Українське питання напередодні війни

Оголосивши боротьбу за «лебенсраум» («життєвий простір»), Німеччина не приховувала претензій на українські терени як один з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів. Ще в 1933 р. вона виступила з вимогою передати їй ці землі для «раціонального їх використання». У 1936 р. німецьке керівництво запевняло Англію: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».

На конференції у Мюнхені 1938 р. Гітлер заявив про власні прагнення щодо Чехословаччини й представив пакет територіальних претензій до неї з боку Угорщини, Польщі, Румунії на райони, де проживало українське населення. Уряди Англії та Франції, намагаючись умиротворити потенційного агресора і спрямувати загрозу на схід, згодилися на передачу Німеччині частини Чехословаччини (пакт 30 вересня).

Водночас нацистське керівництво вело розмови про створення Великої України, яка стала б житницею Німеччини. Для цього всіляко імітувалась підтримка вимог ОУН щодо соборності України, а центром руху за об’єднання її земель мало стати Закарпаття. Вже у жовтні щойно створена там Руська національна рада, сподіваючись на підтримку ззовні, висунула вимогу реальної автономії краю. Засновувався уряд автономії на чолі з відомим прихильником угорської орієнтації А. Бродієм. Невдовзі його посаду посів А. Волошин (1874–1945) – палкий прибічник закарпатської державності, що користувався більшими симпатіями населення. Почалося формування військових підрозділів, об’єднаних у «Карпатську Січ». Вони поповнювались за рахунок добровольців, значна кількість яких прибувала з Галичини.

Останнє слово в розв’язанні проблеми Підкарпатської Русі належало Німеччині. До остаточної ліквідації Чехословаччини вона приховувала свої наміри. Однак за Віденським арбітражем (2 листопада 1938) Гітлер віддав південну частину Закарпаття, де проживали десятки тисяч українців, Угорщині. А в березні 1939 р. Берлін, не бажаючи посилювати Будапешт приєднанням Словаччини, взамін погодився на включення до Угорщини решти Закарпаття.

І якщо незалежність Словаччини віталась Німеччиною, проголошення того самого дня Карпатської України викликало роздратування. Проіснувала ця держава всього кілька днів. 15 березня угорці розпочали загальний наступ. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли нападникам, та сили були нерівні. Уряд і новообраний президент А. Волошин змушені були залишити територію краю.

Напередодні Другої світової війниОУН налічувала у своїх лавах до 40 тис. осіб. Після загибелі у 1938 р. від руки агента НКВС Є. Коновальця в наступні 2 роки в організації відбувся розкол на фракції: ОУН–М і ОУН–Б (вони ж ОУН–Р – революціонери). Старше покоління підтримало А. Мельника (1890–1964), молодше – Степана Бандеру(1909–1959).

Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною.

З осені 1938 р. Гітлер взяв курс на зближення з Радянським Союзом, щоб убезпечити Німеччину від війни на два фронти (проти західноєвропейських країн та СРСР). 23 серпня 1939 р. сторонами було укладено Договір про ненапад і нейтралітет (терміном на 10 років). Цей документ, як його ще називають пакт Ріббентропа–Молотова, мав таємний протокол про поділ Європи на сфери впливу і окупації.