Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp. - національно-визвольна війна українського народу, направлена проти національного, релігійного й соціального гноблення.

Зміст:
1. Причини Національно-визвольної війни.
2. Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни.
3. Початок і хід Національно-визвольної війни.

Причини Національно-визвольної війни.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Після укладення Люблінської унії 1569 р. український народ позбавлявся незалежного державного розвитку. Українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі, і тепер законно повертались до її складу. Відбувався процес денаціоналізації української еліти, яка ставала на платформу польської державної ідеї; інтереси політичного розвитку України суперечили інтересам Речі Посполитої.

Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

Причини психологічного характеру - відомо, що порушення базових людських інстинктів породжує «революційні зміни» у поведінці людей. Порушенням інстинктів українців напередодні національної революції стали: голод протягом 1647–1648 рр., втрата власності різними станами, постійні напади татар тощо.

У військово-козацькій сфері - скасування польським сеймом (1638 р.), так званою "Ординацією...", значної частини козацьких привілеїв, яке викликало гостре невдоволення як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків. Вони чекали відповідного часу, щоб знову вступити в боротьбу за свої вольності.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, що, міцно переплівшись, сформували атмосферу масового невдоволення існуючим режимом польського панування. Вони стали основними причинами національно-визвольної війни українського народу.

Характер, особливості, цілі і рушійні сили Національно-визвольної війни.

Характер війни визначався метою, в якій тісно переплелися національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку і визначили її національно-визвольний характер. Про це свідчать зміст, цілі та основні напрямки боротьби. (До речі, поляки відмовлялись офіційно визнавати боротьбу українського народу як національно-визвольну, намагаючись звести її суть лише до “домової війни” – боротьби козацтва за свої соціальні права).

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Оскільки у війні активну і масову участь взяли представники більшості соціальних верств українського народу (за винятком магнатів), то це дає підстави визначити її як всенародну. Конкретизуючи рушійні сили національно-визвольної війни, слід зазначити:

• найважливішу роль у війні відігравало козацтво, воно несло на своїх плечах основний тягар боротьби, становило кістяк армії, основу нової еліти;
• активну участь у боротьбі взяло українське селянство, яке масово покозачилось, запровадивши “козацькі порядки”;
• масового характеру набрала участь у війні міщанства;
• національно-релігійні причини зумовили активність православного духівництва (правда, потрібно зауважити, що більшість вищого православного духівництва зайняла “прохолодну” позицію);
• частина української шляхти, переважно збіднілої, теж взяла участь у війні.

Національно-визвольна війна мала такі загальні особливості:

• 1) в період найвищого піднесення охопила майже всю територію України (зауважимо, що попередні селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. –30-х рр. XVII ст. носили локальний характер);
• 2) за рушійними силами була всенародною (в попередніх повстаннях брала участь лише частина козаків і селян);
• 3) була наступальною і переможною (досить згадати три виграні битви 1648 р. – під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, внаслідок яких вперше польська армія зазнала нищівної поразки) як результат вмілого, ініціативного керівництва з боку Б. Хмельницького та його соратників (попередні повстання як відомо, закінчились поразкою, ініціатива була на стороні поляків, відчувався брак міцного керівництва, організації тощо);
• 4) українці вперше мали союзника (кримські татари), що забезпечило їм безпеку з півдня і дало високомобільну кінноту (правда, цей союзник воював не за ідею, а за гроші, що пояснює його ненадійність у ході війни);
• 5) війна мала яскраво виражений національно-визвольний характер (попередні повстання носили здебільшого соціальний характер, а національно-визвольні аспекти в них виявились порівняно слабо);
• 6) на визволених територіях було ліквідовано польське панування і, що особливо важливо, розпочалось творення українських державних інституцій (як відомо, попередні повстання закінчились поразкою і тому до творення власних структур справа не дійшла);
• 7) в ході війни було ліквідовано існуючу систему соціально-економічних відносин і розпочалось становлення нової моделі соціально-економічного ладу, яка характеризувалася:
  • − відсутністю фільварково-панщинної системи господарства і кріпацтва;
  • − відсутністю великого землеволодіння;
  • − переходом у власність державного скарбу більшості земельного фонду вигнаних панів, королівщини і католицької церкви;
  • − утвердженням козацької власності на землю та селянського землеволодіння тощо.

Щодо хронологічних меж національно-визвольної війни, то сучасна історична наука відкидає традиційне їх визначення як 1648–1654 рр., бо в 1654 р. війна не закінчилась, а лише змінились її умови, оскільки було укладено договір про військовий союз з Москвою. Тому хронологічні межі війни можна визначити як 1648–1657 рр., коли мова йде про війну під проводом Б. Хмельницького, який помер у 1657 р. Якщо говорити загалом про національно-визвольну війну українського народу, то частина дослідників (зокрема В. Смолій та В. Степанков) наголошує на тому, що і після смерті Б. Хмельницького вона продовжувалася, і кінцевою межею ставлять 1676 рік (гетьман П. Дорошенко складає булаву, остаточна ліквідація державних інституцій на Правобережній Україні тощо).

Цілями Національно-визвольної війни були:

• усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях;
• утворення та розбудова Української національної держави;
• ліквідація кріпосництва;
• завоювання селянами особистої свободи;
• радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
• ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю;
• утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
• визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

Початок і хід Національно-визвольної війни.

Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp.

Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.

Зборівський мирний договір.

8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.

Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Політичні і соціально-економічні зміни в українських землях.

Під натиском народних повстань і бойових дій польські магнати й пани, католицьке духовенство змушені були залишити свої маєтки і втікати. У результаті феодальне землеволодіння було суттєво обмежене, а кріпосне право знищене. Богдан Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння. Земельні угіддя, залишені панами, захопили козаки і селяни: частина угідь перейшла у власність військового скарбу. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани дістали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. У містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.

Події 1651-1653 pp.

Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.

22-23 травня 1652 р. Б. Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30 тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем (Жванецька облога у жовтні-грудні 1653 p.).

Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський «єдиновірний» цар.

Зближення з Росією. Переяславська рада.

Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р.

Наростання протиріч між Гетьманщиною і Росією.

Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. їй допомагав 20-тисячний козацький корпус I. Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали «царськими».

Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти них виступив Б. Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило Надії українців на допомогу царя, який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.

Прагнення Б. Хмельницького завершити звільнення й об'єднання українських земель.

3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.

Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 р.

3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.

Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.

Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині.

Його смерть значно ускладнила справу визволення України:

• вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства;
• загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом;
• розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.