Подъем национально-освободительной борьбы в 1663-1668. Объединительные проекты украинских гетманов.

Трагизм положения казацкой Украины в 60 - 70-х гг, кроме всего прочего, состоял в различных внешнеполитических ориентациях правительств правобережной и левобережной гетманов и кошевого Сечи, что приводило к ожесточенной междоусобной не только политической, но и дипломатической борьбы. Но парадокс заключался в том, что подавляющее большинство ее участников субъективно стремилась добиться одной цели - прекращения военных действий, единства казацкой Украины, сохранение за ней территориальной целостности и максимума суверенитета.

Чтобы снять социальное напряжение, П. Тетеря конце января 1663 отправил в Варшаву посольство с задачей добиваться сохранения «всех вольностей» Войска Запорожского, в частности, права казакам проживать в шляхетских и церковных владениях возврат захваченных униатами церквей и монастырей православным, прекращение издевательств над православным духовенством; права на отношения с Валахией и Молдавией, признание заключенного ранее соглашения с Крымскимханством, освобождение из заключения И. Богуна т.д. Однако главные из этих требований польской стороной не были учтены. Мы разделяем позицию Я. Дашкевича, что нет оснований характеризовать политическую деятельность П. Тетери через призму служения интересам Речи Посполитой, поскольку на первом плане у него стояла задача восстановлениясоборности казацкого государства. Первые его шаги направлены на консолидацию старшины, достижение взаимопонимания с Я. Сомко, укрепление прерогатив гетманской власти. Вместе с тем среди населения распространялись антигетманские настроения. В мае вспыхнуло крупное восстание против реанимации шляхетского землевладения и дореволюционных порядков в Паволочи и его окрестностях во главе с бывшим полковником Иваном Гиопенком, подавление которого не привело к ожидаемой гетманом стабилизации на Правобережье. Поэтому П. иетеря удается и к другим мерам. В частности, в письме к королю он подчеркивал, что «чернь» рада броситься в «московское рабство, чтобы только не иметь господ», и убеждал Яна Казимира в целесообразности передачи старосте, где проживали казаки, за определенную плату в ведение казацкой администрации.

Правобережный гетман поддержал намерения польского правительства начать военные действия против России, надеясь с помощью Польши распространить свою власть на Левобережье. В октябре 34-35-тысячное польское войско прибыло в казацкой Украине. Как свидетельствуют источники, значительная часть казаков под разными предлогами не захотела принять участие в походе. В силу обстоятельств отказались также Киевский, Чигиринский, Каневский и Брацлавский полки. Поэтому только 15 тыс. украинском присоединились к королю. В начале ноября поляки начали переправу через Днепр. Ян Казимир с основными силами пошел на север, а на юго-восток отослал полки во главе с Яном Собеским, несколько украинских полков под руководством И. Богуна и часть татар. До конца декабря Вторую группировку захватило более 50 городов, а 12 «непокорных» разрушило.

Во второй половине ноября королевские подразделения заняли Остер, Козелец, Кобыжча и другие города. После почти месячного пребывания в Остре конце декабря Ян Казимир отправился на соединение с литовским войском сначала под Новгород-Северский, а впоследствии до Севска. Мужественное сопротивление солдатам сделали жители Салтыковой Девицы и Мены. Три дня защищался Короп. 22 января 1663 авангард польской армии появился под Глуховом, залога которого возглавлял В. Дворецкий. Началась двухнедельная оборона города. Большую помощь его защитникам придавал И. Богун, который сообщил о планах польского командования. Потеряв около 4 тыс. человек, 9 февраля король снял осаду Глухова и отправился в Севска, где 17 февраля объединился с литовцами. Отсюда польско-литовское войско отправилось в Новгород-Северский, где 27 февраля заняли исходные позиции. В тот же день король узнал о антиполь - хозяйственную деятельность И. Богуна. Его арестовали и, по одним данным, через несколько дней казнили, по другим - он умер от какой болезни, а возможно - во время пыток. В начале марта в окрестностях города вспыхнули бои с подразделениями Г. Ромодановского и украинскими полками Брюховецкого. Убедившись в невозможности одержать победу, Ян Казимир отказался от дальнейшего наступления и решил вернуться в Варшаву. Часть подразделений, послав в Правобережную Украину, где началось восстание против гетмана и поляков.

Но вернемся к событиям на Правобережье. Есть основания предполагать, что осенью 1663 среди старшины усиливается недовольство политикой П. Тетери, которое разделяли также Ю. Хмельницкий и новоизбранный киевский митрополит И. Тукальский. Этим решил воспользоваться Выговский, чтобы перехватить булаву. Поскольку королю стало известно о «вызревания бунта», 7 января 1664 он издал универсал о создании под руководством полковника Себастиана Маховського комиссии для расследования дела. В начале февраля арестовывают Ю. Хмельницкого. В конце февраля началось восстание в районе Торговице под руководством Д. Сулимка, Семена Высочана и других главарей. Оно впоследствии распространилось на другие районы. Отряды повстанцев захватили Лисянку и осадили Белую Церковь. 12 марта подразделения С. Маховського и П. Тетери разгромили их, а впоследствии овладели Лисянкой.

Пленные свидетельствовали желание иметь гетманом Выговского. Воспользовавшись этим, П. Тетеря, гцоб устранить серьезного конкурента, приказал арестовать экс-гетмана. Это произошло 17 марта, а 26-го по приговору суда он был расстрелян во Вильховцем.

Вскоре восстание охватило почти всю Брацлавщину, чему способствовал поход сюда отряда запорожцев во главе с И. Сирко. Значительными силами повстанцев руководили Василий Вареница и Мельник, которые в конце апреля попытались овладеть Баром. На их сторону перешел Брацлав - ский полковник А. Гоголь. Повстанцы овладели также Уманью, Винницей, Меджибожем, Могилевом, Рашкова и другими крупными городами Подольского края. И. Сирко решил занять гетманскую столицу - Чигирин - и пошел на соединение с отрядами запорожцев наказного кошевого С. Туровке и российских подразделений Григория Ко - саговая. Однако в начале апреля на Правобережье появилось 22-25-тысячное польское войско, возглавляемое киевским воеводой Стефаном Чар - нецкий. Он немедленно перешел в наступление и осадил во второй половине апреля Сирко и Г. Косагова в Бужина. Лишь после разгрома двумя украинскими полками, которые направил на Правобережье Брюховецкий, хоругви Пьясочинського у Суботов 23 апреля С. Чарнсцький отошел в Чигирин, а И. Сирко и Г. Косагов отправились в Смелы.

Дождавшись подхода орды Селим-Гирея и Ширин-бея, С. Чарнець - кий выступил в Смелы и взял ее в осаду. Начались бои. Между тем Брюховецкий под Сокирно переправил свои основные силы (около 10 тыс. человек) на Правобережье и активизировал военные действия. Его первым серьезным успехом стал захват Черкасс. Получив сведения о появлении левобережных казаков, киевский воевода отошел в Городище. Однако Брюховецкий действует неудачно под Чигирином и с большим трудом пробивается в Канев. Сюда же подходит польско-татарское войско. Происходят жестокие бои. Потерпев в них большие потери, С. Чарнецкий после того, как его оставили татары, снимает осаду Канева и отводит свои силы в Стеблев. Левобережный гетман не воспользовался благоприятной ситуацией для контрнаступления, поэтому киевский воевода имел время укрепить гарнизоны в Паволочи, Белой Церкви, Корсуни, Чигирине, Ставищах. Одновременно он прибегнул к политике массовых репрессий: вырезались непокорные города и села; заключены И. Тукальский и Г. Гуляницкий.

Расправы солдат вызвали новый подъем национально-освободительной борьбы. В первой декаде июня полковник С. Высочан занял Капустную Долину, полковники Филипп Стрела и Матвей Шульга - Лисянку, в окрестностях которой в конце месяца опять разгорелись бои. Мещане Стеблева попытались заручиться помощью Брюховецкого, но об этом узнали татары. Они внезапно ворвались в город, взяли в плен мужчин и женщин, а детей и стариков убили. Стеблева было полностью разрушено.

Еще в конце апреля вспыхнуло пламя борьбы на Полесье, где повстанцев возглавил овруцкий полковник Василий Децик. Только во второй половине мая полякам удалось нанести ему поражение, и он отступил за Днепр. В начале июля восстали жители Ставищ, которые уничтожили польский гарнизон. С. Чарнецкий решил во что захватить город и 7 июля сосредоточил под его стенами основные силы польской армии. Началась героическая оборона Ставищ, которая продолжалась вплоть до начала октября. Только за острой нехватки продовольствия и боеприпасов, а также за эпидемии казаки и мещане согласились сложить оружие. Во время боев с непокорным городом поляки потеряли несколько тысяч человек.

Отказавшись от наступательных действий, Брюховецкий направил 30 июня до Умани подразделения во главе с И. Сирко и Г. Косаговим. Они разгромили чамбулы татар в Капустяной долине и под Уманью. Однако по неизвестным причинам (скорее всего, через личные амбиции и сокровища П. Тетери, захваченные в Брацлаве и перевезены в Умань) И. Сирко и брацлавский полковник О. Гоголь не поладили, и кошевой с 2,5 тыс. запорожцев и 300 калмыками оставил Брацлавщину и отправился за добычей в улусов белгородских и ногайских татар. Возвращаясь назад, он столкнулся в конце июля с С-4 тыс. солдат и татар Вацлава Лещинского, С. Маховського и Каммехмет-мурзы. В бою в Сараджинському лесу неподалеку Чечельника украинский и калмыки были разбиты. В плен попали брат и сын И. Сирко, а сам он чудом сумел прорваться к Торговице, а оттуда направился на Запорожье. Со второй половины июля вновь разворачивает свою деятельность на Полесье В. Децик, которому пришлось вести борьбу с племянником киевского воеводы.

С подходом из Крыма новых чамбулы татар С. Чарнецкий прибег к тактике проведения диверсионных актов на Левобережье, тем самым окончательно лишив Брюховецкого инициативы. Не получая поддержки, население Брацлавщины знекровлювалося в борьбе, вследствие чего осенью 1664 восстание переживает глубокий кризис. В начале сентября на сторону поляков вместе с полком перешел А. Гоголь. Показались Ладыжин, Немиров, Бершадь и Тростянец. Ухудшилось положение В. Вареницы в Кальнике. После капитуляции Ставищ сложили оружие защитники Боярки, Манкивкы, Иванько, Шавулихы, Романовки, Торговицы. На рубеже октября-ноября полки С. Чарнецкого начали осаду Лисянки. Поскольку залога поступила ожесточенное сопротивление, в первой декаде декабря киевский воевода отступил. Не удалось полякам также захватить Медвин. До конца года мужественно защищались отряды повстанцев на Полесье.

Итак, в результате непродуманных и робких действий Брюховецкого, а также отсутствия надлежащей координации между руководителями восстания, оно практически было подавлено. Население Брацлавщины и Киевщины понесло огромные потери. По подсчетам польского исследователя В. Маевского, погибло и было взято татарами в неволю менее 70-120 тыс. человек. Известно и признание самого С. Чарнецкий, которое он сделал в письме от 23 августа: «Смело напишу, что 100 тысяч уже здесь погибло этого хлопства в этом году».

Однако в начале 1665 поднимается новая волна национально - освободительной борьбы. Одними из первых восстали жители непокорных Ставищ. Попытка С. Маховського обуздать их успеха не имела. Вскоре сюда прибыл С. Чарнецкий и внезапным ударом захватил город. Было приказано всех жителей вырезать, а Ставище сжечь до конца. В феврале активизировал действия полковник Иван Сербин, который укрепился в Умани; в Полесье В. Децик удалось разгромить хоругви Павлюковського. В конце февраля - в марте на Брацлавщине успешно действовали отряды повстанцев, возглавляемые полковниками А. Гоголем, В. Дрозденко, И. Кияшко и Овдиенко, в руках которых оказались главные города-крепости Восточного Подолья.

Польские подразделения, потеряв талантливого полководца (С. Чарнецкий умер в середине февраля), оказались несостоятельными овладеть ситуацией. 30 марта был разгромлен солдат под Торговицей. Польские хоругви потерпели поражение под Гумельцямы, Ольшанкой и Лисянкой. 14 апреля посланы левобережным гетманом казаки полковника Григория Гамалеи и российские солдаты Федора Протасье - ва заняли Корсунь. В этот же день В. Дрозденко разгромил в Брацла - ви отданы П. Тетери казацкие сотни, в результате чего вся территория Брацлавщины перешла под контроль повстанцев. Ожесточенные бои, в ходе одного из которых погиб И. Сербин, происходили в окрестностях Умани. В конце мая под Белой Церковью украинский нанесли поражение хоругвь С. Яблоновского. 9 июня сюда выступил с основными силами Брюховецкий. Однако его попытки овладеть городом потерпели неудачу, и он, узнав о приближении орды, 24 июня отступил. Между тем П. Тетеря, прихватив войсковой скарб, клейноды, архив и хоругви, нашел убежище в Польше. Правобережная Украина осталась без гетмана.

Анализ освободительной борьбы в течение первой половины 1664 - 1665 гг, завершившаяся победой, дает основания утверждать, что ее сильные стороны заключались в массовом участии населения, самоотверженности и героизме повстанцев, их стремлении объединить казацкую Украины. Вместе с тем существовало немало негативного: уход на второй план в сознании общества государственной идеи; несостоятельность повстанцев создать руководящий центр и единую армию; отказ от участия в борьбе значительной части казачества и старшины; междоусобицы и проявления охлократичного настроений. Без сомнения, можно согласиться с мнением Д. Дорошенко, ицо весной 1665 г. Правобережная Украина находилась в «состоянии всеобщей анархии». Становится традиционным вмешательства Запорожье в политическую жизнь казацкого государства. Летом 1664 Брюховецкий не без оснований жаловался царю, что «атаман присваивает себе власть равную гетманской».

И все же, несмотря на глубокие общественно-политические противоречия в среде элиты с ее ориентацией на различные внешние силы и постоянное вмешательство последних во внутреннюю жизнь Украины, оба ее регионы связывались в единый государственный организм политической, этнокультурной, конфессиональной и экономической родством. В сознании населения еще жили воспоминания о победоносных деяниях Богдана Хмельницкого. Не было также полностью утрачено перспективу объединения казацкой Украины. Ярким представителем национально-патриотических сил, проводником идеи сильного и соборного государства выступил избранный 28 августа 1665 гетманом П. Дорошенко. Его деятельность начиналась в очень неблагоприятной внутренней и внешней обстановке. Кроме того, что государство было практически расчлененная на три части, она оказалась еще и чрезвычайно опустошенной.

Геополитическая ситуация сложилась также благоприятно для разделения Украинского государства между Россией и Речью Посполитой. Российское правительство под влиянием А. Ордин-Нащокина, который, преувеличивая угрозу для России со стороны Швеции, одновременно переоценивал потенциальные возможности Польши и прочность ее союза с Крымом, согласился с планом установления границы по Днепру, о чем официально было объявлено в июле 1664 польским послам. С учетом этого он отказался оказать действенную помощь повстанцам Правобережья и повел курс на утверждение своей власти на Левобережье, всячески стараясь при этом ограничить его политическую автономию. И. Брюховецкому, прибывший в Москву осенью 1665 г., было навязано заключение нового договора - «Московских статей». Они предусматривали пребывание воевод с залогами почти во всех крупных городах; в их руки передавалось собираемости налогов; выборы гетмана могли происходить только в присутствии царского представителя; гетманское правительство лишался прав на внешнеполитическую деятельность, Киевская митрополия подчинялась Московскому патриархату т.д. За эти уступки левобережный гетман получил титул боярина, крупные имения и право жениться на дочери князяДмитрия Долгорукого. Старшины, его единомышленники, получили дворянство и поместья. На начале 1666 г. назначаются воеводы до Стародуба, Сосницы, Остра, Глухова, Батурина, Лубны, иМиргорода и Прилук. Начался интенсивный процесс втянуты - ния Левобережье в бюрократически-политическую систему Российского государства. В марте Брюховецкий получил приказ «незамедлительно» передать воеводам городские ключи, пушки и запасы продовольствия. Начались перепись населения и сбор налогов в российскую казну.

Между тем Петр Дорошенко, укрепив до конца 1665 власть на Правобережье (сопротивление оппозиции было сломлено), становится на путь ограничения влияния Польши (открыто не порывая с ней). В частности, он отказался впустить ее гарнизоны в Брацлав и Могилева, потребовал, чтобы солдаты оставили Белую Церковь. Старшинский совет принял решение, «чтобы в их городах польских людей нигде не было, а какие сейчас есть, и тех бы прочь отослать». У березні 1666 р. П. Дорошенко направив посольство до короля з низкою вимог: ліквідації унії; поновлення й захисту прав православної церкви; надання в сенаті місць представникам вищого духовенства, дозволу козакам проживати окремими хуторами в шляхетських маєтностях; визнання законності гетьманської влади; відкриття українських шкіл і семінарій у Києві тощо. Як і слід було очікувати, головні з цих вимог король відхилив. Заручившись підтримкою нового хана Аділь-Рірея, влітку гетьман почав добиватися від польського уряду відмови від збирання податків на теренах Брацлавщини. На жаль, йому не вдалося порозумітися з подільським полковником Костянтином, котрий на чолі 5 тис. козаків перейшов у Лівобережну Україну. І надалі залишалися гострими взаємини із Запорожжям.

Унаслідок соціально-економічної політики І. Брюховецького, зловживань із боку російських чиновників, перепису ними населення загострилася обстановка на Лівобережжі. Наприкінці липня тут почалося велике повстання проти влади гетьмана та воєвод, під час якого було вбито полковника Данила Єрмоленка та інших старшин. Повстанці звернулися по допомогу до П. Дорошенка, і той негайно направив туди підрозділи серденят, а сам виступив до Сокирної. На початку серпня правобережний гетьман звернувся до мешканців Лівобережної України з універсалом, в якому, схваливши дії переяславців, закликав їх підтримати повстанців, щоб об'єднатися і щоб між ними «більше кровопролиття не було». Також було надіслано листа до канівського полковника Якова Лизогуба з розпорядженням підтримати переяславців, щоб усі були у «возз'єднаній братській любові одного стада овечки». Проте І. Брюховецький діяв рішуче, й повстання до кінця серпня було придушено.

П. Дорошенко чимраз глибше починає усвідомлювати, що, по-перше, гасло об'єднання України під верховенством Польської Корони не має підтримки більшості населення, а по-друге, Річ Посполита не поспішає надавати дієву допомогу в справі поширення його влади на Лівобережжя. Є дані, що він отримав правдиву інфорліацпо про хід російсько-польських переговорів в Андрусові й зрозумів: обидві держави домовляться про розподіл України. Уже влітку 1666 р. правобережний гетьман попросив допомоги в хана проти Польщі, мотивуючи це тим, що «запорозьких чигиринців з товаришами великий государ уступив польському королю, а Переяслав великий государ забрав собі». Вочевидь, саме це й підштовхнуло П. Дорошенка до пошуку шляхів зближення з Портою. У джерелах знаходимо повідомлення, іцо в Чигирині приязно зустріли посольство від султана, яке запропонувало гетьманові прийняти турецьку протекцію, обіцяючи перетворити «Малоросійський край» на удільну державу на таких умовах, якими користувалося Кримськеханство, а також у разі необхідності надіслати козакам на допомогу татар. У кінці першої декади жовтня старшинська рада прийняла ухвалу про укладення договору з Кримом, що передбачав поновлення військово-політичного союзу. Заручившись підтримкою хана, гетьман спробував у жовтні підпорядкувати с обі Лівобережжя, але зазнав невдачі.

Водночас було вжито заходів, аби змусити польські залоги залишити міста Брацлавщини. Гетьман вирішив також не допустити розташування тут 16-тисячного війська С. Маховського, жовніри якого почали спустошувати міста й містечка. 19 грудня у битві під Браїловом за допомогою татар він ущент розгромив противника, після чого повернувся до Чигирина й розпочав облогу польського підрозділу, що засів у замку, а в лютому 1667 р. — польської залоги у Білій Церкві. Ці кроки засвідчили остаточний розрив П. Дорошенка з Польщею.

На початку 1667 р. істотно змінюється міжнародне становище України. Наприкінці січня укладається російсько-польський Андру - сівський договір, який передбачав встановлення на 13,5 року перемир'я, закріплення за Росією Сіверщини й Лівобережної України та на 2 роки Києва, а за Річчю Посполитою — земель Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло в спільне володіння обох монархів. Отже, договір відображав компроміс між двома державами, що стався за рахунок розподілу козацької України і мав надзвичайно трагічні наслідки для долі українського народу. Ситуація, що склалася, створювала незборимі труднощі на шляху консолідації українських земель у межах національної держави. На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, культури тогцо.

Передовсім Петро Дорошенко вживає заходів для зміцнення Правобережної Гетьманщини. У лютому його підрозділи оволоділи Корсунем. На бік гетьмана перейшли поселення в околицях Білої Церкви (основного опорного пункту поляків, де перебувала двотисячна залога), після чого він розпочав її облогу. Рішуча боротьба з розбоями дала змогу стабілізувати ситуацію у ряді районів. Дізнавшись про укладення Андрусівського договору, гетьман 11 березня звернувся з універсалом до козацтва України, повідомляючи про домовленість Росії й Речі Посполитої, а також про загрозу наступу польського війська. Оскільки, за його словами, йшлося про «нашу шкуру», він закликав козаків, селян і міщан готувати зброю, боєприпаси та продовольство, щоб за його наказом змогли виступити у похід. Переконавшись у підтримці паво - лоцького полковника, гетьман направив йому на допомогу полк Левка Переяславця, щоб спільними силами Поліські краї «в зичливості до них утверджував».

Чимало зусиль П. Дорошенко докладав для досягнення взаєморозуміння із Запорожжям, щоб домогтися консолідації національно - патріотичних сил. Наприкінці квітня він направив на Січ посла, пропонуючи бути заодно і запобігати воєнним зіткненням із його союзниками — татарами. Рада виявила існування розколу в козацькому середовищі: одна група виступала на підтримку правобережного гетьмана, друга ~ російського царя. Все ж приймається рішення на користь Петра Дорошенка, й до нього вирушив гонець із повідомленням про готовність скласти йому присягу. Відправивши до запорожців свого представника, гетьман у листі до них обіцяє ті самі вольності, що їх вони мали за часів Б. Хмельницького. Знову скликається рада, яка вирішує відмовити в підтримці І. Брюховецькому, залишитися з П. Дорошенком і разом із ним не підлягати ані царю, ані польському королю, «лише самим бути з ордою». За свідченнями одних джерел, запорожці склали присягу гетьману, за іншими — погодилися зробити це тоді, коли він приїде на Січ. Проте в умовах загострення відносин із Москвою (січовики вбили російського посла до кримського хана) запорозька старшина, намагаючись порозумітися з царем, ухилилася від виконання рішення ради. Ускладнювала відносини П. Дорошенка із запорожцями також позиція популярного і впливового серед них І. Сірка, котрий почав переорієнтуватися на Польщу.

Не виключаємо, що цієї пори правобережний гетьман не відкидав можливості прийняття російської протекції, якщо б при цьому надавалися гарантії об'єднання козацької України. Щоб заручитися підтримкою більшості козацтва, П. Дорошенко висунув ідею скликання на Росаві козацької ради для обрання єдиного гетьмана, обіцяючи покласти на ній булаву, бунчук і корогву. Він висловлював готовність погодитися з будь-яким її рішенням, «лише б військо з'єднати разом». До запорожців, козаків і гетьмана Лівобережжя були відправлені листи з проханням з'явитися на раду й узяти участь у її роботі. До речі, в зверненнях до лівобережного козацтва правобережний гетьман радив ім вигнати з міст російські залоги: «...своєю де волею вони малоросійських міст мешканці великому] г[осударю] били чолом, своєю ж де волею і під началом бути не хочуть».

Ініціатива П. Дорошенка знайшла підтримку не лише у правобережного козацтва, а й на Лівобережжі та Запорожжі. Запорожці запросили на раду й І. Брюховецького. Оскільки серед населення Лівобережної України зростало невдоволення його гетьмануванням та політикою воєвод, симпатії почали звертатися в бік правобережного гетьмана. Польський посол до російського царя Венславський зазначав, гцо на Лівобережжі козаки обтяжені податками, горнуться під знамена П. Дорошенка, «то собі обіцяючи, гцо при татарській приязні їх з польської і московської неволі мають визволити...». Однак через спротив І. Брюховецького та більшості лівобережної старшини скликати генеральну раду не вдалося.

У травні на допомогу П. Дорошенку з'явилися татарські підрозділи, які він відіслав у західні райони Поділля та на Волинь. Як і в минулому, українські землі, які перебували за межами козацької держави, розглядалися татарами як складова частина Польщі. А оскільки вони становили своєрідну буферну зону між традиційним козацьким регіоном та власне польськими теренами, то легко перетворювалися на об'єкт постійних руйнувань із боку Кримської та інших татарських орд. Отже, складалася парадоксальна ситуація: захисником населення західноукраїнського регіону від союзників українського гетьмана ставала польська армія. На жаль, П. Дорошенко не врахував цього важливого аспекту і не став на захист інтересів українців західного регіону. Доводиться погодитися з польським дослідником В. Маєвським, що в травні—червні 1667 р. гетьман припустився серйозної політичної помилки, відмовившись від походу в західноукраїнські землі, який міг підняти на визвольну боротьбу місцеве населення. Віддавши їх на поталу татарам, котрі, до речі, набрали чимало ясиру, він втратив потенційний союзницький ресурс. Цим напрочуд вдало скористався талановитий польський воєначальник польний гетьман Ян Собеський, котрий для відбиття ймовірного наступу українсько-кримського війська зумів заручитися підтримкою частини українських селян і міщан Галичини.

Улітку П. Дорошенко посилює облогу Білої Церкви та Чигиринського замку, який капітулював у середині серпня. Із підходом орди калгисултана Крим-Гірея він вирішив завдати удару по польській армії й поширити свою владу на західноукраїнський регіон (уперше після смерті Б. Хмельницького український володар наважився реалізувати ідею соборності козацької держави за допомогою воєнної акції). За визнанням Я. Собеського, козаки мали намір іти аж до Вісли. На початку вересня похід розпочався. Основні сили українців рухалися через Старокостянтинів на Тернопіль, а допоміжного удару з боку Подільського Подністров'я завдавав О. Гоголь. Я. Собеський поспішно залишив Кам'янець-Подільський і відійшов до Підгайців. б жовтня тут з'явився П. Дорошенко. Хоча він мав перевагу (близько 20 тис. козаків разом із татарами проти 10 тис. жовнірів, на боці яких були українські селяни і міщани), однак, зваживши на дуже вдале розташування захисних позицій противника, він вирішив обмежитися облогою, слушно вважаючи, що витримати її протягом тривалого часу жовніри не зможуть. Водночас до міщан Львова було направлено листа, в якому пропонувалося визнати владу гетьмана і здати місто.

Поза сумнівом, ця тактика зрештою принесла б успіх, однак воєнне щастя виявилося на боці Я. Собеського. Річ у тім, що ще в січні 1667 р. під час перебування І. Сірка у Львові з ним було домовлено, що в разі появи татар на теренах Речі Посполитої він організує атаку козаків на Крим. На початку вересня, будучи харківським полковником, І. Сірко разом із кошовим Іваном Рогом вирушив у похід значними силами. їм удалося прорватися через Перекоп і нанести Кримському ханству великі спустошення. Стурбований хан послав Крим-Гірею наказ негайно повертатися, тому останній пішов на укладення угоди з Я. Собеським. Поставлений у скрутне становище своїм союзником (як це сталося з Б. Хмельницьким під Зборовом 1649 р.), П. Дорошенко змушений був 19 жовтня підписати договір, який передбачав визнання підданства королю; дозвіл шляхті повертатися до маєтків на території козацької України; надіслання українського посольства на сейм для розгляду вимог Війська Запорозького; зменшення чисельності польської залоги в Білій Церкві та заборону жовнірам займати українські міста, де проживали козаки до прийняття комісією відповідного рішення тощо. Таким чином, короткозора політика згаданих козацьких старшин зірвала реалізацію програми П. Дорошенка. Можна лише уявити, яким великим розчаруванням, яким ударом для нього став «такий фінал кампанії, до якої він старанно приготовлювався цілий рік з напруженням усіх своїх сил».

Дії запорожців помітно ускладнили взаємини гетьмана з ханом, тим більше, що в середині листопада І. Сірко на чолі 6 тис. козаків здійснив новий похід на Крим. Унаслідок цього посли Г1 Дорошенка, які в грудні прибули до хана, потрапили під домашній арешт. Водночас кримська верхівка з прихильністю зустріла польське посольство, погодившись звільнити частину в'язнів, і серед них С. Маховського. Щоб убезпечити себе від можливого підступного кроку з боку Аділь-Гірея, гетьман спорядив нове посольство до султана. Звертає на себе увагу той факт, гцо Мегмед IV іце влітку застерігав Яна Казимира, аби той не завдавав шкоди козакам, котрі, перебуваючи в минулому в його підданстві, тепер «заховалися під опіку султана».

Чимало уваги наприкінці 1667 ~ на початку 1668 рр. гетьман приділив переговорам із Росією, уряд якої восени звільнив з полону його брата Григорія, а також послав на зустріч стряпчого Василя Тяпкіна. Водночас київський воєвода направив до гетьмана ротмістра І. Рославлєва та дворянина В. Лубенського. Переговори з ними П. Дорошенко вів разом із своїм найближчим соратником, палким прибічником української незалежності київським митрополитом Й. Тукальським. Вони відхилили вимогу Москви порвати з Кримом, аргументуючи своє рішення тим, що, по-перше, агресивну політику щодо України проводить Річ Посполита, а по-друге, татари, у разі розриву відносин із ними, завдадуть великих спустошень українським землям. Торкнувшись відносин із Росією, гетьман і митрополит висловили своє бажання, щоб під царським скіпетром була «у возз'єднанні Україна вся». У розмові з іншим посланцем воєводи Ф. Чекаловським П. Дорошенко підкреслив, що має відбутися не лише об'єднання Правобережної України з Лівобережною, а всіх етнічних українських земель — всієї колишньої території Руського князівства, враховуючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир.

Погодився П. Дорошенко і на безпосередні переговори з В. Тяпкі - ним, котрого запросив на початку 1668 р. прибути до Черкас. Оскільки той почав ухилятися від зустрічі, гетьман відправив до нього брата Григорія й писаря Л. Бускевича, вповноваживши їх від свого імені вступити в переговори з російським послом. Вони відбулися у середині січня й показали, що гетьман згоден прийняти царську протекцію лише за низки умов, якими передбачалося виведення російських залог, воєвод та урядників з українських міст і містечок, дотримання козацьких прав, обмеження розмірів оподаткування населення тощо. Гетьманом обох берегів Дніпра мав стати П. Дорошенко; І. Брюхо - вецькому як компенсацію за відмову від булави пропонувалося надати боярство і маєтки. Однак російська сторона не погодилася на такі вимоги, й переговори було перервано.

Значних зусиль правобережний гетьман докладав до пошуків порозуміння із Запорожжям та І. Брюховецьким. Важливо відзначити, що протягом 1665—1667 рр. у лівобережного гетьмана відбувалася серйозна еволюція політичних поглядів. Відмовившись від орієнтації на Москву, він усвідомлює згубність для України міжусобної боротьби та розколу, перестає загравати з «черню» і проводить курс на зміцнення прерогатив гетьманської влади. Тому І. Брюховецький прихильно зустрів пропозицію П. Дорошенка розпочати підготовку до повстання проти російських залог, щоб розірвати Московський договір 1665 р. і прийняти протекцію Порти. На початку 1668 р. лівобережний гетьман зібрав таємну раду полковників і відкрив їм свої плани. Заручившись її підтримкою, він направив посольства до султана та хана. Наприкінці січня — на початку лютого П. Дорошенко скликає старшинську раду, в роботі якої взяли участь представники І. Брюховецького та Ю. Хмельницький, котрий повернувся до політичної діяльності. За даними шляхтича Сєножацького, який перебував у Чигирині, рада вирішила, що «з обох сторін Дніпра жителям бути у возз'єднанні і жити б окремо і давати данину турському цареві та кримському ханові, так як волоський князь платить, а щоб під рукою великого государя і королівської величності в жодному разі не бути».

На початку лютого на Лівобережжі почалося повстання, вістря якого спрямовувалося на виведення краю з-під російської зверхності. І. Брюховецький розіслав низку листів до жителів міст і козаків, повідомляючи про розрив із Росією, яка разом із Польщею вирішила «згубити Україну вітчизну нашу». До середини березня більшість території Лівобережжя було звільнено від російської присутності. Тим часом рішучішими стають дії Порти, спрямовані на встановлення протекції султана над козацькою Україною. У березні великий візир Мустафа - паша і каймакан попередили канцлера і підканцлера Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У квітні, прийнявши посольство від І. Брюховецького, уряд Туреччини погодився також узяти під протекцію Лівобережну Україну, якщо на її теренах не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини, ГТ Дорошенко вирішив усунути І. Брюховецького й об'єднати під своєю булавою всю козацьку Україну. У кінці травня він, переправившись з військом через Дніпро, через Говтву та Решетилівку попрямував навперейми лівобережному гетьману і зупинився неподалік Опііпні біля с. Будища. Сюди ж підійшов й І. Брюховецький, котрий став обозом біля Зінькова. За свідченням джерел, 17 червня П. Дорошенко направив до І. Брюховецького 10 сотників із вимогою віддати клейноди, однак той відповів відмовою. Сотників було заарештовано й відіслано до Гадяча. Коли наступного дня військо правобережного гетьмана наблизилося до табору супротивника, козаки, які ненавиділи І. Брюховецького, схопили його й привели до П. Дорошенка. Останній почав докоряти бранцеві за відмову здати гетьманську владу. Вражений таким поворотом подій, І. Брюховецький відмовчувався. Достеменно не відомо, гцо послугувало приводом до того, але козаки накинулися на лівобережного гетьмана й вбили його. Козацька рада обирає П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної козацької України. 20 червня він повідомив Я. Собеському, що «всі тамтешні полки і люд посполитий, відхиливши російську протекцію і регімент Брюховецького, повністю під стародавній регімент з належним до мене послушенством схилилися».

Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили Лівобережну Україну. Практично всі стани й соціальні групи українського суспільства підтримували його програму. Митрополит 14. Тукальський розпорядився в церквах Лівобережної України поминати не царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Однак подальші події перекреслили всі сподівання гетьмана.