах, його дещо скорочений варіант надруковано було у 1829 р. в польському перекладі. Він мав вплив на формування національної свідомості і народознавчих устремлінь молодого покоління західноукраїнської інтелігенції. М. Шашкевич ще в 30-х роках вимагав добути з консисторських архівів і видати «Граматику» І. Могильницького. І. Франко не випадково назвав І. Могильницького «першим мужем на Галицькій землі, котрий намагався розвіяти пануючу тут у погляді па національну справу єгипетську темряву з допомогою світла науки».

Позитивно позначилася в Галичині діяльність Зоріана Доленги-Ходаківського, його народознавчі мандрівки в цьому краї, його знаменита стаття «Про Слов'янщину перед християнством», надрукована у Кременці у 1818 р. Висока оцінка ним творів усної народної поезії сприяла посиленню уваги в Галичині до фольклору.

У 1822—1823 pp. на сторінках двох випусків альманаху «Львівський пілігрим» вперше в Галичині були надруковані добірка українських і польських пісень, статті про народні пісні, написані професором Львівського університету Карлом Гютнером і майбутнім галицьким істориком Денисом Зубрицьким.

Ще перед виступом «Руської трійці» окремі представники західноукраїнської інтелігенції виявили живий інтерес до розвитку нової української літератури на Наддніпрянщині, до російської літератури і науки, підтримували особисті зв'язки з слов'янськими діячами науки і культури. Наведені приклади переконують, що не було таким уже непочатим краєм те поле, на яке ступила на початку 30-х років «Руська трійця». Справедливіше буде сказати, що причини виникнення її значною мірою пов'язані з кращими попередніми здобутками культурного руху в Галичині. Розгортаючи свою діяльність далі, вона поставила її на широку основу, збагатила й поглибила зміст комплексом важливих, актуальних питань, та осмисленням їх у дусі передової суспільно-політичної і культурної думки того часу.

Організатором гуртка був М. Шашкевич. Як людина поетично обдарована, він не був байдужий до народної поезії, приніс живе зацікавлення до неї і в мури львівської духовної семінарії, до якої вступив у 1829 р. У Львові він став одним з учасників загального збирацького фольклорного руху 20-30-х років. Уже на початку перебування в семінарії М. Шашкевич зблизився зі своїм ровесником І. Вагилевичем, який приніс із рідного карпатського села захоплення народнопоетичним словом.

У 1831 р. до семінарії вступив Я. Головацький.

«Руська трійця»— напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне об'єднання — було створене М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Ґоловаць-ким. Своєю різнобічною діяльністю «Руська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, зробила перші кроки в напрямку політичного вирішення національних проблем.

Члени «Руської трійці» перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літераторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти дух народний, просвітити народ.

Ці та інші факти дають підставу бачити виникнення гуртка М. Шашкевича і характер його діяльності в контексті з європейським і особливо слов'янським визвольним рухом, ідеалами слов'янської взаємності, національно-культурної самобутності.

Дослідник історії цієї організації Р. Кирчів слушно зауважує, що все зроблене «Руською трійцею» в галузі етнографії і фольклористики, — це велика і дуже істотна частина загальноукраїнського народознавчого доробку І половини XIX ст. Не регіонального галицького чи західноукраїнського, а саме всеукраїнського. Так проглядається її діяльність, мета і сутність самими учасниками: «...оце ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою зад-ніпровою складаємо одне существо».

Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая» — збірник літературних, фольклорних праць членів «Руської трійці». Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний народною українською мовою, фонетичним правописом, «гражданськимв шрифтом. Це робило збірку зрозумілою українському читачеві. Три ідеї пронизують збірку: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків повстань; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.