Національна політика більшовиків, ідеологічна боротьба в партії

Національний склад керівництва УСРР на початку 20-х рр. був переважно неукраїнським. Питома вага українців не перевищувала 35% і особ­ливо незначною була у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що володіють українською мовою.

У квітні 1923 р. відбувся XІІІ з’їзд РКП(б), що проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що її основною метою є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані було інше: укоренитися більшовикам в національ­них республіках (звідси й назва – коренізація). Щоб зміцнити свій вплив, партія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік.

Здійснення зазначеного курсу в неросійських республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади. Все ж, якби там не було, національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

З 1925 по 1928 рр. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович. При ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації були вагомі. Кількість українців-держслужбовців на 1927 р. зросла до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською. Національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.

З 1924 р. почалися масові набори у партію, які докорінно змінили її склад. Якщо наприкінці 1920 р. налічува­лося тільки 20,1% українців-комуністів, то 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Керівниками ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партапарату тільки неукраїнці.

До речі, діяльність всіх інших партій до 1925 р. в Україні була згорнута. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики швидко ліквідували своїх політичних противників.

Однак у 20–30-ті в середині самої більшовицької партії точилася гостра ідейна боротьба.

Один з її піків припав на 1923–1924 рр. і зумовлювався кризою НЕПу, котра призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліками в діяльності комуністичної партії, загостренням боротьби за владу та особистим суперництвом у керівництві партії у зв’язку з хворобою Леніна.

Л. Троцький у жовтні 1923 р. піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснив неплановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії.

В розгорнутій з цього приводу дискусії опоненти Троцького стверджували, що розвиток демократії знизить дисципліну, ослабить партію. Саме на цю позицію спирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до влади. Суперники майбутнього диктатора зазнали поразки. В резолюції ХІІІ конференції РКП(б) у січні 1924 р. було зазначено, що опозиція – це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил». Деякі з її представників позбулися займаних посад, зрозуміло, що не з власної волі.

Новий виток політичної боротьби спричинила смерть Леніна. Л. Троцького та його прибічників, позиції яких ослабли, але залишались все ще міцними, піддали жорстокій критиці. Звинуваченого в «ревізії ленінізму» Троцького зняли з поста голови Реввійськради, після чого він вже не міг претендувати на роль лідера в країні. Різнобічні помилки ставилися в вину також іншим членам партійного керівництва – Г. Зинов’єву, Л. Каменєву, О. Рикову, М. Бухаріну. У результаті здійсненої пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму–ленінізму», він почав висуватись на перші ролі в країні й партії.

І знову були зроблені «оргвисновки» щодо політичних опонентів. Зокрема на Україні позбувся своєї посади перший секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг (1888–1937), який стояв на позиціях, близьких до поглядів Зинов’єва й Каменєва.

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку НЕПу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. «Нову опозицію», зокрема Зинов’єва та Каменєва, не влаштовувало висунення Сталіна на провідні позиції. Супротивники Сталіна вважали, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії. Показовим було звернення М. Бухаріна до селянства: «Збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть», тоді як більшість членів партії вважали своїм завданням не сприяти збагаченню, а боротися з ним, протистояти селянам-куркулям.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Його критикували за застосування недемократичних форм боротьби зі своїми опонентами – виключеннями з партії, звільненнями з роботи, висиланнями у віддалені райони, а також за кордон. Та опозиція не мала можливостей для поширення своїх поглядів у масах. Користуючись своїм становищем Сталін, дискредитуючи супротивників, поліпшував свій авторитет відданого захисника «ленінського» курсу та єдності партії.

Третя криза НЕПу (1927–1928), коли виникли труднощі з хлібозаготівлею, а уряд вдався до репресивних заходів щодо селян, викликали критику повернення до воєнно-комуністичних методів управління з боку М. Бухаріна, О. Рикова та їх прибічників. Останні обстоювали економічні, ринкові методи господарювання. Проте група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» й вивели з керівних органів. Після цього Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Важливим завданням, що постало перед радянською владою, була ліквідація неписьменності населен­ня. В травні 1921 р. Рад­нарком УСРР ухвалив відповідну постанову. 1924 р. розпочалося запровад­ження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було викона­не, в основному, за кілька років. Проте в цілому до 1928 р. поза школою залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Перепис 1927 р. показав, що серед учителів 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Проблема вчительських кадрів розв’язувалася шляхом збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, ско­рочення строків навчання в них.

Держава потребу­вала мільйонів спеціалістів, але з підозрою ставилася до дипломова­них «буржуазних спеців» і мирилася з ними в силу необхідності. Водночас йшла прискорена підготовка спеціалістів робітничого походження. Від таких абітурієнтів не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Однак полегшені правила прийому не розв’язували проблему зробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, черво­ноармійці. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися стипендії.

У середині 20-х рр. інтелігенція республіки вже при­близно на третину складалися з нових людей. Серед них було багато так званих «вису­ванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. При цьому росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а євреї – у медицині та мистецтві. Щоправда завдяки українізації зросла вага українців у складі керівного персоналу, особливо в селах. Однак в цілому вона не відповідала їх частці у складі населення.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів нау­кові дослідження зосередилися переважно в установах Української Академії наук. У 1921 р. уряд схвалив положення, згідно з яким Академія, названа Всеукраїнською, визна­валася найвищою науковою державною установою республіки. Відносини ВУАН з радянським керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажа­ли коритися диктату. Зв’язки із західноукраїнськи­ми вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою». У 1929 р. влада здійснила оновлення складу дійсних членів ВУАН за рахунок кан­дидатур, визначених безпосередньо ЦК КП(б)У.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культури, хоча загалом та цікавила партноменклатуру тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

20-ті рр. характеризувалися бурхливим розвит­ком національної літератури та мисте­ц­тва. Великою популярністю користувалися твори прозаїків І. Ми­китенка, М. Хвильо­во­го, А. Шияна, Ю. Яновсько­го, поетів М. Бажана, В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, дра­матургів І. Кочерги, М. Куліша. У галузі образотворчого мистецтва плідно працю­­вали М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, М. Самокиш, в музичному мис­тецтві – Г. Ве­рьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Здобули виз­нання театральні колективи «Березіль» на чолі з Л. Курбасом, ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Широкий розмах українізації налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Наприкінці 20-х рр. процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані ті, хто, з точки зору центру, відстоював «помилкові погляди». Розгорнулась шалена боротьба проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії. Окремі керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені.

Представники націонал-ухильництва, як різновиду націонал-комунізму, намагалися поєднати комунізм з національним рухом.

Ще у 1923 р. між першим секретарем ЦК КП(б)У Е. Квірінгом та публіцистом М. Равич-Черкаським розгорілася полеміка щодо специфіки діяльності КП(б)У та її завдання щодо національного питання. Публіцист закликав до становлення КП(б)У як української партії, до розширення її самостійності, зменшення залежності від Москви. Турбувало його й переважання в КП(б)У некорінного населення.

Невдовзі після цього в українському націоналізмі був звинувачений Олександр Шумський(1890–1946) – ідеолог українського національного відродження, в 1924–1927 рр. – нарком освіти України, який багато уваги приділяв питанням українізації, виступав за виведення української освіти, науки і культури на європейський рівень. «Крамола» в позиції Шумського полягала також у тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника, бажано етнічного українця, і протестував проти практики призначення керівника України з Москви.

Піддавався переслідуванням й М. Хвильовий (1893–1933) – у 20-ті рр. один з найпопулярніших українських письменників, що гостро критикував сталінські форми і методи будівництва соціалізму в духовному житті. На нього обрушили шквал критики за висунуте гасло «Геть від Москви», яке він аргументував тим, що «Москва – центр всесоюзного міщанства», а Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуватися європейською культурою.

Не вибачила влада й економісту М. Волобуєву (1903–1972), який у статті «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією, і тільки ліквідація економічного визиску здатна зруйнувати провінційне становище української мови та культури (цю статтю деякі дослідники розглядають як теоретичну платформу націонал-комунізму).

7 липня 1933 р., звинувачений у націонал-ухильництві та в причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації – М. Скрипник (1872–1933), який займав вагомі посади в українському керівництві: голова Народного Секретаріату (1918), нарком внутрішніх справ (1921–1922), нарком юстиції (1922–1927), нарком освіти (1927–1933). Скрипник не тільки підтримував новаторські ідеї видатних українських митців, а й провадив значну наукову роботу, зокрема з національного питання.

Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації.