Козацьке військо

Ще заки Наполеон розпочав воєнні дії, Олександер І робив заходи, щоб побільшити свої збройні сили. У зв'язку з тим полк. Іван де Вітт, приятель царя, будучи родом з України, знав настрої українського села й запропонував російській головній квартирі "використати відомий нахил малоруського народу до військового діла". Пропозиція виявилася прийнятною для головного військового командування і вже 5 червня (17 н. ст.) 1812 р. цар підписав "Височайшеє угвєрждєніє... распоряженія" про формування козацького війська в чотирьох полках з українських селян Київської губернії і чотирьох повітів Кам'янець-Подільської. Формування цих полків доручено графові де Віттові з найменуванням його бригадним командиром Українських Козацьких Полків". У тому ж документі було виразно сказано, що добровольці "будуть назавжди належати до українського війська і при першому запотребуванні вони мають негайно зголоситися до служби й організувати свої полки".

Як виявилося, відгук на цей заклик був добрий, бо вже сама назва "козак — козацьке військо" у людських умах означала вільну людину. Отже, для поневолених кріпацькою системою людей це, здавалося, була чудова нагода вирватися самому з неволі та ще й цілій родині. Через місяць Українське Козацьке військо закінчило своє формування й вирушило до 3-ї Обсерваційної Армії ген. Олександра Тормасова, розташованої на Волині. Пізніше із цих Правобережних полків була створена "Українська Кінно-козацька дивізія", яка в 1813-1814 pp. оперувала у Західній Європі.

Вістки про прихильний відгук на оголошену організацію козацького війська на Правобережжі заохотили військове командування спробувати формувати козацькі полки на Полтавщині й Чернігівщині, тобто на теренах колишньої Гетьманщини, де козацькі традиції були ще свіжі та заманливі. За офіційними даними, там налічувалося 454 983 особи козацького роду, чи як це тоді називалося "козацьких душ".

Цар Олександер І 7 липня 1812 р. підписав ще один "височайшій рескрипт", яким доручив малоросійському генерал-губернаторові, князеві Якову Лобанову-Ростовському в Полтаві формувати у довірених йому губерніях 15 "малоросійських кінно-козацьких полків" на таких же умовах, як і Українське Козацьке військо на Київщині й Поділлі. Тому що французи вже були на території Російської імперії, рескрипт вимагав, щоб полки були сформовані най-далі через два місяці після оголошення набору. Оголошення про організацію козацьких полків зробило велике враження. Добровольцями до війська голосилися не тільки молоді, але й старі, так що довелося вибирати дійсно здібних до військової служби. Але самого добровільного зголошення в козаки не було досить для уряду. Кожний козак мусів прибути на коні й озброєний, у власному "приличному одязі", включно із взуттям та запасною білизною. Уряд, знаючи, що те все було б понад силу пересічному добровольцеві в козаки, віщав розпорядження, що весь військовий виряд і коней для добровольців мали придбати міщанські, селянські та шляхетські громади. Отже, добровільності тут уже не було.

Під час формування козацьких полків дійшло до сутички поміж князем Яковом Лобановом-Ростовським, генерал-губернатором Лівобережної України, і Дмитром Трощинським, губерніяльним маршалом дворянства Полтавської губернії, що був відповідальний за організацію полків на Полтавщині. Лобанов-Ростовський хотів надати козацьким полкам загальноросійський характер, а Трощинський, підтримуваний Василем Капністом, настоював на козацько-українському характері включно з українськими старшинськими назвами. Проект організації козаків уклав полковник Михайло Миклашевський, використавши план Капніста. "За цим проектом до складу нової козаччини, що мала бути заведена по закінченні війни, ввійшли б не тільки козаки, яких тоді було до 170 тисяч. Кожні чотири господарства мали повністю утримувати одного козака (та його коня). Козаки мали бути звільнені з від усіх податків. Козацький проект Миклашевського, підтриманий Трощинським і В. Капністом, був продовженням відомого проекту Капніста 1788 р.".

Мабуть тому, що справа наглила, російське командування погодилося на вимогу Трощинського, й козацькі полки дістали українську козацьку старшинську термінологію, а пізніше ще й козацький однострій, так що мали цілком український вигляд. Це, очевидно, робило козацьке військо ще більш принадним для українців так само, як урядові поступки давали надію, що це козацтво буде дійсно постійним військом.

Деякі замішання в організації козацьких полків вніс маніфест царя Олександра І від 6-го (18 н. ст.) липня 1812 р. про "ополчення" в губерніях, загрожених ворогом, або сусідніх з ними, який стосувався тільки Полтавської та Чернігівської губерній. Спочатку Лобанов-Ростовський не був певний, чи той указ був прямо поширенням першого указу про організацію кінно-козацького війська, чи йшлося про організацію зовсім інших частин. Остаточно та справа вияснилася, і Трощинський знову домігся, щоб "ополченцям", яких мобілізували з кріпаків за дозволом дідичів, їхніх власників, дозволено також називатися козаками, хоча проти того виступали не тільки Лобанов-Ростовський, але також і деякі дідичі.

З ополченців організувалися піші та кінні полки, причому було сказано, що для піхотних полків дається сім днів, а для кінних — 14 днів. Остаточно Полтавська губернія дала 17 083 козаки, а Чернігівська — 26 000, разом 43 083 козаків-ополченців, в тому числі 6 500 кінноти з Полтавщини. З Чернігівщини кількість піхоти невідома, хоч вона була і там. Коли ж до цього додати 18 000 кінно-козацького війська, організованого в 15 полках по 1 200 козаків у кожному, то обидві ці губернії виставили разом 61 083 козаків. Все це було на кошт і на утримання т. зв. Малоросійського Генерал-Губернаторства. Тут треба підкреслити, що все це родове козацтво голосилося до війська не з любови до "отечества", але тому, щоб привернути собі колишні козацькі вольності, або вирватися із зненавидженого кріпацтва, в яке їх безправно загнала цариця Катерина II, та тому, щоб боронити свої родини й оселі.

Зовсім інакше виглядала справа з старшинським складом до цих полків, де старшинами могли бути тільки шляхта-дворяни; була велика недостача старшин і підстарший. Наприклад, із дев'ятьох полтавських полків три командири відмовилися йти в похід. Капітан Іван Котляревський, автор славної "Енеїди", зорганізував 5-й полк, але, коли прийшлося виступати в похід, він відмовлявся йти з полком і просив, щоб його звільнили з того обов'язку тому, що сам він не багатий і мав стареньку маму під своєю опікою. А в цілому у його полку не було ані одного старшини. Щойно пізніше вдалося йому приєднати двох старшин, та й то нижчого рангу, які пішли з полком в похід. Подібний стан існував і в усіх інших полках, як козацьких, так і ополченських. Лобанов-Ростовський звертався до дворянства окремим закликом, щоб вони голосилися до війська, й обіцяв відповідні привілеї. Але й то не дало задовільних наслідків. Так виглядав російський патріотизм у шляхти-дворянства Лівобережної України.

Згідно з розпорядженням формування кінно-козацьких полків закінчилося в останні дні серпня, чи радше на початку вересня за новим календарем, і незабаром Полтавські полки вирушили на Чернігівщину, щоб з'єднатися з Чернігівськими полками. Справа старшинського складу далі була не наладнана й у зв'язку з тим фельдмаршал Кутузов писав Лобанову-Ростовському, що "в усіх малоросійських козацьких полках, що тепер прибули до армії, якою я командую, майже зовсім без офіцерів, ба навіть унтерофіцерів замало".

Хоча головне командування наглило з організацією українських полків, Трощинський не дуже поспішав і щойно в половині вересня всіх козаків-ополченців зібрано по повітах і створено з них полки з повітовими назвами. Слід підкреслити, що згідно з царським указом, кожний ополченець звільнявся з кріпацтва разом з цілою своєю родиною. З уваги на те, дідичі не радо давали найкращих в ополченці, не бажаючи позбутися добрих робітників.

Комендантом усіх "малоросійських козацьких ополченців" був призначений генерал князь Пилип Живахов. У міжчасі Лобанов-Ростовський став вимагати, щоб як кінно-козацькі, так і ополченські полки вирушали деякі до Тули, інші до Калуги. Чутки про те, що козацькі полки мали б відійти на Московщину, викликали велике незадоволення серед тодішньої провідної української інтелігенції. У відповідь на вимогу Лобанова-Ростовського Трощинський писав йому, що "козаки будуть ремствувати, коли побачать, що їхні найближчі й родина залишаються на призволяще ворогові без тих, хто міг би стати в їхній обороні". Це також вказує на те, що Трощинський та йому подібні дбали в першу чергу про оборону рідного краю, а не Російської імперії як цілости. Полтавське козацьке ополчення вирушило в похід щойно 12 листопада (1-го ст. ст.), тобто в час, коли Наполеон уже відступав на захід.

Під кінець листопада 1812 р. команду над полтавськими полками перебрав ген. Бороздін і їхнім завданням було конвоювати полонених та пильнувати порядку; 60-й полтавський полк під командою Миколи Свічки був при бойовій армії і від 11 жовтня 1812 р. виконував службу на шляху Калуга-Москва. П'ять Полтавських та п'ять Чернігівських полків, під командою ген. графа Івана Гудовича, відійшли на Білорусь і були розташовані у Могилівській губернії. Полтавські і Чернігівські ополченські полки були розташовані у Волинській губернії, у Житомирі, Новоград-Волинському, Овручі, Острозі й околицях. У половині грудня 10 Лівобережних козацьких полків також вирушили на Волинь, де переслідували австрійський корпус ген. К. III вар цен бер га. Пізніше до них приєдналися ще й решта — п'ять козацьких полків. Так на Волині опинилися всі 15 Лівобережні козацько-кінні полки, Лівобережна Українська козацько-кінна дивізія та полки Полтавського та Чернігівського ополчення. Переслідуючи австрійський корпус, українські частини перейшли в березні 1813 р. на територію Варшавського князівства й були розташовані в різних містах як місцеві залоги. У лютому 1813 р. всі Лівобережні козацькі полки, а також усі ополченські кінні полки Кутузов передав під команду ген.-майора князя Н. Кудашева. В тому ж самому часі вся українська кіннота отримала нову уніформу.

Викинувши французів з території Російської імперії, російські війська вступили у Центральну Європу. Від Наполеона 28 лютого 1813 р. відступила Прусія, підписавши союз з Росією, а 13 березня виповіла війну Франції. Австрія 24 червня підписала мирний договір з Росією, помимо того що Наполеон був зятем австрійського цісаря Франца. Вірним Наполеонові залишилися саксонський король Фрідріх Август і поляки.

Тимчасом Наполеон, повернувшись до Франції, зібрав нове військо і вже 2 травня 1813 р. несподівано наскочив на російсько-пруські сили коло міста Люцен у Саксонії, розгромив їх і вступив цо міста Дрездена, столиці Саксонії. Помимо того, що Австрія також виповіла війну Франції 12 серпня 1813 р. і включилася в воєнні дії, Наполеон здобув нову перемогу у битві під Дрезденом. Після цього союзники почали стягати свої війська коло міста Ляйпціг у Саксонії, де дійшло до "битви народів" 16-18 жовтня 1813 p., в якій брало участь близько півмільйона війська. Між ними були й українські козацькі полки, в тому числі й Українська кінно-козацька дивізія. У цій битві Наполеон стратив бл. 60 тисяч війська, а союзники — бл. 50 тисяч, в тому числі російські війська — бл. 22 тисячі. Українці тут виступали також у складі австрійських збройних сил й тому напевно також понесли поважні жертви за чужу справу. Битва під Ляйпцігом остаточно зламала потужність Франції і 31 березня 1814 р. союзники здобули Париж. У бою за французьку столицю в складі російської армії брали участь три полки Бузьких козаків та Українська кінно-козацька дивізія. Наполеон 11 квітня 1814 р. беззастережно капітулював і невдовзі його заслали на острів Ельбу. Ельбу проголошено самостійним князівством, а Наполеона доживотним сувереном. Крім того, Франція зобов'язалася платити йому пенсію — по два мільйони франків річно.

З українських частин у боях у Німеччині та Франції взяли участь чотири полки Української кінно-козацької дивізії, два Чернігівські й один Полтавський кінно-козацький полк. Решта Полтавських та Чернігівських полків, як також піші та; кінно ополченські полки залишилися у Варшавському князівстві у складі т. зв. Польської Армії ген. Леонтія Беннінгзена. Вони брали участь в облозі фортеці Замостя у південній Холмщині, яка належала до Варшавського князівства. Чернігівські полки виконували службу у запіллі. Після капітуляції Замостя 24 листопада 1813 р. кілька Полтавських кінно-козацьких полків вирушило до Німеччини і брали участь в облозі фортеці Глогав, яка капітулювала щойно 22 квітня 1814 р. У боях за французьку столицю брали участь три регулярні полки бузьких козаків та три Українські козацькі полки з Київщини.

У другій половині жовтня з початком листопада 1814 р. Українські кінно-козацькі полки покинули Варшавське Князівство й повернули в Україну. їхній стан тоді був такий: 9 Полтавських полків — 7 632 козаків та 7 418 коней; Чернігівських полків — 4 852 козаків та 5 047 коней, разом 12 484 козаки. Більше як п'ять з половиною тисяч козаків загинуло у боях, надіючись на поліпшення долі своїх рідних і своєї батьківщини. Які втрати понесли ополченські козацькі полки — даних немає.

Слід підкреслити, що як кінно-козацькі, так і ополченські полки були сформовані й утримані коштом козацьких та міських громад і дідичів. Держава не мала як слід зорганізованого постачання і через те українські козацькі полки дуже бідували, часом не мали навіть звичайного посуду для варення страви. Такий стан тривав аж до 1 (12 н. ст.) липня 1813 p., коли наказом армії було вирішено перевести всі козацькі полки на державне утримання. Але цс рішення було проведено в життя не швидко. У вересні 1813 р. командуючий облогою Замостя ген. С. Гатт, до якого належав ген. Живахов зі своїми частинами під Замостям, повідомляв Лобанова-Ростовського про жахливі життєві умови "малоросійського ополченія" та що вони в чужій землі прямо голі, босі і не мають навіть найбільш необхідних речей для своїх потреб. Щоб цьому лихові зарадити, російське командування звернулося за грішми до козацьких громад, які знову зібрали 514 850 рублів.

Козацькі громади забезпечували своїх козаків кіньми, зброєю та всім необхідним приладдям, включно з провіантом для людей та фуражем для коней, через що зруйнували себе дощенту. Це і було причиною того, що після 1812 р. козацький стан Лівобережної України не міг господарчо піднестися до того рівня, як це було до Французько-російської війни. Так само великі витрати понесли дідичі, які видали на козацькі ополченські полки понад дев'ять мільйонів рублів, яких їм держава ніколи не повернула.