Гетман иван выговский, его соратники и противники

На казацкой раде начале июня 1657 наследником гетмана с согласия полковников был определен Юрий Хмельницкий, а булава находилась в миргородского полковника Лесницкого, которого раньше старый Хмельницкий назначил наказным гетманом. После смерти отца Юрий поехал в Лесницкого в Миргород, но вернулся 2 августа до Чигирина ни с чем [1369, 182].

Последующие события разворачивались так: «Полковники собравшись, должны Были брать их у него силой» [1378, 19], но началась «соперничество между полковниками» [724, 313]. По традиции, главным совещательным органом была рада четырех опытных полковников. О ее составе летом 1657 г. данных нет, но в то время ходили слухи о том, что «4 найповноважниших зпомиж них тайно казнен по приказу гетмана» [724, 316]. Логично предположить, что в четверку принадлежали старшие по стажу полковники Иван Богун, Филон Джеджалий, Мартын Пушкарь, Антон Жданович. Каждому из них неоднократно полчане вручали жезл и каждый из них был достоин получения гетманской булавы. Напомним, что двое из них в последнее время были в гетманской опале: в корпусе Ждановича его ближайшим заместителем был Иван Богун, а Хмельницкий приказал расстрелять все руководство корпуса [724, 321].

Из кандидатур, которые среди элитарных слоев казачества рассматривались на гетманство, были Юрий Хмельницкий, Иван Выговский, Антон Жданович. Чигиринская совет избрал гетманом «неестественного запорожского казака» Ивана Выговского.

Причин того, что семья Хмельницкой, с авторитетом которого не могла сравниться ни одна другая зпомиж офицерских семей, потеряла власть, было несколько. Главные среди них: значительное укрепление в Войске Запорожском (и прежде всего в Чигирине) шляхетского группировки, использование возможностей войскового писаря в перегруппировке и расстановке своих кадров течение болезни гетмана, Выговскому удалось найти общий язык с влиятельными полковниками Иваном Богуном и Филоном Джеджалия. Единство клана Хмельницких была нарушена (браком с дочерью Хмельницкого брата Выговского, блокадой действий Сомка в Переяславе и его бегством на Дон, на сторону Выговских были привлечены гетманские родственники Золотаренко и Дорошенки).

Не случайно царский представитель Василий Кикина был приглашен на избрание гетмана после смерти Богдана именно есаулом генеральным Иваном Ковалевским, горячим сторонником семьи Хмельницких. Источники сохранили рассказ полковника киевского Павла Яненко о Чигиринскую совет: «Как где гетмана Богдана Хмельницкого похоронили, и у них где Полковников и у всех начальных людей совет Была» [707, 14]. Как видим, состоялась старшинская, а не казацкая рада с избрания гетмана, «а чернь и Все войско Запорожское в том рады и совету не имели и о то не ведал» [714, 185].

Итак, «произошло ... избрание Выговского гетманом за один день, причем стал И. Выговский полным гетманом с самого дня своего избрания »[1298, 89]. Исследователи В. Смолий и В. Степанков считают, что «с соблюдением внешних признаков законности, по сути, было осуществимо государственный переворот, политические последствия которого втянули Украинское государство в пучину Руины» [1362, 74]. Не останавливаясь подробно на легитимности избрания гетмана, которая требует специального исследования, отметим, что это были первые выборы в кардинально иных исторических условиях. Прецедентов за время существования казацкого государства еще не было, а потому и попытку передачи гетманской булавы Юрию Хмельницкому после смерти отца, как и избрание Выговского, можно рассматривать как государственный переворот. Механизм избрания гетмана как руководителя государства, а не только казачества, следует отнести к правовому неурегулированных случаев того времени.

С другой стороны, отсутствие консенсуса при избрании нового гетмана даже среди старшины не могла не привести к гражданской войне. Казачество считало, и не безосновательно, что оно вынесло на себе главную тяжесть украинськопольськои войны оно было инициатором изменений в обществе, и, соответственно, требовало «своеобразную плату за свержение польськошляхетського господства в Украине» [896, 193]. Таким жалованием могла быть только власть и, прежде всего, ее системообразующий стержень - гетманство. Уступать же власть шляхте, хотя и покозачених (тем более, что большинству представителей этой шляхты покозачення хватило лишь на одно поколение и не на всю жизнь), казачество не собиралось. Главной целью шагов Выговского в области объединения была ставка на создание союза казачества, непокозаченои и покозачених шляхты, за верховенства последней.

Можем с уверенностью утверждать, что на Чигиринской раде избрания Выговского поддерживал своим авторитетом Иван Богун. Именно в этот период Богун и возглавлял самостоятельное направление общественнополитической мнения среди старшины. Об этом свидетельствует неприятие им как польской, так и российской модели развития. Идеал казацкой городовой общности был для Богуна, Бережецкого, Дорошенко преобладающим.

Исследователи этого периода по различным критериям подают несколько классификаций политических группировок: «радикальное, национальнопатриотичне и умеренное, находившихся на диаметрально противоположных позициях в подходах к создаваемой модели социальноэкономических отношений и политической формы правления» [1374, 214]. К радикальной группировки относят, традиционно, М. Кривоноса, Д. Нечая, М. Гладкого, Л. Мозырь [1374, 216], но все эти деятели принадлежали до времен гетманства Б. Хмельницкого и погибли в течение 1649-1652 гг Существует также другая классификация согласно внешнеполитическими симпатиями. «С тех пор и до конца Гетманщины образовалось и существовало несколько традиционных« партий »: крымская, шведский, московская и польская. По Выговского лидерами этих партий были: П. Тетеря и И. Груша - польской, М. Пушкарь и И. Барабаш - московской, Г. Лесницкий - крымской, Ю. Немирич (до ноября 1657 г.) - шведской »[1485, 118 ], - подытоживает свои взгляды по этому вопросу исследовательница Т. Яковлева. Отметим, что по внешнеполитической ориентацией, кроме самостийницкой, в это время четко проявили себя в казацкой среде лишь пропольская (Выговский, И. Груша, П. Тетеря) и промосковская (М. Пушкарь, И. Беспалый, И. Силка) ориентации . Шведская ориентация, к которой более склонны были старшины полков Брацлавщины, может рассматриваться как разновидность самостийницкой. Протурецкую ориентированной части старшины в этот период обнаружить не удалось, хотя Выговский осуществлял попытку поиска вассальной зависимости от Турции [1023, 83-84]. Использование же крымской карты под протекторатом султана было традиционной казацкой политикой.

Группировка покозачених старшины, возглавляемое И. Выговским, завоевало власть. Его структурными составляющими была старшина дореволюционного периода, прежде всего, коренных полков, и покозачених шляхтичи периода революционных преобразований. Следует принять точку зрения, что в начале гетманства Выговского во главе польской партии стояли П. Тетеря, И. Груша. Тетеря, как выходец из Остерской шляхты [909, 69], будучи в начале войны во Владимире реент гродских канцелярии, попал в ряды Переяславского полка Романенко, который овладел этим волынским городом [937, 29]. Тетеря прошел казацкий выучку в этом полку не только в писарские деле, но стал и полковником (чему способствовало то, что он был крестников у гетмана Хмельницкого). Возглавляя Переяславский полк под Зборовом, уже в то время Тетеря имел личную переписку с трансильванским князем Дьюрдю II Ракоши [1254, 61]. В октябре 1654 из Каменки отправил гетманское посольство во главе с Богаченко в Крым [1254, 66]. Добился от гетмана Б. Хмельницкого универсала на освобождение его мельницы под Переяславом от уплаты арендаторской мерок [1368, 321]. Его дипломатические способности раскрылись во время посольства в Москву.

В предвыборный период Иван Выговский выступал как сторонник московской ориентации, что позволяло ему казаться рядовому казачеству и части старшины продолжателем и правопреемником политики Хмельницкого. В отличие от 1648 г., 9 лет войны с поляками в глазах все большей части казачества укрепили образ западного врага, а начиная с 1654 г., три года служения московскому царю обеспечивали материальные гарантии правящей казацкой верхушке.

В октябре 1657 г. состоялась Корсунская совет «у гетмана и у всех Полковников» [707, 35] и казаков по 20 человек с каждым сотником. На совет не были приглашены запорожцы. Позиции соблюдения верности присяге царю держались нежинский Гуляницкий, Ирклиевский Джеджалий, прилуцкий Дорошенко, полтавский Пушкарь, Тетеря, антимосковскую позицию занимали Богун, Зеленский и не назван в источниках Третий полковник [707, 44], вероятно, уманский Михаил Ханенко. Миргородский полковник Лесницкий занял наиболее радикальную антимосковскую позицию, которая оказалась в подстрекательстве полчан против московского вмешательства в украинские дела. Однако Выговский не отстранил его от правительства, но и советом не допустил [1378, 20].

После казацкого совета сохранили за собой правительства две влиятельные генеральные старшины: обозный Тимофей Носач (бывший полковник Остерский, прилуцкий, кальницкий) и судья С. БогдановичЗарудний. Относительно Носача исследовательница Т. Яковлева утверждает, что он «активно участвовать в событиях не участвовал. Такие лавирования позволили ему удержаться на почетном посту »[1485, 124]. Должность генерального обозного в 50-60рр. ХVII в. не была почетной - это был фактический распорядитель торгивельногрошовои системы государства, а также главнокомандующий артиллерии, которая также играла первостепенную роль. Не следует забывать, что под его контролем находился состояние фортификацийнофортечнои дела. Все это вместе делало правительство обозного ключевым в системе генеральной старшины. Учитывая значительный опыт Носача по этому делу, привлечение его влияния в свою пользу было значительным кадровым успехом Выговского.

Генеральным писарем на совете был избран старший подписок Иван Груша, который был выдвиженцем Выговского и находился под его опекой и раньше. Патрон спас его после неудачной миссии в Ракочи и он активно включился в подготовку к избранию Выговского на гетманское правительство [1485, 118-119].

Выговскому удалось склонить на свою сторону опального Ждановича. Хотя он на совете и не был избран одним из двух генеральных судей, но получил извинения. Вместе с ним на сторону Выговского стали и три другие опальные руководители похода на Варшаву - Богун, Иван Сулима, Сербии. Ведущую роль в принятии такого решения, конечно, сыграл новый гетман. Все дальнейшие шаги Ждановича свидетельствуют о его глубокую благодарность Выговскому. Соответственно, и значительная часть старшины Киевского полка находилась под влиянием Ждановича и Выговского, Белоцерковского - Сулимы и Выговского, стороны нового гетмана активно держались сербские и грецкие волонтеры во главе с Сербиным. Зять Антона Ждановича шляхтич и наследственный владелец с. Петран Барского староства Подольского воеводства [1159, 102] Ярема Стефанович Петрановський сначала был на королевской службе, затем покозачився. В 1659 г. пришел на службу к гетману Выговскому в Чигирин и выполнял дипломатические поручения.

7 февраля 1658 состоялась повторная совет в Переяславе (в значительно более широком составе), которая подтвердила избрание гетмана. Противники Выговского в совете не участвовали, а были там лишь «то полковники, которы съ Иваномъ Выговскимъ в одной мысли, а с ними сотников и черни у полковника человек по десяти и менее» [709, 49].

На совете Выговского активно поддерживали обозный Тимофей Носач и особенно генеральный судья Федор Лобода, пользовался непререкаемым авторитетом в Переяславе, где еще все помнили его полковничество в этом полку. Переяславским полком тогда, уже после Павла Тюри, руководил Иван Колюбака. Выговского в полку поддерживали писарь полковой Василий Войткевич, Яков и Ян Пекулицьки.

По Выговского расстановка старшин на дипломатических направлениях претерпела существенные изменения. Польский вектор внешней политики за Выговского, кроме самого гетмана и генерального писаря, контролировали П. Тетеря [1321, 67], А. Жданович [940, Т. 87, 88, 89; 942, Т. 110, 111, 112; 941, Т. 59, 60], Ю. Немирич [902, 130; 1039, Т. 31-22, 68, Т. 38, 1-20], Г. Лесницкий, С. Мазепа, Т. Носач, московский - И. Богун, Г. Лесницкий [1259, 117-139], П. Дорошенко, А. Одинец.

После похорон Б. Хмельницкого в Швецию уехал Федор Коробка, а в Крым - Федор Бут и Афанасий Процюня (Працовкина), генеральный хорунжий времен Б. Хмельницкого. С известием об избрании гетманом Выговского в Крым также поехал сотник Дементий (возможно, сотник Маньковский Дементий Бундуровський - единственный Дементий в реестре 1649 г.) [619, 100]. Позже согласно царской грамотой Выговский направил в Стамбул посольство Федора Коробки [965, 44].

Выговский направил на переговоры с шведским посланником Лилиекроною подкомория киевского, старосту овручского и кременецкого Юрия Немирича [902, 112], генерального есаула Ивана Ковалевского, полковника Ивана Федоровича.

Хотя родословная Выговских уже неоднократно становилась объектом исследования [1492, 54; 1341, 149-167], приведем некоторые данные из истории семьи, что поможет в характеристике гетмана.

Король Сигизмунд 1541 предоставил имение Выговского на р Выговского братьям Лучич. 21 сентября 1571 зем'ян киевские Фалко Давидович и Богдан Федькович Выговские получили привилегию на владения Выговского и вольности их [827, 243]. 1576 состоялась продажа Выговским с. Мартиновщизны над г. каменным Василию Богдановичу вечно с почвами [556, 260]. 15 февраля 1581 Выговские получили подтверждение на Выговщина и на службы земские Петровские [827, 302]. В то время они уже ссорились за землю и документы [1492, 54; 1341, 149-167]. в 1606 г. кто-то из Соколовский вводится во владение землей в селе Лисовца, заложенной Выговским [803, 25].

Дед гетмана Игнат Выговский 1612 предпринял попытку продать часть Выгове Василию Котичинському за внушительную сумму - 1000 злотых, но против этого активно выступают Федор и Андрей Выговские (видимо, брать Игната) и не допустили Котичинського вступить во владение [556, 271].

В 1617 г. Константин Выговский отдал в залог своему зятю Петру Кожуховская часть Выгове за 200 польских золотых [556, 333, 348]. 1619 запись от Выговских Лаврину Выговскому на залог мельницы на р Могильный в почвах Выговских [556, 231 н].

Отец гетмана Евстафий Выговский 1619 предъявил Максима Билошицкого о нападении между достатком Лисовщиною и достатком названными Белошицкий [556, 311 об.]. Евстафий и Константин Выговские были в хоругви с Адамом Киселем. Евстафий, кроме сестры, имел братьев. Богдан Игнатьевич был мужем (1600) Анны Романовны искоростенских [20, 65]. В 1633 г. видим Ивана Игнатьевича, 1644 запись Вичистий от него части в с. Вигов с островами старым и новым [556, 157 н]. Адам Выговский заявлял свои претензии, почему наследство после смерти Филона Выговского перешла к Ивану Выговскому [556, 185], в споре участвовал и Самойло Выговский [556, 187]. 1643 жалоба от Самуэля Выговского на сукейсорив Филона Выговского о части Выгове [556, 194]. 1644 видение возного о сожжении гумна подданного Адама Выговского в с. Копище [556, 167]. 1646 иск Адама Выговского в Большом Выгове к искоростенских о почвах Сталецьки [556, 98 об.]. 1646 иск от Адама Выговского в с. Жабчич к Каторжины Мержвинский о грабеже сена на собственных почвах в с. Копище [556, 89 н]. 1644 позыв от Адама Выговского на Выговских о непризнання квиты с залогом части умершего Филона Выговского данным правом умершему Ивану Выговскому [556, 186]. Самойло Выговский стал полковником бихивським и попал в плен к московских воевод 4 декабря 1659 в Старом Быхове.

Было два Федоры Выговских: Федор Кирьякович и Федор Игнатьевич. 1644 посессия от Федора Кирияновича в части Выгове [556, 167 об.]. Полагаем, что в отношении последнего из них есть свидетельства о том, что Иван Выговский 14 января 1644 сделал Вичистий запись Федору Выговскому на почвы в с. Выгове с островами Старым и Новым [620, 197], ему же Выговские отдавали в посессию владения по обе стороны г. Могильный. Весной 1648 г. польский коронный гетман Николай Потоцкий сделал запись Федору Выговскому на с. Вигов [620, 175 н]. О нем писал СенютовичБережний: «Федор Выговский, человек близкий гетману Ивану. Был он наместником Киевского воеводы и членом Киевского братства (1631 г.). Знаем, что в 1656 году ездил в свое имение на Выговщина.

В 1657 г. ездил гетманским послом в Москву, а, согласно В. К. Липинским, бывал послом и в Польшу. Его подпись стоит под Гадяцкой соглашением 1659 Получил от поляков предоставления городка Стеблев в 1659 г. ». Федор Виговский получил Стеблев в дидичне владения, а затем уступил его И. Тюри.

В 1636 г. Котичинський купил почвы над г. могильной у Лазаря Выговского [556, 349]. 1636 Мочульская подали выгоду на Выговских о непризнання записи на ¼ почв Выговских у отца их купленных [556, 82 об.]. 1636 Выговские судились Третьяка о наваждение подданных луганских на деревню и почвы Выговские [556, 55 об.]. 1644 иск в с. Кузьмича от Выговских к Третьяка о выделении ими или отдания ½ Выговского почвы [556, 189 об.]. 1644 Лащ выбил одного из Выговских из с. Лебединец. 1645 Кирилл Выговский предъявил Василия и Николая Софонович Стржалков об избиении его отца и захвата его вещей [556, 374]. 5 июня 1643 Выговские судились Марию Стефановичеву за имения в с. Закреминниця у Краснополя [556, 144]. В цей же час Тишкевичі вигнали 8 підданих Виговських з їх дворів в с. Путищах [556, 180]. 1645 р. Мержвинський вибив Виговських з Бехівських грунтів [556, 373 зв.].

Лука Виговський у 1649 р. — соратник сотника Овруцького полку Василя Желєзки. 1633 р. запис Федора Дмитровича Єльця на вічність Луці Виговському міста Лещин (Лещижин чи Лещижинці) над р. Гуйво за 2000 злотих з с. Стариками [556, 30]. Того ж року Теофіла Горайська Горностаєва відкупила у Луки Виговського добра свого міста Лещижина з с. Стариками за 50 000 злотих [556, 30]. Немиричі гвалтовно напали на грунти Виговських в с. Боровичі, підсудок київський Лукаш Виговський позивався з метрополією Київською за наїзди на церковні грунти [620, 175 зв], а 14 липня 1644 р. він вже позивав одного з Голубів, власника Нового Брусилова щодо нападу підданих останнього на грунти Ставецькі, звані Радомисльські.

Пізніше Іван Виговський клопотав перед В. В. Бутурліним за брата Данила. 8 грудня 1654 р. той у відповідь сповіщав генеральному писареві, що під час відправки посольства Бутурліна не було біля царя, він не міг виконати прохання щодо брата Виговського, який у Москві був теж не в присутності боярина, але останній переказував про охочу службу генерального писаря [620, 2]. 30 травня 1659 р. разом з Смілою отримав ряд сіл Корсунському і Білоцерківському повітах [827, 768].

Костянтин Остапович був серед зустрічаючих посольство А. Матвєєва на початку січня 1655 р. в Білій Церкві [620, 9]. За сеймовим рішенням 1659 р. і королівським привілеєм 20 травня 1659 р. отримав маєток Смілу [853, 303].

Козацький полковник Юрій (Георгій) був двоюрідним братом Івана Виговського, він з однієї гілки з Самійлом, сотником, потім полковником биховським (? — 1659.4.12.). 1644 р. Марія Скурат (Скуратівська) позивала свого чоловіка Юрія Виговського за передачу третьої частини с. Скурат Багриновському без її відому [556, 160]. Вона ж вела тяжбу за с. Скурати зі Стефаном Багриновським.

Серед найближчого оточення Виговських були представники шляхетських родин, що покозачилися, — Скуратівські, Яблонські, Статкевичі, Суходольські, Боглевські, Верещаки, Богушевичі, Ласки, Ольшанські, Пашинські.

Вище йшла мова про те, що Тиміш Носач зберігав уряд генерального обозного і лише на короткий проміжок у 1658 р. його змінив брат гетьмана Костянтин, але в цьому ж році Носач знову повернув собі уряд. Мабуть, замість Григорія Лісницького генеральним суддею став Герман Гапонович (очевидно, на ньому як отаману городовому чигиринському лежала не остання роль щодо приведення до влади Виговського). У 1658 р. Зарудного на цьому уряді замінив колишній переяславський полковник Федір Лобода. Маємо ще одну згадку про військового суддю, про якого дещо пізніше свідчив сам гетьман Виговський: «Судья войска, состоящего со мною в службе его королевской милости и Республики, пан Вольский, которого, как испытанного в делах воина и недавно с Заднепровского погрома моих хоругвий, из оков на свободу вышедшего и ко мне прибившегося» [775, 13]. Писарями були Іван Груша і Остап Фецкієвич.

Відразу по смерті Хмельницького осавули Іван Ковалевський і Мисько Лучченко залишалися незмінними. І лише у вересні 1658 р. Ковалевського змінив колишній сотник черкаський [823, 79] Федір Вовк, дещо пізніше став осавулом Іван Креховецький. Бунчук тримав сербин Митка Мигай. Осавулом військової артилерії був Семен Маркович, який знаходився серед чигинринських козаків ще у 1649 р. [823, 28].

Активними прибічниками Виговського були керівники експедиційного корпусу проти повстанцівпушкарівців: колишній полковник брацлавський Іван Богун на чолі козаківохотників, полковник над іноземними найманцями Іван Сербин, старий Яцько Черкас, названий мешканцем голтв'янським [709, 73]. Загалом кількість учасників походу сягала 1500 козаків і найманців.

У столичному Чигиринському полку відбулася зміна керівництва: старовинний полковник Григорій Хомич Білобровченко [823, 31] прийняв пірнач у Карпа Трушенка. Полковник Ілляш Богаченко у 1659 р. був замінений Герасимом Каплуновським. За Виговського в Чигирині відомі чотири полковники. Повернувся до влади ще передреволюційний старшинський рід Білобровок, новою родиною як у козацькому середовищі, так і на полковничому уряді бачимо Каплуновських. Герасим Каплуновський з підписків гетьманської канцелярії перейшов на полковницво, мабуть, через уряд полкового писаря чигиринського та якийсь невідомий нам політично вигідний шлюб. Повернувся до влади в полку і один з полковників, який був ним і за Хмельницького — Богаченко.

Стрімко пішли вгору городовий отаман чигиринський, який походив з рідної для Виговського Овручини, Герман Гапонович, а також чигиринець Іван Скоробагатько. Ще в червні — липні 1656 р. останній очолював делегацію до Москви, до якої входили майбутній лубенський полковник Степан Вербицький, підписок Остафій Фецкієвич [620, 168]. У нагороду від царя він отримав дві пари соболів (у 8 і 10 рублів).

Луку Сухину було послано на початку 1656 р. на Дон, щоб звідти підбурити калмиків проти кримського хана [620, 24]. Після повернення продовжував очолювати Бужинську сотню. У Голтві сотником згаданий Шовкопляс, у Жовнині — Степан Матвійович Зощенко. До Запорозької Січі тяжів сотник сміловський Чигиринського полку старий запорожець Михайло Іванович Стринжа, який з Остряницею ще «во время Чугуевщины меж своевольников был» [823, 41; 1485, 132].

Представники попередніх полковничих родин Безштаньок і Колосів поїхали до сусідніх полків, Коробка використовувався на дипломатичній ниві, Трушенки, Волевачі, Томиленки, Якубовичі, Бережецькі були відсторонені від влади і відійшли на задній план.

Всього за гетьманування Виговського відомо 8 урядових старшин Чигиринського полку, які представляли 8 родин. Три родини зберегли свій вплив з попереднього періоду (Трушенки, Сухини, Богаченки), п'ять родин на старшинських урядах були новими.

Федір Джулай очолював Черкаський полк весь час гетьманування Виговського. Джерела зберегли вказівки про трьох сотників: смілянського Михайла Бурмаку, домонтівського Ярмолу Шкоду, піщанського Ониська Товстевича. Всього в полку в цей період відомо лише четверо старшин: полковник і три сотники з чотирьох старшинських родин, жодна з них на початковому етапі Національновизвольноївійни не фіксується серед старшин полку.

Канівського полковника Андрія Бутенка змінив Іван Стародуб. На його місце у 1658 р. став Савич Семен Левонович (Семенець), а навесні 1659 р. пірнач вже тримав Іван Кіндратович Лизогуб. Ще його дід шляхтич Іван ЛизогубКобизевич володів маєтністю у Величках [831, 12], його син Кіндрат володів батьківською маєтністю у Величках, а також маєтностями Пліоховці Лавреновській [831, 12]. Він мав синів, серед яких найбільш відомими були Іван та Яцько Кіндратовичі (Кобизенки). Перший з них був реєстровим козаком Рощенкової сотні Канівського полку (1649 р.), сотником канівським (1658), полковником канівським (1659).

У той період відомі три полковники Канівського полку, три сотники, полковий осавул і писар — сім старшин з семи родин. Стародуби, Савичі і Бутенки користувалися і надалі таким же значним впливом, як і за Хмельницького, причому значно зміцнили своє становище Стародуби. Прийшов до найвищих щаблів влади рід Лизогубів і вже ніколи не покидав їх.

Заміною на корсунському полковництві Івана Креховецького на Тиміша Оникійовича Золотаренка гетьман засвідчував гнучку політику, щоб заручитися підтримкою золотаренківців. Більше року полковником був Креховецький, не багато більше, ніж півроку — Тиміш Золотаренко. Пізніше, після знищення Золотаренка, Виговський знову повернув пірнач Креховецькому.

За Виговського у Корсунському полку відомі дві повні полковничі родини і одна наказного, дві родини полкових осавулів (Миневські і Баклани) і дві сотницькі — разом 7 старшинських родин.

Дві полковницькі родини (Кравченків і Лютаренків) та одна наказного полковника Половців відомі в той час у Білоцерківському полку. З них дві останні були полконичими родинами і у попередній період, Кравченки ж були висуванцями після смерті Хмельницького.

Активними прибічниками Виговського були підписок ГВК, зять прилуцького полковника Воронченка Захар Шийкевич, у Кальницькому полку: Федір Панченко (мабуть, немирівський сотник, де в реєстрі 1649 р. зафіксовані Андрушко, Василь і Григор Панченки), вінницький Федір Дубицький, тульчинський Іван Хначенко; Чигиринському: осавул Андрій Одинець, сотник крилівський Яцько Тараненко, Герасим Каплуновський з братами; Білоцерківському: сотник настаський Андрій Рудина, ставищанський Семен Лобачевський, ходорківський Василь Петровський, торчинський Іван Хильченко, АдамСтепан Мазепа (з Білої Церкви); Канівському: сотники терехтемирівський [1177, 169] Андрій Бутенко, канівський Василь Мітченко (з колишньої сотні Кулаги [1177, 169]), Ян Рудницький; Корсунському: сотники корсунські Мелешко Тироненко і Іван Половченко [1177, 179]; Черкаському: сотник смілянський Михайло Бурмака, Семен (Степан) Деланенко (Дзелеренко), Євстафій Фацкієвич; Чернігівському: сотник седнівський Ничипір Григорович; Ніжинському: полковник Гуляницький, сотник веркіївський Іван Косинський, Ян і Федір Чекановські (з сотні Дівицької); Кропивненському: Матіяш Папкевич, Гаврило Лісовець; Лубенському: сотник зіньківський Онисько Товстевич; Гадяцькому: «намісник» Гадяцького замку Тиміш Самуйлович (1655) і від нього заслані Іван і Гаврило Поривай [772, 44], останній був нобілітований в 1659 р. [707, 219]; Миргородському: полковник Григорій Лісницький і осавул полковий Іван Зарудний; Полтавському: сотники санжарський Григорій Зарудний і богацький Іван Грицута; Уманському: сотники бабанський Григорій Білогруд і цибулівський Максим Булига; Брацлавському: Дмитро Солонина; Київському: сотник житомирський Калин Соколовський, коростишівський Іван Богатиренко.

Серед 18 провідних старшин того часу, яких виокремила Т. Яковлєва вона помилково називає живими 4 [1485, 62, 422–423], насправді ж, продовжували жити і активно діяли — семеро (Богун, Воронченко, Джеджалій, Жданович, Лобода, Носач, Пушкар), таким чином ротація виділеного авторкою керівного ядра становила не 80%, а 61%. У ході протистояння за Виговського з нього випало ще двоє — Пушкар і Джеджалія, тобто на кінець його гетьманування з названих старшин залишалося п'ятеро, тобто 28%.

На Лівобережжі у Переяславському полку за Виговського відомі чотири полковники: Сулима, Колюбака, Чючар, Цецюра. Іван Колюбака козакував у сотні Чикмена, а потім, перед полковникуванням, мав бути у ній сотником. Десь наприкінці вересня — на початку жовтня 1658 р. Колюбаку змінив Стефан Чючар, і в цьому ж місяці (вересні) полковником став сотник бориспільський Тиміш Ярмолайович Цицюра. Серед наказних полковників за Цицюри відомий Богдан Коленченко.

Київського полковництва міцно тримався Павло ЯненкоХмельницький, за якого наказними були Василь Дворецький і Iван Якимович. Останній повернув собі полкове писарство, замінивши у 1658 р. Пилипа Степановича Скорохода. Полковими осавулами були Тимiш Зарудний (1658) і Богдан Молява (1659). У Києві козацьку сотню очолював Семен Третяк.

Полковником ніжинським за Виговського був Іван [730, 10] Гуляницький, наказним — Григорій Кобиляцький. Травнем 1658 р. датується інформація про те, що «видя де Выговского неправду, отобралось было из пять корогвей и хотели от него отстать…И сведав де то, Выговский велел тех людей порубить, а ушло их только 50 человек…покидая жены и детей» [709, 35]. Важко визначити, яка частина (кількісно) виступила проти Виговського, позаяк невідома кількість сотень у Ніжинському полку в 1658 р. Але п'ять сотень становлять не менше 20% (в найкращі часи полк нараховував 24 сотні [1070, 202–230]).

Василь Золотаренко позбавив Гуляницького з полковництва лише в умовах кризи правління гетьмана, що ще раз підтверджує, що Виговський був на боці Гуляницьких у їх боротьбі проти Золотаренків. В. Степанков пише: «У цій ситуації з невідомих причин Г. Гуляницький втрачає посаду ніжинського полковника (ним стає Василь Золотаренко) і переїздить у Правобережну Україну» [1383, 92]. Через те, що Ніжинський полк не брав участі в обороні Конотопа, вважаємо, що Гуляницький вже з самого початку оборони був наказним гетьманом, а не полковником ніжинським, ним був Золотаренко щонайменше з квітня 1659 р.

Поряд з Золотаренком до влади у полку прийшли Ребухи, з яких Гаврило вступив до козацтва у сотню Ніжинську Красножона, а Іван Ребуха — до сотні Нагорного [823, 467]. Згодом Іван став полковим обозним ніжинським (1659). Серед ніжинських сотників відомі Федір Завадський, Левко Бут, Роман РакушкаРомановський (у 1659 р. став суддею полковим) [1245, 8], Григорій Кобиляцький. У Глухові Артема Мироновського в травні 1658 р. змінив Пилип Уманець. В цей час там відомий наказний сотник Семен Чорний. Коропський сотник Ничипір Ковалевський став полковником у наказного гетьмана Івана Безпалого, а Кирило Зражевський — полковником батуринським. На Стародубщині відомий лише мглинський сотник Ісак Жук, звідти маємо мінімув джерельних згадок тому, що «цілком спокійно було у Стародубському полку» [1485, 67].

Після смерті Богдана Хмельницького на чолі Чернігівського полку стояв покозачений шляхтич Іоаникій Силич (? — 1627–1663). Ставши полковником у 1657 р., він міцно тримав Чернігів у своїх руках завдяки підтримці родичів у козацькому (Слободецькі, Мальцевичі) і міщанському середовищі (його тестем був шляхтич, бурмістр чернігівський Василь Радченко). Полковим обозним за Силича був Олександр Ковтунович, який зійшов з політичної арени разом зі своїм патроном. З наказних полковників згадується лише один Григор Ничипір.

Серед політичних акцій літа — осені 1659 р., за підрахунками Т. Яковлєвої, Силич брав участь лише в акції з'єднання старшин проти Виговського 9 вересня [1485, 446], що є дотичним підтвердженням того, що всю 70денну оборону Конотопа (з 19 квітня по 28 червня 1659 р.) [907, 17] Чернігівський полк на чолі зі своїм полковником витримав в облозі. Документи вказують, що з наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким були «полковники Черниговский и Кальницкой», тобто Іоаникій Силич та Іван Вертелицький.

Полковим сотником за Силича і далі був Станіслав (Стас) Коханенко. Він мав маєтності у с. Ляховий Білоус, крім того 22 квітня 1658 р. отримав гетьманський універсал на сл. Гучин з млином.
Станіслав був одружений з Раїною Станіславівною Піончинською, донькою земського судді чернігівського. В придане батько надав їй села Сибереж і Ямище. Завдяки шлюбу доньки Ганни (? — 1640–1701 — ?) з ним породичався Карпо Мокрієвич, з Параскою одружився Костянтин Дворецький, з Гафією — Микола Грембецький, з Уляною — представник відомої київської міщанської родини Іван Тадрин.

4 липня 1658 р. Станіслав Кохановський записав хутір Гучин своєму зятю Карпу Мокрієвичу і донці Ганні [1242, 570], власність Кохановського с. Білоус Євтухов як придане потрапило до роду Грембецьких, с. Листвин дісталося онуку Самійлу Мокрієвичу, с. Білоус перейшло згодом до Красовських [731, 35].

З перших днів Вивольної війни серед повстанців були Костюк Гутор, у 1657 р. гетьман Б. Хмельницький надав універсали Лукашу Носачевичу і Івану Домонтовичу. 1 травня 1658 р. Носачевич отримав універсал на грунти, а спільно з Карпом Мокрієвичем отримав гетьманський універсал 20 травня 1659 р. на сл. Роїську. Ці два шляхтичі знаходились у козацькому війську на старшинських урядах. Лукаш, «маючи грунтъ свой власній за Чернеговомъ, съ которого перед тимъ грунту конную отправовалъ въ войску службу, а теперь у войску нашемъ такъ же повинность належну отдавати маетъ» [838, 231].

Седнівським сотником був Ничипір Григор, вибельським — Степан Васильович Шуба, понорницьким — Матвій Ходко, у Любечі відомий наказний сотник Хилько Кгрищенко, а також Хома Ращенко, який у 1659 р. був переведений до Роїща, а 11 лютого

1659 р. гетьман Виговський, «маючи взляд на заслуги в воску Запорожском и до далшой хотячи потягнути нам и войску услуги пана Хому Ращенка, сотника Роисского», надав йому «млин Роисский з Беркшлевщиною, зо всеми пожитками, и слободку при том же млине закликати» [1243, 275]. Киселівським сотником був Федір Свіонтицький, слабинським — Іван Домонтович, який 10 серпня 1659 р. отримав гетьманський універсал на села Смолин і Максим.

Серед козаків у Сосницькій сотні і далі користувалися впливом Красовські. 5 червня 1659 р. сейм у Варшаві затвердив за козацьким старшиною Йосипом Красовським Волинку [1241, 566]. Значно укріпив своє керівне становище у Любецькій сотні Сава Кононович УнучкоПосудевський.

Полковник прилуцький Петро Дорошенко на старшинській раді 12 жовтня 1657 р. в Корсуні виступив за московську орієнтацію і цю позицію підтримав Виговський [707, 44]. Під час повстання Пушкаря на чолі полку він вів бойові дії проти повстанців. 7 вересня 1658 р. його ще бачимо «в таборі під Гадячим» [996, 35]. Зосередив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утримати містечко під ударами князя Пожарського не вдалося. На чолі полку брав участь в трьохтижневій облозі Гадяча. В цей же час наказним полковником прилуцьким згадується брат Петра Дорошенка Степан. У липні 1659 р. полковником прилуцьким був Петро Дорошенко, а у вересні вже Федір Терентійович Терещенко. У 1658 р. полковником прилуцьким згаданий Яків Воронченко, а наказними у вересні 1659 р. були Степан Дорошенко і Лазар Горленко.

Малош Вовченко розпочав війну у сотні прилуцькій Омеляна Проценка, став полковим обозним (1658), а потім протягом кількох років був городовим отаманом прилуцьким (1658–1663). Василь Себастьянович продовжував утримувати уряд місцевого полкового писаря. У 1649 р. серед полкової старшини прилуцької згаданий Богдан Лавренченко [823, 439], серед товариства — Панко Лавриненко. Федір Лавринович, мабуть, належав до цієї місцевої розгалуженої козацької родини і став полковим суддею (? — 1657–1659). Той факт, що у 1659 р. його змінив місцевий прилуцький покозачений шляхтич [618, 1] Трохим Чорнишенко, записаний у реєстрі 1649 р. як Трохим Чорниш [823, 439], засвідчує, що Лавринович тримав бік Виговського. В у грудні 1659 р. він разом з колишнім полковником прилуцьким П. Дорошенком у супроводі чотирьох козаків прибув у складі делегації від гетьмана Юрася Хмельницького до Москви [618, 1].

На боці Виговського були представники Січі — писар кошовий Крисько Лукашевич і полковник кінний запорозький Кирило Андрійович Канівець. Безсумнівним успіхом запорозької політики було приведення 16 лютого 1658 р. на кошове отаманство прибічника Виговського Пашка Гамона, але йому не вдалося довго утриматися. Нове керівництво Січі, очолюване кошовим Яковом Барабашем, військовими суддями Пашком Савичем і Марком Корсунцем [965, 105], вважало Виговського «гетьманом городовим» і звинуватило його у тому, що: риболовлю у річках віддав у аренди, заборонив винокуріння на продаж без гетьманського дозволу, риболовлю і винокуріння на продаж обклав податками, зі скарбу військового не виділяв коштів на військо, а лише відговорювався, що вони необхідні на дипломатичні потреби, послів приймав і відправляв без дозволу монархічного патрона.

Як бачимо з цих звинувачень, запорожцям було важливішим знищення гетьмана Виговського, а не зовнішньополітична орієнтація. Запорожці вимагали проведення нової козацької ради під Лубнами, в урочищі Соляниця, а найкраще — на Запоріжжі. Московські ж урядовці, не розуміючи української козацької специфіки, пропонували проведення ради у місті Києві, яке з погляду козацьких традицій відрізнявся від будьякого іншого міста лише колосальним православнокультовим впливом та історичною традицією столиці княжої Русі. Запоріжжя бунтувало, і Виговський наприкінці жовтня 1657 р. збирався вести війська проти нього [1378, 19]. У Кременчуці городові козаки затримали запорізького ватажка Якушу Клишенка (Клишу) і відіслали до гетьмана, а посланця до Виговського із Запоріжжя Думитрашку Січену Щоку гетьман наказав закувати і кинув до в'язниці [965, 81]. Кіш вислав до Москви Михайла Стриджу, Івана Степаненка, Якова Остапенка і Семена Остапенка Голуховського [965, 76–77]. «Троє з нас — Остапенки і писар, живуть в Миргороді близько Грицкового двору і знають його здавна» [714, 68]. Стосовно останніх — слід відзначити, що це колишні прибічники Матвія Гладкого, які, мабуть, якийсь час вимушені були переховуватися від Григорія Лісницького на Січі. Семен Голуховський був одружений з сестрою полковника Василя Золотаренка, тобто був швагром Б. Хмельницького.

Полки січової орієнтації і впливу д