Капіталізація сільського господарства

Селянська реформа відкрила шлях до розвитку в сільському господарстві України капіталістичних форм господарювання, що призвело до різкого збільшення використання найманої праці та до заміни натурального способу господарювання господарством, заснованим на грошовій базі й наймі робочої сили. Хоча цей процес ішов поруч з численними залишками кріпосного ладу, що гальмували вільне зростання товарно-ринкових відносин. Між поміщиком і селянином зберігалися напівфеодальні відносини, селяни відбували різні державні та місцеві повинності, страждали від малоземелля.

В умовах залишків феодальних відносин у багатьох господарствах поміщиків заводилась віддача ділянок земель для їхнього обробітку за якусь частину врожаю. У сільському господарстві України одне з панівних місць стала займати так звана половинна система господарювання. Це було результатом того, що після реформи в руках землевласників залишились великі землі без робочої сили й інвентарю, a y селян було багато вільної робочої сили без землі. Голод на землю призвів до шаленого підвищення її ціни, а також до вивільнення в густонаселених районах Правобережжя і Лівобережжя великої кількості вільних обезземелених селян-наймитів. У цих умовах поміщики продовжували застосовувати різні форми уярмлення селян не тільки половинщиною, а й більш вигідними способами.

Проте, землеробство в Україні ставало дедалі більше капіталістичним. Виробництво товарного збіжжя (пшениці, ячменю) в українських губерніях склало 27% від усього збору в європейській частині імперії. Найбільше його виробляли в Південній Україні, яка продовжувала залишатися «житницею Європи».

Розвивалося також швидко і товарне городництво, садівництво, баштанництво, виробництво товарного м'яса, шкіри, вовни. Славилися українські губернії своїм тютюном, цукровими буряками, хмелем. Особливо багато капіталістичних господарств (як поміщицьких, так і селянських) було на півдні України. Тут після 1861 р. почали будувати залізниці, і південні степи ожили. Сотні тисяч гектарів землі зайняли товарні посіви. Вони потребували робочих рук.

Найману робочу силу постачали в основному ліво - та правобережні губернії, де густота населення була дуже високою. Десятки тисяч селян ішли пішки у південні степи, на Дон, на Кубань. Великими ринками збуту робочої сили стали Новоукраїнка, Каховка, Знам'янка, Бобринець, Біла Церква. Особливо великий ринок робочих рук сільськогосподарських наймитів був у Каховці, куди сходилося до 40 тисяч чоловік.

Розвиток ринку спонукав широке впровадження у сільське господарство нової різноманітної техніки й машин. їх виробляли головно в Києві, Харкові, Миколаєві.

Процес капіталізації селянських господарств привів також і до суспільних змін - розшарування селянства. Адже не всі могли в однаковій мірі розбагатіти. Тому на селі все чіткіше вирізнялися по своїй економічній могутті багаті селяни-куркулі (20%), велика маса бідноти (50%) та прошарок середняків (30%).

Куркуль купував складний інвентар, хорошу техніку, широко користувався працею наймитів (батраків), мав 60-70 десятин землі. Тільки у трьох повітах Таврійської губернії на куркулів працювало 14 тисяч наймитів. I хоча більшість селян ненавиділа куркуля та заздрила йому, все ж вони самі намагалися вибитися з нужди та злиднів у куркулі.

Селяни-середняки володіли 8-20 десятинами, мали кілька пар коней, корів, свиней, овець, волів. Багаточисельна біднота, на кількох десятинах на родину, ледве животіла, з горем пополам зводячи кінці з кінцями.Дуже часто, не в змозі перебороти економічні труднощі, бідняки занехаювали своє господарство, продавали за безцінь землю, впадали в гірке пияцтво, яке до того ж заохочувалося державною монополією на виробництво і продаж горілки.

Багато українських селян, особливо середняків, які могли розоритися і хотіли уникнути цього, покидали насиджені місця і, рятуючись, шукали кращої долі поза батьківщиною. Куркулі не переселялися, бо їм і вдома жилося добре, а бідняк не мав за що їхати.

Із сходу України селяни виїздили в основному в райони Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу, Північного Кавказу та в інші малозаселені райони імперії. Їхали головним чином з Полтавщини (виїхало понад 100 тисяч чоловік), Чернігівщини (70 тисяч), Київщини та інших малоземельних, але густонаселених губерній.

Приїхавши на нові місця, селяни зустрічалися з неймовірними труднощами - не було житла, реманенту, тяжко було підіймати необроблювані раніше землі. Тому більшість переселенців, витратившись у дорозі, не в змозі влаштуватись у нових умовах, повертались назад бідняками, майже жебраками.

Але багато з них залишилось на освоєних землях. Так, у 1914 р. в районі Зеленого Клину на Далекому Сході мешкало 2 млн. українців, які мусили плекати врожаї на берегах далекого Тихого океану.

Економічна могутність дворян-поміщиків була підірвана реформою 1861 р. Більшість із них не змогла пристосуватися до нових економічних умов і потихеньку розорялася, господарство занепадало, земля закладалася під борги, продавалася куркулям. I хоч до 1917 р. дворяни лишалися головними власниками землі в імперії, до 1914 р. їхнє землеволодіння в Україні скоротилося на 53%, тобто більше як на половину порівняно з 1861 р.

Але були й підприємливі поміщики, які заводили господарства нового типу - економії, де використовувалась вільнонаймана праця. Особливо багато їх було у Південній та Правобережній Україні. Проте, як суспільна верства дворянство доживало свої останні роки.

Українські селяни західноукраїнських земель дістали звільнення від панщини і кріпосного права дещо раніше східних українців - у 1848 р. Але, як і на сході, одержавши волю, вони залишилися економічно залежними від своїх поміщиків, позаяк на них висів величезний борг за одержану землю. Окрім того, пани залишили за собою колишні громадські угіддя - луки, ліси, пасовища (так звані сервітути) і за користування ними здирали із селян грубі гроші.

Постійно росла ціна на землю та зменшувалися об'єми селянських наділів, що знизилися до початку XX ст. з 12 до 6 моргів. Селяни все більше наймитували у місцевого поміщика та потрапляли у невилазну боргову яму до лихварів - головним чином, євреїв-шинкарів. Безпросвітні злидні спричинили масовий алкоголізм серед українських селян, що в кінці століття почав набирати загрозливих масштабів: у 1900 р. на 220 галичан припадав один шинок, у той час як одна початкова школа охоплювала 1500 жителів.

Величезна маса українських селян пролетаризувалася і, не знаходячи роботи вдома, емігрувала за кордон.