Радянізація західноукраїнських земель. Боротьба українських націоналістів з СРСР
Вигнання німців за межі республіки не принесло в Західну Україну миру. Якщо індустріалізація регіону здійснювалася в обмежених масштабах, то примусова суцільна колективізація землі і майна місцевого селянства була проведена у стислі строки, в основному за 1948–1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об’єднали 98% селянських господарств. Потім за кілька місяців власті провели примусове укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх залишилося не більше 800.
Методи колективізації західноукраїнського селянства були такими ж брутальними й безжалісними, як і ті, що застосовувалися у східних областях у 30-ті рр. Основними засобами виступали примус, «розкуркулення», депортації. Не дивно, що селяни чинили відчайдушний опір. Намагаючись протистояти державі, яка відбирала власність і перетворювала селян у найману робочу силу, найрішучіші відправлялись у ліси.
Через очолювані Степаном Бандерою партизанські загони ОУН–УПА пройшли сотні тисяч чоловік. Навесні 1945 р., за даними органів держбезпеки УРСР, загальна чисельність ОУН–УПА становила 90 тис. осіб. Гаслом боротьби було: «За самостійну Україну без більшовиків і москалів».
До 1946 р. включно ОУН–УПА намагалася утримувати під своїм контролем великі території, вести бої значними силами із застосуванням мінометів та артилерії. У багатьох селах нелегально діяли національно-державні структури ОУН (станичні, кущові, районні, надрайонні, окружні, обласні й крайовіпроводи), підтримувані загонами УПА, тобто фактично існувало двовладдя (підпілля й ради).
Найуживанішими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, як правило, із засідки, наскоки на адміністративні центри, нищення комунікацій, диверсії, замахи на представників партійно-радянського апарату, пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо. Використовуючи терор проти партійно-радянських керівників, правоохоронних органів, командного складу радянської армії, ОУН–УПА прагнула показати свою силу і вселити страх у населення розплатою за підтримку радянської влади.
Сталін кинув проти оунівців армійські формування, але швидко придушити опір не вдалося. Збройні удари (понад 9200 оточувально-винищувальних операцій) чергувалися з пропозиціями амністії. Постійні облави, блокади цілих районів призводили до того, що загони УПА зазнавали значних втрат.
Курс ОУН–УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності. Він дав підстави потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів на повну силу розгорнути свої безмежні можливості, безпідставно поширивши дії проти ОУН–УПА на значну частину населення. У східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис. так званих співучасників і посібників угруповань ОУН–УПА. Про масштаби протистояння в західноукраїнських областях свідчить хоча б той факт, що кожен другий в’язень радянського ГУЛАГу другої половини 40-х рр. був українцем.
Свавілля, беззаконня стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні. Траплялося, що бандитськими оголошувалися цілі села, нерідко фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстраціїтрупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів. Спеціальні загони НКВС, перевдягнені у форму оунівців, здійснювали провокації, вбиваючи вчителів, лікарів тощо.
З 1947 р. головне командування УПА змінило тактику збройної боротьби. Бойові дії вели лише дрібні загони партизанськими методами. 5 березня 1950 р. загинув командувач УПА Р. Шухевич. Ця втрата теж відчутно послабила армію. Однак опір УПА поступово згас тільки у середині 1950-х рр.
Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Виконуючи польсько-українське рішення 1944 р. про взаємну репатріацію населення, на 1 січня 1945 р. в Україну виїхало менше 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також люди, вимушені жити у знищених війною селах. Однак більшість українців Закерзоння не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» їх виїздити. В хід пішло все – від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку і вбивств. Активну участь у спротиві насильницькій депортації взяли формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах не вщухали кілька років.
На початок серпня 1946 р., коли офіційно оголошувалось закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР переселилося понад 480 тис. осіб.
У березні 1947 р. польська комуністична влада вирішила виселити всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). Горезвісна операція «Вісла» розпочалася 28 квітня о 4-й годині ночі. В результаті дій 6 польських дивізій, об’єднаних в оперативну групу, та військ держбезпеки 140575 українців було депортовано, 2274 заарештовано, 655 вбито, 1466 вояків ОУН–УПА взято в полон. 3873 особи потрапили до концтаборів. У 1947 р. до смертної кари були засуджені 372 українці (всього в 1944–1956 рр. – 573).
Ця акція не лише підірвала базу ОУН–УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі.
Одним із елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона Української греко-католицької (уніатської) церкви, що мала 4440 приходів і понад 5 млн. віруючих. У квітні 1945 р. в пресі греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Невдовзі органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого та багатьох єпископів. Всіх їх засудили до багаторічного ув’язнення. У 1946 р. було проведено неканонічний (у ньому не взяв участі жоден єпископ) церковний собор, який прийняв постанову про приєднання до руської православної церкви. Після цього почався тиск на священнослужителів, щоб вони переходили до руської церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВС–МДБ і депортовано до Сибіру. Та греко-католицька церква не зникла – вона пішла у підпілля.
Антирадянських позицій трималася значна частина української еміграції. Її Центральне представництво було засноване 1 листопада 1945 р. у західній зоні окупації Німеччини. За кордоном поновилася діяльність ОУН–М та ОУН–Б, деяких українських партій. Створився Український національно-державний союз. За океаном, у США, було у 1949 р. засновано Панамериканську українську конференцію. Її очолив отець В. Кушнір.