123

Суспільствознавство

Суспільствознавство — 1. Один із трьох основних (поряд із природознавством і технознавством) стовбурів людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо. 2. Сукупність усіх — як наукових, так і позанаукових — знань про суспільство.

Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійної царини розпочинається досить рано (напр., у грекоримській культурі — очевидно, з Арістотеля). Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядром якого є сукупність наук про суспільство, суспільствознавство формується приблизно з середини XIX ст. Так, словники німецької мови фіксують у 70х pp. XIX ст. неологізм «Geisteuiwissenschaften», — «науки про дух», що виник як еквівалент терміна «тогаї science)) при перекладі німецькою мовою праць англійських позитивістів, зокрема в перекладі Шіля «Логіки» Дж. С. Мілля. В неокантіанстві Баденської школи натрапляємо на іншу назву — «науки про культуру» (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт). У працях цих мислителів, як і у книзі В. Дільтея «Вступ до наук про дух», чи не вперше було здійснено спроби різко розмежувати С. і природознавство. Згодом мірою конституювання С. як своєрідної цілісності відбувається і формування двох магістральних підходів у тлумаченні й розвитку суспільствознавства: наукоцентричного та наукобіжного. Немарксистська традиція виникнення науко-центричного підходу пов'язана з іменами засновників першої, «класичної» форми позитивізму, насамперед О. Конта, Дж. С. Мілля та Г. Спенсера; марксистська (за революційним переворотом у С, здійсненим К. Марксом та Ф. Енгельсом).

З позитивістською (Т. Кун, П. Фейєрабенд, С. Тулмін, К. Поппер, Г. Альберт та ін.) та марксистською орієнтаціями пов'язаний і подальший розвиток наукоцентричного С. Наукобіжне суспільствознавство веде початок з Баденської школи неокантіанства (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) і набуває конкретизації у філософії життя (Ф. Ніцше, Г. Зіммель, В. Дільтей, О. Шпенглер), філософській антропології (М. Шелер, Г. Плеснер. А. Гелен, Е. Ротхаккер та ін.), герменевтиці (пізній Е. Гуссерль, М. Гайдеггер, Г. Гадамер, К. Апель, П. Рікьор), екзистенціалізмі (М. Бердяев, Л. Шестов, К. Ясперс, М. Бубер, Г. Марсель, А. Камю, Ж. П. Сартр), Франкфуртській школі філософії та соціології (Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, Е. Фромм), персоналізмі (М. Лосський, Дж. Ройс, Е. Муньє та ін.), доходячи подекуди до войовничого, нігілістського антисцієнтизму (Л. Клагес, Е. Юнгер). Неспроможність намагань найрадикальніших представників обох напрямів або звести суспільствознавство до сукупності наук про нього (наукоцентризм), або, навпаки, взагалі вивести його за межі наукового пізнання, виявила однобічність обох підходів і необхідність їх подолання, «зняття» шляхом розробки глибшого, конкретнішого розуміння своєрідності суспільствознавства, притаманних йому пізнавальних форм і зв'язків між ними.

Розв'язанню цих проблем підпорядковані, зокрема, започатковані з 70х pp. розвідки, спрямовані на типологізацію форм пізнання суспільної реальності (наукове та позанаукове), розмежування на основі форми (філософське, загальнонаукове, спеціальнонаукове знання; традиційне гуманітарне знання і соціальне знання як таке, що виникає на стику суспільствознавства, природознавства і технознавства), виокремлення основних типів суспільствознавчих теорій відповідно до притаманних суспільствознавству найважливіших форм пізнання та знання і з'ясування типологічних особливостей їх взаємозв'язку з життєдіяльністю людей в історичному процесі.