Історизм

Історизм- світоглядний і методологічний принцип, яким керується історичне пізнання. Поняття «Історизм» багатозначне, воно об'єднує різні світогляди й методології. Розуміння історизму як однієї з вихідних засад наукового пізнання сформувалося за нового часу, коли відбувалася секуляризація історичних уявлень і знань. Якщо християнський світогляд виходив з наявності двох історій, сакральної та мирської (за Августином Аврелієм «Граду Божого» та «Граду земного»), де історія людства сприймалась як символічне віддзеркалення морально-повчального сенсу потойбічної історії, то просвітницьки зорієнтований світогляд вбачав єдиносущою та вартою уваги реальну історію людських діянь і звершень. Звідси вимога історизму - історія має розглядатись як різновид об'єктивних процесів із властивими йому детермінаціями, закономірностями, тенденціями, які осягаються науковими засобами в межах історичних дисциплін. У принципі історизму вбачається один із критеріїв об'єктивності, коли історичні явища описуються і пояснюються з погляду їх розвитку, еволюції. Принцип історизму став невід'ємною складовою діалектичної (Гегель, гегельянство, марксизм) та еволюціоністської (позитивізм) методологій, які справили значний вплив на історичну спрямованість усього комплексу гуманітарних і соціальних досліджень XIX - поч. XX ст. Але проведення принципу історизму виявляється також в історичному релятивізмі, що є загрозливим для розуміння історичної усталеності загальнолюдських цінностей, спадкоємності певного кола формально мислимих універсалій (категорій). Виникають концепції, в яких помітні намагання обмежити, доповнити або спростувати на філософсько-методологічному рівні застосування принципу історизму.

Починаючи з філософії кантіанства, історизму протиставляється «трансценденталізм», що передбачає включеність в історичну реальність сутностей, дія яких є надісторичною (трансцендентною) за своєю природою. Філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм критикують просвітницьке тлумачення історизму за зведення суті історичних явищ до абстрактних законів, тенденцій, коли люди перетворюються на їх носіїв, персоніфікаторів, агентів. На противагу класичному історизму в межах цієї методології висувається поняття «історичності», коли історичне явище мислиться як унікальна ситуація, подія, що переживається, витворюється особистостями - учасниками події і набуває завдяки цьому певного історичного сенсу, який, у свою чергу, відкладається певною традицією розуміння пережитих подій.

Дослідник історії завжди упереджений у своєму ставленні та розумінні тих чи тих явищ. Так тлумачить історизм філософська герменевтика, що вбачає себе методологією історичної науки. Позитивізм, який рекомендує обмежити історію «фактуальною» описовістю, в особі К. Поппера вважає історизм фальшивою доктриною, сповідування якої обертається шкідливими наслідками: наукоподібними міфами, пророкуваннями, вульгарним схематизмом. Структуралістська методологія історичних досліджень робить наголос не на діахронії подій і процесів, а на відтворенні прихованих за ними структур, які стало виявляють себе в синхронічних зрізах фіксації історичного об'єкта пізнання. З подібною орієнтацією співзвучна феноменологічна версія історизму, оскільки також враховує те, що історія пов'язана з повсякденністю переживання «життєвого світу». Отже, методологічна інтерпретація сучасного історизму не є чимось однозначним і пов'язана з суперечливим розумінням того, що вкладається в поняття «історія».