Старшина в умовах ліквідації полково-сотенного устрою

1764–1782 рр. були роками остаточної ліквідації залишків Гетьманщини. Особливого удару полковосотенній організації завдало відродження повітів і утворення їх адміністративних органів управління. Розпочався перехід кадрів із полкових структур до земських. Генеральна старшина не змогла протидіяти цьому процесу, а полкова урядова і особливо неурядова старшина активно до нього долучалася. До генеральної старшини належали обозний Семен Васильович Кочубей (1751.15.10. — 1779.13.12.), судді Ілля Васильович Журман (1756–1782) і Олександр Павлович Дублянський (1762.8.03. — 1782), писар Василь Григорович Туманський (1762.8.03. — 1767 — ?), осавули Іван Тимішович Жоравка (1758–1781), Іван Михайлович Скоропадський (1762.8.03. — 1781), хорунжий Данило Петрович Апостол (1762.8.02. — 1767), бунчужні Яків Степанович Тарновський (1762.8.03. — 1779), Осип Лукич Закревський (1762.8.03. — 1763).

Всього дев’ять родин входили до вищого керівництва козацтва, яке погоджувало свої кроки з президентом Малоросійської колегії Потьомкіним. До цих родин належали Кочубеї, Журмани, Дублянські, Туманські, Жоравки, Скоропадські, Апостоли, Тарновські і Закревські. Як бачимо, дві з них (Скоропадські і Апостоли) репрезентували родини попередніх гетьманів, родина Кочубіїв з їх родичами Дублянським символізувала вірність російському престолу і несла антимазепинське ідеологічне навантаження, Закревські входили до родинного клану Розумовських. Як бачимо, лише один шлюб із зросійщиної старшинської родини за походженням Гудовичів, усі ж інші — із петербурзькою знаттю. Якщо «блискавична кар’єра за Петра ІІІ ще одного українця — Андрія Гудовича викликала у гетьмана похмурі передчуття», то вже їх діти знайшли спільну мову і, як бачимо, пошлюбились.

Приклад гетьмана був дороговказом іншим старшинським родам. Так і йшов би шляхом упадку, типовим для багатьох козацькостаршинських родин, рід Журманів, якби б бунчуковий товариш Ілля Васильович Журман не одружився з Гафією Давидівною Стрешенцовою.

Його прадід Дмитро Журман був осавулом полковим стародубським ще за Рославця (1669), обозним за Жоравки, наказним полковником за Миклашевського (1705, 1706). Прозваний Турчиненком за те, що дев’ять років перебував у турецькій неволі (В. Модзалевський вважав, що до 1669 року, хоча данних про нього ми не маємо і між 1672–1688, тобто 14 років). У 1714 р., будучи вже досить старим, «в городе Стародубе, по рынку здравъ ходячи, нечаянною смертию межъ коморами скончалъся». На той час син від першого шлюбу Матвій уже помер. Залишилися вдова Марія Дячиха (згодом вийшла за кравця Германа Синяка), донька від другого шлюбу Олена, що у цьому році одружилася з Василем Моцарським, і онуки по Матвію: Василь, Михайло, Григорій, Іван.

Завдяки тому, що становлення Василя Журмана відбувалося ще під патронатом впливового діда, він став товаришем полку Стародубського (1710), значним військовим товаришем (1718), значковим товаришем (1723). Шлюб Василя з донькою сотника почеповського Івана Губчиця Єфросинією також був достатньо вдалий. Інші ж брати відомі як козаки. У 1729 р. Василь Матвійович помер, залишаючи малолітніми сина Іллю і доньку Олену. Вдова вдруге вийшла заміж за бунчукового товариша Івана Семеновича Лашкевича. Це дає можливість Іллі залишитися на «верху» гетьманського суспільства: у 1739 р. він став військовим канцеляристом ГВК, а вже через шість років бунчуковим товаришем. Шлюб зі Стрешенцовою і постійні поїздки до Петербурга сприяють йому отриманню уряду генерального судді.

Шлюб Василя Туманського з донькою генерального судді Федора Лисенка Уляною підняв цей рід до вершин козацької ієрархії. Вважається, що рід бере початки з духовенства Правобережної України. Шляхтич Тиміш з синами Федором, Петром і Григорієм перейшли на Лівобережжя у Переяславський полк. Останній став священиком, а потім протопопом у Басані. Мав п’ятьох синів і доньку. Старший Василь народився близько 1718–1720 рр. і пішов на навчання до КиєвоМогилянської академії. Після навчання став полковим канцеляристом переяславським, згодом перейшов до ГВК, а під час слідтва над старшим військовим канцеляристом Холодовичем виконував його обов’язки (1748). Посів посаду полкового писаря переяславського (1750–1751), а потім знову повернувся до ГВК уже старшим військовим канцеляристом. На цій посаді отримав чин бунчукового товариша і 1762 р. затверджується генеральним писарем

Полковник Петро Мартинович Юркевич 31 грудня 1780 р. отримав звання генералад’ютанта. Один син генерального підскарбія Михайла Васильовича Скоропадського Петро став ротмістром, другий — Яків (одружений з Євфросинією Осипівною Закревською) майором лейбкирасирського полку. Його ж син Петро був записаний до лейбгвардії Ізмайлівського полку, донька Катерина наприкінці 60х стала дружиною Олександра Семеновича Хвостова (бригадир у 1788 р.).

Доньку Настасію генеральний суддя Дем’ян Оболонський видав заміж за Костянтина Тінькова, майбутнього надвірного радника (1787), правнука стольника петровських часів Микити Леонтійовича. Поселилися вони в с. Купчичах на НовгородСіверщині і, звичайно, їх син Василь уже в 15 років був підпоручиком лейбгвардії Ізмайлівського полку

Фіксуються лише поодинокі випадки повернення на козацькі посади тих, хто розпочав службу у російських структурах. Так, Влас Жураковський, ставши квартирмейстром лейбгусарського Гольшанського полку, повернувся до Гетьманщини (1762 р.) отаманом сотенним роменським

Почастішали одруження чоловіків з росіянками. Син обозного полкового чернігівського Іван Михайлович Сахновський одружився з донькою підполковника Устиною Петрівною Вєткович. З племінницею Григорія Теплова одружився суддя полковий стародубський Кирило Лобисевич. Після його смерті у 1757 р. вдова Гафія Єгорівна вийшла вдруге заміж за Івана Андрійовича Миклашевського

Проте у старшинському середовищі залишалися досить сильні автономістські тенденції, які особливо проявилися під час укладення наказів до катеринської комісії. У Ніжині проурядовий наказ місцевого земського судді Лаврентія Селецького підтримали лише 6, а проти виступило 55 шляхтичів. Вони підготували свій наказ депутату Григорію Долинському. Частина непокірних була заарештована і військовий трибунал виніс 35 смертних вироків і 3 позбавив урядів. 14 цивільних засуджили на довічне заслання, 4 — до позбавлення рангу. Після цього 17 шляхтичів ніжинських (і приєднаних до них батуринських) підписали запропонований наказ Селецького. Вони представляли родини Забіл, Кулаковських, Левицьких, Тарасевичів, Сердюків, Селецьких, Врасашевських, Базилевичів, Камінських, Песцевичів, Виридарських, Шашкевичів, Гриценків і Часників.

У гетьманській столиці на виборах «из вельмож толко Кочубей, и один простой старикъ судья генеральной Дублянский были, протчия жъ, как то: судья генеральной Журманъ, писарь генеральной Туманской и генеральной Асавулъ Скоропадской, которой отъ обохъ здесь собраній, как признанной патриотъ и любитель волности, и стародавныхъ правъ выбранъ въ депутаты, не было...заболели и отъпросились въ отпускъ для лутчаго воздуха, ища темъ народу показать, что они от всего удаляются», — писав Румянцев

Проте під самим наказом є підпис Осипа Туманського, правда, не як писаря генерального, а як колезького асесора. З відомих родів Гетьманщини підписалися Данило Бутович (військовий товариш), Петро Забіла (бунчуковий товариш), Прохір Забіла (військовий товариш), Василь Кулябко (підкоморій Роменський), Cтефан Кулябко (бунчуковий товариш), Петро Максимович (значковий товариш), Іван Туранський (бунчуковий товариш). Бачимо серед тих, хто підписався, і сотенну старшину: писаря сотенного кролевецького Івана Сердюкова, хорунжого сотенного ямпольського Якова Лазаревича, возного сотні кролевецької Івана Рубаху.

Останнім ніжинським полковником був Андрій Жураховський. Обоз очолювали Юрій Сердюков і Василь Кадигроб, полковим суддею був Петро Базилевич, писарями — Петро Базилевич, Степан Карпинський, Іван Уманець, Іван Романовський, Роман Лазаревич, осавулами — Григорій Кленус, Дмитро Григорович, Кирило Кулаковський, Данило Тарасевич, Іван Кониський, Александрович, Михайловський, Іван Коробка, Григорій Омельянович, Пилип Приймаків, Олексій Павловський, Петро Оболонський, Осип Костенецький, Іван Григоровський. Загалом до реєстру включені 2 обозних, 2 судді, 6 писарів, 15 осавулів, 7 хорунжих.

На чолі Ніжинських сотень були Яків Володьковський, Юрій Сердюков, Василь Романовський, Веркіївську очолювали — Іван Виридарський (з шляхти) і Сидір Армашевський, Івангородську — Іван Григоровський та Іван Забіла, Борзнянські — Микола Риба, Федір Забіла, Олексій Виридарський, Семен Панюта, Прохорівську — Григорій Григорович, Воронізьку — Микола Богаєвський, Тиміш Хильчевський, Коропську — Роман Христофоров, Микита Сидорський, Новомлинську — Кирило Кошелев і Осип Глушневський, Батуринську — Микита Смяловський, Шаповалівську — Семен Сохацький і Петро Псел, Кролевецьку — Максим Огієвський і Федір Коханья, Глухівську — Олександр Славський, Янишпільську — Василь Васильович Уманець, Поповську — Василь Богданович, Конотопську — Іван Фіалковський, Колоша, Андрій Торанський, Дівицьку — Іван Селецький, Володимир Забіла, Олишівську — Василь Пригара. Загалом є документальні свідчення про 56 сотників з 47 родин (3 Забіли, Шишкевичі, 2 Уманці, Сохацькі, Селецькі, Григоровичі, Виридарські).

Загалом до реєстру Ніжинського полку внесено 83 урядових старшини з 67 родин (3 Уманці, Забіли, Шишкевичі, 2 Тарасевичі, Романовські, Армашевські, Жураховські, Кулаковські, Костенецькі, Сохацькі, Селецькі, Григоровичі, Виридарські).

У Стародубі вперше в історії козацтва Гетьманщини на чолі полку став князь Юрій Васильович Хованський (1763–1767). Службу розпочав у 1744 р. сержантом у лейбгвардії Преображенського полку, став вахмістром, корнетом (з 1753), секундротмістром (з 1761), ротмістром (з 1762), полковником стародубським (з 4 вересня 1763). Хованського змінив представник старовинної місцевої полковничої родини Михайло Миклашевський , а потім полковниками були два представники родини Завадовських: Іван Васильович і Яків Васильович. Обозну службу очолювали Василь Рославець і Кіндрат Лайкевич, суддями полковими були Петро Лишень, Петро Косач, Олексій Дівович, писарями — Степан Федорович, Іван Жданович, осавулами — Григорій Гаєвський, Федір Панківський (у листопаді 1767 р. полковий осавул Панківський отримав чин бунчукового товариша, а його рангові маєтності були передані до Генеральної скарбової канцелярії), Григорій Михайловський, Григорій Великошапка, Василь Вітвицький, Федір Плешко. До реєстру старшин полку занесені по три обозних, суддів, писарів, 9 осавулів, 5 хорунжих.

Полковими сотниками були Василь Гром, Яків Семека, топальським — Василь Рубець, новоміськими — Федір Силевич, Дем’ян Горлянкевич, новгородськими — Андрій Рачинський, Галецький, мглинські — Павло ПокорськийЖоравка, Павло Кореневський, шептаківським — Архип Худорба, погарським — Яків Лобко, почепськими — Олексій Дівович, Олексій Булашевич, Мойсей Аршук, бакланськими — Григорій Косач [243, 1], Микола Ноздря. Відомі 26 сотників з 22 родин (2 Соболевські, Селевичі, Семаки, Рубці). Разом в полку зареєстровано 50 урядових старшин з 43 родин (по 2 Соханські, Гаєвські, Косачі, Соболевські, Селевичі, Семаки, Рубці).

Увесь період на чолі Чернігівського полку стояв Петро Милорадович. У 1769 р. полковим обозним став Андрій Тризна. Полковими суддями були Іван Сахновський і Яків Бакуринський, писарями — Яків Бакуринський і Яків Рашевський, полковими осавулами — Петро Каневський, Василь Павловський, Іван Сахновський, Семен Бакуринський, Яків Круп’янський, Андрій Лисенко, Іван Долинський, Петро Посудевський. Кількісно полкова еліта цього періоду — 2 обозні, 3 судді, 3 писарі, 4 осавули, 4 хорунжі.

Полкову сотню очолювали Семен Стоінський, Яків Тризна, Петро Кам’янецький. На чолі Киселівської сотні стояли Іван Шаршанович, Іван Демидовський, Березнянської — Павло Сахновський, Волинської — Іван Журба і Василь Лисенко, Городнянської — Ничипір Харченко, Роїської — Яків Круп’янський і Іван Нехаєвський, Седнівської — Федір Римша, Федір Дубовик, Любецької — Василь Силич, Іван Посудевський, Федір Посудевський, Іван Посудевський, Семен Репчинський, Матвій Корицький, Василь Сипига, Вибельську — Петро Тризна, Білоусівської — Семен Товстоліс, Василь Корсун, Василь Красовський, Менської — Іван Бобир і Костянтин Селиванович, Понорницьку — Богдан і Петро Брежинські, Синявської — Максим Жуковський, Столенської — Роман Бобир, Слабинської — Трохим Будлянський і Петро Тризна, Сосницької — Йосип Шишка, Омелян Станіславський, Петро Лисянський.

В цей період відомі 42 сотники з 34 родин (3 Тризни, Сахновські, 2 Посудевські, Бобирі, Брежинські, Дубовики). У Чернігівському полку встановлено 56 урядових старшин з 43 родин (6 Сахновських, 3 Тризни, 2 Лисенки, Бакуринські, Посудевські, Бобирі, Брежинські, Дубовики).

Лише наказними полковниками у Прилуках протягом 1763–1772 рр. були Іван Галаган , Петро Горленко, Іван Тарнавський. З 1773 р. до ліквідації полку на його чолі стояв Олександр Якубович. Полковими обозними були Стефан Лукомський, Петро Тарнавський, Яків Огронович, Яків Кисіль, Микита Умен, писарями — Іван Ягельницький і Андрій Галенковський, суддями — Іван Романович, Олександр Равич, Яків Александрович, осавуломи — Занькевич, Яків Кисіль, Семен БілецькийНосенко, Григорій Мазаракій, Микита Умен, Яків Яновський. По три обозні, судді, писарі, 6 осавулів, 6 хорунжих.

Полковими сотниками були Федір Свирський, Григорій Гудима, Дем’ян Якубович, переволочанськими — Степан Лукомський і його син Степан, першоварвинським — Осип Жила, друговарвинськими — Фадей Троцина і Яків Магеровський, журавськими — Петро Тарновський і Іван Лукомський, іваницькими — Андрій Минецький, Данило і Григорій Стороженки, ічнянськими — Іван і Петро Романовичі, корибутівськими — Роман Соколовський, Влас Журахівський, Степан Воротиляк з сусідньої Роменщини, красноколядинським — Іван Минецький, монастирищанськими — Петро Романович і його син Михайло, срібнянськими — Олександр Часник і Андрій Кисіль. З 25 сотників — 3 Романовичі, 2 Стороженки, Лукомські, Минецькі, Тарновські (разом 19 сотницьких родин). Загалом у полку відомо 45 урядових старшин з 35 родин (3 Романовичі, 2 Якубовичі, Мазаракії, Киселі, Александровичі, Стороженки, Лукомські, Минецькі, Тарнавські).

Київський полк у 1769–1770 рр. як командир полку очолював бунчуковий товариш Андрiй Шаула, потім влада перейшла до вихідців з сусіднього Переяславського полку. Полковниками стали Олександр Безбородько, а у 1779 р. — Лука Лукашевич. Полковими обозними були Зіновiй Борсук, Стефан Барановський, Iван Солонина, суддею — Степан Барановський, писарями — Семен Катеринич і Парфен Радченко, осавулами — Опанас Закревський, Федiр Шум, Федiр Туманський, Iван Гонтаревський, Юхим Прутченко, Федiр Пилипенко, Iван Гроховський, Григорiй Прудченко, Микола Солонина. До реєстру внесені 2 обозні, 1 суддя, 2 писарі, 6 осавулів (з них двоє Прудченків), 5 хорунжих (з них двоє Шумів).

Козелецьку сотню очолювали Павло Шум і Микита Десенко, Остерську — Михайло Псел з Полтавщини, Київську — Михайло Солонина, Iван Гудима, Якiв Заборовський, Носівську — Iван Шаула, Моровську — Козьма Борщевський, Бобровицьку — Олександр Косташ, Гоголівську — Якiв Мазаракій, Кобизьку — Данило Симоновський, Романовський, Якiв Мандрика, Олишівську — Василь Шрамченко і Василь Пригара, Бориспільську — Максим Афендик і його син Корній, Мринську — Сидір Журавський. Всього відомо 20 повних і 1 наказний сотник, з яких 2 Гудими, Косташі, Солонини і Шаули. Загалом представники 17 сотницьких родин. Виявлено 38 урядових старшин Київського полку з 30 родин, серед яких 4 Шуми, 3 Шаули, Солонини, 2 Прудченки.

Обозними у Полтавському полку були Григорій Сахновський і Дем’ян Беньковський, суддею — Василь Могилянський, осавулами — Лукашевич, Степан Магденко, Василь Бурлановський, Іван Руновський, писарями — Петро Білуха, Федір Яновий, хорунжими — Іван Буцький, Григорій Старицький, Семен Лаврентієв, Степан Кулик. Разом зареєстровано 4 обозні, 2 судді, 3 писарі, 7 осавулів та 5 хорунжих.

На чолі полкової сотні стояли Василь Жученко, Ілля Вовковняк, Великобудищанської — Павло Сулима, Решетилівської — Харлампій Бузановський і Василь Колошинський, Кобиляцької — Могилевський, Царичанської — Олексій Руновський, Нехворощанської — Леонтій Синьогуб, Китайгородської — Тиміш Вишневецький, Келебердинської — Федір Могилянський і Іван Флоринський, Переволочанської — Ілля Гегела. Разом відомо 21 сотник з 19 родин. У полку відомий 41 урядовець з 32 родин, з яких 3 Магденки, Руновські, 2 Сахновські, Марченки і Могилевські.

У Гадячі на чолі полку стояли Іван Тарновський, а з 1777 р. — серб Родіон Пламенець. Полковими обозними був Руновський, Осип Ситенський, Данило Лесеневич, Іван Манько, Герасим Станіславський, суддями — Данило Лесевич, Степан Сливицький, Василь Пирятинський, писарями — Василь Ковалевський, Дмитро Троцький, Степан Сливицький, Микола Савич, осавулами — Федір Ставицький, Михайло Навроцький, Андрій Кондискалов, Василь Вітвицький, Степан Янів. Відомі п’ять обозних, три судді, чотири писарі, п’ять осавулів, чотири хорунжі, 40 сотників з 27 родин, з яких: 4 Золотаревські, 3 Калатури і Бутовичі, 2 Станіславські, Манки, Лесевичі, Кирияки, Биковські, Жадьки.

Сотниками полковими були Микола Станіславський, Михайло Велецький, Федір Жацький, Калатура, Семен Милорадович, Петро Пирятинський, Микола Станіславський, Федір Ситенський, Михайло Велецький, лютенським — Лев Порохневський, куземинським — Петро Дрофановський, веприцьким — Гаврило Калатура, ковалівськими — Олександр Лесевич, Дем’янович, Іван Кир’яків, зіньківськими — Антін Кодинець, Олександр Бутович, Опанас Соколовський, Іван Бутович, грунськими — Василь Бразул і Петро Дрофановський, комишненськими — Іван Трояновський, Гаврило і Василь Золотаревські, опішнянськими — Пилип Руновський, Кирило Калатура, Пантелеймон Балясний.

Всього в Гадяцькому полку в цей час відомі 57 урядових старшин з 38 родин, серед них: 4 Золотаревські, Бутовичі, 3 Калатури, Бутовичі, 2 Станіславські, Манкі, Лесевичі, Кирияки, Биковські, Жадьки, Велецькі, Ситенські, Пирятинські.

Миргородський полк з 1774 р. очолив Федір Григорович Заньковський. Обозними в цей період були Ярема Родзянко і його син Федір, Василь Старицький, суддями — Григорій Сахновський, Матвій Ляхович, Петро Малашевський, Федір Базилевський, писарями — Іван Чарниш і Павло Коропчевський, осавулами — Марко Козиненко, Максим Зарудний, Дем’ян Гавришев, Іван Чарниш, хорунжими — Лев Данилевський, Максим Зарудний, Василь Старицький, Микола Лісницький, Яків Карпаткос. Чотири обозні, з яких двоє представників родини Родзянок, п’ять суддів, два писарі, чотири осавули, п’ять хорунжих — разом 20 полкових старшин зафіксовані в реєстрі цього періоду.

Сотниками полковими були Пантелеймон Гаркуша, Осип Павелко, Данило Чарниш, білоцерківським — Іван Базилевський, яресківським — Андрій Трощинський, голтвянськими — Осип Павелко і Володимир Остроградський, потоцькими — Ілля Шутенко і Осип Довгий, омельницькими — Петро Сахатов і Петро Ляхович, хорольськими — Вишневський та Іван Родзянко, сорочинським — Семен Маєвський, шишацькими — Микола Лісницький, Федір Клименко, остапівським — Андрій Базилевський, уставицьким — Аврам Гришков. У реєстрі зафіксовано 32 сотники, з яких 3 наказні. Три родини були спадковими сотницькими протягом цього періоду: Базилевські мали трьох, Остроградські, Родзянки, Ляховичі — по два представники на сотницьких урядах. Загалом у Миргородському полку в цей період відомо 49 урядових старшин з 39 родин, серед яких було четверо Родзянок, троє Ляховичів, Базилевських, Остроградських, двоє Чарнишів.

Лубенським полковником з 1770 р. став Степан Максимович. Полковий обоз очолювали Пилип Петровський, Андрій Шостак, Павло Кулябко, суд — Петро Лук’янович і Григорій Ковалевський, канцелярію — Шнурчевський, Григорій Ковалевський, Петро Лук’янович, Василь Кондратковський, Григорій і Василь Савицькі.

Осавулами були Федір Максимович, Влас Рублевський, Яків Максимович, Андрій Ільченко, Трохим ЗначкоЯворський, Щербак, Андрій Мартос, Петро Лук’янович, Григорій Савицький, Федір Григорович, Андрій Манджос. Загалом відомі три обозні, чотири судді, шість писарів, одинадцять осавулів, шість хорунжих.

Полковими сотниками були Трохим ЗначкоЯворський, Михайло Скаржинський, Андрій ЗначкоЯворський, Іван Огронович, Кулябко, Мойсей Билин, яблунівським — Степан Яблоновський, пирятинськими — Максим Щербак, Ісак Плевковський, снітинськими — Павло Кулябко , Тиміш Догмат, Іов Булюбаш, хмельовськими — Данило Тахтай, Андрій Шкляревич, янишпільським — Іван Корнієвич, горошинськими — Петро і Яків Сахновські, костянтинівськими — Стефан Полетика, Стефан Ходоровський, жовнинськими — Іван і Данило Булюбаші, городиським — Максим Петровський, чорнуськими — Яким Христич, Григорій Шостак, сенчанськими — Пилип Криштопенко і Павло Слюз, лукомським — Іван Мальчевський, глинським — Олексій Щербина, смілянським — Яків Таран, роменськими — Дем’ян Гайдук, Азарій Криштофович, Яків Бойко, чигриндубравським — Данило Бутовський, лохвицькими — Дмитро Манко, Іван Лукашевич, Іван Огранович. Зафіксовано 49 сотників з 39 родин, з яких троє Булюбашів, Ограновичів, по двоє Шкляревичів, Лахновських, Лукашевичів, Кулябок, Криштофовичів, Значко — Яворських. У Лубенському полку в 1764–1782 рр. було 73 урядових старшини з 54 родин, серед них: чотири Булюбаші і Ограновичі, три Кулябки, двоє Шкляревичів, Лахновських, Лукашевичів, Кулябок, Криштофовичів, ЗначкоЯворських, Шостаків, Щербаків, Скаржинських, Савицьких, Петровських, Максимовичів, Манджосів.

Переяславським полковником з 1768 р. став Григорій Іваненко. Обоз керувався чотирма старшинами: Якимом Канієвським, Степаном Леонтовичем, Лукою Лукашевичем, Миколою Моцоком. Полковими суддями були Петро Дараган, Базилевич, Василь Леонтович, писарями — Іван Канієвський, Володимир Берло, осавулами — Федір Пилипенко, Федір Дараган, Лука Лукашевич, Іван Зуб, Олександр Іваненко, Іван і Федір Гулаки. До реєстру внесено 4 обозні, 2 судді, 2 писарі, 7 осавулів (з яких по двоє Гулаків і Лукашевичів), 4 хорунжі.

Полкові сотні очолювали Лука Лукашевич, Христофор Костянтинович, Степан Ілляшенки і його син Петро, Іван Тимофіїв, Іван Базилевич. У Басані сотником був Семен Пилипенко, у Баришівці — Федір Афендик , у Воронкові — Дмитро Волевач, у Гельм’язові — Андрій Козловський, у Терехтемирові — Федір Гриневич, у Лепляві — Іван, Микола, Василь Левицькі, у Бубнові — Петро Неверовський, у Піщаній — Іван Деркач, Іван Прохорович, Володимир Лазаревич, у Домонтові — Антон Плошкевич, Михайло Красовський, Василь Базилевич. Золотоніську сотню очолювали Степан Леонтович, Василь Козюра, Яків Лукашевич, Кропивненську — Антон і Федір Дарагани, Іркліївську — Семен Красовський, Павло Юзефович, Олексій Кононович, Канівецьку — Федір Іллєнко, Микита Куленський, Федір Богдановський, Яготинську — Михайло Юзефович, Березанську — Петро Головачевський. 52 сотники (серед них 3 наказні) з 38 родин (4 Левицькі, Афендики, 2 Пилипенки, Лукашевичі, Юзефовичі, Красовські, Ілляшенки, Дарагани, Гриневичі, Базилевичі). З 69 урядовців полку 4 Левицькі, Афендики, 3 Пилипенки, Гулаки, Лукашевичі, Дарагани, Базилевичі, 2 Сулими, Канієвські, Іваненки, Юзефовичі, Красовські, Ілляшенки, Гриневичі. Загалом уряди в полку цього періоду тримали представники 46 родин.

Упродовж 1764–1782 рр. на генеральних, полкових урядах і сотниками повними і наказними було 553 старшини (з них 19 повних і 5 наказних полковників) з 383 козацькостаршинських родин: 9 Сахновських, 5 Лукашевичів, Сулим, Левицьких, 4 Базилевичі, Золотаревські, Забіли, Бутовичі, Булюбаші, Афендики, Шаули, Тарновські, Руновські, Родзянки, 3 Гулаки, Гудими, Жураховські, Калатури, Криштофовичі, Канієвські, Дарагани, Базилевські, Мазаракії, Магденки, Ляховичі, Романовичі, Солонини, Петровські, Шостаки, Тризни, Красовські, Кулябки, Максимовичі, Ограновичі, Пилипенки, Романовські, Станіславські, Тарасевичі, Уманці. Ці 10% (39) старшинських родин — тримали 25,1% (139) урядів.

Армашевські, Базилевські, Бакуринські, Балясні, Брижинські, Виридарські, Гаєвські, Горленки, Григоровичі, Дубовики, Жадьки, Жили, Заньковські, Іваненки, Ілляшенки, Кир’яки, Козинці, Косачі, Ковалевські, Киселі, ЗначкоЯворські, Закревські, Гриневичі, Воротиляки, Велецькі, Борсуки, Бобирі, Биковські, Александровичі, Корнієвичі, Кулаковські, Лазаревичі, Лисенки, Лукомські, Маньки, Псли, Марченки, Остроградські, Рубці, Павловські, Пирятинські, Посудевські. Прудченки, Селецькі, Селевичі, Скаржинські, Соколовські, Сохацькі, Троцькі, Хильчевські, Шаули, Шишкевичі, Шкляревичі, Якубовичі, Яновські, Яновичі, Юзефовичі, Шрамченки, Чарниші, Стороженки, Старицькі, Соханські, Ситенські, Семеки, Савицькі, Михайловські, Минецькі, Манджоси, Лесевичі, Косачі мали по два представники на старшинських урядах. Ці 70 родин тримали 140 (25,3%) урядів.

Навіть побіжний погляд засвідчує появу на політичному небосхилі нових родин, яких раніше на значних козацьких урядах не було. Нові історичні умови (насамперед, праця бюрократична — канцеляристів) відкривали і нові можливості. Відновлення повітового устрою і водночас земських судів, підкоморіїв, а також шляхетського інституту з посадою «предводителя» шляхетства давали змогу дітям шляхти взяти реванш не на полі бою, а з чорнильницею і ручкою в руках. Возні сотенні і повітові, різноманітні підканцеляристи і канцеляристи, що дряпалися вгору по щаблях «Табеля о рангах», заповнили всі установи в Україні. Тепер вони могли і на штатській службі отримати звання значкового, військового чи, навіть, бунчукового товариша.

Бунчуковий товариш у нових умовах конкурував з полковницьким чином. Так, у 1758 р. на заміщення генеральних урядів були висунуті майже одні бунчукові товариші. На 1го осавула генерального — три бунчукові товариші: П. Іскрицький, С. Томара, І. Жоравка, на 2го осавула генерального теж три бунчукові товариші: В. Жураковський, В. Кочубей, І. Скоропадський, на писаря генерального — бунчукові товариші В. Гудович, Я. Тарнавський, Д. Покорський, на хорунжого генерального — бунчукові товариші Г. Гамалія , І. Лизогуб, компанійський полковник Г. Часник, на генерального бунчужного — бунчукові товариші Г. Бороздна, П. Чорнолузький , компанійський полковник А. Крижанівський.

Чисельність бунчукового товариства була відносно сталою (1733 р. — 112, 1736 р. — 136, 1763 р. — 139 тих, хто служить), але з часом досить швидко почала розвиватися і збільшуватися така категорія як абшитовані бунчукові товариші (у 1763 р. таких було 39). Після ж 1764 р. кількість тих, хто служить, і абшитованих різко збільшується за рахунок того, що це почесне звання Малоросійська колегія надає як військовослужбовцям, так і штатським особам (насамперед у земських, міських та шляхетських установах). Бунчуковими товаришами стають багато міщан (війти, бургомістри), шляхта, яка жодного відношення до козацтва не мала.

Унаслідок того, що звання бунчукового товариша тепер вище за сотника, адміністрація була вимушена присвоїти це звання більшості територіальних сотників, причому вони залишаються при виконанні обов’язків сотників уже будучи бунчуковими товаришами. Як бачимо, кількість бунчукових товаришів у різних полках неоднакова. Майже третина їх зосереджена лише в одному Стародубському полку, а Ніжинський і Стародубський полки разом мали майже половину бунчукових товаришів держави. Найменше представників цієї категорії зустрічається в Полтавському і Гадяцькому полках. У Полтавському полку 5 родин перебували під бунчуком: Кочубеї, Левенці, Заньковські, Чуйкевичі, Кобиляцькі. У Гадяцькому — 3 родини: Велецькі, Яновські, Пирятинські.

Іван Велецький став бунчуковим товаришем у 25 років, Володимир Велецький — у 22, Іван Яновський — 18, Василь Пирятинський — 28. Тобто, середній вік отримання чину бунчукового товариша в Гадяцькому полку був 23 роки.

Резервом бунчукових товаришів були представники старшинських родин слобідських полків. Так, з підпрапорного Охтирського полку Корнилій Кобиляцький став бунчуковим товаришем у Полтавському полку.

Характерною рисою часу стала погоня за російськими чинами. В цій ситуації активну і впливову позицію зайняв Безбородько — молодший, який був у фаворі у імператриці. В. СенютовичБережний вказував: «сподобався цариці наказ Безбородька, а на Україні його зненавиділи», проте зненавиділа лише частина патріотично налаштована козацької старшини.

Інша ж частина стала в чергу до нього за підтримкою в отриманні російських чинів чи дворянства. А. Безбородько у 1779 р. писав своєму батькові: «К 22 сентября в Правительствующем Сенате изготовлено и вже подписано действительно произвождение статских чинов, зависящих от власти сего правительства... и из наших единоземцев пожалованием в надворные советники из подкоморіев: Павел Иванович Ломиковский, Василий Иванович Пирятинский, Яков Климентьевич Искра, Михаил Степанович Шыряй, Андрей Петрович Миткевич, Григорий Карпович Долинский, Григорий Андреевич Горленко; в коллежские ассесоры из земских судей: Афанасий Прокофьевич Шкляревич, Григорий Мойсеевич Левицкий, Катеринич, Григорий Федорович Базилевский, подкоморий Почека, послику он, по удостоянію, был только подсудком; из бунчуковых товарищей: рейтмейстер Давыдов, Корнилий Иванович Кобыляцкий, Григорий Иванович Корицкий, Иван Михайлович Ягельницкий, Михаил Семёнович Гриневич; в титулярные советники, из полковых судей, Вальковский, Нежинский Базилевич и Миргородский Базилевский, сверх того, многие по сепаратным удостояніям графа Петра Александровича»

Типовою була доля родини Дівовичів: її засновник Данило козакував у с. Семенівці Топальської сотні Стародубського полку, деякий час був «заведовца сотенний» (1751). Два його сини за гетьмана Розумовського посіли високі посади. Старший Олексій Данилович спочатку став канцеляристом ГВК (1756–1762), а потім адвокатом Домової економічної канцелярії гетьмана (1757). Намагався привернути у підданство стрільців с. Тур’я. Очолив 1у Почепську сотню (1764–1769). Грабував сотнян . Суддя полковий стародубський (1769–1782), у цьому званні і абшитований. Проживав у с. Дубовичах Кролевецького повіту, де мав 7 підданих. З дружиною Зіновією Петрівною Коробкою мали 7 синів і доньку. Його брат Семен Данилович (? — ран. 1765) навчався у КМА, за вказівкою гетьмана з 1754 р. у Петербурзькому університеті, з якого у 1760 р. виключений. Перекладач ГВК (з 1761.9.02.). У 1762 р. написав «Разговор Великороссіи с Малороссіей». Архіваріус Генерального військового архіву (з 1763). Наступне ж коліно роду вже повністю було на російській службі. Петро Олексійович розпочав службу лейтенантом флоту (1787), його рідні брати: Микола Олексійович — мічманом флоту (1787), Іван, Семен, Яків, Федір — кадетами морського корпусу (1787).

Однією з форм ліквідації сталих зв’язків був розрив російською адміністрацією територій сотень між різними повітами. Бубнів, Любеч, Переволочна втратили статус міста. Гадяцький, Лубенський, Прилуцький, Ніжинський полки були розірвані між Київським і Чернігівським намісництвами. Лише у Київському намісництві сотень, які повністю увійшли у повіти, було ненабагато більше, ніж тих, які територіально були розірвані між повітами. Конкретизуючи наведені вище дані, зазначимо, що між чотирма повітами була розділена територія стародавньої козацької Яблунівської сотні (? — 1638–1782) між трьома — Горошинської, Лукомської, двох Пирятинських Лубенського, Басанської, Березанської, Кропивнянської, Яготинської Переяславського повітів. Подальша доля цих славетних козацьких містечок відома. Втрата державності вела і до втрати їх провідної ролі й місця в українській історії.

Ліквідація Запорозької Січі вимусила частину старшинськосічових родин йти до козацької адміністрації Гетьманщини, яка вже була повністю підконтрольна Малоросійській Колегії, але нікого із нащадків січових кошових на більшменш відповідальних урядах не знаходимо.

У ХVІІІ ст. шляхетний елемент продовжував займати на Запорожжі керівні посади і зберігав свій вплив. На Гетьманщину ж представники старшинськозапорозьких родин перекочовували через компанійські полки, через активну спільну участь з російськими військами і городовими козаками у російськотурецькій війні, через шлюби. Так, у 1734 р. у польський похід запорожці послали загін (180 козаків) на чолі з полковником В. Гривою, який переважно виконував розвідувальнопошукові операції. Згодом Грива за рекомендацією фельдмаршала Мініха у 1740 р. був призначений полковим хорунжим до Ніжинського полку. Допомогло йому в цьому і одруження з представницею родини Туранських. Старшина Війська Запорозького низового Стефан Яблоновський у 1763 р. був призначений сотником яблунівським. Запорожець Федір Головко у 1759 р. став значковим товаришем Прилуцького полку, Леонтій Синьогуб — військовим товаришем, запорожець Стефан Лоєвський — отаманом сотенним Новосанжарської сотні Полтавського полку

Як бачимо, поступова еволюція козацької старшини в бік Російської імперії призвела до відсутності протесту проти знищення спочатку гетьманства, а потім і самих козацькостаршинських урядів. Розгромлена січова старшина або перебувала у в’язницях, або разом з городовою отримувала російські звання і дворянство. Зберігаючи свої соціальні завоювання, свій соціальній статус, багато з представників елітарних родин переходили на службу монарху безпосередньо, а не через проміжковий ланцюг Гетьманщини.

Протягом існування Гетьманщини вдалося зафіксувати такий національний склад старшинського корпусу: українці — 4218, представники інших національностей — 174 старшин. Серед старшин неукраїнського походження були волохи — 53, євреї, греки — по 29, татари, серби — по 19, росіяни — 10, болгари — 4, поляки, угорці — по 3, молдавани — 2, чехи, німці, цигани — по 1.

Козацька держава була тією національною нішею на європейській карті, яку вдалося вибороти козацтву, українській покозаченій шляхті. Проте тогочасні реалії засвідчують, що захистити цю державу як самодостатнє і самостійне утворення вони не змогли. Не змогли протистояти і асиміляційним процесам, що ще на два століття відстрочило появу на світових картах держави України. Національна еліта несе відповідальність за стратегічні і тактичні прорахунки державотворчого процесу середини ХVII — кінця ХVIII ст., внаслідок яких державність України під ударами впливових зовнішніх факторів була втрачена.