Радянський партизанський рух в роки великої вітчизняної війни

У відповідь на нацистський «новий порядок» український народ піднімався на боротьбу в тилу окупантів. Існували дві течії руху Опору: підпільні комуністичні організації, а також націоналістичне підпілля (ОУН—УПА).

До кінця 1941 р. німцями була окупована вся Україна, окрім Криму. Відбувся новий адміністративно-територіальний поділ України.

Вона була поділена на три частини — Дистрикт Галичина, Рейхскомісаріат Україна і Трансністрія. Велику частину України Гітлер віддав своєму союзникові І. Антонеску. З Одеської, південних районів Вінницької і західних Миколаївської області було сформовано нову румунську провінцію під назвою «Трансністрія».

Чернівецьку та Ізмаїльську області також передали Румунії.

Таким чином, радянська влада не могла чинити опір окупантам, бо втекла разом з армією на схід. Народ України був залишений напризволяще. Реальною силою, що протистояла німецьким загарбникам, були радянські партизани і підпільні організації, а також політична організація ОУН.

Правда, перед війною радянське керівництво стверджувало, що війна буде вестись на чужій території і «малою кров'ю», тому приготування до партизанської і підпільної боротьби вважало недоцільним і шкідливим. Підпільні організації створювали поспіхом, не мали необхідної кількості кадрів. Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада частини залишених для підпільної роботи партійних працівників призвели до значних втрат радянського підпілля протягом першого року війни.

Щоб підірвати тили ворога, треба було налагоджувати диверсійно-партизанську боротьбу за допомогою місцевого населення. Хоч і з запізненням, партапарат організував розгалужену мережу органів для керівництва партизанським рухом. В Україні в червні-вересні 1941 р. було створено 23 підпільних обкоми КПРС, сотні міськкомів і тисячі партійних осередків. У тилових містах України почали працювати школи з підготовки диверсантів і радистів, які потім сотнями засилалися в тил ворога і зразу ж попадали до рук професіоналів з абверу або гестапо. Про дальшу долю багатьох з них невідомо й по сьогодні.

Побудована на бюрократичних засадах мережа управління ще не існуючим партизанським рухом виявилася недієвою. Багато які з керівних структур так і не розпочали активних дій.

На середину 1942 р. ЦК КП(б)У мав відомості про 766 загонів чисельністю близько 26 тис. бійців. Активно діючими були лише кілька десятків.

Найбільш активно діяли партизанські з'єднання С. Ковпака і С. Руднева у Спадщанському лісі на Сумщині. На Чернігівщині діяв загін під командуванням О. Федорова, який з часом перетворився на партизанське з'єднання. На Сумщині і в Брянській області Росії міцним партизанським формуванням став і загін під командуванням О. Сабурова.

У середині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих партизанських з'єднань по тилах ворога, зокрема С. Ковпака — від Путивля до Карпат. О Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. За відомостями УШПР, на окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців. Німецьке командування володіло даними про наявність лише до 50 тис. бійців.

У 1943 р. на окупованій території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Саме в цьому році були проведені вже названі партизанські рейди. Під час Курської битви партизани здійснювали «рейкову війну».

У партизанських загонах діяли десятки професійних розвідників і диверсантів. Найбільш відомий серед них — М. Кузнецов. Координація дій партизанів та підрозділів Червоної Армії стала важливим чинником у досягненні перемоги над німецько-фашистськими окупантами.

У 1944 р. було сформовано І Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П. Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу. Попри всі прорахунки і недоліки партизанський рух мав дуже велике значення у боротьбі проти німецько-фашистських окупантів. За підрахунками німецького командування, 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами.

Як нам здається, долю України у війні об'єктивно оцінює французький історик проф. Володимир Косик у своїй монографії «Україна і Німеччина у Другій світовій війні». — Львів, 1993. Завдяки безлічі нових документів, у свій час недоступних для радянських істориків і використаних В. Косиком, йому вдалося сказати багато нового і невідомого для нас про перебіг подій війни, зокрема на території України. Так, в новому світлі виглядає діяльність ОУН, про що мова йтиме далі.

Вагомий вклад у вивчення долі України та її народу в роки Другої світової війни зробив проф. М. В. Коваль у праці «Україна: 1939-1945. Маловідомі і не-прочитані сторінки історії».— К., 1995. Зокрема, він приводить маловідомі дані про перебіг воєнних дій на території України: «Війна на території України не припинялася ні на годину протягом 40 місяців — з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 року, 35 з них припадають на активні бойові дії. Дії регулярних військ поєднувалися зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, що з 1943 р. активно поширилася на грунті масового несприйняття українським народом ідеології фашизму».

Найбільш запеклі бої та битви радянських військ відбувалися майже в 200 населених пунктах України. Найчастіше вони супроводжувалися підтримкою сотень тисяч партизанів та підпільників.

В Україні була здійснена майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті взагалі. Особливо запеклими і кровопролитними були бої в 1943-1944 pp. Той же М. В. Коваль пише, що в одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях цього періоду на території України загинуло й поранено 3,5 млн воїнів Червоної Армії.

У цих боях за Україну з обох сторін брали участь понад 6 млн солдат, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10 500 літаків.

З Україною пов'язувалися основні події всього радянсько-німецького фронту (6 000 км), який був найважливішим серед фронтів Другої світової війни.

социализм политология