Віденський конгрес 1815 р

Після капітуляції Наполеона 11 квітня 1814 р. на французький трон прийшов молодший брат замордованого короля Людвика XVI — Людвик XVIII. Воєнні дії були закінчені й переможці вважали, що треба впорядкувати Європу після тої моральної й матеріяльної руїни, яку заподіяли Велика Французька Революція й Наполеонівські війни. З уваги на те у вересні 1814 р. у Відні зібралися майже всі володарі Європи, щоб гідно відсвяткувати перемогу над Наполеоном і завести "мир і порядок" у розбурханій Європі. Величавими бенкетами й забавами розпочався цей з'їзд коронованих осіб. Але крім забав і бенкетів, відбувалися також наради та дискусії, де обговорювалося питання, як оберегти Європу від подібних революцій на майбутнє. Ці бенкети й дипломатичні переговори ввійшли в історію під назвою "Віденський Конгрес".

Хоча тут були представники майже всіх європейських держав, головну роль відіграли переможці над Наполеоном, а саме: Австрія, Англія, Прусія та Росія, які найбільше вклали людських жертв і грошей в ту перемогу. Австрію на нарадах заступав канцлер князь Климент Меттерніх, Прусію — Карло фон Гарденберг, Великобританію — дипломат Роберт Кастельрі й полководець герцог Артур Веллінгтон. Росію заступав сам цар Олександер І, який мав при собі за дорадників приятеля ще з юнацьких років поляка князя Адама Чарториського, німця графа Генриха фон Штайна, канцлера графа Карла Кассельроде та грека Каподісріяса. В його ж оточенні були також і дипломат з українського роду, другий син гетьманаКирила Розумовського — князь Андрій Розумовський.

Завданням Віденського Конгресу було завести в Європі та світі тривкий і справедливий мир. Хоча вирішальний голос у нарадах мали всі чотири держави-переможниці, найбільшою популярністю втішався імператор Росії, Олександер І, який завдав Наполеонові смертельного удару і зайняв столицю Франції — Париж.

Олександра І вітали як визволителя Європи від Наполеона й тому він уважав своїм обов'язком рятувати Європу від "деструктивних впливів Французької Революції". Так із ліберального царя Олександра І зробився великий оборонець старого режиму, один із головних представників реакції в Європі.

Як не дивно, але серед держав переможців, які брали участь у Віденському Конгресі, поруч Австрії, Великобританії, Прусії та Росії був також представник Франції Шарль де Талейран. Це пояснювалося тим, що відповідальним за війну вважали не Францію, а Наполеона, якого династично легальні представники Франції, перебуваючи тоді на вигнанні, поборювали доступними їм засобами. При тому слід підкреслити, що цей же Талейран був раніше дипломатом Наполеона, а тепер репрезентував Францію і, разом із австрійським канцлером князем Меттерніхом, відіграв неабияку роль у працях Конгресу.

Цар Олександер І намагався приєднати до Росії ціле Варшавське князівство, створене Наполеоном, а також переконати Австрію, щоб вона віддала під його панування цілу Галичину. Якщо б Австрія на це погодилася, тоді він готовий був дати їй якусь іншу чужу територію в заміну. Цьому рішуче спротивився австрійський канцлер князь Меттерніх, який не тільки що не думав віддавати Росії решту Галичини, але й вимагав, щоб Росія повернула Австрії "Тернопільський край", який вона забрала за згодою Наполеона в 1810 р.

Олександер І, будучи ще від молодих літ під впливом польських магнатів, ставився до поляків зі симпатіями й на Віденському Конгресі пропонував відновити Польщу як державу, але, очевидно, під його пануванням. Канцлер Меттерніх і на це не погодився, вважаючи, що Росія загрожуватиме австрійським володінням у Галичині. Австрія також побоювалася, що Росія захоче поширити свої впливи й володіння на Балканах, куди Меттерніх дивився, як на можливий для Австрії терен експансії.

Крім того, Меттерніх був вороже наставлений до будь-яких ліберальних і демократичних ідей, а зокрема до ідеї національних держав, тобто, щоб один народ належав до однієї держави. Як не дивно, але цю ідею власне підносив Олександер І, що сам був володарем імперії, в якій були десятки різних народів. Щоправда, Олександер І трактував білорусів й українців, чи пак малоросів, як один народ із москалями-великоросами. Ідею національних держав підшептував Олександрові його дорадник — граф Карло фон Штайн, автор численних реформ у Прусії, якщо не здійснених, то принаймні запланованих. Фон Штайн сподівався, що при допомозі Олександра І вдасться об'єднати увесь німецький народ в одну державу. Така ідея аж ніяк не могла подобатися Меттерніхові, бо вона розвалила б багатонаціональну імперію Габсбургів.

На тлі цих проблем, як також питання майбутньої Саксонії та її короля Фридриха Августа, який до останку був вірний Наполеонові, під кінець грудня 1814 р. дійшло до поважного конфлікту поміж переможцями. Великобританія, Австрія і Франція з січня 1815 р. підписали окремий таємний договір, спрямований проти Росії та Прусії. На випадок, якщо б не можна було того спору поладнати дипломатично, вони готові були зробити це при допомозі зброї. Але переговори продовжувалися, бо всі вже мали досить війни. Остаточно в лютому 1815 р. усі погодилися на те, що Польщі як такої не буде, однак залишиться створене Наполеоном Варшавське Князівство, але без Познанщини, яку, так само як і польське місто Торунь над Віслою, віддано Прусії. Крім того, дві п'ятих території королівства Саксонії й деякі території у Західній Німеччині над Рейном, також включено до Прусії. Три п'ятих Саксонії залишилося як окреме королівство під володінням її короля Фридріха Августа, вважаючи, що втрата двох п'ятих території на користь Прусії є задовільною карою за його союз з Наполеоном.

Австрія дістала назад східню частину Галичини — Тернопільський край, що його Наполеон подарував Олександрові І у 1809 р. Українські землі, Підляшшя та Холмщина, які Австрія отримала при третьому розподілі Польщі, Віденський Конгрес не повернув Австрії. Вони залишилися у складі князівства, яке Конгрес передав під зверхність Олександра І, але за умови, що Варшавське Князівство мало мати свій власний парламент і конституцію. Цар Олександер І мав бути його королем, але не мав права включати його до складу Російської імперії. Отже, Варшавське Князівство пов'язувалося з Росією тільки за посередництвом династичної персональної унії. Польське місто Краків проголошено вільним містом під патронатом Австрії, Прусії та Росії. Але тому що в 1846 р. Краків виявився центром польських революційних дій проти Австрії, він стратив статус вільного міста і був прилучений до Галичини п. н. Велике Краківське Князівство.

Так само Віденський Конгрес одобрив російську окупацію Фінляндії, яку Олександер І відняв від Швеції у часі Російсько-шведської війни 1809 р. Фінляндія подібно як Варшавське князівство, мала творити окрему автономну політичну одиницю під володінням Олександра І. Крім того, Віденський Конгрес погодився на російську окупацію Басарабії, яку Росія захопила в Туреччини під час Російсько-турецької війни 1810 р.

Тим часом, як переможці сперечалися між собою, хто і яку територію має забрати, Наполеон покинув острів Ельбу і 1 березня 1815 р. причалив до міста Канни у Франції, зібрав 1500 вояків і вирушив з ними на Париж, організовуючи по дорозі нову армію. Французький уряд вислав проти нього військо, яке скоро перейшло на бік Наполеона. Новий король Людовик XVIII, знаючи, що його французи не любили, покинув свою столицю — Париж, до якої Наполеон тріумфально увійшов 20 березня.

Одначе його панування цим разом виявилося короткотривалим. Союзники, зокрема Англія і Прусія, зібрали всі свої сили й у битві під Ватерлоо остаточно розгромили Наполеона 18 червня 1815 p., а його самого захопили й заслали на острів св. Олени. Там він і помер 5 травня 1821 р.

Стоденний поворот Наполеона не мав уже жодного впливу на територіальний розподіл Європи, але дав поштовх до організації т. зв. Священного Союзу, який підписали 26 вересня 1815 р. цар Олександер І, австрійський цісар Франц і пруський король Фридріх Вільгельм III. Члени Союзу зобов'язувалися зберігати християнські принципи стосовно своїх підданих,, як і володарів до себе взаємно. Пізніше до цього Союзу приєдналися майже всі володарі Європи, за виїмком короля Англії, папи римського та турецького султана. Але із закінченням Віденського Конгресу не було видно, щоб володарі застосовували християнські принципи, ані у власних взаєминах, ані щодо своїх підданих. Навпаки, скоро почалася доба реакції, при допомозі якої більшість володарів намагалася зліквідувати "шкідливі" ідеї, що їх проголосила Французька Революція 1789 р.