Козацьке військо

Ще заки Наполеон розпочав воєнні дії, Олександер І робив за­ходи, щоб побільшити свої збройні сили. У зв'язку з тим полк. Іван де Вітт, приятель царя, будучи родом з України, знав настрої ук­раїнського села й запропонував російській головній квартирі "ви­користати відомий нахил малоруського народу до військового ді­ла". Пропозиція виявилася прийнятною для головного військового командування і вже 5 червня (17 н. ст.) 1812 р. цар підписав "Височайшеє угвєрждєніє... распоряженія" про формування козацького війська в чотирьох полках з українських селян Київської губернії і чотирьох повітів Кам'янець-Подільської. Формування цих полків доручено графові де Віттові з найменуванням його бригадним ко­мандиром Українських Козацьких Полків". У тому ж документі було виразно сказано, що добровольці "будуть назавжди належати до українського війська і при першому запотребуванні вони мають негайно зголоситися до служби й організувати свої полки".

Як виявилося, відгук на цей заклик був добрий, бо вже сама назва "козак — козацьке військо" у людських умах означала віль­ну людину. Отже, для поневолених кріпацькою системою людей це, здавалося, була чудова нагода вирватися самому з неволі та ще й цілій родині. Через місяць Українське Козацьке військо закінчи­ло своє формування й вирушило до 3-ї Обсерваційної Армії ген. Олександра Тормасова, розташованої на Волині. Пізніше із цих Правобережних полків була створена "Українська Кінно-козацька дивізія", яка в 1813-1814 pp. оперувала у Західній Європі.

Вістки про прихильний відгук на оголошену організацію козаць­кого війська на Правобережжі заохотили військове командування спробувати формувати козацькі полки на Полтавщині й Чернігів­щині, тобто на теренах колишньої Гетьманщини, де козацькі тра­диції були ще свіжі та заманливі. За офіційними даними, там на­лічувалося 454 983 особи козацького роду, чи як це тоді називало­ся "козацьких душ".

Цар Олександер І 7 липня 1812 р. підписав ще один "височайшій рескрипт", яким доручив малоросійському генерал-губернаторові, князеві Якову Лобанову-Ростовському в Полтаві формувати у довірених йому губерніях 15 "малоросійських кінно-козацьких полків" на таких же умовах, як і Українське Козацьке військо на Київщині й Поділлі. Тому що французи вже були на території Ро­сійської імперії, рескрипт вимагав, щоб полки були сформовані най-далі через два місяці після оголошення набору. Оголошення про організацію козацьких полків зробило велике враження. Доброволь­цями до війська голосилися не тільки молоді, але й старі, так що довелося вибирати дійсно здібних до військової служби. Але само­го добровільного зголошення в козаки не було досить для уряду. Кожний козак мусів прибути на коні й озброєний, у власному "при­личному одязі", включно із взуттям та запасною білизною. Уряд, знаючи, що те все було б понад силу пересічному добровольцеві в козаки, віщав розпорядження, що весь військовий виряд і коней для добровольців мали придбати міщанські, селянські та шляхетські громади. Отже, добровільності тут уже не було.

Під час формування козацьких полків дійшло до сутички по­між князем Яковом Лобановом-Ростовським, генерал-губернатором Лівобережної України, і Дмитром Трощинським, губерніяльним маршалом дворянства Полтавської губернії, що був відповідальний за організацію полків на Полтавщині. Лобанов-Ростовський хотів надати козацьким полкам загальноросійський характер, а Трощинський, підтримуваний Василем Капністом, настоював на ко­зацько-українському характері включно з українськими стар­шинськими назвами. Проект організації козаків уклав полковник Михайло Миклашевський, використавши план Капніста. "За цим проектом до складу нової козаччини, що мала бути заведена по закінченні війни, ввійшли б не тільки козаки, яких тоді було до 170 тисяч. Кожні чотири господарства мали повністю утримувати одного козака (та його коня). Козаки мали бути звільнені з від усіх податків. Козацький проект Миклашевського, підтриманий Тро­щинським і В. Капністом, був продовженням відомого проекту Кап­ніста 1788 р.".

Мабуть тому, що справа наглила, російське командування по­годилося на вимогу Трощинського, й козацькі полки дістали укра­їнську козацьку старшинську термінологію, а пізніше ще й ко­зацький однострій, так що мали цілком український вигляд. Це, очевидно, робило козацьке військо ще більш принадним для укра­їнців так само, як урядові поступки давали надію, що це козацтво буде дійсно постійним військом.

Деякі замішання в організації козацьких полків вніс маніфест царя Олександра І від 6-го (18 н. ст.) липня 1812 р. про "ополчення" в губерніях, загрожених ворогом, або сусідніх з ними, який сто­сувався тільки Полтавської та Чернігівської губерній. Спочатку Ло­банов-Ростовський не був певний, чи той указ був прямо поши­ренням першого указу про організацію кінно-козацького війська, чи йшлося про організацію зовсім інших частин. Остаточно та спра­ва вияснилася, і Трощинський знову домігся, щоб "ополченцям", яких мобілізували з кріпаків за дозволом дідичів, їхніх власників, дозволено також називатися козаками, хоча проти того виступали не тільки Лобанов-Ростовський, але також і деякі дідичі.

З ополченців організувалися піші та кінні полки, причому було сказано, що для піхотних полків дається сім днів, а для кінних — 14 днів. Остаточно Полтавська губернія дала 17 083 козаки, а Чер­нігівська — 26 000, разом 43 083 козаків-ополченців, в тому числі 6 500 кінноти з Полтавщини. З Чернігівщини кількість піхоти не­відома, хоч вона була і там. Коли ж до цього додати 18 000 кінно-козацького війська, організованого в 15 полках по 1 200 козаків у кожному, то обидві ці губернії виставили разом 61 083 козаків. Все це було на кошт і на утримання т. зв. Малоросійського Генерал-Губернаторства. Тут треба підкреслити, що все це родове козацтво голосилося до війська не з любови до "отечества", але тому, щоб привернути собі колишні козацькі вольності, або вирватися із зне­навидженого кріпацтва, в яке їх безправно загнала цариця Кате­рина II, та тому, щоб боронити свої родини й оселі.

Зовсім інакше виглядала справа з старшинським складом до цих полків, де старшинами могли бути тільки шляхта-дворяни; була ве­лика недостача старшин і підстарший. Наприклад, із дев'ятьох по­лтавських полків три командири відмовилися йти в похід. Капітан Іван Котляревський, автор славної "Енеїди", зорганізував 5-й полк, але, коли прийшлося виступати в похід, він відмовлявся йти з пол­ком і просив, щоб його звільнили з того обов'язку тому, що сам він не багатий і мав стареньку маму під своєю опікою. А в цілому у його полку не було ані одного старшини. Щойно пізніше вдало­ся йому приєднати двох старшин, та й то нижчого рангу, які піш­ли з полком в похід. Подібний стан існував і в усіх інших полках, як козацьких, так і ополченських. Лобанов-Ростовський звертався до дворянства окремим закликом, щоб вони голосилися до війська, й обіцяв відповідні привілеї. Але й то не дало задовільних наслід­ків. Так виглядав російський патріотизм у шляхти-дворянства Лі­вобережної України.

Згідно з розпорядженням формування кінно-козацьких полків за­кінчилося в останні дні серпня, чи радше на початку вересня за новим календарем, і незабаром Полтавські полки вирушили на Чернігівщи­ну, щоб з'єднатися з Чернігівськими полками. Справа старшинського складу далі була не наладнана й у зв'язку з тим фельдмаршал Кутузов писав Лобанову-Ростовському, що "в усіх малоросійських козацьких полках, що тепер прибули до армії, якою я командую, майже зовсім без офіцерів, ба навіть унтерофіцерів замало".

Хоча головне командування наглило з організацією українських полків, Трощинський не дуже поспішав і щойно в половині ве­ресня всіх козаків-ополченців зібрано по повітах і створено з них полки з повітовими назвами. Слід підкреслити, що згідно з царсь­ким указом, кожний ополченець звільнявся з кріпацтва разом з ці­лою своєю родиною. З уваги на те, дідичі не радо давали найкра­щих в ополченці, не бажаючи позбутися добрих робітників.

Комендантом усіх "малоросійських козацьких ополченців" був призначений генерал князь Пилип Живахов. У міжчасі Лобанов-Ростовський став вимагати, щоб як кінно-козацькі, так і ополченські полки вирушали деякі до Тули, інші до Калуги. Чутки про те, що козацькі полки мали б відійти на Московщину, викликали велике незадоволення серед тодішньої провідної української інтелігенції. У відповідь на вимогу Лобанова-Ростовського Трощинський писав йому, що "козаки будуть ремствувати, коли побачать, що їхні най­ближчі й родина залишаються на призволяще ворогові без тих, хто міг би стати в їхній обороні". Це також вказує на те, що Трощин­ський та йому подібні дбали в першу чергу про оборону рідного краю, а не Російської імперії як цілости. Полтавське козацьке опол­чення вирушило в похід щойно 12 листопада (1-го ст. ст.), тобто в час, коли Наполеон уже відступав на захід.

Під кінець листопада 1812 р. команду над полтавськими полками перебрав ген. Бороздін і їхнім завданням було конвоювати полонених та пильнувати порядку; 60-й полтавський полк під командою Мико­ли Свічки був при бойовій армії і від 11 жовтня 1812 р. виконував службу на шляху Калуга-Москва. П'ять Полтавських та п'ять Чер­нігівських полків, під командою ген. графа Івана Гудовича, відій­шли на Білорусь і були розташовані у Могилівській губернії. По­лтавські і Чернігівські ополченські полки були розташовані у Во­линській губернії, у Житомирі, Новоград-Волинському, Овручі, Острозі й околицях. У половині грудня 10 Лівобережних козацьких полків також вирушили на Волинь, де переслідували австрійський корпус ген. К. III вар цен бер га. Пізніше до них приєдналися ще й решта — п'ять козацьких полків. Так на Волині опинилися всі 15 Лі­вобережні козацько-кінні полки, Лівобережна Українська козацько-кінна дивізія та полки Полтавського та Чернігівського ополчення. Переслідуючи австрійський корпус, українські частини перейшли в березні 1813 р. на територію Варшавського князівства й були розта­шовані в різних містах як місцеві залоги. У лютому 1813 р. всі Ліво­бережні козацькі полки, а також усі ополченські кінні полки Кутузов передав під команду ген.-майора князя Н. Кудашева. В тому ж само­му часі вся українська кіннота отримала нову уніформу.

Викинувши французів з території Російської імперії, російські війська вступили у Центральну Європу. Від Наполеона 28 лютого 1813 р. відступила Прусія, підписавши союз з Росією, а 13 березня виповіла війну Франції. Австрія 24 червня підписала мирний дого­вір з Росією, помимо того що Наполеон був зятем австрійського цісаря Франца. Вірним Наполеонові залишилися саксонський ко­роль Фрідріх Август і поляки.

Тимчасом Наполеон, повернувшись до Франції, зібрав нове вій­сько і вже 2 травня 1813 р. несподівано наскочив на російсько-пруські сили коло міста Люцен у Саксонії, розгромив їх і вступив цо міста Дрездена, столиці Саксонії. Помимо того, що Австрія та­кож виповіла війну Франції 12 серпня 1813 р. і включилася в во­єнні дії, Наполеон здобув нову перемогу у битві під Дрезденом. Після цього союзники почали стягати свої війська коло міста Ляйпціг у Саксонії, де дійшло до "битви народів" 16-18 жовтня 1813 p., в якій брало участь близько півмільйона війська. Між ними були й українські козацькі полки, в тому числі й Українська кінно-козацька дивізія. У цій битві Наполеон стратив бл. 60 тисяч війська, а со­юзники — бл. 50 тисяч, в тому числі російські війська — бл. 22 тисячі. Українці тут виступали також у складі австрійських збройних сил й тому напевно також понесли поважні жертви за чужу справу. Битва під Ляйпцігом остаточно зламала потужність Франції і 31 березня 1814 р. союзники здобули Париж. У бою за французьку столицю в складі російської армії брали участь три пол­ки Бузьких козаків та Українська кінно-козацька дивізія. Наполе­он 11 квітня 1814 р. беззастережно капітулював і невдовзі його за­слали на острів Ельбу. Ельбу проголошено самостійним князівством, а Наполеона доживотним сувереном. Крім того, Франція зобов'яза­лася платити йому пенсію — по два мільйони франків річно.

З українських частин у боях у Німеччині та Франції взяли участь чотири полки Української кінно-козацької дивізії, два Чернігівські й один Полтавський кінно-козацький полк. Решта Полтавських та Чернігівських полків, як також піші та; кінно ополченські полки залишилися у Варшавському князівстві у складі т. зв. Польської Армії ген. Леонтія Беннінгзена. Вони брали участь в облозі фортеці Замостя у південній Холмщині, яка належала до Варшавського кня­зівства. Чернігівські полки виконували службу у запіллі. Після ка­пітуляції Замостя 24 листопада 1813 р. кілька Полтавських кінно-козацьких полків вирушило до Німеччини і брали участь в облозі фортеці Глогав, яка капітулювала щойно 22 квітня 1814 р. У боях за французьку столицю брали участь три регулярні полки бузьких козаків та три Українські козацькі полки з Київщини.

У другій половині жовтня з початком листопада 1814 р. Укра­їнські кінно-козацькі полки покинули Варшавське Князівство й по­вернули в Україну. їхній стан тоді був такий: 9 Полтавських пол­ків — 7 632 козаків та 7 418 коней; Чернігівських полків — 4 852 козаків та 5 047 коней, разом 12 484 козаки. Більше як п'ять з половиною тисяч козаків загинуло у боях, надіючись на поліпшення долі своїх рідних і своєї батьківщини. Які втрати понесли опол­ченські козацькі полки — даних немає.

Слід підкреслити, що як кінно-козацькі, так і ополченські пол­ки були сформовані й утримані коштом козацьких та міських гро­мад і дідичів. Держава не мала як слід зорганізованого постачання і через те українські козацькі полки дуже бідували, часом не мали навіть звичайного посуду для варення страви. Такий стан тривав аж до 1 (12 н. ст.) липня 1813 p., коли наказом армії було вирішено перевести всі козацькі полки на державне утримання. Але цс рі­шення було проведено в життя не швидко. У вересні 1813 р. ко­мандуючий облогою Замостя ген. С. Гатт, до якого належав ген. Живахов зі своїми частинами під Замостям, повідомляв Лобанова-Ростовського про жахливі життєві умови "малоросійського ополченія" та що вони в чужій землі прямо голі, босі і не мають навіть найбільш необхідних речей для своїх потреб. Щоб цьому лихові за­радити, російське командування звернулося за грішми до козаць­ких громад, які знову зібрали 514 850 рублів.

Козацькі громади забезпечували своїх козаків кіньми, зброєю та всім необхідним приладдям, включно з провіантом для людей та фу­ражем для коней, через що зруйнували себе дощенту. Це і було причиною того, що після 1812 р. козацький стан Лівобережної Ук­раїни не міг господарчо піднестися до того рівня, як це було до Французько-російської війни. Так само великі витрати понесли ді­дичі, які видали на козацькі ополченські полки понад дев'ять міль­йонів рублів, яких їм держава ніколи не повернула.

загрузка...