МОРФОЛОГІЯ ІСТОРІЇ

Морфологія історії(від грец. morphe — форма і logos — слово, вчення) — поняття, вперше вжите О. Шпенглером для позначення автентичного вчення про морфогенез, внутрішні форми історії та її живе буття, взяте у співвіднесенні з власним існуванням особистості. Розглянуті в такому співвіднесенні внутрішні, живі органічні форми всесвітньої історії знаходять, за Шпенглером, своє концентроване автентичне віддзеркалення й співпереживання не в людині кожної з культур Землі, а лише у світогляді представників західноєвропейської культури, яких, з їх історичним чуттям, мислитель тлумачить як виняток, а не правило, а всесвітню історію — як картину людського світу, а не картину людства.

Шпенглер розрізняв морфологію механічного і протяжного, — науку, що відкриває й систематизує закони природи та каузальні відносини (яку він називав систематикою), і морфологію органічного, тобто історії та життя, всього, що несе в собі спрямованість і долю (визначену ним як фізіогноміка). Внаслідок такого розмежування і з'ясовуються морфологічні особливості «світу як природи» та «світу як історії». «Світ як природа» тлумачиться як світ сталого, завершеного, мертвих форм, а «світ як історія» — динамічний, світ становлення, живих форм. Тому для морфології механічного достатніми є методи і принципи традиційної науки, уособленням яких є відповідно математичний закон, принцип каузальності, формальна механічна логіка.

Морфологія історіїпотребує принципово інших засобів осягнення — вживання, споглядання, порівняння, точної чуттєвої фантазії і відтворення світу як історії за допомогою гештальту, цілісного образу, сформованого методами логіки, але не механічної, а органічної, підпорядкованої виявленню долі певної живої історичної форми, а не механічного закону якогось сталого явища. У контексті морфології історії історичні процеси, на відміну від природних, розглядаються не як результат зовнішніх, причиннонаслідкових взаємодій, а як морфогенез, тобто такий специфічний спосіб буття, за якого перебіг процесів зумовлюється не зовнішніми детермінантами, а внутрішніми закономірностями побудови, еволюції, структури і функціонування. З цих позицій історія постає не як єдиний глобальний лінійно-поступальний рух, а як розмаїття живих історичних форм — потужних культур, кожна з яких має в основі першофеномен, одвічний гештальт культури як такої, оскільки є своєрідним уособленням усіх інших культур, і водночас має власні, неповторні можливості вираження. Відповідно та чи та історична культура осмислюється не як механічна сума дат і подій, зумовлених «чужими», сторонніми чинниками, а як самобутній суспільний організм із чіткою, точною будовою і сповненою глибокого змісту структурою, а сама історична морфологія — як автентичне розуміння внутрішньої будови таких культур — специфічних органічних, цілісних утворень, через які і в яких здійснюється всесвітня історія.

Розглянута з погляду морфології історії кожна з історичних культур постає як жива суперістота рослинного типу, що має свій, притаманний лише їй, своєрідний геном, позначений Шпенглером як «душа культури», «первісний прасимвол», рослинна душа, що об'єднує певну спільноту в народ, щодо якої всі інші вияви культури — від матеріальної життєдіяльності й економіки до начал духовних — мистецтва, філософії, релігії тощо — є утвореннями вторинними. А всесвітньоісторичний процес постає як споконвічне, невичерпне, розмаїте і щоразу неповторне утворення і перетворення, дивовижне становлення і неминуче сходження людських культур як унікальних і водночас таких, що уособлюють людство в цілому, живих, цілісних макроформ.