Право Київської Русі - характеристика, джерела. Адміністративне, цивільне, сімейне, кримінальне, податкове та інше право Київської Держави.

Право у Київській Русі зародилось ще на етапі общинно-родового ладу, коли слов’яни послуговувалися звичаями, покликаними регулювати стосунки у громаді і поведінку людей загалом. Правові відносини регулювалися нормами моралі, базувалися на поняттях «правда» і «неправда», тобто – «справедливість» і «несправедливість». У розповіді про східнослов'янські племена, яку включено до «Повісті временних літ», літописець повідомляє, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав».

Зміст:
1. Вступ та загальна характеристика.
2. Джерела права в Київській Русі
    2.1 Звичаєве право
    2.2 Договори Київської Русі з Візантійською імперією
    2.3 Князівське законодавство
    2.4 Канонічне (церковне) законодавство
    2.5 Письмові й усні зводи законів
3. Адміністративне право
4. Цивільне та фінансове право
5. Шлюбно-сімейне право
6. Податкове право
7. Митне право
8. Трудове право
9. Кримінальне право
10. Процесуальне та кримінально-виконавче право

Вступ та загальна характеристика

Після утворення Київської Русі звичаєве право частково зберегли, адже воно було тісно пов’язане з повсякденним життям. Крім того правові відносини племінного ладу були зв’язані з общинними традиціями і сильно залежали від класових стосунків. Таким чином, з формуванням Київської Русі, створенням у ній своєрідного феодального ладу, підпорядкованість права пануючому класу стала визначною рисою юридичних норм Київської Русі. Правові норми були спрямовані в основному на захист феодалів,однак, щоб уникнути повстань, ті часто йшли на поступки нижчим верствам суспільства, змінюючи або підлаштовуючи діючі закони під інтереси незаможних русичів.

Отож законодавчим органом Київської Русі виступав сам народ і правляча верхівка – київський та місцеві князі. Хоча деякі історики дотримуються думки, що київські князі рідко займались законотворчістю обмежуючись лише вирішенням окремих справ – «казусів». Інші вчені стверджують, що:

  • князь Олег не відрізнявся прагненням до право творення і за його правління послуговувались тільки звичаєвим правом;
  • за часів Ігоря давньоруське право поповнювалось новими законами – «статутами» і «поконами»;
  • княгиня Ольга була активним законодавцем – у своїх «статутах»і «уроках» вона регулювала князівське господарство, ввела закон, що регулював порядок охорони князівської дружини;
  • князь Володимир Святославович продовжив справу Ольги по впорядкуванню і захисту князівського господарства;
  • за Ярослава Мудрого з’являється перший писемний звід законів – «Руська Правда»;
  • відомим законотворцем також був Володимир Мономах, що створив «Поученіє» - збірку моральних норм та правил, розраховану на молоде покоління.

Також існує частина вчених, котрі приписують майже всім київським князям активну законотворчу діяльність. Використовуючи переконливі аргументи, вони стверджують, що вже в X столітті було створено усний право­вий кодекс – «Закон Руський» або «Устав і закон Руський», що став прототипом «Руської Правди».

Регуляторами правових відносин були старійшини, котрі головували на місцевому віче, представники вищих верств населення, які виносили вироки на суді, та сам князь. За історичними свідченнями, закон мав право бути реалізований самою постраждалою стороною: власником украденого або знівеченого майна чи родичами вбитого – існувало поняття кровної помсти, що походило зі звичаєвого права.

Літописні пам’ятки та давні юридичні документи свідчать про високий рівень розвитку права у цій середньовічній державі. З них ясно, що на Русі існувало право власності, шлюбно-сімейне, кримінальне,міжнародне право тощо.

Джерела права в Київській Русі

Джерелами права називають способи вираження та закріплення правових норм, покликані закріпити обов’язковість виконання цих правил, розтлумачити та зафіксувати їх зміст. Отже джерела права створюють права та зобов’язують до їхнього виконання.

До давньоруських джерел права відносять:

  1. Звичаєве право;
  2. Договори Русі з Візантією;
  3. Князівське законодавство;
  4. Канонічне (церковне) законодавство;
  5. Письмові й усні зводи законів Київської Русі – «Руська Правда» та її прототипи.

Звичаєве право.

Як уже згадувалось, основним джерелом права на початку існування Київської Русі були звичаї слов’янських племен. Звичаєве право мало сильний вплив на всі сфери життя русичів. Вони передавались з покоління до покоління в усній формі і захищали права власності та особистості. Були актуальними, як у період до створення Київської Русі, так і протягом існування держави і після її розпаду. Літописні пам’ятки самої Русі й зарубіжні джерела доводять, що зі звичаєвого права жителі Київської Русі послуговувалися правом кровної помсти, довгий час використовували усталені правила виконання деяких процесуальних дій – одруження, прийняття присяги, розподіл та наслідування землі й майна, ордалії, оцінка показань свідків тощо.

Базуючись на давніх звичаях, що виникли ще за племінного ладу, ця система права була спрямована на інтереси панівного класу. Тому подальше послуговування звичаєвим правом санкціонувалось і підтримувалось державою. Прихильність владної верхівки зробила звичаєве право обов’язковим для виконання всіма верствами суспільства, включаючи найбагатші. Однак реалізація цих законів виконувалась у більшості випадків в рамках общинного суду.

Договори Київської Русі з Візантійською імперією

Ці правові акти вважаються першими в історії держави зразками міжнародного права. Серед них історики згадують:

  • договір Аскольда від 865 року;
  • договори князя Олега, укладені в 907 і 911 роках;
  • договір Ігоря 945 року;
  • договір князя Святослава 971 року, який до наших часів не дійшов, але свідчення про його існування є беззаперечними.

Ці документи засвідчують авторитет київської держави на міжнародних теренах, а також існування права на території Київської Русі ще до її створення та на ранніх етапах розвитку. Адже дані угоди є поєднанням візантійських та руських правових норм, а у договорі князя Ігоря знайдена згадка про «Статут» руський, що дозволяє припустити, що вже на той час (задовго до створення «Руської Правди») існував не тільки усний, а й зафіксований на письмі закон. Його описано, як ґрунтовне законодавство, призначене для охорони особистості та її майна.

В основному договори регулюють торгівельні відносини з Візантією, вміщують вимоги до поведінки руських купців на території імперії, ставлення до них візантійців та правового врегулювання стосунків під час конфліктів або в разі скоєння злочину. Так, в договорах є статті щодо зазначення присяги як судового доказу, поведінки та прав потерпілої сторони при викраденні майна або вбивстві, можливості кровної помсти, видачі злочинців, а також про спадкування майна слов’янами, котрі знаходяться на службі у візантійців. Дослідники цих пам’яток виявили в них норми цивільного, кримінального, міжнародного законодавства.

Князівське законодавство

Князівське законодавство виявлялось у укладенні князями договорів з іншими князями або з народом, запровадженні «уставів», «уроків», видачі «грамот». У договорах між князями обумовлювався спільний виступ проти чи оборона від спільного ворога, обговорювалась домовленість не нападати один на одного. Княжі договори з народом, що називалися «рядами» укладались на зборах, «вічах», і були покликані допомогти народу слідкувати за діяльністю князя, узаконити старовинні традиції і тому подібне.

Подібне законодавство частіше за все набувало форми так званих «уставів» – князівських розпоряджень, що з часом отримували силу законів. За допомогою «уставів» київські князі затверджували на державному рівні деякі правила зі звичаєвого права на етапі формування Київської Русі, регулювали систему збору данини, фіксували правила адміністративного управління підлеглими територіями. Закріплені «уставами» правила мали довготривалу дію.

Як правило, «устави» відносились до певного кола осіб. Наприклад, деякі «устави» княгині Ольги стосувалися тільки древлян, чиє повстання вона свого часу придушила. Княгиня ввела норми данини, вказала строки одержання й пункти, де збирався податок, вилучену данину вона веліла поділити на три частини – дві відправити до Києва, а третю – до підвладного княгині Вишгорода. Князь Володимир своїм «Уставом Земляним», що був по суті збіркою нормативних актів, прагнув впорядкувати князівське господарство.

А Володимир Мономах у 1113 році видав юридичний збірник «Устав Володимира Мономаха», у якому описувались та частково змінювались права найнижчих верств населення – закупів і смердів. Цьому князеві також належить звід правил для молодого покоління – «Поученіє» Володимира Мономаха, котре хоча і є більше настановою, аніж юридичним документом, то все ж таки вміщує низку обов’язкових моральних установ, з яких витікають правові норми.

Поряд з довготривалими наказами у вигляді «уставів» існували «уроки» – конкретні розпорядження щодо податків, митних стягнень та іншого. Вони, зазвичай, мали тимчасову дію і могли зазнати змін у будь-який час.

Чільне місце в князівському законодавстві посідали «грамоти» та реформи. «Грамоти» являли собою накази надати зазначеним особам або містам особливих привілеїв у нагороду за якісь дії або на знак князівської прихильності. Реформи були наказами про глобальні зміни в тій чи іншій сфері життя. У 946-947 роках княгиня Ольга здійснила адміністративно-судові реформи, узаконивши систему погостів (сіл, де процвітала торгівля), котрі відтоді стали адміністративними, фінансовими та судовими центрами. Видатним реформатором був князь Володимир Великий, котрий ввів відразу декілька реформ:

  • адміністративну;
  • військову;
  • судову;
  • релігійну.

Церковне законодавство

Значні зміни у природу руського законодавства привнесла саме релігійна реформа Володимира – насадження християнства на Київській Русі, що потягло за собою появу на теренах держави впливового інституту церкви та церковних законів. Церковне право являло собою сукупність норм щодо регулювання відносин усередині церкви, між церквою та державою, між церквою та народом.

Первісним джерелом церковних законом були візантійські номоканони (грецьке слово «номоканон» означає «закон і церковне правило»). Номоканони потрапили до Київської Русі через Болгарію. Це був переклад візантійських законів на старослов’янську, відомий під назвою «Кормча книга». «Кормча книга» містила в собі декілька розділів:

  • «Еклогу», до якої входили витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі додатки, зроблені під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією;
  • «Прохірон», що являв собою візантійські закони без змін, внесених звичаєвим правом;
  • збірник права «Закону судного людям», котрий вміщував правила, взяті зі звичаїв слов’ян, але вже пристосовані до інтересів церкви.

«Кормча книга» складалась в основному з законів, що описували участь церкви в сімейних відносинах, проте були в ній і норми цивільного права.

Не варто забувати, що навіть церковні закони у Київській Русі зазнали значного впливу народного звичаєвого права. Тому навіть переклад візантійських номоканонів не був точним, а значно доповнювався місцевими звичаями та правилами судочинства.

З прийняттям християнства духовенство вимагало від монархів Київської Русі регулювати та закріпити права церкви в державі. Тому київські князі зайнялись впровадженням церковних «уставів», відомих також під назвою «статути церковні». Вони почали створюватись на етапі запровадження православної церкви і були покликані врегулювати відносини держави з духовенством. До нашого часу дійшло 6 церковних «уставів» цих часів:

  1. «Устав» Володимира Святославича (Великого);
  2. Статут Ярослава Мудрого;
  3. Комплекс уставних та жалуваних грамот Ростислава Мстиславича смоленській єпископії (1136);
  4. «Устав» новгородського князя Святослава Ольговича (1136-1137);
  5. «Устав» про церковні суди, людей та міри торгівлі, виданий від імені князя Всеволода Мстиславича у Новгороді;
  6. «Устав», виданий у 1301 році від імені галицького князя Лева Даниловича кафедральній церкві Успіння в Галичі.

Найбільшого історико-правового значення вчені надають «уставам» Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

«Устав» Володимира Святославича було засновано у 995-997 роках у вигляді грамоти, котрою князь затверджував право церкви на застосування норм церковного законодавства, регулював відрахування церкві податку – десятин, дозволяв створення церковних судів та закріплював права духовенства. Пізніше грамоту було трансформовано в «устав».

За цим статутом всі мешканці мали платити церкві податок – десятина стягувалась з судів, з господарств, з табунів худоби, з врожаю та інших прибутків. Своїм «уставом» Володимир Великий розділив світське та державне правосуддя: заборонив світське судочинство над представниками духовенства, а також втручання князів та їхніх родичів у справи церкви.

Оскільки руська церква опікувалась ізгоями, у своєму зводі норм церковного права Володимир також перерахував людей, які відносяться до категорії ізгоїв – звільнені раби, збанкрутілі купці, неграмотні діти священників, люди, чиї батьки померли до отримання права власності.

«Устав» Володимира зберігся у численних історичних списках XIV – XIX сторіччя та ряді самостійних редакцій. Існує 7 варіантів переробки цього статуту, особливо вчені виділять Волинську редакцію, підготовану 1286 році на замовлення князя Володимира Васильковича, та Печерську – включену до редакції «Києво-Печерського Патерика», зроблену архімандритом Йосифом Тризною у XVII столітті. Також «устав» Володимира існує у формі Оленінської, Варсонофієвської, Синодальної, Троїцької переробок та редакції Степенної книги.

«Устав» Ярослава Мудрого, складений у співавторстві з митрополитом Іларіоном у 1051-1054 роках, став новим витком розвитку церковного права. У своєму статуті Ярослав відходить від візантійського канону і підлаштовує церковні закони під русичів. Ті сфери життя, що у Візантії належали до компетенції світського суду в Київській русі стали підпорядковуватися церкві і навпаки.

Так «устав» Ярослава фіксує, що сімейні справи, пов’язані з одруженням та розлученням, злочини сексуального характеру – зґвалтування, перелюб, інтимний зв'язок з родичами та інше підпорядковуються церкві. Також статут, написаний за князя, робить церкву відповідальною за засудження та усунення язичницьких звичок, як поїдання м’яса коней та ведмедів, викрадення нареченої перед весіллям, виконання язичницьких обрядів тощо.

Також в «уставі» є згадки про засудження злочинів духовенства – таких, як виконання церковних обрядів за межами свого приходу, самовільний постриг, зв'язок з іновірцями, блуд, пияцтво. Загалом церковний статут Ярослава Мудрого відображає прагнення князя звільнити руську церкву від підпорядкування Константинополю, та статися цьому не судилося.

На сьогодні існує багато списків «устава» князя Ярослава від XV-XIX сторіч, до нас дійшло декілька редакцій документа:

  • Докладна;
  • Коротка;
  • Устюзська;
  • Тарновська;
  • Румянцевська;
  • редакція «Свитка Ярославля».

Письмові й усні зводи

За Ярослава з’являється найвидатніше писемне джерело права в історії Київської Русі – «Руська Правда». Прототипами «Руської Правди» були інші зводи законів – «Статут» та усний «Закон Руський», укладений за його попередника Володимира Великого.

До нашого часу дійшло більше сотні варіантів цього збірника законів, однак оригінал було загублено, тому історики досі сперечаються щодо дати написання «Руської Правди»: одні з впевненістю називають 1016 рік, інші більш схильні вважати, що звід давньоруського права було укладено в 30-х роках XI сторіччя. Так чи інакше в первісному стані збірка довго не проіснувала – з часом її доповнювали новими законами. Розширенням «Руської Правди» займались сини Ярослава і Володимир Мономах.

До нашого часу оригінал, нажаль, не дійшов, але «Руська Правда» була включена до більш ніж 100 списків у різних редакціях. Таким чином вчені мали шанс ознайомитися з документом у пізніших варіаціях. Вирізняють 3 редакції збірника:

  1. Коротка редакція, яка складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вирного і Уроку мостикам. Ця редакція була створена за Ярослава мудрого та його синів – Ярославичів;
  2. Розширена редакція, укладена за Володимира Мономаха або його сина Мстислава, містить багато доповнених та перероблених законів з попередньої Короткої редакції, а також нові норми, взяті з «уставу» Мономаха;
  3. Скорочена редакція «Руської Правди» – це один зі списків Розширеної редакції, перероблений та урізаний. Дослідники датують його XV-XVII століттям.

«Руська Правда» віддзеркалює становлення феодального ладу, оскільки вміщені в ній норми спрямовані в основному на захист життя, особистості та майна панівного класу. Особливо яскраво в ній утверджується пріоритет князя та його влади – навіть інститут кровної помсти у збірці було частково усунуто і замінено штрафами до княжої казни.

Після аналізу правових норм, вміщених до «Руської Правди», дослідники дійшли висновку, що її створення стало наслідком розвитку юридичної галузі саме на теренах Київської Русі і хоча вплив іноземного права на цей розвиток відкидати не варто, ґрунтом для законів, вміщених у збірку стали саме слов’янські звичаї та усні закони.

Це перший глобальний звід законів та правових норм руської землі. Цей документ мав конституційне значення і закріплював та регулював кримінально-правові, цивільно-правові, сімейні, кримінально та цивільно-процесуальні відносини і встановлював відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Недарма «Руську Правду» називають вінцем правової думки давньоруської держави.

Отож, джерела права Київської Русі охоплюють тривалий часовий проміжок – звичаєве право, що мало значний вплив на законотворення в державі, починає своє існування ще задовго до формування самої Русі. Право походить не тільки з території самої Русі, а й запозичується з інших країн – лідерів тогочасного цивілізованого світу. Прогрес юридичної галузі в київській державі, поява нових джерел права прослідковуються впродовж всього її існування. А найвидатніше джерело руського права, «Руська Правда», мало значний вплив ще довгий час після розпаду Київської Русі.

Адміністративне право Київської Русі

Перш ніж розглянути адміністративно-правові відносини у Київській Русі, слід зазначити, що вона не була унітарною державою, а складалась з більш-менш самостійних князівств, об’єднаних навколо столиці – Києва. Князь був монархом та його владу важко назвати абсолютною, принаймні на початку існування держави, до адміністративної реформи Володимира Великого. Київський князь мав скоріше моральну перевагу над місцевими князями, а також переважав їх військом та багатством.

Під впливом князя знаходилася законодавча, виконавча і судова влада. Він займався тим, що консолідував місцеві князівства, оголошував та готував військові походи, вів переговори з іншими державами та підписував міжнародні договори, регулював стосунки місцевих князів (найчастіше питання спадкування влади), відносини держави з церквою, займався написанням законодавчих документів – «уставів» та «уроків», мав шефство над судом, штрафами та судовими зборами, призначенням та стягненням податків з населення.

Укладання вигідних монархові договорів про відносини між князями, захист кордонів, військові походи тощо відбувався на князівських з’їздах. Однак ці з’їзди не були регулярними, а присутність на них – не була обов’язковою, тому адміністративне управління державою в більшій мірі залежало від спеціального органу – боярської Думи. Боярська Дума була органом влади, що брала участь у державному управлінні і являла собою раду князя з боярами. Склад Думи постійно змінювався, оскільки князь самостійно обирав тих мужів з якими хотів радитися, однак заперечувати вплив цього владного органу на адміністративне управління Київською Руссю не варто.

Поряд з державним владним органом, боярською Думою, у країні існував такий самий народний орган – віче, яке було запроваджене ще в часи племінного ладу. Будь-який громадянин, крім підневільних верств населення жінок та неповнолітніх міг бути присутнім на таких зборах, а також скликати їх. Часто князі також відвідували і скликали народні зібрання. Рішення на віче приймались більшістю голосів.

Віче були в усіх великих містах і пригородах, однак віче в пригородах не мали такої ваги як міські і займались вирішенням не глобальних, але злободенних питань. Рішення міського віча були обов’язковими до виконання й у дрібніших населених пунктах регіону. Міські ж віча брали на себе:

  1. Взаємини князя з народом – укладання спеціальних договорів під назвою «ряд», основною вимогою до князя було «не ображати народу»;
  2. Оголошення війни та укладання миру;
  3. Розподіл земель;
  4. Регуляцію торгівлі, визначення якості монети, що надходила до міста;
  5. Зведення церков і монастирів силами громади;
  6. Укладання правил та законів, обов’язкових до виконання.

З часом, після адміністративної реформи Володимира, вплив віче, котре було по суті органом законодавчої та виконавчої влади, втратило свій вплив. Після реформи адміністративне управління стало повністю залежним від київського князя, котрий призначав на управління окремими територіями воїн намісників. Адміністративне право потрапило в руки князя, його намісників та призначених князем урядовців.

Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборона. Князеві посадники мали широкі повноваження: котрі, однак, обмежувались неможливістю втручатись у внутрішні справи провінцій, котрі користувались самоуправством і обирали для управління та чинення суду своїх представників – тисяцьких, соцьких, десяцьких, старців і так далі. До речі, правил наслідування князівських престолів довгий час не існувало. Однак наприкінці свого правління Ярослав Мудрий ввів систему сеньйорату, що була покликана конкретизувати наслідування влади після смерті попереднього князя, як місцевого, так і київського.

Отже, реалізацією адміністративного права в Київській Русі на рівні з князем та його посадниками займалися і народні органи самоуправління. Проте з розвитком держави народні зібрання-віча втратили свій вплив поступившись місцем князівській владі.

Цивільне та фінансове право Київської Русі

Цивільне право – це галузь права, що регулює майнові та особисті немайнові відносини. Цивільне право можна вважати основною галуззю права Київської Русі, адже закони цієї держави в основному були спрямовані на захист інтересів особистості та її власності. Дослідники називають цивільне право цього періоду самобутнім, прогресивним та гуманістичним, вважають, що частину норм цивільного права було запозичено з візантійського права, що посприяло поліпшенню законів держави, наближенню їх до римської моралі.

Цивільне право Київської Русі, як і вся правова система держави, знаходилося у прямій залежності від того, на якому щаблі класової драбини знаходилися суб’єкти права. Вільна, заможна людина могла користуватись всією повнотою прав, у той час, як залежні верстви населення часто розглядались, яв власність, майно.

Особисте немайнове право охоронялось громадою та родичами. Злочином вважалися наклеп, образа, насильницькі дії . У такому випадку потерпілі могли вчинити кровну помсту або звернутися зі скаргою до наділеної владою особи.

Майнове право було провідною складовою давньоруського цивільного права і набуло високого розвитку. У головній юридичній пам’ятці київської держави «Руській Правді» йдеться не лише про захист приватної власності, а й регламент дій при її спадкуванні, передачі у користування і так далі.

Вже тоді слов’яни розрізняли право власності і право володіння. Завдяки цьому виникло поняття зобов’язувального права, під яким слід розуміти зобов’язання, що з’являються унаслідок нанесення шкоди, та зобов’язання, які витікають з угод між особами. Давні пам’ятки інформують сучасних істориків про укладання русичами договорів, що стосувалися:

  • купівлі-продажу майна;
  • кредитування та позик;
  • особистого найму;
  • зберігання, поклажі, поруки.

Найчастіше договори укладались усно, але у присутності свідка або адвоката. Однак договір на малу позику до 3 гривень не потребував свідків, як і договір на поклажу. До речі тому, хто брав позику в Київській Русі, належало платити кредиторові ще й процент – взяте належало повертати з надбавкою. При купівлі-продажі рухомого майна, що було вкрадене, покупець мав повернути його первісному власникові і звернутись до суду для стягнення відшкодування з нечесного продавця.

Цікаво, що якщо людина не виконувала зобов’язань, взятих нею за договором, то вона потрапляла в рабство до протилежної сторони. Таке правило було пережитком племінних часів, коли майно належало громаді, а не конкретній людині. Та з запровадженням «Руської Правди», з’являються й майнові стягнення, при яких боржник мав поступитися своєю власністю, а сам залишався вільним.

Значний розвиток торгівлі змусив законодавців виробити детальну схему дій при банкрутстві. В «Руській Правді» наведено 3 різновиди банкрутства:

  1. Банкрутство внаслідок нещастя, наприклад, стихійного лиха, аварії, нападу розбійників, в такому випадку банкруту надавалась можливість повернути кредит у розстрочку;
  2. Банкрутство внаслідок безвідповідальності купця, який міг пропити чи програти чужий товар. В цьому разі банкрута віддавали на волю кредиторів, що могли примусити його повертати борг або продати боржника в рабство;
  3. Зумисне банкрутство – шахраювання з кредитами або чужим товаром, каралося продажем винуватця разом з усім його майном.

Цивільне право Давньої Русі також провадило правила спадкування майна. Розрізнялись два види спадкування – за заповітом та за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, то в силу вступало спадкування за законом. За законом спадкоємцями майна померлого ставали його сини, якщо вони були неповнолітніми, то до їхнього дорослішання успадкованими майном розпоряджалась дружина померлого. Якщо у попереднього власника майна були і сини, і дочки, то дівчата не спадкували нічого, крім майбутнього приданого. Але у випадку, коли померлий мав лише дочок, то успадкувати його власність мали саме вони – це правило суттєво відрізняє правила спадкування у Київській Русі від, наприклад, візантійських.

Особливою галуззю цивільного права було земельне, пропонуємо розглянути його детально.

Земельне право у Київській Русі

Якщо говорити про майнове право, то історики вважають: спочатку в київській державі з’явилось поняття рухомої власності. У «Правді Ярослава» говориться про норми охорони права на товари, коней, зброю, одяг, реманент. Натомість поняття нерухомої власності, зокрема правила, що регулювали володіння землею, з’явились дещо пізніше і були внесені вже до «Правди Ярославичів».

Земельне право охоплювало поняття володіння землею державою, церквою, боярами. Окремі розділи «Правди Ярославичів» відносились до права володіння землею для ремісників та смердів (сільського населення).

Джерелом набуття права на землю спочатку була її заїмка, тобто освоєння і розробка вільних земель. Надалі з’явилась можливість захоплення землі, що називалась «обояренням» і застосовувалась в основному феодалами. Також була розповсюджена практика дарування або жалування землі князем. Вона застосовувалась при будівництві монастирів та церков, у якості нагороди угодним князеві боярам. Таким чином право громад на землю диктувалось історією її освоєння, а бояр та духовенства – князівськими наказами.

В процесі формування феодальної власності на території Київської Русі виникає поняття «вотчини». «Вотчина» (походить від слова «отчина» – «земля батька») – це уділ землі, що передавався з покоління до покоління шляхом спадкування, тобто був об’єктом права на нерухому власність. «Вотчинами» володіли родини князів, земських бояр та дружинників. З насадженням християнства вотчинами стала володіти церква у особі єпископів, митрополитів та великих монастирів. Ці земельні наділи здобувалися різними шляхами, могли бути родовими, дарованими, купленими, що мало значний вплив на права господаря «вотчини». Наприклад, якщо вотчина була родовою, то її власник не міг покинути її або продати без згоди князя тієї території, до якої вона належала. Це показує що володіння вотчиною у Київській Русі не відбивало поняття земельної власності в повній мірі.

Захист земельного права розкрито у «Руській Правді», щоправда, дослідники наголошують, що охорона ця більш спрямована на інтереси феодалів, аніж дрібних землевласників. Так, у збірці давньоруських законів є згадки про покарання за пошкодження князівської борті, високий штраф за переорювання межі та знищення межового знаку – 12 гривень незалежно від соціального статусу власника, порушення бортних, ролейних, дворових меж, знищення знака власності на бортних деревах тощо.

Отож, земельне право Київської Русі розгорнуто представляє ідею охорони приватної власності, особливо власності вищої верстви населення – крупних землевласників-феодалів. При цьому правничі документи також мають згадки про права дрібних землевласників, наприклад, селян-смердів. Надання цій категорії права власності та його захисту допомагало уникнути повстань.

Шлюбно-сімейне право Київсбкої Русі

В дохристиянський період шлюбно-сімейне право регулювалось звичаями, але насадження монотеїстичної віри призвело до того, що шлюбно-сімейне право передали до рук церкви. Таким чином, велика частина норм звичаєвого права була заборонена, заміщена християнськими традиціями, запозиченими з Візантії, або пристосована до православних законів.

Церква заборонила багатоженство, шлюби між родичами, звичай викрадення нареченої. Перед весіллям у Київській Русі відбувалось сватання. В дохристиянський період сватів до родичів обранця або обраниці могли засилати, як хлопці, так і дівчата, але після хрещення Русі жінки були позбавлені такого права. Християнська традиція визнавала законним шлюбом лише вінчання – православний ритуал, під час якого на голови наречених надягали вінки. При заміжжі жінка повинна була привнести до родини посаг – придане, що складалося з її особистих речей, а також худоби, землі, грошей. Розмір посагу визначався родиною нареченої, права на цю власність зберігалось за дружиною.

Розлучення в давньоруській державі також існувало. Спочатку приводом для розлучення була виключно подружня зрада дружини, але церква надала жінкам права також вимагати розлучення з ряду причин:

  • якщо чоловік торгував честю своєї жінки;
  • якщо чоловік здійснив чи готував державну зраду або знав про подібні плани інших і не доповів;
  • в разі недоведеного звинувачення дружини у зраді, висунутого чоловіком;
  • коли чоловік зраджував дружину або приводив у дім коханку.

Розлучення, як і одруження, було цілком у компетенції церкви. Самовільне розлучення називалося «роспустою» і серйозно каралось. Розлучатись жителям Київської Русі було дозволено лише один раз, після розлучення можна було повторно вступити до шлюбу.

Цікаво, що у давньоруській родині панувало рівноправ’я – на відміну від візантійського сімейного права, де жінка вважалась «неправосильною» і завжди потребувала опікуна чоловічої статі. Жінки Київської Русі мали право на власне майно (навіть в шлюбі), могли укладати різноманітні угоди, а овдовівши, ставали головою родини. Якщо патріархат і було запроваджено в київській державі, то точно не протягом всього її існування.

Вихованням дітей у слов’янській родині завжди займалась мати, що мало великий вплив на мораль, ідеали дітей та подальше просування норм рівноправності чоловіка і жінки. Цікаво, що до дітей на той час могли ставитися, як до майна і за матеріальної потреби батьки мали право продати їх у холопи. При досягненні ж повноліття діти ставали повноправними учасниками правових відносин і якщо батько помер до їхнього повноліття, то мати мала повернути їм спадок у певному обсягу (навіть, якщо втратила частину заощаджень під час хазяйнування). Якщо ж за час дорослішання спадкоємців майно приносило прибутки, то в майбутньому мати або інший опікун (родичі, подеколи вітчим) повертали і успадковане, і прибуток.

Якщо мати-вдова знову виходила заміж і перебиралася у дім нового чоловіка, то опіку над дітьми та майном мали здійснювати родичі першого чоловіка.

Шлюбно-сімейне право Київської Русі вирізняється своєю прогресивністю та демократичністю. Незважаючи на те, що сімейні стосунки знаходились у компетенції церкви, інституту родини вдалось уникнути нерівноправності та залежності жінки у родині, характерних для візантійської традиції.

Податкове право в Київській державі

Історикам відомо, що податки на цих територіях існували ще за племінних часів, коли більш могутні і войовничі племена, наприклад, варяги, збирали данину з слабших. Про ці часи у літописних пам’ятках сказано: «У літо 6367 імаху данину Варяги з заморья на чюди і на Словенією, на Мері і на усіх кривичі; а Козари імаху на Поляни, і на Півночі і на в'ятичів, і маху по білій вевериць від диму».

З утворенням Київської Русі податок у нефіксованих розмірах став стягуватись за волею князя. Причиною для збору данини могло стати завоювання нових земель, збори у воєнний похід або просто потреба князя у фінансах. Та такі нерегулярні і несподівані збори данини призводили до заворушень та повстань.

До наших часів дійшла історія про похід князя Ігоря на древлян, під час якого він наклав на плем’я велику данину. Це викликало повстання під час якого Ігоря вбили. Через це, прийшовши до влади, його дружина Ольга запровадила першу з відомих українським історикам податкову реформу. Княгиня встановила розмір, час та систему збору податків.

Данина в Київській Русі зазвичай стягувалась у зимовий або весняний період, коли князь та дружина відпочивали від військових походів. Існувало 2 способи збору податків:

  1. Повозитися – коли мешканці країни самі привозили данину до Києва;
  2. Полюддя – князь з дружиною самі їздили територіями підвладних племен.

Данину зазвичай сплачували натурою – продукцію виготовленням якої займались жителі тієї чи іншої частини держави. Часто для сплати податків використовували хутра, мед, рибу, або іноземні монети – куни.

Законодавчим закріпленням норм податкового права стала «Руська Правда» Ярослава,в ній вже є статті про такі податки як корм, городові та мостові гроші. Ще до княгині Ольги податок почали стягувати з земельних уділів – дим, рало, плуг. Одиницею оподаткування стала саме земля через те, що сільськогосподарська галузь була провідною для осілого населення київської держави. Окремою галуззю податкового права, що не мала відношення до сільського господарства було митне право.

Митне право Київської Русі

Митне право Київської Русі виникло внаслідок стрімкого розвитку торгівлі. Мито – це податок, що стягувався з особи за перевезення товарів, перегін худоби через територію або кордон означеної територій. Оскільки по території держави проходили визначні торгівельні шляхи (історики вважають, що тільки шляхом «з варяг у греки» щорічно перевозили до 50 тисяч тон товарів), стягнення мита було одним з основних джерел прибутку для економіки країни.

Спочатку джерелами митного права були торгові договори Київської Русі з Візантією. Відомо, що в договорі 911 року зазначалось, що руським купцям не треба було платити мито на території Візантійської імперії. Наступні угоди вже не фіксували таких сприятливих для слов’ян митних норм.

Мито на кордонах та території Київської Русі було під контролем князя, він видавав обраним підданим митні грамоти – документи, що дозволяли встановлювати та стягувати митні податки з певних територій. Митні грамоти могли отримати монастирі, громади та окремі особи. Для збирання мита князь призначав довірених чиновників, які були залежними лише від князя і не підпорядковувались місцевим землевласникам. Прибутки від митних зборів повинні були направлятися безпосередньо князеві або особі, на яку він вкаже. Отож, митниця в Київській Русі належала до органів публічної влади держави.

На Русі розрізняли 2 типи мита:

  • «сухе» - зібране на сухопутних торгівельних шляхах;
  • «водяне», яке стягувалось на водних шляхах.

Митні двори відповідали за контроль надходження товару з-за кордону та вивозу товару в інші країни, якість товарів, яку підтверджували за допомогою спеціального клейма, вилучення оплати за допуск товару на ринок. Подеколи митні збори стягувались також під час здолання переправи чи переїзду через міст – нібито на ремонт мосту. Отже існували різновиди мита: «вага» i «мiра» – за зважування i вимiр; «мит» – за провезення товарiв через мiськi застави; «перевiз» – перевезення товарiв через рiчку. За спробу уникнути митного збору, подавшись в об’їзд, купець мав заплатити подвійне мито.

З розпадом давньоруської держави, коли вона розділилась на самостійні князівства, митниці та митні двори з’явились на кордонах кожного князівства. Ворожі один одному князівства будували на кордонах укріплені митні застави, часто мито стягували без огляду на кількість чи вартість товару, як це було раніше, а стягували побори за проїзд певною територією. Нормативним документом, що регулював митне право, стала «Руська Правда» Ярослава Мудрого. В цей звід законів було включено норми щодо стягнення мита, участі митника в торгівлі, як свідка усного договору купівлі-продажу. Наприкінці (або й після) існування Київської Русі з’являється також «Острогомський митний статут» (1288), у якому йшлося про торгівлю між різними країнами: Київською Руссю, Австрією, Баварією, Польщею.

Трудове право

Трудове право Київської Русі знаходилось в прямій залежності від класового поділу. Ним користувались в основному нижчі вільні верстви населення – «молодший люд» та чернь в містах, смерди, «закупи» та «родичі» в селах. При цьому норми трудового права не могли в повній використовувати підневільні верстви населення – челядь та холопи, оскільки вони були скоріше об’єктами, ніж суб’єктами права.

Документами, що регулювали трудову діяльність, були спеціальні договори найму, що укладалися на певний період або до виконання заданої роботи. Ці угоди частіше за все були усними, укладеними в присутності свідків. Статті про укладання трудових договорів присутні в «Руській Правді», котра також містить заборону перетворювати закупів на рабів, схему впорядкування правового становища холопів, тобто наближає найнижчі верстви населення до ролі суб’єктів трудового права.

Кримінальне право Київської Русі

Як і більшість правових норм Київської Русі кримінальне право бере свій початок від звичаїв слов’янських народів. Поняття «злочин» було сформоване в родово-племінний період. Вчені досі сперечаються щодо того, як жителі давньоруської держави розуміли це поняття, але сходяться думці, що зазіхання на майно, життя або здоров’я людини було його основною складовою.

Окремі дослідники стверджують, що під злочином розумілась будь-яка образа людини – як матеріальна, так і моральна, інші заперечують: нібито образа честі з’являється у Київській Русі неодночасно з розумінням злодіянь щодо майна та здоров’я. Отож матеріальний момент був основою поняття «злочин».

Цікаво, що руське кримінальне право розрізняло зумисні і незумисні злочини. Як вже згадувалось, у «Руській Правді» були наведені інструкції щодо покарань банкрутства з різних причин. Також в теорії кримінального права вже були присутні поняття співучасті, прямого і непрямого наміру, стадій вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), пом’якшуючих і обтяжуючих обставин злочину.

З самого початку свого існування кримінальне право давньоруської держави виступало, як право-привілей: заможні верстви населення закон захищав краще, аніж вільних але бідних людей. Суб’єктами злочину визнавались визнавалися виключно вільні люди, натомість раби (холопи та челядь) виступали лише у якості об’єктів злочину.

Для прикладу, на покарання за крадіжку сильно впливали такі факти: у чиєму дворі здійснено крадіжку, що вкрадено, до якої верстви населення відносяться потерпілий та злодій. Якщо ж злодіяння чинив раб, то відповідальність за його дії лягала на плечі власника – саме з нього стягувався штраф. При цьому господар холопа міг покарати його на свій розсуд, навіть катувати чи вбити.

В «Руській Правді» згадуються такі види злочинів:

  • злочини проти особи – вбивство, тілесні ушкодження, побої, образа словом;
  • майнові злочини – розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

Покарання призначалось з огляду на кожен окремий злочин. Образа честі, як-то удар батогом або долонею, наклеп, спроба позбавити суперника бороди чи вусів, якими русичі дуже пишались і вважали символом чоловічої гідності, була куди більшим правопорушенням аніж нанесення рани.

Одним з найтяжчих злочинів було вбивство. Вбивства чоловіків та жінок карались однаково. Однак покарання відрізнялись в залежності від обставин цього злочину - якщо вбивство сталося в ході бійки, злочинець був напідпитку тощо. Цікаво, що дуже довгий час на території русі діяло право кровної помсти. Також інтерес викликає закон про те, що коли господар якогось дому піймає у своїх володіннях злодія, то може вбити його на місці за умови, що це станеться вночі і зловмисник буде відбиватись або втікати. Якщо ж злочинця вб’ють зв’язаним або за межами обкраденого двору – хазяїн має відповідати за вбивство.

З появою християнської віри до поняття злочину в Київській Русі додалися правопорушення, пов’язані зі шлюбними стосунками: зґвалтування, викрадення нареченої, розпуста (самовільне розлучення), народження позашлюбної дитини, укладення шлюбу чи співжиття з близькими родичами, перелюбство, приведення в дім коханки, багатоженство, співжиття із черницею та інше. Також до компетенції церкви належали релігійні злочини – порушення священиком правил поведінки, самовільний постриг, церковна татьба, приведення в церкву тварин та птахів тощо.

Але найбільш серйозним злочином вважався виступ проти княжої влади, перехід на бік ворога, підготовка і участь у змові, повстанні. При цьому монарх застосовував найтяжчі покарання.

Отож кримінальне право в Київській Русі хоч і було залежним від класового поділу, все ж вирізнялось прогресивністю та ситуативним підходом до злочинів.

Процесуальне та кримінально-виконавче право

Історичні джерела доводять, що в Київській Русі існував процесуальний порядок розгляду конфліктів, викликаних злочином чи образою. Крім кровної помсти та самосуду, що був дозволений у деяких випадках, існувало 2 види суду:

  1. Суд, який чинили вищі верстви населення. Представники пануючого класу, князі та бояри, мали право самостійно виконувати розшук зловмисника і чинити над ним розправу. Часто до розсліду вального процесу запобігало духовенство під час суду за злочини проти релігії;
  2. Обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю постраждалої особи та людини, звинуваченої у злочині. – «позивача» та «відповідача».

Більш поширеною була процедура обвинувально-змагального процесу, що за даними, наведеними у «Руській Правді», складалась з так званих «закличу», «зводу» і «гоніння сліду». «Заклич» полягав у заяві позивача про злочин, котру він робив привселюдно. Якщо протягом трьох днів хтось вказував на винуватого або в нього знаходили доказ вини (наприклад, вкрадену річ), то ця особа визнавалась відповідачем.

Процедура «зводу» застосовувалась, якщо власник знаходив викрадену в нього річ, але можливий відповідач заперечував свою причетність і міг вказати на того, від кого отримав крадене. «Звід продовжували доти, доки не знаходили людину, в якої не було пояснення про те, як до неї у свій час потрапила вкрадена річ. «Гоніння сліду» означало розшуки відповідача за слідом, що іноді вів до інших міст. Результати «зводу» та «гоніння сліду» ставали підставою для рішення суду.

У разі, коли обставини злочину були незрозумілі або суд вагався у прийнятті рішення, зверталися до доказів. Доказами в Київській Русі вважалися: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків» (свідків злочину або тих, хто міг підтвердити доброчесність звинувачуваного), речові докази, «суди божі».

Особливою доказовістю для давньоруського суду володіли результати «судів божих», до яких входили судові присяги, випробування та судовий поєдинок. З правничих документів того часу відомо, що для позивача і відповідача були передбачені різні види судових присяг. До випробувань або ордалій входили перевірка розпеченим залізом, при якій на невинуватому не мало залишитись опіків, перевірка потопленням, коли відповідача зв’язували і кидали на середину озера – якщо вода його «прийняла» і він потонув, то визнавався невинним. У вітчизняних джерелах інформації про судовий поєдинок не знайдено, але про його застосування свідчать зарубіжні літописні пам’ятки.

Рішення суду виносилось усно. Слідом за судом йшов кримінально-виконавчий процес – приведення в дію покарання винуватого за злочин. Для представників панівного класу діяла можливість оскаржити рішення суду, звернувшись до князя. У всіх інших випадках вирок суду приводився в дію негайно – за допомогою спеціальних службовців, князевих судових агентів.

Кримінально-виконавче право Київської Русі передбачало такі основні види покарань:

  • віддання на поталу;
  • віра;
  • головництво;
  • «продаж»;
  • «урок»;
  • повернення краденого майна.

Віддання на поталу означало, що злочинця та його родину належало вигнати з громади, а все його майно віддати на користь князя (на ранніх етапах розвитку держави майно покараного відходило общині). Пізніше вигнання замінили фізичною розправою. За «Руською Правдою» Це покарання призначали лише у трьох випадках: за вбивство під час розбою, крадіжку коней або підпал.

Ще серйознішим покаранням вважалось зобов’язання сплатити віру. Під вірою розуміли штраф великого розміру, що йшов до князівської казни. Найпоширеніший розмір такого штрафу – 40 гривень (величезна сума, на 40 гривень можна було купити 20 корів або 200 баранів). До виплати віри зобов’язували вбивць. Ті, хто наніс жертві тяжкі рани, скалічив її, сплачували напіввіру – 20 гривень.

У випадку вбивства родичі загиблого отримували грошове відшкодування під назвою головництво. Історики схильні прирівнювати розмір головництва до розміру віри. Більш легкі злочини каралися грошовими штрафами від 1 до 12 гривень – «продажем», при цьому потерпіла сторона теж отримувала відшкодування – «урок».

Цікаво, що до смертної кари в Київській Русі майже ніколи не вдавалися, караючи практично всі злочини штрафами-внесками до княжої казни. Виняток становила кровна помста, а також короткий період за правління Володимира Великого, коли віру замінили смертною карою. Але коли вливання до казни суттєво знизились, вирішили знов запровадити штраф.

Загалом правова система Київської Русі була дуже багатою і прогресивною. Звичайно правові відносини були сильно залежні від класового поділу, як і у всіх феодальних країнах, однак і досі дивують дослідників своєю продуманістю та рівнем організації.

Остані Книги