Столипінські реформи

Прихід до влади Столипіна на посаду голови Ради Міністрів та мі­ністра внутрішніх справ став важливою подією цього періоду. Він був великим противником ліберального й соціалістичного рухів і тому планував змінити Російську імперію з допомогою соціальних реформ та посилення політики русифікації неросійських народів, зокрема Фінляндії і України. Це завдяки йому була розпущена Друга Держав­на Дума, яка не погодилася бути тільки інструментом у його руках.

У 1910 р. Столипін видав спеціальний указ, яким наказував губернаторам не давати дозволу на створення товариств з "іно­родців", до яких зараховано також й українців. Влада відкинула законопроект про введення української мови до початкових шкіл України, а полтавський губернатор посунувся аж так далеко, що пропонував не допускати українців на посади учителів та шкіль­них інспекторів. У школах забороняли співати українських пісень, декламувати українські вірші і навіть виконувати українські мело­дії на музичних інструментах. Уряд ліквідував українські культурно-освітні організації, замикав товариства "Просвіти", українські клуби й бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелії українською мовою, що її видав Церковний Синод у 1905 р.

Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реак­цію — нові заворушення, заставляли організувати самооборону й об'єднуватися проти наступу.

Найбільш значною в діяльності Столипіна була аграрна рефор­ма. Вона мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9 листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини" і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву "відрубу". Селяни могли перено­сити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір". Крім того, уряд надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло та­кож торгівлі землею, яку продавали поміщики, а також бідніші се­ляни. На жаль, ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що небагато селян могли їх купити.

За неповних чотири роки четвертина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916— 1917 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад сім мільйонів десятин землі. Внаслідок цього напередодні вибуху ре­волюції 1917 р. у руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га1. У висладі столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила заледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалося селянство, майже вся перейшла в особисту приватну власність. Особисте приватне землеволодін­ня стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кож­ний двір у середньому припадало по 6,3 десятин землі, але декіль­ка поміщиків все таки ще володіли від 50 до 1000 десятинами зем­лі, а Терещенко мав 250 000 десятин3. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодін­ня охоплювало близько 50% усіх дворів.

Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити ро­бітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як гу­берніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Харитоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи.

Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увін­чалося тільки частинним успіхом, бо з можливостей, які вносила земельна реформа, користали багатші та проворніші селяни. Шля­хом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли гос­подарювати. Але зі зростанням багатшої верстви селян зростала теж т. зв. бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській гу­бернії понад 33 000 господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсо­нщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори.

Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона приско­рила їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролета­рів. Багато шкоди наробив в українському селі алкоголізм, якому пособляла державна алкогольна монополія, бо деякі виділені наді­ли землі на повну приватну власність навіть не продавалися, їх просто пропивали їхні власники. Щоб чисельно зменшити бід­няцьку верству, Столипін заохочував бідніших селян емігрувати з України до Сибіру, де був достаток вільної землі. І багато людей користало з того, але були й такі, що поїхали там шукати кращої долі, але потрапивши на нових місцях у скрутне становище, бо земля ще не була освоєна й не було де жити, поверталися назад, стративши все, що мали1.

Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації чле­нів Соціал-Революційної Партії, які закликали їх до страйків та за­ворушень. Соціал-революцінери були проти аграрної реформи Сто­липіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і роздати селянам безплатно. Крім того, аграрна реформа мала на меті ліквідувати сільський пролетаріат, що йшло на шкоду соціалі­стам усіх мастей. У зв'язку з тим Столипін став головним об'єк­том атак соціал-революціонерів й остаточно загинув з рук есера Д. Богрова в часі відвідин Києва, 18 вересня 1911 р.

У Києві з 1907 р. почав виходити історично-етнографічний та літературно-публіцистичний місячник "Україна", як продовження "Київської Старини", за редакцією літературознавця, етнографа і філолога Володимира Науменка. Але цей журнал самоліквідувався з появою "Записок" Українського Наукового Товариства, яке по­стало з ініціативи і заходом того ж таки В. Науменка в 1908 р. Го­ловою Товариства був обраний Михайло Грушевський, який у ско­рому часі об'єднав біля нього десятки членів, старших і молодших наукових діячів. Товариство почало видавати свої "Записки" і влаш­товувало прилюдні наукові конференції.

Репресії уряду, що мали хаотичний характер, викликали у різ­них партіях прагнення об'єднатися. Адміністрація таємними ука­зами забороняла приймати українців-"мазепинців", "сепаратистів" на посади вчителів і професорів університетів. Українські літера­турні твори роками лежали в цензурі, а державним урядовцям за­бороняли передплачувати українські часописи й журнали, чим влада позбавляла їх читачів і передплатників, а з другого боку, наклада­ла на видавництва великі грошові кари. У той спосіб видавництва позбавляли матеріальних засобів, що остаточно доводило до руїни й ліквідації тих видань.

Репресії з боку уряду викликали нові заворушення. Це найкра­ще виявилося восени 1912 р., в часі похорону Миколи Лисенка, на який з'їхалися представники з різних кінців України, в тому чис­лі й з Галичини та Буковини. У похоронному поході взяло участь понад сто тисяч народу. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти, селяни й робітники. Похорон Лисенка став першим масовим виступом українців. У Москві цю величезну українську де­монстрацію зрозуміли як перший тривожний сигнал дозріваючих подій в Україні.

У 1914 р. століття народин великого сина України Тараса Шев­ченка збиралася відзначити урочисто ціла Україна, включно з Гали­чиною й Буковиною. Під австрійською займанщиною приготування відбувалися без значних перешкод. У підросійських землях України по більших, а подекуди й по менших містах, постали офіційні комі­тети для вшанування пам'яті поета. Але ці приготування дуже зане­покоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорно­сотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам'яті Шевченка і проти "мазепинського" руху взагалі. І вслід за тим міністр внутрішніх справ Маклаков заборонив друкувати пропам'ятне видання в честь століття народин Тараса Шевченка. Мі­ністр внутрішніх справ рекомендував усім губернаторам не дозволя­ти публічного вшанування пам'яті Шевченка, називати його ім'ям вулиці і школи. Святіший Синод заборонив правити панахиди, Мі­ністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на акаде­мії й концерти в честь Шевченка. Унаслідок того в Києві урочисте відзначення століття Шевченка було відмінено й тільки в Катери­нославі та ще в двох-трьох містах відбулися святкування.

Але на тому справа не стала, ініціятиву взяли студенти, в першу чергу грузини, які ставилися з великим пієтизмом до Шевченка. Студенти створили протестний комітет, який організував 10—11 бе­резня 1914 р. у Києві вуличну демонстрацію. Але зараз з'явилася протидемонстрація чорносотенної студентської організації "Двого­лового орла", які волочили по вулиці й топтали ногами портрет Т. Шевченка. Так на вулиці міста вийшло спонтанно кілька десят­ків тисяч осіб і дійшло до сутички між двома демонстраціями. Влада, побоюючись, щоб не дійшло більш бурхливих виявів, спровадила кінну поліцію і кілька відділів козаків, щоб розігнати київських де­монстрантів. Було декілька поранень і поліція заарештувала кілька десятків демонстрантів, здебільшого грузинів.

Подібні демонстрації мали місце також і в інших містах Укра­їни. Це був перший такого роду національний рух на землях центрально-східної України, що виплеснувся на вулиці міст, щоб ви­явити своє невдоволення. Російська преса з подивом висловлюва­лася про цей несподіваний вияв потужності українського національ­ного руху. Заборона відзначати сторіччя народин Т. Шевченка знай­шла свій відгомін й на форумі Думи у Петербурзі. В часі палкої дискусії над тою справою високий царський достойник граф Капніст, нащадок Василя Капніста, казав, що заборона святкувати сто­річчя з дня народження Шевченка є образою для цілої України.

Україна з польською та московською, чи змосковщеною укра­їнською аристократією, змагала власними силами в нерівній бо­ротьбі, не маючи навіть сприятливих політичних умов. Як засвід­чив "Союз Русского Народа", серед найбільш завзятих ворогів ук­раїнського національного відродження не бракувало і зрусифіко­ваних українців. Православна церква, будучи підпорядкована по­вністю Російській Православній Церкві, виявилася найбільш успіш­ною зброєю у російщенні українського народу. Вона повністю сто­яла на послугах імперського уряду та московського шовінізму. Проте завдяки горстці українського дворянства-аристократії, головно на Лівобережжі та невеликого відсотка національно свідомої українсь­кої інтелігенції, український національний рух здобував щораз ва­гоміші позиції. Цей рух з кожним роком могутнів та мобілізував українське селянство, яке у своїй основі було здоровою і числен­ною базою у боротьбі за національне й соціальне визволення. В Україні обидва ці елементи були дуже тісно пов'язані й тому, що переважна більшість дворянства була чужородною, боротьба за на­ціональне визволення була одночасно й боротьбою за соціальне ви­зволення і справедливість. Унаслідок того напередодні першої сві­тової війни український народ під Росією не був ще належно на­ціонально й політично свідомий.

Період від скасування кріпацтва до вибуху першої світової вій­ни приніс великі зміни в Україні. Крім піднесення сільського гос­подарства, яке мало добрі та злі сторони, розбудовувалася також і промисловість, здебільшого завдяки мінеральним багатствам Укра­їни. Так само постійно скріплювався й захоплював щораз то шир­ші кола суспільства український рух, незважаючи на великі пере­шкоди з боку державної адміністрації. На переломі XIX—XX ст. Україна спромоглася на свою власну політичну ідеологію та після революції 1905 р. в Росії виявила себе живим і повним наснаги організмом, створивши свої власні політичні партії. Але найбіль­шим успіхом була відважна оборона прав українського народу на форумі російського парламенту — Думи. На жаль, все це стосувалося переважно права мати українську школу та розвивати укра­їнську літературу. Більших політичних домагань українська інтелі­генція, за малими винятками, під російською займанщиною не зу­міла ані сама, а тим більше в народі, закріпити.

Відданий українській справі, оборонець української мови і школи Микола Костомаров ревно намагався довести лояльність українсь­кого руху до Росії. Власне із його писань виходило, що весь укра­їнський рух вичерпувався такою скромною метою, як видавання книжок для народу, букваря та словника; навіть українську літера­туру визнавав він лише "для домашнього вжитку".

Наступне півстоліття не зробило великих змін у політичних по­глядах української інтелігенції, яка мала б вести свій народ до кра­щого майбутнього. Внаслідок того українство не дістало великої спадщини ідей, що творили би ясний і повний політично-держав­ний світогляд. Українська людина, яка виховувалася під різнородними впливами, почавши зі школи, а потім преси, літератури й науки, засвоювала погляд, що український народ нездатний до творення свого національного життя в основних його ділянках — громадській, політичній, державній. Великий вплив на політичну думку українсь­кої інтелігенції кінця XIX ст. мали ідеї Драгоманова, що вважалися за ознаку найбільш поступового та модерного українства й проти­ставилися зневажаному "культурництву". Однак і вони зв'язували майбутність українства з розвитком поступових російських течій, спрямовували політичні настрої громадянства у бік лагідного спів­життя у російській державі, а не до державної незалежності.

І власне з такою політичною настановою захопила український народ війна 1914 p., а вслід за тим і революція 1917 р.

загрузка...