123

Колективізація та її наслідки

В умовах форсованої індустріалізації сільське господарство повинно було задовольнити потреби держави у постачанні продуктів харчування зростаючим промисловим центрам і армії, а також у хлібі для експорту (тобто забезпечити валютні надходження для закупівлі імпортної техніки). Крім того, село мало надати промисловості необхідну кількість робочих рук і технічну сировину.

План І п’ятирічки передбачав використання «ножиць цін». Оскільки заготівельні ціни на хліб врожаю 1927 р. були занижені, селяни не стали його продавати. Раніше в подібній ситуації держава йшла на поступки, тим самим збільшувався платоспроможний попит селян на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження темпи індустріалізації. Проте цього разу більшовики вирішили примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій. Тисячі партпрацівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б), поїхали «вибивати» хліб. Проти «куркулів» активно використовувались тюремні ув’язнення, депортації у віддалені райони, часткова або повна конфіскація майна – розкуркулення. За січень–лютий 1928 р. з селян вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба.

Сталін розумів, що подібні надзвичайні заходи придатні тільки як короткотривалий захід. Ніхто не змусив би селян-власників з року в рік вирощувати хліб не на продаж, а для держави. Доки вони самі вирішували, що сіяти і продавати, від них залежала держава. Щоб відсікти селян від ринку і змусити сіяти стільки, скільки необхідно державі, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати.

Влітку 1928 р. Сталін забрав Кагановича в центральний партапарат. Українським генсеком став С. Косіор (1889–1939). Останній із шкіри пнувся, аби догодити Сталіну.

Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) проголосив перехід до суцільної колективізації, а Україна мусила в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам. І вона почала це робити. Якщо у жовтні 1929 р. суцільно колективізованих районів було 10, то в грудні того ж року – вже 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Поодинокі спроби утворення селянських спілок придушувалися. Незгодних репресували. Партія знову заговорила про «куркульську небезпеку» і почала нацьковувати пролетарські та напівпролетарські елементи села на власників.

Протиставлення «куркулів» біднякам полягало у самообкладанні. Кожному селу давали завдання на здачу хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сходів. Селян, які не виконували рішень, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а потім майно їх розпродувалося з торгів. Частина штрафу перераховувалася у фонди кооперування й колективізації бідноти, щоб забезпечити їхню корисливу заінтересованість. Так весною 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Робилося все, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Протягом кількох років зусилля держави спрямовувалися на економічне, а то й фізичне винищення мільйонів вигаданих «куркулів» (усіх глитаїв, які будували свій добробут на експлуатації бідняків, власті винищили ще під час зрівняльного поділу землі і засобів виробництва у 1920–1923 рр., пізніше в заможну верхівку селяни вибивалися завдяки власній праці). В ході «ліквідації куркульства як класу» постраждало чимало середняцьких господарств.

Зрозуміло, що саме заможні селяни опиралися колективізації найзапекліше: їм було що втрачати. Втім, репресували бідняків і навіть наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів. Для цього винайшли категорію «підкуркульників».

Розкуркулювані селяни поділялися на 3 категорії. «Учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів» ізолювалися в тюрмах або концтаборах. Тих, хто здійснював «менш активний опір», разом з сім’ями депортували на Північ (і 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру). Тим, хто не чинив опору, надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Кількість «належних» до кожної з категорій доводилася згори. Хвиля розкуркулювання, що тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р., охопила 61887 господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Аграрну політику партії впроваджували так звані 25-тисячники – російські, як правило, робітники. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано вже 90 тис. господарств.

Офіційно колективізація проголошувалася в артільній формі, тобто колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 р. колективізатори стали забирати у селян корів, дрібну худобу і навіть птицю. Селяни почали чинити опір. Сталін вирішив відступитися, публічно назвав комунізацію села «перегином» і поклав відповідальність за це на місцеві власті. Відтоді артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна «колгосп». Було оголошено, що колективізація– справа добровільна.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі всі середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Одноосібники обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники діставали податкові пільги. Штучно створений податково-пільговий перепад погнав селян назад у колгоспи. Знов почалися показові розкуркулення, у тому числі в районах, де вони відбулися півроку тому. Цього разу стали депортувати всіх репресованих.

На кінець 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. До цього часу, починаючи з 1928 р., в Україні зникло 352 тис. селянських господарств. По-різному склалася їх доля. Більшість внесли у списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов’язань» по хлібозаготівлях, за несплату завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови.

Позбавлені землі селяни були зобов’язані виконувати «обов’язковий мінімум трудоднів» (фактично – відпрацьовувати право користуватися присадибною ділянкою, за рахунок якої і вдавалося виживати). Можливості переселятися до міст селяни остаточно позбулися наприкінці 1932 р., коли в СРСР в умовах стрімкого зростання кримінальної злочинності був запроваджений паспортний режим (паспорти отримало тільки населення міст і новобудов).

Засобом економічного контролю над колгоспами виступали машинно-тракторні станції, що здійснювали обробіток колективізованих посівних площ.

Колгоспна продукція поставлялася, а не продавалася, державі, хоча та і сплачувала за неї символічні гроші. Розміри поставок заздалегідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не продавали хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для розподілу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, приховувати справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб змолотити її вдруге. Хлібозаготівлі проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники вимели у селян абсолютно все, у 44 районах розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з новим урожаєм.

Не зацікавлені в результатах праці колгоспники тільки імітували її, що призводило до колосальних втрат врожаю на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть». Влада зрозуміла необхідність змін. У травні 1932 р. було запроваджено так звану «колгоспну», тобто базарну торгівлю. План хлібозаготівель для колгоспів та одноосібників скорочувався так, щоб приблизно п’яту частину продукції селяни могли спрямувати у вільну торгівлю. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

7 серпня 1932 р. вийшла постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів...», прозвана «законом про п’ять колосків». За нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» – позбавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник потрапляв до концтабору.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли украй важко. Сталін направив в Україну спеціальну комісію з надзвичайними повноваженнями на чолі з В. Молотовим. Посилання на відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. Організовувалося вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Проводилися масові подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів, бо вирізняти «украдене» ніхто не збирався. Ще зловіснішими були натуральні штрафи м’ясом і картоплею. За рік молотовська комісія додатково «заготовила» 105 млн. пудів зерна. На початку 1933 р. практично ніде запасів вже не лишилося, а треба було дожити до нового врожаю.

Знов розгорнувся терор голодом. У «боржників» вилучали будь-які запаси їжі – сухарі, картоплю, сало, соління, фруктову сушню, прирікаючи їх на смерть, бо нелегальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» і здійснювалася гласно, з висвітленням у газетах.

Щоб перешкодити втечам голодуючих за межі республіки, на кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім’ям.

Смерті від голоду почалися вже у перший місяць дій комісії, а з весни 1933 р. вони стали масовими. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Траплялися випадки людоїдства і трупоїдства. 1932 р. голодною смертю загинуло близько 150 тис. чоловік, 1933 р. – до 3,5 млн. Народжуваність у сільській місцевості різко знизилася. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932–1934 рр. 5 млн.

Після кількох кампаній розкуркулення і терору голодом селяни змирилися з необхідністю працювати в артілі і припинили бойкот громадського господарства. Але і держава послабила свій прес. З січня 1933 р. селянам залишалася на продаж вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. Це пробуджувало у колгоспників заінтересованість у розширенні посівних площ і відкривало шлях для подолання безгосподарності.

У лютому 1933 р. Сталін висунув гасло: «Зробити усіх колгоспників заможними». І справді, в другій п’ятирічці держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. Новостворені політвідділи МТС і радгоспів, використовуючи методи батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), налагоджували громадське господарство. У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. В середині 1937 р. колгоспи об’єднували 96% селянських дворів. Суцільна колективізація стала фактом.

Після послаблення податкового тиску колгоспи змогли розвивати, крім основних виробництв, птахівництво, садівництво, бджільництво. Організовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання худоби. Виявилося, що полегшення матеріального становища селян вигідніше державі, ніж відбирання всього урожаю насильницькими методами.