Скасування панщини

Австрійський уряд зробив ставку на селянство, яке й так шляхті не вірило. Використавши непорозуміння поміж польською інтелігенцією й дідичами, цісарський намісник Ф. Стадіон наказав арештувати всіх тих, хто бунтував людей обіцянкою дарування панщини. За його порадою вже 17 квітня 1848 р. у Відні цісар підписав закон про знесення панщини, звільнення селян від повинностей й надання їм волі. Цей закон проголошено народові на Великдень 22 квітня 1848 р. Це було "завершенням тої роботи, яку розпочав Йосиф II ще 1785 р. ... з деякими поправками, що сталися конечні по звиш 60 роках". Отже, щоб недопустити до селянського повстання, скасування панщини в Галичині було проведене з великою поспішністю, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Скасування панщини викликало великий ентузіазм на селі української Галичини й запевнило династії Габсбургів лояльність селян на наступне півстоліття.

За скасування панщини пани-дідичі мали дістати відшкодування з державної скарбниці та звільнялися від ряду податків. На жаль, закон не визначив відразу вартості панщини і всіх підданських данин у грошах на основі податкового виміру, які дідичі мали дістати як відшкодування. Замість того організувалася спеціальна комісія на чолі з губернатором, що мала визначити висоту винагороди панам за втрату панщини. За панами, однак, залишалися т. зв. сервітути, тобто ліси й пасовища, якими користувалися селяни. На підставі того закону вони й далі могли ними користуватися, але були зобов'язані платити за них панам на основі "добровільних угод з ними".

Скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке селяни мали платити своїм панам, в руках дідичів залишалося ще 89, 57% лісів і непропорційно велика кількість пасовиськ, що робило селянина залежним від дідича у господарському відношенні. Варто підкреслити, що Галичина була хлібною коморою для Австрії й Німеччини, вона експортувала масу збіжжя з великих маєтків, але в той же сам час сільське населення перманентно голодувало. Причина лежала в тому, що 43% всієї управної землі припадало на польську шляхту-дідичів, яких налічувалось до 50 999, а на близько 2700 тисяч сільської людності припадало заледве 57% орної землі. Іншими словами, на один квадратний кілометр припадало 93 особи.

Так само не вирішеним залишалося право "пропінації", яке забезпечувало за дідичами привілей виробляти і продавати горілку, пиво й мед. Щоправда, 7-го вересня 1848 р. Віденський парламент скасував "примус побирання пива й горілки і всякі сполучені з тим зобов'язання", але дідичі зуміли обійти цей закон і намагалися витягнути з пропінації якнайбільше користі. У 1860 р. дохід із пропінації виносив 5 млн. ринських річно. У Галичині 1876 р. було 23 269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одну особу припадало 26 літрів горілки річно, за яку народ видавав 54 мільйони ринських. Згідно з тодішніми обчисленнями українського вченого Володимира Навроцького, що працював як державний скарбовий комісар, у 1874 р. кожний новозаложений шинок відбирав можливість шкільної освіти майже сотні селянських дітей.

Крайовий бюджет у 1880 р. становив бл. 7 млн. корон. Публічні тягарі спихалися на плечі селян. Новий кадастр, опрацьований у 1870 pp., штучно зменшував доходи дідичів, щоб більшість тягару перекинути на селян, на ґрунтовий податок. Утримування доріг, як також народних шкіл, падало на поодинокі громади, щоб якнайменше податків платили панські фільварки. Розбудова шкільництва не дорівнювала навіть природному приростові населення: у 1900 р. дві третини шкіл мали тільки по одному класу. Після 33 років автономії, яку здійснювала польська адміністрація, у Галичині налічувалося 67,7% неграмотних, тоді як на Чехах було тільки 4,7%.

Тим часом галицькі пани-дідичі, спираючись на вказівку імператорського закону від 17 квітня про необхідність укладання селянами "добровільних" угод з панами за користування сервітутними лісами і пасовищами, заборонили селянам користуватися тими лісами й пасовищами, які вони в минулому у них же загарбали. Це стало причиною численних селянських виступів за збереження права користування лісами й пасовищами. Навесні та влітку 1848 р. селяни почали відбирати у панів громадські пасовища. Це набрало масового характеру, австрійські власті застосовували військову силу. Боротьба за привернення загарбаних дідичами громадських лісів і пасовищ характеризувала суспільно-скономічні відносини в Галичині аж до вибуху першої світової війни в 1914 р.