Гетьманщина

Гетьманщина - усталена в науковій літературі назва Української національної держави, відновленої внаслідок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp., що існувала в 1648-1781 pp.

Зміст:
1. Загальні відомості.
2. Фундаментальні основи національної державної ідеї.
3. Система органі влади.
4. Розбудова армії.
5. Соціально-економічна політика.
6. Гетьманщина у 1654-1781 pp.
7. Ліквідація Гетьманщини
8. Значення української козацької державності — Гетьманщини

Загальні відомості. Офіційна назва держави - Військо Запорізьке. Керували нею гетьмани - звідти і пішла назва. Царський уряд уникав вживання терміна «Гетьманщина» і в офіційних документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були міста Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

Фундаментальні основи національної державної ідеї.

У процесі розгортання національно-визвольних змагань у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

• а) право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;
• б) незалежність і соборність Української держави;
• в) генетичний зв'язок козацької державності з Руссю (Київська Русь), спадкоємність кордонів, традицій і культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною - від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави.

3. Система органів влади Гетьманщини

На початковому етапі існування Гетьманщина була номінально залежною від Речі Посполитої. Згодом ц територія згідно з положеннями Зборівського договору 1649 р. обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами, що складали автономну територію в межах Речі Посполитої. Разом із тим Зборівський договір означав визнання на міжнародному рівні статусу України як держави. Фактично Гетьманщина була незалежною, а влада її глави - гетьмана - поширювалася на значно більшу територію (частина Волині та білоруських земель).

У 1649-1650 pp. Богдан Хмельницький зміцнив козацьку адміністрацію, провів адміністративно-територіальний поділ підвладної території на полки й сотні. Полковники, сотники й міські отамани мали на підвладних їм територіях військову й судову владу. Було введено контроль за фінансами й оподаткуванням населення, за охороною торгівлі та ремесла, активно налагоджувалися дипломатичні зв'язки.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів влади. Ця система фактично дублювала модель управління Січі (Запорізька Січ). Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою. До того ж Богдан Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти - універсали. Система органів публічної влади мала три рівні - генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман і генеральна старшина.

Державний апарат створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького і з допомогою сильного старшинського угруповання, вихідців з української шляхти і заможних козаків. У воєнних умовах усі адміністративні функції після ліквідації польсько-шляхетського державного апарату виконувала козацька старшина. Фактично державна влада в країні перейшла до гетьмана і козацької старшини. Ніякої іншої влади місцеве населення не визнавало.

Українська держава була демократичною, але мала становий характер - усі права і привілеї мали лише козаки.

Розбудова армії.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформулювалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Армія формувалася з добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100-150 тис. осіб.

Соціально-економічна політика.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького й уряду Української держави залежала від результативності воєнного і політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях уже в 1648 р. активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. Умови Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652 р.) на території Української держави було остаточно ліквідовано фільварково-пашцинну систему господарювання, велику земельну власність королівщини, польських та українських магнатів та шляхти.

Гетьманщина у 1654-1781 pp.

Після Переяславської ради й укладання «Березневих статей» 1654 р. між Україною і Росією московський уряд розпочав систематичне обмеження прав і привілеїв Гетьманщини, звівши її до стану автономії, повноваження якої постійно звужувалися (заборона в 1669 р. відносин з іноземними державами; збір в 1666- 1668 рр. податків на Гетьманщині російськими чиновниками і відправка грошей до Москви; з початку XVIII ст. - фактичне призначення гетьмана царем та ін.).

У 1663 р. Гетьманщина поділилася на Лівобережну (під контролем Росії) та Правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений умовами Андрусівського перемир'я 1667 p. і «Вічним миром» 1686 р. Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Гетьманщини, царський уряд намагався дедалі обмежити її автономію.

У 1722 було створено першу Малоросійську колегію (функціонувала у 1722-1727 рр.), що мапа право контролювати дії гетьмана й уряду Гетьманщини. Упродовж 1734-1750 pp. гетьманство (гетьманська посада) було скасовано тимчасово, а указом Катерини II 10 листопада 1764 р.-остаточно. Гетьманщиною стала управляти друга Малоросійська колегія (створена у 1764 p.), яку очолював П. Румянцев.

У 1781 р. в ході здійснення адміністративної реформи на території Гетьманської України запроваджувалось Малоросійське генерал-губернаторство у складі трьох намісництв - Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського. За територією й організацією вони від 30 губерній Російської імперії відрізнялися лише назвою. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської системи. Малоросійська колегія, генеральний суд і полкові та сотенні правління втрачали чинність.

У 1783 р. замість козацьких полків утворили 10 регулярних кавалерійських полків, до яких на шестирічний термін набирали не лише козаків, а й селян. Україна втратила власні збройні сили, одну із головних ознак держави, і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії. Козаків з ліквідацією українського війська перетворили на звичайних землеробів, частково перевели в категорію державних селян. Селян Лівобережної та Слобідської України позбавили права залишати свої господарства, тобто зробили кріпаками. Водночас, щоб забезпечити прихильність старшини, Катерина II у 1785 р. прирівняла її у правах до російського дворянства.

Ліквідація Гетьманщини

У січні 1734 р. гетьман Апостол помер. Напередодні він заповів владу старшині. Але ще до смерті Данила Апостола царський уряд прийняв таємне рішення не обирати більше гетьмана, а владу в Гетьманщині передати «Правлінню гетьманського уряду», або Міністерському правлінню, у складі трьох російських офіцерів на чолі з генералом, князем О. Шаховським і трьох козацьких старшин. Офіційно ця фактично друга колегія мала керуватися «Рішительними пунктами», але насправді продовжувала обмеження автономії і свавільну русифікацію українців. Правлінням проведено податковий перепис населення, упорядковано законодавство, посилено репресії проти незадоволених російською політикою старшин.

У роки урядування «Правління» (1734-1750) Гетьманщина зазнала страшенного економічного занепаду через російсько-турецьку війну 1735-1739 pp., в яку уряд імператриці Анни Іванівни втягнув Лівобережжя, Слобожанщину і Запорожжя. Протягом чотирьох виснажливих років фаворити-німці московської цариці вигрібали з України збіжжя, мобілізували до 100 тисяч козаків, з яких 35 тисяч загинуло, забрали сотні тисяч голів худоби. Окрім того, українці змушені були годувати 75 полків російської армії - величезну ненажерливу прірву, що обійшлося одній лише Гетьманщині в півтора мільйона золотих рублів (у десять разів більше її однорічного бюджету). Коли ж на півдні знову виникла загроза війни з Туреччиною, імператриця Єлизавета Петрівна, щоб задобрити українців, зрештою дозволила обрати гетьмана Лівобережної України.

Призначення останнього гетьмана Кирила Розумовського (1728-1803) на цю досить високу і відповідальну посаду стало випадковістю. Стрімкою кар'єрою він цілком завдячував старшому братові Олексію, який завдяки чарівному голосу і вродливій зовнішності зробив кар'єру при царському дворі, а згодом узяв активну участь у зведенні Єлизавети Петрівни на імператорський престол. За свідченнями сучасників, Олексій був таємно повінчаний з «кроткою Єлизаветою».

Вперше думку про відновлення гетьманату на Лівобережжі Єлизавета Петрівна висловила 1744 р. під час відвідання святих місць стародавнього Києва, даючи відповідь на прохання старшини обрати гетьмана. Довго збиралися здійснити задум. Ще довше підбирали гідну такої посади людину. Коли ж зупинилися на кандидатурі молодого Кирила Розумовського, то вирішили, що його ще потрібно ґрунтовно підготувати до управління Україною.

Народився К. Розумовський у родині заможного городового козака Григорія Розума в селі Лемешах (тепер Козелецький район Чернігівщини). Коли з'явилися чутки про його можливе обрання гетьманом, то юнак ще пас батьківську худобу, порався по господарству і був мало обізнаний укозацькій службі. Тому Кирила відвезли до Петербурга, щоб дати належну освіту. Згодом юнака на казенний кошт відправили до Європи - здобувати знання. Щедро обдарований здібностями до наук, Кирило навчався протягом кількох років в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Після повернення з закордону молодого вченого призначають президентом Петербурзької імператорської Академії наук. На президентській посаді його обдаровують високими титулами, нагороджують кількома орденами, а також одружують з небогою імператриці - Катериною Наришкіною. Відтак, настав слушний час урочисто обрати Кирила гетьманом. Вибори проходили 22 лютого 1750 р. з великими почестями у столиці Лівобережної України Глухові під наглядом царського міністра графа Гендрікова. Для участі в раді запросили старшину, козацькі полки, представників населення міст, сіл, духівництва. Церемонія супроводжувалася урочистим маршем військового почту, несенням царської грамоти з дозволом провести вибори гетьмана, гетьманської булави, корогви, інших символів влади (клейнодів).

Коли присутні зібралися біля церкви, їм оголосили царську грамоту. Тут же на запитання перед військом і народом про те, кого вони хочуть мати за гетьмана, всі одностайно тричі повторили, що обирають Кирила Розумовського. Так влада на Лівобережній Україні знову повернулася до рук гетьманського правління, що встановилося перед смертю Д. Апостола. Російські органи влади ліквідовувалися. Гетьману підкорялася також Запорозька Січ. В імператорському указі про затвердження виборів відзначалося, що Гетьманщина переводиться в управління Колегії закордонних справ, а гетьмана слід шанувати нарівні з російськими фельдмаршалами.

Heскоро Кирило Григорович з'явився у Глухові: аж надто міцно пов'язався з петербурзьким двором. Управління Гетьманщиною знаходилось у руках старшини, яка прагнула збагатитися і одержати російські дворянські звання. К. Розумовський виявився чужим для України гетьманом, зрусифікованим, купленим Петербургом чинами та нагородами. Краєм і далі правили російські урядовці, які залишилися в Україні з попередніх часів.

Усе це вело до занепаду козацького демократичного самоврядування. Військова рада не скликалася, справи вирішували рада генеральної старшини і полковників, полкові і сотенні старшинські ради. Поступово формувалася і віддалялася від рядового козацтва привілейована старшина, а українська адміністрація ставала щодалі більше старшинсько-шляхетською, панською. З'явився і новий стан - «шляхетство малоросійське». Воно прагнуло збагачення і здобуття юридичних прав на панування. Із «шляхетства малоросійського» швидко сформувалося українське зрусифіковане дворянство, байдуже до ідей самостійності й незалежності України, до долі ії народу. Повторилося те, що сталось у XVIст. за польської доби: провідна верства знову покинула народ, зрадила національні інтереси.

Українське покозачене «панство» прагнуло вдосконалити норми правового регулювання громадських стосунків у Гетьманщині. Його не задовольняло успадковане від минулого українське народне. звичаєве право. Ось чому ще за Данила Апостола створено комісію українських юристів для зведення існуючих у краї узаконень-у кодекс єдиного законодавства на підставі вимог царських «Рішительних пунктів». Використавши юридичні норми Литовських Статутів, магдебурзького права і народного звичаєвого права, комісія в 1743 р. упорядкувала збірник українських законів під назвою «Права, по котрим судиться малоросійський народ». У 1750 р. правознавець Ф. Чуйкевич у подарунок новому гетьману підготував оригінальний юридичний трактат «Суд і розправа в правах малоросійських». У ньому обстоювалася думка про законне існування власного українського суду.

На підставі цих та інших правових документів у останні роки правління Розумовського в Гетьманщині здійснено досить широку судову реформу. Генеральний суд доповнювався виборними депутатами і ставав вищою судовою інстанцією. Полкові суди перетворилися на міські. Утворювалися повітові та інші суди. Частину судів для розгляду позовів землевласників утворено універсалом гетьмана. Його ж універсалом 1760 р. заборонено переходи селян-кріпаків без дозволу власника. Перехід дозволявся, якщо селянин залишав господарство панові.

Гетьман користувався повагою і нової російської імператриці Катерини IIяк активний учасник двірцевого перевороту на її користь і. як розумний радник. Кирило Григорович плекав надію перетворити гетьманство у родову спадщину Розумовських. Але коли Катерині IIподали матеріали про те, що таке прохання висловлює старшина з намови гетьмана, то Кирилу Розумовському наказали «добровільно» піти у відставку з посади гетьмана: московським царям українська династія в Гетьманщині була зовсім ні до чого.

Тискцарицібувнастількиміцний,що 10 листопада 1764р. К. Розумовський «попрохав» звільнити його від такого тяжкого і небезпечного уряду. Обдарувавши екс-гетьмана маєтками, надавши графський титул, звання фельдмаршала і призначивши непомірно високу пенсію, Кирила Григоровича відправили у відставку.

Катерина II, ще одна німкеня на російському троні, перейшла в рішучий наступ на українську автономію. Під час вступу на престол імператриця проголосила, що серед найважливіших завдань вона вважає необхідним добитися встановлення єдиної адміністративної системи управління по всій імперії. Вона прямо заявила, що в Україні також потрібно досягти перебудови влади так, щоб навіть саме «ім'я гетьмана зникло», а не тільки яка-небудь персона, визначена на цей пост. Активно допомагали їй жадібні до наживи за рахунок України царські сатрапи, які служили у цьому благодатному краї. Серед них особливо відзначився доносами про «непорядки» і «зловживання» у Гетьманщині колишній учитель, а пізніше радник і друг гетьмана Теплов.

Щоб не допустити розрухів і заспокоїти жителів Гетьманщини, невдоволених московськими порядками, імператриця видала «Маніфест до малоросійського народу», в якому давала примарні обіцянки змін на краще. Цариця, як і її урядовці та донощики, єдиним хором проголошували, що захищають в Україні простий народ від «зловживань» і «утисків» старшини. Але насправді у старшині вони бачили «сепаратистів», aукраїнський народ вважали росіянами, які через недбалість князів відділилися від московітів і потрапили під згубний польський вплив. Ось чому їх нібито потрібно було «без особливих церемоній» з'єднати з великоросами, а точніше - русифікувати, знищивши всі згадки про українську державну ідею, яку цариця вважала польською інтригою.

Для управління краєм утворювалася Друга Малоросійська колегія (1764-1782), до якої входили чотири українці та чотири росіяни. Президента і прокурора колегії мали призначати лише з росіян. Повноваження першого президента покладались на генерал-губернатора Малоросії графа Петра Румянцева. Маючи інструкцію імператриці і високі повноваження президента, він спрямував діяльність колегії на подолання «відчуженості і ненависті» між українцями і московітами, на викорінення прагнення українців до свободи і незалежності, самої думки про те, ніби цей народ «цілком відмінний від росіян». Такими завданнями була просякнута вся 18-річна служба в Україні царського сатрапа.

Серед помітних справ колегії та діяльності її президента варто назвати «Генеральний опис Малоросії», що здійснювався за указом Катерини IIі безпосередньою участю П. Румянцева у 1765-1769 pp. Проводився опис за інструкціями і формами, опрацьованими Сенатом, що дало змогу зібрати багатий матеріал про життя міст і сіл, про майновий стан населення. Описували майно України під претекстом покращення становища народу, а насправді - щоб посилити податкову політику, закріпити привілейований стан старшини, зміцнити кріпосне гноблення селян. Матеріали «Генерального опису» згодом стали цінним джерелом для дослідників історії Лівобережжя.

У 1781 р. царським указом Гетьманщина як адміністративна одиниця імперії ліквідовувалася, а на її території утворювалися три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство, очолене П.О. Румянцевим.

У 1783 р. ліквідували і полкову та сотенну адміністрацію. Козацькі полки перетворили на російські карабінерні (стрілецькі) полки. У них заводилась жахлива муштра і нещадні побиття за найменшу провину. Полкову і сотенну старшинську владу замінили російською губернською і повітовою адміністрацією. Козацькі клейноди вивезли до Санкт-Петербургу. У 1785 р. «Жалуваною грамотою» імператриці українська шляхта і козацька старшина зрівнялися у правах і привілеях з російським дворянством. Так ціною втрати української державності, нехай і автономної, старшина одержала мізерні особисті переваги.

Йдучи назустріч бажанням «малоросійського дворянства» і прагнучи уніфікувати становище селян імперії, Катерина IIуказом 3 травня 1783 р. заборонила будь-які переселення українських селян Лівобережної і Слобідської України, остаточно прикріпивши їх до землі. Загальноросійське кріпосне право поширилося відтоді й в українських землях.

Історики називають Слобожанщину блідою, послабленою копією Гетьманщини. Як і раніше, Слобожанщина у XVIIIст. продовжувала перетинати татарам шляхи нападу на московські землі. Слобідські українські козаки несли сторожову службу на «Білгородській укріпленій лінії», за що одержували від російського уряду певні привілеї й права. їм дозволялося зберігати самобутні козацькі порядки, що теж були дуже обмеженими.

Займаючи Охтирським, Сумським, Харківським, Ізюмським і Острогозьким полками значну територію, слобожани не мали єдиного автономного самоврядування. Спроби Самойловича та Мазепи підпорядкувати Слобожанщину Гетьманщині, об'єднавши хоча б ці землі України, закінчилися невдачею. Полки поділялися на сотні, що з часом почали зватися ротами і мали управління, подібне до Гетьманщини. Самі полки підлягали то московським приказам, то спеціальній колегії, то навіть одному білгородському воєводі чи згодом губернатору. У Слобожанщині московські порядки заводились раніше і швидше, ніж у Гетьманщині. Вони ніби перевірялись на слободах, щоб потім повторитися на Лівобережжі. Рано тут запровадилося московське право. Серед полкового начальства все більше з'являлося росіян. Старшина слобідських полків щодалі все більше обмосковлювалася.

Перша спроба скасувати козацькі порядки у Слобідській Україні сталася 1732 р. Навзамін українських полків із заможнішої їхньої частини вирішили створити драгунські полки. Решту козаків веліли перевести у стан простих селян. Офіцери в полки призначалися лише з росіян. Однак незадоволення виявилось настільки могутнім, що Єлизавета Петрівна скасувала цей захід. Та через 20 років, у 1763-1764 pp., уряд досяг свого. Слобідські полки реформували в кавалерійські частини гусар і пікінерів (від слова «піка»). Полковий устрій скасовувався. Для управління краєм у 1765 р. створювалася Слобідсько-Українська губернія, пізніше названа Харківською.

Ліквідація царизмом автономії України у кінці XVIIIст. є тяжким злочином, реакційною дією Москви щодо українського народу. Знищення української державності - кривда, заподіяна Україні, удар, завданий у її серце, що не може бути нічим виправданий і не буде ніколи забутий і стертий, попри всі ті гадані блага, що нібито дала імперія взамін.

Українська гетьманська держава проіснувала всього 120 років, але відіграла велику роль в історії України. Перш за все це була держава українського народу, ґрунтована на козацькому стані з прогресивними, демократично-республіканськими формами правління. Гетьманщина забезпечила остаточне становлення українського народу, розвиток його мови, культури, піднесення національної свідомості. Навіть після ліквідації Гетьманщини Лівобережна Україна залишалась центром українського життя, місцем поширення української національної ідеї, визвольної боротьби. На основі полтавсько-київського діалекту виплекалася сучасна літературна мова, більшість письменників, вчених, політичних діячів вийшли з Лівобережжя. Серцевиною українства воно залишилося аж до страшного голоду 1933 p., коли комуністичній владі вдалося шляхом мільйонних смертей зламати українське селянство — ту наріжну вісь, на якій і трималася історична спадщина козацького державотворення в Україні.

Значення української козацької державності — Гетьманщини

Народження із Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації І державності. Виняткову роль у цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.

У цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання.

Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н. Яко венко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)».— К., 1994.

Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За. цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги й сьогодні. Національне самоусвідомлення українського народу в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до античності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати українську державність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатації, У Конституції стверджувалось, «щоб людям військовим і посполитим зайві не чинились утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання».

Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви. Найменш демократичною була стаття 1-а Конституції, в якій говорилося, що «новообраний гетьман... повинен... дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, ...іншовірцям співжиття на Україні... не давати дозволу». Як писав про Бендерську конституцію О. Оглоблин, вона була «віковічним пам'ятником української державно-політичної думки».

Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось яе тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.