Старшина в условиях ликвидации полково-сотенного устройства

1764-1782 гг были годами окончательной ликвидации остатков Гетманщины. Особое удара полково-сотенный организации нанесло возрождения уездов и образования их органы управления. Начался переход кадров из полковых структур к земским. Генеральная старшина не смогла противодействовать этому процессу, а полковая правительственная и особенно неправительственная старшина активно к нему присоединялась. К генеральной старшины принадлежали обозный Семен Васильевич Кочубей (1751.15.10 - 1779.13.12), судьи Илья Васильевич Журман (1756-1782) и Александр Павлович Дублянский (1762.8.03 - 1782), писарь Василий Григорьевич Туманский (1762.8.03 - 1767 -?), есаулы Иван Тимишович Жоравка (1758-1781), Иван Михайлович Скоропадский (1762.8.03 - 1781), хорунжий Даниил Петрович Апостол (1762.8.02 - 1767) [489, 1] бунчужные Яков Степанович Тарновский (1762.8.03 - 1779) [357, 1], Осип Лукич Закревский (1762.8.03 - 1763).

Всего девять семей входили к высшему руководству казачества, согласовало свои действия с президентом Малороссийской коллегии Потемкиным. До сих семей принадлежали Кочубеи, Журманы, Дублянский, Туманский, Жоравка, Скоропадские, Апостолы, Тарновские и Закревские. Как видим, две из них (Скоропадские и Апостолы) представляли семьи предыдущих гетманов, семья Кочубеев с их родственниками Дублянским символизировала верность русскому престолу и несла антимазепинське идеологическую нагрузку, Закревские входили к семейному клану Разумовских. Как видим, лишь один брак с зросийщинои старшинской семьи по происхождению Гудовича, все же остальные - из петербургской знатью. Если «молниеносная карьера за Петра III еще одного украинский - Андрея Гудовича вызвала у гетмана мрачные предчувствия» [1030, 79], то уже их дети нашли общий язык и, как видим, пошлюбились.

Пример гетмана был указателем другим старшинским родам. Так и шел бы путем падения типичным для многих козацькостаршинських семей, род Журманив, если бы бунчуковий товарищ Илья Васильевич Журман не женился на Агафью Давыдовна Стрешенцовою.

Его прадед Дмитрий Журман был есаулом полковым стародубским еще за Рославца (1669), обозным за Жоравка, наказным полковником за Миклашевского (1705, 1706) [650, 6]. Прозванный Турчиненком за то, что девять лет находился в турецкой неволе (В. Модзалевский считал, что до 1669 года, хотя данных о нем у нас нет и между 1672-1688, т.е. 14 лет) [1241, 60]. В 1714 г., будучи уже довольно старым, «в городе Стародубе, по рынку здравъ ходя, нечаянно смертию межъ кладовыми скончалъся». К тому времени сын от первого брака Матвей уже умер. Остались вдова Мария Дьячиха (впоследствии вышла за портного Германа Синяка), дочь от второго брака Елена, в этом году вышла замуж за Василием Моцарский, и внуки по Матфею: Василий, Михаил, Григорий, Иван.

Благодаря тому, что становление Василия Журмана происходило еще под патронатом влиятельного деда, он стал товарищем полка Стародубского (1710), значительным военным товарищем (1718), значковым товарищем (1723). Брак Василия с дочерью сотника почеповського Ивана Губчиця Ефросинию также был достаточно удачный. Другие же брать известные как казаки. В 1729 г. Василий Матвеевич умер, оставляя малолетними сына Илью и дочь Елену. Вдова вторично вышла замуж за бунчукового товарища Ивана Семеновича Лашкевича. Это дает возможность Ильи остаться на «верха» гетманского общества: в 1739 г. он стал военным канцеляристом ГВК, а уже через шесть лет бунчуковим товарищем. Брак с Стрешенцовою и постоянные поездки в Петербург способствуют ему получению правительства генерального судьи.

Брак Василия Туманского с дочерью генерального судьи Федора Лысенко Ульяной поднял этот род к вершинам казацкой иерархии. Считается, что род берет начало из духовенства Правобережной Украине. Шляхтич Тимофей с сыновьями Федором, Петром и Григорием перешли на Левобережье в Переяславский полк. Последний стал священником, а затем протопопом в Басане. Имел пять сыновей и дочь. Старший Василий родился около 1718-1720 гг и пошел на учебу в КиевоМогилянськои академии. После учебы стал полковым канцеляристом переяславским, впоследствии перешел в ГВК, а при слидтва над старшим военным канцеляристом Холодовичем исполнял его обязанности (1748). Занял должность полкового писаря переяславского (1750-1751), а затем снова вернулся в ГВК уже старшим военным канцеляристом. На этом посту получил чин бунчукового товарища и 1762 утверждается генеральным писарем [1270, 239].

Полковник Петр Мартынович Юркевич 31 декабря 1780 получил звание генераладьютанта. Один сын генерального казначея Михаила Васильевича Скоропадского Петр ротмистром, второй - Иаков (женат на Евфросинии Осиповна Закревской) майором лейбкирасирського полка. Его сын Петр был записан в лейбгвардии Измайловского полка, дочь Екатерина конце 60х стала женой Александра Семеновича Хвостова (бригадир в 1788 г.).

Дочь Анастасию генеральный судья Демьян Оболонский выдал замуж за Константина Тиньков, будущего надворного советника (1787), правнука стольника петровских времен Никиты Леонтьевича. Поселились они в с. Купчичи на НовгородСиверщини и, конечно, их сын Василий уже в 15 лет был подпоручиком лейбгвардии Измайловского полка [1241, 95].

Фиксируются лишь единичные случаи возвращения на казацкие должности тех, кто начал службу в российских структурах. Так, Влас Жураковский, став квартирмейстром лейбгусарського Гольшанского полка, вернулся в Гетманщины (1762 г.) атаманом сотенным Роменским [602, 5].

Участились бракосочетания мужчин с россиянками. Сын обозного полкового черниговского Иван Михайлович Сахновский женился на дочери подполковника Устиной Петровной Веткович. С племянницей Григория Теплова женился судья полковой стародубский Кирилл Лобисевич. После его смерти в 1757 г. вдова Агафья Егоровна вышла вторично замуж за Ивана Андреевича Миклашевского [1242, 180].

Однако в старшинском среде оставались достаточно сильные автономистские тенденции, которые особенно проявившихся в ходе заключение приказов к Екатерининская комиссии. В Нежине проправительственный приказ местного земского судьи Лаврентия Селецкого поддержали только 6, а против выступило 55 шляхтичей. Они подготовили свой приказ депутату Григорию Долинском. Часть непокорных была арестована и военный трибунал вынес 35 смертных приговоров и 3 лишил правительств. 14 гражданских засуджилы на пожизненную ссылку, 4 - к лишению ранга. После этого 17 шляхтичей нежинских (и присоединенных к ним батуринских) подписали предложенный приказ Селецкого. Они представляли семьи Забил, Кулаковский, Левицких, Тарасевич, Сердюков, Селецкий, Врасашевських, Базилевич, Каминских, Песцевичив, Виридарських, Шашкевичив, Гриценко и Чесноков.

В гетманской столице на выборах «с вельмож толко Кочубей, и один простой старикъ судья генеральной Дублянский были, протчие жъ, как то: судья генеральной Журманъ, писарь генеральной Туманской и генеральной Асавулъ Скоропадской, которое отъ обохъ здесь собраний, как признанной патриотъ и любитель волносты , и стародавныхъ правъ выбранъ въ депутаты, не было ... заболел и отъпросились въ отпускъ для лутчаго воздуха, ища темъ народа показать, что они от всего удаляются », - писал Румянцев [1167, 327].

Однако под самим приказом есть подпись Осипа Туманского, правда, не как писаря генерального, а как коллежского асессора. Из известных родов Гетманщины подписались Даниил Бутович (военный товарищ), Петр Забела (бунчуковий товарищ), Прохор Забила (военный товарищ), Василий Кулябко (подкоморий Роменский), Стефан Кулябко (бунчуковий товарищ), Петр Максимович (Значковой товарищ), Иван Туранский ( бунчуковий товарищ). Видим среди тех, кто подписался, и сотенную старшину: писаря сотенного кролевецкого Ивана Сердюкова, хорунжего сотенного Ямпольского Якова Лазаревича, возного сотни кролевецкой Ивана рубахи.

Последним нежинским полковником был Андрей Жураховский. Обоз возглавляли Юрий Сердюков и Василий Кадыгроб, полковым судьей был Петр Базилевич, писарями - Петр Базилевич, Степан Карпинский, Иван Уманец, Иван Романовский, Роман Лазаревич, есаулами - Григорий клянусь, Дмитрий Григорович, Кирилл Кулаковский, Даниил Тарасевич, Иван Конисский, Александрович, Михайловский, Иван Коробка, Григорий Емельянович, Филипп Приймаков, Алексей Павловский, Петр Оболонский, Осип Костенецкий, Иван Григоровский. Всего в реестр включены 2 обозных, 2 судьи, 6 писарей, 15 есаулов, 7 хорунжих.

Во главе Нежинских сотен были Яков Володьковський, Юрий Сердюков, Василий Романовский, Веркиивську возглавляли - Иван Виридарський (с шляхты [1162, 25]) и Сидор Армашевский, Ивангородская - Иван Григоровский и Иван Забела, Борзнянский - Николай Рыба, Федор Забила, Алексей Виридарський , Семен Панюта, Прохоровское - Григорий Григорьевич, Воронежской - Николай Богаевский, Тимофей Хильчевський, Коропский - Роман Христофоров, Никита Сидорский, Новомлинську - Кирилл Кошелев и Осип Глушневський, Батуринская - Никита Смяловський, Шаповаловский - Семен Сохацкий и Петр Псел, Кролевецкий - Максим Огиевский и Федор Коханья, Глуховская - Александр Славский, Янишпильську - Василий Васильевич Уманец, Поповская - Василий Богданович, Конотопа - Иван Фиалковский, Колоша, Андрей Торанський, Дивицьку - Иван Селецкий, Владимир Забила, Олишевское - Василий Пригара. Вообще есть документальные свидетельства о 56 сотников из 47 семей (3 Забелы, Шишкевичи, 2 Уманцы, Сохацкий, Селецкий, Григоровичи, Виридарськи).

Всего в реестр Нежинского полка внесено 83 правительственных старшины из 67 семей (3 Уманцы, Забелы, Шишкевичи, 2 Тарасевичи, Романовская, Армашевский, Жураховский, Кулаковская, Костенецки, Сохацкий, Селецкий, Григоровичи, Виридарськи).

В Стародубе впервые в истории казачества Гетманщины во главе полка стал князь Юрий Васильевич Хованский (1763-1767). Службу начал в 1744 г. сержантом в лейбгвардии Преображенского полка, стал вахмистром, корнетом (с 1753), секундротмистром (с 1761), ротмистром (с 1762), полковником стародубским (с 4 сентября 1763). Хованского сменил представитель старинной местной полковничьей семьи Михаил Миклашевский [1124, 244], а затем полковниками были два представителя семейства Завадовский: Иван Васильевич и Яков Васильевич. Обозные службу возглавляли Василий Рославец и Кондрат Лайкевич, судьями полковыми были Петр Только, Петр Косач, Алексей Дивович, писарями - Степан Федорович, Иван Жданович, есаулами - Григорий Гаевский, Федор Панковский (в ноябре 1767 полковой есаул Панковский получил чин бунчукового товарища, а его ранговые имения были переданы в Генеральную казенную канцелярии), Григорий Михайловский, Григорий Великошапка, Василий Витвицкий, Федор Плешко. В реестр старшин полка занесены по три обозных, судей, писарей, 9 есаулов, 5 хорунжих.

Полковыми сотниками были Василий Гром, Яков Семек, Топальской - Василий Рубец, Новоместски - Федор Силевич, Демьян Горлянкевич, новгородскими - Андрей Рачинский, Галецкий, мглинськи - Павел ПокорськийЖоравка, Павел Кореневский, шептакивським - Архип Худоба, Погарский - Яков Лобко, Почепский - Алексей Дивович, Алексей Булашевич, Моисей Аршуки, бакланськимы - Григорий Косач [243, 1] Николай ноздри. Известная 26 сотников из 22 семей (2 Соболевски, Селевичи, Семак, Рубцы). Вместе в полку зарегистрировано 50 правительственных старшин из 43 семей (по 2 Соханськи, Гаевски, Косачи, Соболевски, Селевичи, Семак, Рубцы).

Весь период во главе Черниговского полка стоял Петр Милорадович [245, 1]. В 1769 г. полковым обозным стал Андрей Тризна. Полковыми судьями были Иван Сахновский и Яков Бакуринський [197, 1] писарями - Яков Бакуринський и Яков Рашевский [1252, 63], полковой есаул - Петр Каневский, Василий Павловский, Иван Сахновский, Семен Бакуринський, Яков Крупянское, Андрей Лысенко, Иван Долинский, Петр Посудевський. Количественно полковая элита этого периода - 2 обозные, 3 судьи, 3 писаря, 4 есаулы, 4 хорунжие.

Полковую сотню возглавляли Семен Стоинський, Яков Тризна, Петр Каменецкий. Во главе Киселевский сотни стояли Иван Шаршанович, Иван Демидовская, Березнянский - Павел Сахновский, Волынской - Иван Журба и Василий Лысенко, Городнянской - Никифор Харченко, Роиськои - Яков Крупянское и Иван Нехаевський, Седневской - Федор Римша, Федор Дубовик, Любецкой - Василий Силыч, Иван Посудевський, Федор Посудевський, Иван Посудевський, Семен Репчинський, Матвей Корицкий, Василий Сипига, Вибельську - Петр Тризна, Белоусовской - Семен Товстолис, Василий Корсун, Василий Красовский, Менской - Иван Бобырь и Константин Селиванович, Понорницьку - Богдан и Петр Брежинская , Синявской - Максим Жуковский, Столенськои - Роман Бобырь, Слабинского - Трофим Будлянский и Петр Тризна, Сосницкого - Иосиф Шишко, Емельян Станиславский, Петр Лисянский.

В этот период известный 42 сотники из 34 семей (3 Тризны, Сахновский, 2 Посудевськи, Бобыли, Брежинская, Дубовики). В Черниговском полку установлено 56 правительственных старшин из 43 семей (6 Сахновских, 3 Тризны, 2 Лысенко, Бакуринськи, Посудевськи, Бобыли, Брежинская, Дубовики).

Только наказными полковниками в Прилуках течение 1763-1772 гг были Иван Галаган [1137, 318], Петр Горленко [1140, 250], Иван Тарнавский. С 1773 до ликвидации полка во главе его стоял Александр Якубович. Полковыми обозными были Стефан Лукомский, Петр Тарнавский, Яков Огронович, Яков Кисель, Никита Умен, писарями - Иван Ягельницький и Андрей Галенковський, судьями - Иван Романович, Александр Равич, Яков Александрович, осавуломы - Занькевич, Яков Кисель, Семен БилецькийНосенко, Григорий Мазараки, Никита Умен, Яков Яновский. По три обозные, судьи, писцы, 6 есаулов, 6 хорунжих.

Полковыми сотниками были Федор Свирский, Григорий Гудыма, Демьян Якубович, Переволочанского - Степан Лукомский и его сын Степан [106, 1] першоварвинським - Осип Жила, друговарвинськимы - Фаддей Троцина и Яков Магеровський [612, 5], Журавский - Петр Тарновский и Иван Лукомский, Иваницкий - Андрей Минецький, Даниил и Григорий Стороженко, Ичнянском - Иван и Петр Романовичи, Корибутовском - Роман Соколовский, Влас Журахивський, Степан Воротиляк из соседней Роменщины, красноколядинським - Иван Минецький, монастирищанськимы - Петр Романович и его сын Михаил, Сребнянский - Александр Чеснок и Андрей Кисель. С 25 сотников - 3 Романовичи, 2 Стороженко, Лукомский, Минецьки, Тарновские (вместе 19 сотничьих семей). Всего в полку известно 45 правительственных старшин из 35 семей (3 Романовичи, 2 Якубович, Мазаракии, Кисели, Александрович, Стороженко, Лукомский, Минецьки, Тарнавские).

Киевский полк в 1769-1770 гг как командир полка возглавлял бунчуковий товарищ Андрей Шаула, затем власть перешла к выходцам из соседнего Переяславского полка. Полковниками стали Александр Безбородко [1136, 312], а в 1779 г. - Лука Лукашевич [442, 1]. Полковыми обозными были Зиновiй Борсук, Стефан Барановский, Иван Солонина, судьей - Степан Барановский, писарями - Семен Катеринич и Парфен Радченко, есаулами - Афанасий Закревский, Федор Шум, Федор Туманский, Иван Гонтаревський, Ефим Прутченко, Федор Пилипенко, Иван Гроховский, Григорий Прудченко , Николай Солонина. В реестр внесены 2 обозные, 1 судья, 2 писаря, 6 есаулов (из них двое Прудченко), 5 хорунжих (из них двое Шумов).

Козелецкую сотню возглавляли Павел Шум и Никита Десенко, Остерский - Михаил Псел с Полтавщины, Киевскую - Михаил Солонина, Иван Гудыма, Яков Заборовский, Носовский - Иван Шаула, Моровска - Козьма Борщевский, Бобровицкий - Александр Косташ, Гоголевскую - Яков Мазараки, Кобизьку - Даниил Симоновский, Романовский, Яков Мандрыка, Олишевское - Василий Шрамченко и Василий Пригара, Бориспольскую - Максим Афендик и его сын Корней [191, 1] Мринську - Сидор Журавский. Всего известно 20 полных и 1 наказной сотник, из которых 2 Гудымы, Косташ, Солонины и Шаулы. Всего представители 17 сотничьих семей. Выявлено 38 правительственных старшин Киевского полка с 30 семей, среди которых 4 Шуми, 3 Шаулы, Солонины, 2 Прудченко.

Обозными в Полтавском полку были Григорий Сахновский и Демьян Беньковский, судьей - Василий Могилянский, есаулами - Лукашевич, Степан Магденкив, Василий Бурлановський, Иван Руновский, писарями - Петр Белуха, Федор Янович [495, 1] хорунжими - Иван Буцкий, Григорий Старицкий, Семен Лаврентиев, Степан Кулик. Вместе зарегистрировано 4 обозные, 2 судьи, 3 писаря, 7 есаулов и 5 хорунжих.

Во главе полковой сотни стояли Василий Жученко, Илья Вовковняк [65, 1] Великобудищанского - Павел Сулима, Решетиловской - Харлампий Бузановський и Василий Колошинский, Кобыляцкий - Могилевский, Царичанской - Алексей Руновский [100, 1] Нехворощанский - Леонтий Синегуб, Китайгородской - Тимофей Вишневецкий, Келебердинськои - Федор Могилянский и Иван Флоринский, Переволочанского - Илья Гегеля. Вместе известно 21 сотник из 19 семей. В полку известный 41 чиновник из 32 семей, из которых 3 Магденко, Руновский, 2 Сахновский, Марченко и Могилевской.

В Гадяче во главе полка стояли Иван Тарновский, а с 1777 г. - серб Родион Пламенець. Полковими обозними був Руновський [490, 1], Осип Ситенський [35, 1], Данило Лесеневич, Іван Манько, Герасим Станіславський, суддями — Данило Лесевич, Степан Сливицький, Василь Пирятинський, писарями — Василь Ковалевський, Дмитро Троцький, Степан Сливицький, Микола Савич, осавулами — Федір Ставицький, Михайло Навроцький, Андрій Кондискалов, Василь Вітвицький, Степан Янів. Відомі п'ять обозних, три судді, чотири писарі, п'ять осавулів, чотири хорунжі, 40 сотників з 27 родин, з яких: 4 Золотаревські, 3 Калатури і Бутовичі, 2 Станіславські, Манки, Лесевичі, Кирияки, Биковські, Жадьки.

Сотниками полковими були Микола Станіславський, Михайло Велецький, Федір Жацький [332, 1], Калатура, Семен Милорадович [1126, 480], Петро Пирятинський, Микола Станіславський, Федір Ситенський, Михайло Велецький, лютенським — Лев Порохневський, куземинським — Петро Дрофановський, веприцьким — Гаврило Калатура, ковалівськими — Олександр Лесевич [333, 1], Дем'янович, Іван Кир'яків, зіньківськими — Антін Кодинець, Олександр Бутович, Опанас Соколовський, Іван Бутович, грунськими — Василь Бразул і Петро Дрофановський, комишненськими — Іван Трояновський, Гаврило і Василь Золотаревські, опішнянськими — Пилип Руновський, Кирило Калатура, Пантелеймон Балясний.

Всього в Гадяцькому полку в цей час відомі 57 урядових старшин з 38 родин, серед них: 4 Золотаревські, Бутовичі, 3 Калатури, Бутовичі, 2 Станіславські, Манкі, Лесевичі, Кирияки, Биковські, Жадьки, Велецькі, Ситенські, Пирятинські.

Миргородський полк з 1774 р. очолив Федір Григорович Заньковський. Обозними в цей період були Ярема Родзянко і його син Федір, Василь Старицький, суддями — Григорій Сахновський, Матвій Ляхович, Петро Малашевський, Федір Базилевський, писарями — Іван Чарниш і Павло Коропчевський, осавулами — Марко Козиненко, Максим Зарудний, Дем'ян Гавришев, Іван Чарниш, хорунжими — Лев Данилевський, Максим Зарудний, Василь Старицький, Микола Лісницький, Яків Карпаткос. Чотири обозні, з яких двоє представників родини Родзянок, п'ять суддів, два писарі, чотири осавули, п'ять хорунжих — разом 20 полкових старшин зафіксовані в реєстрі цього періоду.

Сотниками полковими були Пантелеймон Гаркуша, Осип Павелко, Данило Чарниш, білоцерківським — Іван Базилевський, яресківським — Андрій Трощинський, голтвянськими — Осип Павелко і Володимир Остроградський, потоцькими — Ілля Шутенко і Осип Довгий, омельницькими — Петро Сахатов і Петро Ляхович, хорольськими — Вишневський та Іван Родзянко [496, 1], сорочинським — Семен Маєвський, шишацькими — Микола Лісницький, Федір Клименко, остапівським — Андрій Базилевський, уставицьким — Аврам Гришков. У реєстрі зафіксовано 32 сотники, з яких 3 наказні. Три родини були спадковими сотницькими протягом цього періоду: Базилевські мали трьох, Остроградські, Родзянки, Ляховичі — по два представники на сотницьких урядах. Загалом у Миргородському полку в цей період відомо 49 урядових старшин з 39 родин, серед яких було четверо Родзянок, троє Ляховичів, Базилевських, Остроградських, двоє Чарнишів.

Лубенським полковником з 1770 р. став Степан Максимович. Полковий обоз очолювали Пилип Петровський, Андрій Шостак, Павло Кулябко, суд — Петро Лук'янович і Григорій Ковалевський, канцелярію — Шнурчевський, Григорій Ковалевський, Петро Лук'янович, Василь Кондратковський, Григорій і Василь Савицькі.

Осавулами були Федір Максимович, Влас Рублевський, Яків Максимович, Андрій Ільченко, Трохим ЗначкоЯворський, Щербак, Андрій Мартос, Петро Лук'янович, Григорій Савицький, Федір Григорович, Андрій Манджос. Загалом відомі три обозні, чотири судді, шість писарів, одинадцять осавулів, шість хорунжих.

Полковими сотниками були Трохим ЗначкоЯворський, Михайло Скаржинський, Андрій ЗначкоЯворський, Іван Огронович, Кулябко [186, 1], Мойсей Билин, яблунівським — Степан Яблоновський, пирятинськими — Максим Щербак, Ісак Плевковський, снітинськими — Павло Кулябко [184, 1], Тиміш Догмат, Іов Булюбаш, хмельовськими — Данило Тахтай, Андрій Шкляревич, янишпільським — Іван Корнієвич, горошинськими — Петро і Яків Сахновські, костянтинівськими — Стефан Полетика, Стефан Ходоровський, жовнинськими — Іван і Данило Булюбаші, городиським — Максим Петровський, чорнуськими — Яким Христич, Григорій Шостак, сенчанськими — Пилип Криштопенко і Павло Слюз, лукомським — Іван Мальчевський, глинським — Олексій Щербина, смілянським — Яків Таран, роменськими — Дем'ян Гайдук, Азарій Криштофович, Яків Бойко, чигриндубравським — Данило Бутовський, лохвицькими — Дмитро Манко, Іван Лукашевич, Іван Огранович. Зафіксовано 49 сотників з 39 родин, з яких троє Булюбашів, Ограновичів, по двоє Шкляревичів, Лахновських, Лукашевичів, Кулябок, Криштофовичів, Значко — Яворських. У Лубенському полку в 1764–1782 рр. було 73 урядових старшини з 54 родин, серед них: чотири Булюбаші і Ограновичі, три Кулябки, двоє Шкляревичів, Лахновських, Лукашевичів, Кулябок, Криштофовичів, ЗначкоЯворських, Шостаків, Щербаків, Скаржинських, Савицьких, Петровських, Максимовичів, Манджосів.

Переяславським полковником з 1768 р. став Григорій Іваненко [1144, 298]. Обоз керувався чотирма старшинами: Якимом Канієвським, Степаном Леонтовичем, Лукою Лукашевичем, Миколою Моцоком. Полковими суддями були Петро Дараган, Базилевич, Василь Леонтович, писарями — Іван Канієвський, Володимир Берло, осавулами — Федір Пилипенко, Федір Дараган, Лука Лукашевич, Іван Зуб, Олександр Іваненко [1144, 298], Іван і Федір Гулаки. До реєстру внесено 4 обозні, 2 судді, 2 писарі, 7 осавулів (з яких по двоє Гулаків і Лукашевичів), 4 хорунжі.

Полкові сотні очолювали Лука Лукашевич, Христофор Костянтинович, Степан Ілляшенки і його син Петро, Іван Тимофіїв, Іван Базилевич. У Басані сотником був Семен Пилипенко, у Баришівці — Федір Афендик [1121, 443], у Воронкові — Дмитро Волевач, у Гельм'язові — Андрій Козловський, у Терехтемирові — Федір Гриневич, у Лепляві — Іван, Микола, Василь Левицькі, у Бубнові — Петро Неверовський, у Піщаній — Іван Деркач, Іван Прохорович, Володимир Лазаревич, у Домонтові — Антон Плошкевич, Михайло Красовський, Василь Базилевич. Золотоніську сотню очолювали Степан Леонтович, Василь Козюра, Яків Лукашевич, Кропивненську — Антон і Федір Дарагани, Іркліївську — Семен Красовський, Павло Юзефович, Олексій Кононович, Канівецьку — Федір Іллєнко, Микита Куленський, Федір Богдановський, Яготинську — Михайло Юзефович, Березанську — Петро Головачевський. 52 сотники (серед них 3 наказні) з 38 родин (4 Левицькі, Афендики, 2 Пилипенки, Лукашевичі, Юзефовичі, Красовські, Ілляшенки, Дарагани, Гриневичі, Базилевичі). З 69 урядовців полку 4 Левицькі, Афендики, 3 Пилипенки, Гулаки, Лукашевичі, Дарагани, Базилевичі, 2 Сулими, Канієвські, Іваненки, Юзефовичі, Красовські, Ілляшенки, Гриневичі. Загалом уряди в полку цього періоду тримали представники 46 родин.

Упродовж 1764–1782 рр. на генеральних, полкових урядах і сотниками повними і наказними було 553 старшини (з них 19 повних і 5 наказних полковників) з 383 козацькостаршинських родин: 9 Сахновських, 5 Лукашевичів, Сулим, Левицьких, 4 Базилевичі, Золотаревські, Забіли, Бутовичі, Булюбаші, Афендики, Шаули, Тарновські, Руновські, Родзянки, 3 Гулаки, Гудими, Жураховські, Калатури, Криштофовичі, Канієвські, Дарагани, Базилевські, Мазаракії, Магденки, Ляховичі, Романовичі, Солонини, Петровські, Шостаки, Тризни, Красовські, Кулябки, Максимовичі, Ограновичі, Пилипенки, Романовські, Станіславські, Тарасевичі, Уманці. Ці 10% (39) старшинських родин — тримали 25,1% (139) урядів.

Армашевські, Базилевські, Бакуринські, Балясні, Брижинські, Виридарські, Гаєвські, Горленки, Григоровичі, Дубовики, Жадьки, Жили, Заньковські, Іваненки, Ілляшенки, Кир'яки, Козинці, Косачі, Ковалевські, Киселі, ЗначкоЯворські, Закревські, Гриневичі, Воротиляки, Велецькі, Борсуки, Бобирі, Биковські, Александровичі, Корнієвичі, Кулаковські, Лазаревичі, Лисенки, Лукомські, Маньки, Псли, Марченки, Остроградські, Рубці, Павловські, Пирятинські, Посудевські. Прудченки, Селецькі, Селевичі, Скаржинські, Соколовські, Сохацькі, Троцькі, Хильчевські, Шаули, Шишкевичі, Шкляревичі, Якубовичі, Яновські, Яновичі, Юзефовичі, Шрамченки, Чарниші, Стороженки, Старицькі, Соханські, Ситенські, Семеки, Савицькі, Михайловські, Минецькі, Манджоси, Лесевичі, Косачі мали по два представники на старшинських урядах. Ці 70 родин тримали 140 (25,3%) урядів.

Навіть побіжний погляд засвідчує появу на політичному небосхилі нових родин, яких раніше на значних козацьких урядах не було. Нові історичні умови (насамперед, праця бюрократична — канцеляристів) відкривали і нові можливості. Відновлення повітового устрою і водночас земських судів, підкоморіїв, а також шляхетського інституту з посадою «предводителя» шляхетства давали змогу дітям шляхти взяти реванш не на полі бою, а з чорнильницею і ручкою в руках. Возні сотенні і повітові, різноманітні підканцеляристи і канцеляристи, що дряпалися вгору по щаблях «Табеля о рангах», заповнили всі установи в Україні. Тепер вони могли і на штатській службі отримати звання значкового, військового чи, навіть, бунчукового товариша.

Бунчуковий товариш у нових умовах конкурував з полковницьким чином. Так, у 1758 р. на заміщення генеральних урядів були висунуті майже одні бунчукові товариші. На 1го осавула генерального — три бунчукові товариші: П. Іскрицький, С. Томара, І. Жоравка, на 2го осавула генерального теж три бунчукові товариші: В. Жураковський, В. Кочубей, І. Скоропадський, на писаря генерального — бунчукові товариші В. Гудович, Я. Тарнавський, Д. Покорський, на хорунжого генерального — бунчукові товариші Г. Гамалія [1138, 440], І. Лизогуб, компанійський полковник Г. Часник, на генерального бунчужного — бунчукові товариші Г. Бороздна, П. Чорнолузький [629, 12], компанійський полковник А. Крижанівський.

Чисельність бунчукового товариства була відносно сталою (1733 р. — 112, 1736 р. — 136, 1763 р. — 139 тих, хто служить), але з часом досить швидко почала розвиватися і збільшуватися така категорія як абшитовані бунчукові товариші (у 1763 р. таких було 39). Після ж 1764 р. кількість тих, хто служить, і абшитованих різко збільшується за рахунок того, що це почесне звання Малоросійська колегія [837, 738] надає як військовослужбовцям, так і штатським особам (насамперед у земських, міських та шляхетських установах). Бунчуковими товаришами стають багато міщан (війти, бургомістри), шляхта, яка жодного відношення до козацтва не мала.

Унаслідок того, що звання бунчукового товариша тепер вище за сотника, адміністрація була вимушена присвоїти це звання більшості територіальних сотників, причому вони залишаються при виконанні обов'язків сотників уже будучи бунчуковими товаришами. Як бачимо, кількість бунчукових товаришів у різних полках неоднакова. Майже третина їх зосереджена лише в одному Стародубському полку, а Ніжинський і Стародубський полки разом мали майже половину бунчукових товаришів держави. Найменше представників цієї категорії зустрічається в Полтавському і Гадяцькому полках. У Полтавському полку 5 родин перебували під бунчуком: Кочубеї, Левенці, Заньковські, Чуйкевичі, Кобиляцькі. У Гадяцькому — 3 родини: Велецькі, Яновські, Пирятинські.

Іван Велецький став бунчуковим товаришем у 25 років, Володимир Велецький — у 22, Іван Яновський — 18, Василь Пирятинський — 28. Тобто, середній вік отримання чину бунчукового товариша в Гадяцькому полку був 23 роки.

Резервом бунчукових товаришів були представники старшинських родин слобідських полків. Так, з підпрапорного Охтирського полку Корнилій Кобиляцький став бунчуковим товаришем у Полтавському полку.

Характерною рисою часу стала погоня за російськими чинами. В цій ситуації активну і впливову позицію зайняв Безбородько — молодший, який був у фаворі у імператриці. В. СенютовичБережний вказував: «сподобався цариці наказ Безбородька, а на Україні його зненавиділи», проте зненавиділа лише частина патріотично налаштована козацької старшини [1339, 78].

Інша ж частина стала в чергу до нього за підтримкою в отриманні російських чинів чи дворянства. А. Безбородько у 1779 р. писав своєму батькові: «К 22 сентября в Правительствующем Сенате изготовлено и вже подписано действительно произвождение статских чинов, зависящих от власти сего правительства... и из наших единоземцев пожалованием в надворные советники из подкоморіев: Павел Иванович Ломиковский, Василий Иванович Пирятинский, Яков Климентьевич Искра, Михаил Степанович Шыряй, Андрей Петрович Миткевич, Григорий Карпович Долинский, Григорий Андреевич Горленко; в коллежские ассесоры из земских судей: Афанасий Прокофьевич Шкляревич, Григорий Мойсеевич Левицкий, Катеринич, Григорий Федорович Базилевский, подкоморий Почека, послику он, по удостоянію, был только подсудком; из бунчуковых товарищей: рейтмейстер Давыдов, Корнилий Иванович Кобыляцкий, Григорий Иванович Корицкий, Иван Михайлович Ягельницкий, Михаил Семёнович Гриневич; в титулярные советники, из полковых судей, Вальковский, Нежинский Базилевич и Миргородский Базилевский, сверх того, многие по сепаратным удостояніям графа Петра Александровича» [959, 271].

Типовою була доля родини Дівовичів: її засновник Данило козакував у с. Семенівці Топальської сотні Стародубського полку, деякий час був «заведовца сотенний» (1751). Два його сини за гетьмана Розумовського посіли високі посади. Старший Олексій Данилович спочатку став канцеляристом ГВК (1756–1762), а потім адвокатом Домової економічної канцелярії гетьмана (1757). Намагався привернути у підданство стрільців с. Тур'я. Очолив 1у Почепську сотню (1764–1769). Грабував сотнян [1270, 9–20]. Суддя полковий стародубський (1769–1782), у цьому званні і абшитований. Проживал в с. Дубовичах Кролевецького повіту, де мав 7 підданих. З дружиною Зіновією Петрівною Коробкою мали 7 синів і доньку. Його брат Семен Данилович (? — ран. 1765) навчався у КМА, за вказівкою гетьмана з 1754 р. у Петербурзькому університеті, з якого у 1760 р. виключений. Перекладач ГВК (з 1761.9.02.). У 1762 р. написав «Разговор Великороссіи с Малороссіей». Архіваріус Генерального військового архіву (з 1763). Наступне ж коліно роду вже повністю було на російській службі. Петро Олексійович розпочав службу лейтенантом флоту (1787) [608, 469], його рідні брати: Микола Олексійович — мічманом флоту (1787), Іван, Семен, Яків, Федір — кадетами морського корпусу (1787).

Однією з форм ліквідації сталих зв'язків був розрив російською адміністрацією територій сотень між різними повітами. Бубнів, Любеч, Переволочна втратили статус міста. Гадяцький, Лубенський, Прилуцький, Ніжинський полки були розірвані між Київським і Чернігівським намісництвами. Лише у Київському намісництві сотень, які повністю увійшли у повіти, було ненабагато більше, ніж тих, які територіально були розірвані між повітами. Конкретизуючи наведені вище дані, зазначимо, що між чотирма повітами була розділена територія стародавньої козацької Яблунівської сотні (? — 1638–1782) між трьома — Горошинської, Лукомської, двох Пирятинських Лубенського, Басанської, Березанської, Кропивнянської, Яготинської Переяславського повітів. Подальша доля цих славетних козацьких містечок відома. Втрата державності вела і до втрати їх провідної ролі й місця в українській історії.

Ліквідація Запорозької Січі вимусила частину старшинськосічових родин йти до козацької адміністрації Гетьманщини, яка вже була повністю підконтрольна Малоросійській Колегії, але нікого із нащадків січових кошових на більшменш відповідальних урядах не знаходимо.

В XVIII в. шляхетний елемент продовжував займати на Запорожжі керівні посади і зберігав свій вплив. На Гетьманщину ж представники старшинськозапорозьких родин перекочовували через компанійські полки, через активну спільну участь з російськими військами і городовими козаками у російськотурецькій війні, через шлюби. Так, у 1734 р. у польський похід запорожці послали загін (180 козаків) на чолі з полковником В. Гривою, який переважно виконував розвідувальнопошукові операції. Згодом Грива за рекомендацією фельдмаршала Мініха у 1740 р. був призначений полковим хорунжим до Ніжинського полку. Допомогло йому в цьому і одруження з представницею родини Туранських. Старшина Війська Запорозького низового Стефан Яблоновський у 1763 р. був призначений сотником яблунівським. Запорожець Федір Головко у 1759 р. став значковим товаришем Прилуцького полку, Леонтій Синьогуб — військовим товаришем, запорожець Стефан Лоєвський — отаманом сотенним Новосанжарської сотні Полтавського полку [62, 1].

Як бачимо, поступова еволюція козацької старшини в бік Російської імперії призвела до відсутності протесту проти знищення спочатку гетьманства, а потім і самих козацькостаршинських урядів. Розгромлена січова старшина або перебувала у в'язницях, або разом з городовою отримувала російські звання і дворянство. Зберігаючи свої соціальні завоювання, свій соціальній статус, багато з представників елітарних родин переходили на службу монарху безпосередньо, а не через проміжковий ланцюг Гетьманщини.

Протягом існування Гетьманщини вдалося зафіксувати такий національний склад старшинського корпусу: українці — 4218, представники інших національностей — 174 старшин. Серед старшин неукраїнського походження були волохи — 53, євреї, греки — по 29, татари, серби — по 19, росіяни — 10, болгари — 4, поляки, угорці — по 3, молдавани — 2, чехи, німці, цигани — по 1.

Козацька держава була тією національною нішею на європейській карті, яку вдалося вибороти козацтву, українській покозаченій шляхті. Проте тогочасні реалії засвідчують, що захистити цю державу як самодостатнє і самостійне утворення вони не змогли. Не змогли протистояти і асиміляційним процесам, що ще на два століття відстрочило появу на світових картах держави України. Національна еліта несе відповідальність за стратегічні і тактичні прорахунки державотворчого процесу середини ХVII — кінця ХVIII ст., внаслідок яких державність України під ударами впливових зовнішніх факторів була втрачена.