Печеніги - хто такі, побут та культура. Державний устрій та воєнні походи печенігів.

Печенігами в Київській Русі називали союз кочових племен, котрі в 9-12 столітті мешкали за південними кордонами держави і мали великий вплив на тогочасну геополітику через свою багаточисельність та войовничість. З печенігами мали рахуватись всі гравці тогочасного світу, адже налагодити торгівлю та міжнародні політичні і культурні зв’язки без того, щоб враховувати присутність цих племен було неможливо.

Зміст:
1. Хто такі печеніги, як вони опинились біля кордонів Русі?
2. Характеристика побуту та культури печенігів
3. Державний та адміністративний устрій
4. Стосунки печенізької держави з сусідами
5. Воєнні сутички Русі з печенігами. Хто з руських князів загинув у боротьбі з печенігами?
6. Занепад печенігів

Хто такі печеніги, як вони опинились біля кордонів Русі?

Печеніги, яких у Візантії називали «пачінакітами», а араби іменували «бажнак», являли собою союз тюрськомовних племен: тюрків, сарматів, угро-фінських народів. Походження руської назви цього племінного союзу дослідники зв’язують з ім’ям його першого лідера – племінного ватажка Бече. Араби називали печенігів «бажнак» від загально-тюркського слова bacanag, що було назвою титулу лідера племінного союзу.

Ця назва вперше зустрічається у тибетанському перекладі звіту п’яти уйгурських дипломатів-дослідників про «західні краї», складеного у VIII столітті (за іншими джерелами це було повідомлення уйгурського шпигуна). Перша згадка про цю народність виглядає так: «На північ від них живе плем'я печенігів, вони мають п'ять тисяч вояків. Вони ведуть війни проти Гор (уйгурів – ред.)».

Етнос печенігів утворився між Аральським морем та середньою течією річки Сир-Дарія. Центр земель, що займали печеніги лежав у районі сучасного міста Ташкент. Там вони вели відносно осілий спосіб життя: брали активну участь у торгівлі між регіонами, мали близькі відносини з тюрськими племенами, які були на той час найсильнішим степовим плем’ям.

У VIII столітті тюрки поступаються своїм панівним становищем уйгурам. Після 744 року йугури силою вигнали з північно-західної Монголії племінний союз огузів (або торків), яке вимушене було переселитися в регіон над Аральським озером та нижньою частиною русла ріки Сир-Дарія. Печеніги отримали войовничих сусідів.

Огузи вирішили заволодіти вигідними торгівельними шляхами, що проходили печенізькою територією і вели з Середньої Азії до Булґару на Волзі, Хазарії та Середньої Европи. Огузи зібрали потужну коаліцію, за допомогою якої розбили печенігів і вигнали їх з першої батьківщини. Звичайно ж, частина переможеного народу залишилась на старих територіях і влилася до етносу торків.

Більшість же відправилась освоювати нові землі і у першій половині IX століття печеніги переселися у місцевість поміж річок Емба-Урал та Волга. Тут вони отримали нових конфліктних сусідів – хозарів. До речі, це переселення змусило печенігів відмовитись від осілого способу життя і освоїти кочовий, що крім торгівлі включав скотарство та військову вправність.

На своїй новій батьківщині печеніги стали воювати з Хазарським каганатом. Ісламські літописи IX століття підтверджують, що військові сутички з хозарами траплялись мало не щорічно. У 890-х роках хозари об’єднались з торками і нанесли печенігам нищівної поразки, що призвело до нового переселення печенігів. Племінний союз прорвався через Хазарський каганат і відправився у бік Північного Причорномор’я.

Під час переселення печеніги витіснили інші кочові племена, зокрема угрів, і на 150 років осіли на теперішніх українських землях між Доном та Дунаєм, перебравшись до кордонів Київської Русі. Таким чином вони стали володарями величезної степової території й отримали значний влив на геополітичній арені. Навіть могутня Візантійська імперія укладала мирні договори з грізними племінним союзом, давньоруська держава теж прагнула з ними миру.

Характеристика побуту та культури печенігів

Уявлення про життя та побут печенігів ми можемо отримати з історичних свідчень та археологічних знахідок. На сьогоднішній день вчені виявили біля 50 печенізьких поховань у різних частинах континенту (з огляду на переселення народності). Скелети похованих там печенігів дозволяють зробити припущення щодо зовнішнього вигляду представників етносу: черепи належать представникам європеоїдної раси з монголоїдними рисами. Це підтверджує і історичне джерело – за записами щоденника, який вів арабський мандрівник Ахмед ібн Фадлан, що зустрівся з печенігами на початку X століття: «Вони були темнолицими брюнетами і мали гладко голені обличчя».

Цвинтарів печеніги не мали і ховали мертвих на місці тимчасових стоянок. Поодинокі могили, знайдені археологами, доводять, що печенізьке плем’я вело здебільшого кочовий спосіб життя. У похованнях виявлено:

  • зброю;
  • кістки та опудала коней;
  • їхню збрую;
  • прикраси у вигляді поясів з підвісками, що найчастіше передають образи птахів;
  • глиняний посуд.

Деякі предмети, як знаряддя для обробки землі, знайдені у рідкісній жіночій могилі (поховання належить представниці заможного печенізького роду), доводять, що подеколи кочівники переходили на напівосілий спосіб життя.

Та переважно кочовий побут спонукав до розвитку таких галузей, як скотарство та торгівля. Печеніги розводили в’ючних тварин, коней та овець. Торгівлю вели з Руссю, що купувала у кочівників худобу, і візантійським Корсунем (сучасний Херсонес), куди поставляли шкури та віск. Натомість печеніги отримували золотий та срібний посуд, дорогі тканини, приправи та інше.

Печеніги славилися своїми конями і були видатними вершниками. Чисельна кінна армія, що за підрахунками вчених складалась з 400 тисяч вершників, та розвиток бойового мистецтва дозволили печенігам стати повноправними володарями степу, де вони мешкали і стягувати гроші за охорону торгівельних шляхів, перехід караванів через підвладну їм територію.

Вмілі печенізькі воїни укладали військові союзи зі своїми сусідами, ставали найманцями. Також кочівники заробляли на продажі полонених в рабство, хоча частіше вимагали за них викуп.

Мова, якою послуговувалась більшість печенігів, належала до тюрської групи з елементами гуно-болгарської мови. Однак відносно недавня знахідка, виданий Н. Мещерським у 1958 pоці староруський переклад «Історії Іюдейської війни», доводить, що панівна верхівка племені використовувала іранську мову. Цей факт пояснюється етнічною неоднорідністю печенігів, характерною для більшості кочових народів.

Печеніги скоріше за все використовували рунічне письмо, що показують знайдені на всіх територіях, де коли-небудь мешкав племінний союз, написи. Нажаль, всі ці письмові пам’ятки закороткі, тому їх не вдалось розшифрувати.

Релігійні уподобання печенігів теж були неоднорідними. На їхній території успішно співіснували такі релігії:

  • несторіянське християнство, що виникло на початку 5 століття в Константинополі і просувало ідею наполовину людської, наполовину божественної природи Христа;
  • буддизм;
  • маніхейство – вчення основане на специфічному розумінні Біблії з домішками буддизму та зороастризму. Маніхейство було найбільш популярною серед печенігів релігією.

Певно, що з переселенням на територію сучасної України печеніги ознайомилися й з слов’янськими віруваннями. Наскільки язичництво ввійшло до релігійного життя кочівників невідомо. Після хрещення Русі Володимир Великий спробував зацікавити печенігів християнством і для цього посприяв приїзду у 1007 році на зайняті ними території Бруно з Кверфурту з християнською місією. Однак привадити кочівників до православ’я не вдалося.

Натомість арабські автори зазначають, що ісламські місіонери, які приблизно в той же час відвідували печенізькі стоянки досягли більшого успіху в насадженні своєї віри. Це призвело до ісламізації значної частини народу. Ісламську віру великої частини печенігів підтверджують поховання – у більшості могил покійний лежить головою на захід.

Нажаль, через кочовий спосіб життя печенігів та страх, який відчували до них сучасники, свідчень про побут та культуру цього народу до нас дійшло небагато.

Державний та адміністративний устрій держави Печенігів

Частина держави печенігів, що знаходилась на території сучасної України, поділялась на 2 частини – на правому та лівому березі Дніпра. Праве крило було вищим за рангом ніж ліве.

Кожне крило держави складалось з 4 округів, які візантійський імператор Константин VII Багрянородний у своїх записах називав «фемами». Кожен з «фемів» був нижчим за рангом від попереднього (другий округ нижче з перший і так далі). У першому окрузі правого крила, першому та другому округах лівого мешкала панівна верхівка печенізького суспільства – так званий кангар. «Феми» були по суті кочовими ордами, що складалися з родів, на чолі кожного роду стояв старійшина – за Константином VII «архонт», які поєднували світську та релігійну владу. До речі, інституту рабства у печенізькому суспільстві не було.

Поділ на округи здійснювався за спроможністю тієї чи іншої території поставити десятитисячний загін до кінного війська печенігів. Якщо згадати, що печенізька армія нараховувала 40 десятитисячних кінних загонів, то можна уявити чисельність населення печенізької держави. За підрахунками істориків вона становила – 2,8-3 мільйони осіб, на території степової зони сучасної України мешкало біля 800 тисяч представників даної народності.

Кожним крилом нині української території печенізької держави правив свій монарх, хоча двокоролів’я було нерівним: правитель західного крила вважався важливішим за правителя східного. Невідомий автор історичного списку 1200-х років наводить назву правлячої династії печенігів – Thonuzoba; це тюркський переклад імені відомого іранського харизматичного клану «рід Кабана».

Центром печенізької держави археологи вважають Поросся, де знайдено найбільше поховань – 21 могила. Ймовірно у лісі Печеніжець, що неподалік від ріки Росава, була головна ставка печенізького кангара. Це підтверджують і записи християнського місіонера Бруно з Кверфурту, котрий на 4 день шляху від кордонів Київської Русі побачив «місто із шатер».

Державний устрій був наближений до воєнної демократії – важливі рішення приймалися на загальних зборах. Свідчення сучасників печенігів, наприклад вже згадуваного місіонера Бруно, підтверджують мобільність племінного союзу, представники якого могли зібратися на раду всього лиш за тиждень після їхнього скликання і розсилання посланців у різні округи. Збори відбувались у ставці кангара.

Стосунки печенізької держави з сусідами

Як вже згадувалося, печеніги були могутньою силою тогочасної геополітики, оскільки володіли грізним, багато чисельним та майстерним військом. Племінний союз займав значну степову територію, якою проходили шляхи до Азії. З цими обставинами мали рахуватися найсильніші держави регіону: Візантійська імперія та Київська Русь.

За свідченнями Константина VII Багрянородного саме мир з «пачинакітами» був головним чинником безпеки та благополуччя в Візантії. Візантійці уклали з печенігами декілька мирних угод – 914, 968 і 972 років. Часто Візантія використовувала печенігів як союзників або найманців у своїх війнах. До певного моменту кочівники тримали у страху ворогів Візантійської імперії – болгар, угрів та русів.

«Як імператор Ромеїв живе у згоді з печенігами, то ані Русь, ані турки (угри – ред.) не можуть нападати на державу ромеїв, ані за спокій свій не можуть вимагати від ромеїв великих грошей і подарунків, бо бояться сили імператора, яку він має проти них, завдяки тому народові (печенігам – ред.)», - наставляв Константин VII Багрянородний свого сина.

Київська Русь теж намагалась зберегти мирні відносини з печенігами. Перша згадка про цей народ з’явилась у «Повісті временних літ» і відноситься до 915 року. Перші руські князі укладали мирні угоди з печенігами, щоб убезпечити собі захист під час воєнних переходів по степовій зоні і підтримку печенізьких найманців.

Цікаво, що печеніги часто переходили від одного союзника до іншого, шукаючи більш вигідних умов:

  • у 944 році вони стали союзниками руського князя Ігоря у поході на Константинополь;
  • у 968 стали інструментом у міжнародних інтриг Візантії і виступили проти Київської Русі.

Подальші відносини печенігів і слов’ян були виключно ворожими.

Воєнні сутички Русі з печенігами. Хто з руських князів загинув у боротьбі з печенігами?

Ворожнеча між русичами та печенігами бере початок за правління князя Святослава. Візантія спрямувала Святослава проти Болгарії, але під час свого походу князь виявив вигідність союзу з болгарами з огляду на перспективу переправлення товарів через Болгарію. Тоді Візантія найняла печенігу і ті у 968 році взяли в облогу Київ. Врятувати руську столицю від кочовників вдалося воєводі Претичу, дружину якого нападники прийняли за військо Святослава.

Поміж тим Святослав брав участь у візантійській міжусобиці, намагаючись посадити на імператорський престол нового правителя – Калокіра. Коли Святослав повертався до Києва у 972 році печеніги влаштували засідку на дніпрових порогах. Печенізький каган Куря розбив святославову дружинну, у битві загинув і сам князь. За переказами, лідер печенігів зробив з черепа князя чашу за старим степовим звичаєм.

Війна з печенігами тривала аж до 997 року, вони часто здійснювали набіги на Київську Русь: 988, 992, коли печеніги напали на Переяслав, 996 – на Васильків, 994 – на Білгород. Тому князь Володимир Великий не тільки спробував навернути печенігів до християнства та наймав проти них одвічних ворогів огузів, а й задля захисту держави розпочав будівництво укріплень на кордонах. Цю справу продовжував і Ярослав Мудрий.

Останній напад печенігів на Русь відбувся 1036 року, коли племінний союз вдруге взяв облогу Київ. За цим послідувала масштабна битва, де військо печенігів було вщент розбите. «И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня», – описує битву та її наслідки давньоруський літописець.

Отож для давньоруської держави печеніги були небезпечним ворогом, у сутичках з ними загинув найвойовничіший київський князь Святослав. Тільки сильна відсіч та політика захисту кордонів допомогли русичам позбавитись від нападів кочівників.

Занепад держави печенігів

Після поразки у Києві печеніги переключились на Візантію. Вони тероризували наймогутнішу державу середньовічної Європи впродовж 40 років. Вони підступили до Константинополя так близько, що за свідченнями сучасника у 1051 році передові загони війська печенізького хана Тихана можна було бачити з міського муру.

З 1087 по 1091 роки набіги печенігів на Візантію перетворились на постійну війну. Візантійський імператор Олексій Комін був нажаханий тим і зважився простити допомоги у всіх країн християнського світу. На допомогу прийшли половці. Об’єднане військо візантійців та половців вщент розбило печенігів навесні 1091 року. Дочка Олексія Коміна з жахом згадувала ту битву як небачену до того часу подію, коли загинув цілий народ.

Після занепаду своєї держави печеніги розчинились в етносах торків-огузів, половців, русичів та угорців-мадярів. Частина кочівників перейшла на службу до київських князів, ставши славнозвісними «чорними клобуками». Остання згадка про печенігів в руських джерелах датована 1169 роком.

социал-демократизм