Кінець історії

Кінець історії — поняття, яке сьогодні стало для філософії історії та історичної науки одним із ключових. У межах західно-європейської культури питання про кінець історії було порушене, по суті, вперше ще Августином, а пізніше вже системніше розглянуте Дж. Віко. Останній у своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» доводив, що, якщо йдеться не про окрему й тимчасову «історію законів і дій греків чи римлян», а про «історію, ідентичну в умосяжній сутності та різноманітній за способами розвитку», то остання вже в повному обсязі продемонструвала плин якісних змін, і «ми отримали ідеальну історію вічних законів, за якими здійснюються дії всіх націй», навіть якби «у вічності час од часу виникали нескінченні світи». Трохи пізніше проблема кінеця історії ставилася Гегелем, однак пильну увагу філософів та істориків вона привернула значно пізніше — з поч. XX ст. і стала з цього часу однією з наріжних. Це пов'язано із загальною кризою техногенної «західної» цивілізації. Як і кожна цивилізація, техногенна також розглядає себе як світ людської культури загалом або, щонайменше, його центр. Відповідно й криза цивілізації, зокрема цивілізації техногенної, тлумачиться як кінець історії в цілому.

Тому кінець історії — це у певному розумінні один з архетипів, що відтворюється, хоч і посвоєму, в кожній цивілізації. Існує принаймні три основні інтерпретації кінеця історії: 1) як її вершини, досягнення людством найвищої точки можливих якісних змін, і відповідно втілення у тій чи тій формі суспільного ідеалу в масштабах всесвітньої історії. Серед прибічників такої інтерпретації — Гегель, Маркс, Енгельс, класичний марксизм, О. Кожев, Ф. Фукуяма та ін.; 2) як припинення існування людства внаслідок термоядерної війни, неспроможності розв'язати сучасні глобальні проблеми техногенного характеру чи планетарної антропологічної катастрофи (Римський клуб. Франкфуртська школа, технофобський напрям сучасної філософії історії); 3) як кінець історії людства і перехід до божественної теократичної історії (В. Соловйов, Тейяр де Шарден, М. Бердяев, Л. Карсавін та ін.). Попри розбіжності всі три тлумачення є лінійними й універсалістськими — вони сходяться у визнанні кінця історії як єдиного лінійного глобального процесу планетарного рівня. В цьому полягає їх певна обмеженість. Адже актуалізація проблеми кінця історії є показником кризи не так сучасного суспільства в цілому, як саме цивілізації техногенної, передусім західного зразка. Вестернізація, тобто поширення впливу цієї цивілізації на інші регіони планети, є набагато інтенсивнішою і масштабнішою, ніж зовнішній вплив інших, попередніх цивілізацій. Тому криза означеної цивілізації справді поставила на грань виживання все людство в цілому. Однак твердити про однозначний зв'язок між кінцем техногенної цивілізації та кінця історії взагалі достатніх підстав немає. Питання залишається принаймні відкритим.

У дослідницькому ж аспекті підвищення уваги до проблеми кінця історії — це передусім свідчення виявлення меж лінійного розуміння історичного процесу і, відповідно, необхідності якісно іншого, нелінійного підходу до вивчення історії та розгляду її як поліцентричного й нелінійного утворення. Тобто — як спільноти самобутніх історичних індивідів різного рівня (окремі людські індивіди, народи, конкретні суспільства, культури, формації, цивілізації), які у своєму онтогенезі відтворюють основні етапи людського філогенезу, актуалізують дедалі нові смислові відтінки одвічних цінностей та інваріантних структур соціокультурного руху людства в цілому.

местные органы самоуправления