Українська держава за гетьманування Івана Мазепи

Іван Мазепа, будучи гетьманом, краще за інших знав, як царизм щодалі міцніше затискає автономію Лівобережної України в рамки московської кріпосницької самодержавної адміністрації. Він бачив, що чиновницька влада в Україні посилюється. Йому було добре відомо, як у 1686 р. руками I. Самойловича автономна (автокефальна) українська православна церква була силою втиснута під владу московського патріарха, а невдовзі Самойлович, який вірою і правдою служив царизму, зазнав жорстокої розправи і ганебної смерті в Сибіру.

Але виступити проти гетьман не міг, бо це було небезпечно наслідками, та й сам був обласканий, особливо молодим царем Петром I, який удостоїв Мазепу звань та орденів. Гетьман вірно служив «великому государю», і найменшої підозри в його протилежних замірах не було. Хоча в народі і ходили чутки, що він «чужинець покатоличений», «лях», але всі бачили, що в «його ділах великий такт і багато розуму».

Спрямовуючи діяльність на піднесення авторитету особистої влади, Мазепа добре розбудував столицю Гетьманщини Батурин, зміцнив наймані сердюцькі й компанійські полки, що набиралися з козаків Правобережжя, Січі, селян, волохів, сербів і служили обороні Гетьманщини, охороні гетьмана та підтриманню внутрішнього порядку.

Мазепа плекав надію на поширення влади на Запорожжя, Слобожанщину, Правобережжя. Проте ці мрії виявились не здійсненими. Нє підкорялася вільнолюбна Січ. Кошові отамани і прості козаки висловлювали невдоволення тим, що в Гетьманщині «бідні люди живуть гірше, ніж за ляхів». їхнє обурення використав Петрик, котрий підійняв повстання проти гетьмана.

Heсправдилися надії поширити владу на Правобережжя, де політика Мазепи нагадувала дії I. Самойловича: він то підтримував там визвольний рух, то брав участь у його придушенні. Зрештою, за наказом Петра, I. Мазепа з загонами лівобережних козаків допоміг придушити антипольське повстання, заарештував і передав московським властям його ватажка Семена Палія. Все це, звичайно, не примножувало престижу Мазепи на Правобережжі та його впливу на всю Україну.

Проте могутність і авторитет влади Івана Мазепи зростали, що значною мірою обумовлювалося щедрістю багатого гетьмана, пожертвуваннями на церковне і культурне будівництво, на духовні й культурні потреби краю. За час гетьманування Мазепи його зусиллями і коштом споруджено і відбудовано понад 20 церков і соборів. Гетьман на свої гроші реставрував Софію Київську і побудував при ній величну дзвіницю. Дякуючи зусиллям і щедрості Мазепи ґрунтовно відбудувалася Києво-Печерська Лавра. У ній споруджено Святу й Економічну брами з церквами над ними, а також кам'яну огорожу, що й тепер дивує монументальністю. 3 його допомогою зведено Братську церкву та будинок Києво-Могилянської академії, а також церкву Вознесіння в Переяславі. Благодійність і строгість забезпечували гетьманові могутність, популярність у народі, твердість автономної влади.

Царський уряд і гетьманське правління, врахувавши досвід Кримських походів, вирішили, що для успішної війни з Туреччиною і Кримським ханством необхідно ліквідувати турецькі фортеці на Дніпрі, котрі служили плацдармом розгортання агресії противника і були базою його війська. Тому в 90-х pp., коли йшла активна боротьба Росії за вихід в Азовське та Чорне моря, було здійснено три походи у Пониззя Дніпра і два на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону.

На Дніпрі, де в нього впадає з лівого берега р. Кінські Води, був острів Тавань. На ньому стояла турецька фортеця Таванськ. Навпроти неї на правому березі Дніпра стояв Кизикермен, а на лівому - Ісламкермен, навпроти якого в гирлі Кінських Вод на правому березі стояла фортеця Шингірей. Побудовані протягом XV-XVIIст., вони загрожували українським землям. Міцні, куті із заліза ланцюги між фортецями перетинали шлях запорожцям у море. Найбільшою і найміцнішою з усіх була Кизикерменська фортеця, «з кріпкими стінами і міцними воротами». Вона складалася із замку і посаду. Стіни були з дикого каменю, а численний гарнізон мав більше 30 гармат. Слабшою була Таванська фортеця, з огляду на те, що стояла вона на острові. Дві інші були земляними укріпленнями.

Московське і козацьке війська «до міста Кизикермена прийшли 24 липня 1695 р. години за дві до півночі, - повідомляв очевидець, - і того ж дня ввечері у ратних людей з кизикерменцями, котрі виходили з того міста на вилазку, був бій». Сутички і штурми тривали п'ять днів. Під прикриттям артилерії козаки і солдати прорили під зовнішню вежу фортеці глибокий підкоп і, набивши його порохом, 30 липня о 5 годині висадили в повітря. Утворилася велетенська вирва, в яку під звуки сурм і барабанний бій з розгорнутими прапорами рушили козацькі полки і ратні люди. Heмаючи змоги боронити фортецю далі, турки здалися. Оточений запорозьким річковим флотом і городовими козацькими полками, гарнізон Таванська, побачивши, що впав Кизикермен, також капітулював, Здались і дві інші фортеці.

Наступного 1696 р. при допомозі великого козацького корпусу, яким командував чернігівський полковник Яків Лизогуб, царю Петру Першому у другому Азовському поході вдалося взяти фортецю Азов. Aгетьман Іван Мазепа зі своїми і царськими військами у 1697-1698 pp. здійснив ще два Дніпровські походи, відремонтував і зміцнив захоплені фортеці та відбив турецьке військо, що хотіло їх повернути.

Здійснення Кримських, Азовських та Дніпровських походів тягарем лягло на плечі українського народу. Селяни і козаки, крім участі людьми, надавали для них будівельні матеріали, продовольство, гроші, боєприпаси, підводи, коней, одяг та ін. «Від зборів і походів військ значне в маєтках людських сталося зменшення», - відзначалося на старшинській раді. Один лише Полтавський полк п'ять разів надсилав у Таванськ запаси. Багато зборів було проведено також серед населення Слобожанщини.

У здійснених походах 80-90-х pp. XVIIст. здобути вихід до Чорного моря і відвоювати Південну Україну не вдалося. Зовнішньополітична ситуація змінилася, і перед царським урядом відкрилася перспектива більш успішної боротьби за Балтійське море. Проте походи не були марними. Вони дозволили Москві підписати з Туреччиною у 1700 р. Константинопольський мир на більш вигідних умовах, ніж у 1681 р. в Бахчи-сараї. Бої за фортеці також дали змогу Венеції та Австрії здобути перемоги на Балканському півострові й Середземному морі. За Карловицьким договором 1699 р. зі «Священною лігою», Туреччина повернула Польщі Поділля разом із Кам'янцем-Подільським.

Гетьман Іван Мазепа, як активний організатор і талановитий керівник антиосманської боротьби в Україні, був удостоєний вищих нагород 3 боку союзників по «Священній лізі». Московський цар Петро нагородив його орденом Андрія Первозванного, званням генерала та дійсного таємного радника, король Польщі - орденом Білого Орла, імператор Австрії — титулом князя Священної Римської імперії.

Залишене у складі Польщі населення Правобережної і Західної України страждало від соціального гноблення, що доповнювалося національним і релігійним. Перебування Поділля і Південного Правобережжя під ярмом Туреччини ще більше загострювало ситуацію. Залишаючи рідні місця, селяни втікали на нейтральну правобережну Наддніпрянщину. Тут вони покозачувалися й утворювали козацькі полки. Найвідомішим серед них став Білоцерківський (Фастівський), очолений козацьким полковником Семеном Палієм (справжнє прізвище Гурко).

Народився С. Палій у Борзні на Чернігівщині в козацькій родині. Молоді роки юнак провів на службі у Ніжинському полку. Але хоробрий воїн пішов шукати слави на Січ. Звідти, разом з великим загоном запорожців, він прибув на нейтральну правобережну зону. На заклик Палія, опорним пунктом якого спочатку був Фастів, а потім Біла Церква, число переселенців швидко зростало. Відновилися козацькі полки - Богуславський під командуванням полковника Семена Самуся, Корсунський на чолі із Захаром Іскрою, Брацлавський під проводом Андрія Абазина.

Спочатку козаки й селяни, спираючись на фастівську фортецю, ходили в походи проти навал татаро-турецьких грабіжників, тому польський уряд підтримував формування правобережних полків. Великий козацький загін на чолі з Семеном Палієм був включений до польського війська і бився разом з королем Яном Собеським проти турків під Віднем у 1683 р. Але, після замирення „Священної ліги» з Туреччиною, польський сейм прийняв постанову ліквідувати правобережне козацтво. Польські війська перейшли у наступ і спробували захопити Фастів. Та козаки С. Палія стали на захист рідної землі, власних козацьких прав і свобод.

Особливо загострилася боротьба у 1702-1704 pp. Урядові війська ходили по містах і селах, вчиняючи жорстокі розправи, що викликало швидке зростання кількості повстанців. їхні сили нараховували 12 тис. чол. Палійці оточили урядовий гарнізон Білої Церкви і взяли місто, здобувши у трофеї 28 гармат і 16 тис. ядер, багато спорядження. Козацько-селянські загони звільнили Немирів, Бердичів, Бар та багато інших населених пунктів.

У 1703 р. 15-тисячне королівське військо та загони магнатів перейшли у наступ. Перемагаючи повстанців, поляки з великою жорстокістю скарали понад 10 тис. козаків і селян. У придушенні повстання польському урядові допоміг російський цар, пославши на Правобережжя московські війська і козаків Лівобережжя на чолі з I. Мазепою. Ними й були захоплені ватажки руху, у тому числі й С. Палій, якого запроторили до Сибіру.