Прийняття конституції. Перспективи розвитку української держави

Ще у червні 1991 р. з метою оптимізації структури влади Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на 5 років. Продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р. Таких поправок було майже 200. Зволікання ж із прийняттям Основного закону загальмувало перехід до нового суспільного устрою й змін на краще.

Президент Л. Кучма доступними йому засобами стимулював прискорення конституційного процесу. З великими труднощами вдалося здолати суперечності між фракціями і нарешті прийняти Конституцію. Сталося це 28 червня 1996 р.

З ухваленням Конституції визначились основні координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що формує політико-економічну систему держави. На базі Головного закону почались формування національної правової системи, розбудова політичних структур, становлення громадськогосуспільства. Це складний, довготривалий і суперечливий процес.

29 березня 1998 р. відбулися перші (в умовах дії нової Конституції) парламентськівибори. Вони здійснювалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою. 4% бар’єр подолали 8 із 30 політичних партій і блоків, що брали участь у виборах. Компартія України здобула 84 депутатські місця, Народний рух України – 32, блок СПУ–СелПУ – 29, Партія «зелених» – 19, Народно-демократична партія – 17, створене напередодні виборів екс-прем’єр-міністром П. Лазаренком об’єднання «Громада» – 16, Прогресивна соціалістична партія та Соціал-демократична партія (об’єднана) – по 14 мандатів.

Однак жодна з політичних сил не отримала переконливої більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Після тривалої «спікеріади» 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні цю посаду зайняв один із лідерів Селянської партії О. Ткаченко.

31 жовтня 1999 р. стало датою чергових президентських виборів. З 13 кандидатів найбільше голосів виборців набрав Л. Кучма, на друге місце вийшов лідер комуністів П. Симоненко. Повторне голосування (14 листопада) засвідчило переконливу перемогу Кучми.

Повторне обрання Л. Кучми змінило розстановку сил в парламенті. 1 лютого 2000 р. відбулися вибори нового керівництва Верховної Ради. Її головою став І. Плющ. Головою уряду наприкінці 1999 р. був призначений керівник Національного банку України В. Ющенко.

Уряд Ющенка з кінця 1999 р. запровадив жорсткий курс на зміцнення позицій держави в ключових, стратегічних галузях економіки. Надходження в бюджет коштів із паливно-енергетичного комплексу дозволило ліквідувати гостру проблему заборгованостей.

Навесні 2000 р. висловлювалися численні песимістичні прогнози щодо наслідків президентського указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Однак підсумки першого року господарювання за умов фактичної відсутності колгоспного ладу виявилися цілком успішними. Виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло за 2000 р. на 9,2%. У 2001 р. було досягнуто рекордного врожаю зернових (майже 40 млн.), а валова сільськогосподарська продукція стала більшою проти попереднього року на 9,9%.

Головним підсумком 2000 р. стало те, що вперше за всю історію незалежності було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела, після тривалої економічної кризи відбулося реальне зростання: валовий внутрішній продукт збільшився на 6%, промислове виробництво – на 12,9%, валова продукція сільського господарства – на 9,2%.

В числі інших позитивних результатів – погашення заборгованості з пенсій, зменшення зовнішнього боргу, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу економіки. Вперше спостерігалося позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП становила майже 60% – це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція.

У 2001 р. приріст ВВП склав вже 9,1%, обсяг промислової продукції зріс на 14,2%. Інфляція знизилася до 6%. Заборгованість із зарплати скоротилася наполовину, майже на третину зросли реальні пенсії. Валютні резерви збільшилися з 1,5 млрд. до 3,2 млрд. доларів США. Прискорення темпів економічного зростання вперше супроводжувалося скороченням безробіття й випереджаючими темпами підвищення реальної заробітної плати.

Після зниження виробництва, яке тривало ціле десятиліття, протягом 2 років темпи економічного зростання досягли одних із найбільших у світі показників.

Попри це, більшість Верховної Ради, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, «Трудової України» та «Демократичного союзу», 263 голосами «За» відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля за 10 років незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань.

Президент Л. Кучма після тривалих консультацій з різними політичними силами у парламенті запропонував нову кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став А. Кінах.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум, який мав з’ясувати ставлення народу до таких питань: чи має Президент в ряді випадків право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, чи необхідне створення двопалатного парламенту, обмеження депутатської недоторканості та зменшення кількості депутатів з 450 до 300? Народ України схвально відгукнувся на всі питання. Однак процес реалізації результатів референдуму затягнувся на невизначений термін.

Певною мірою цьому зашкодив так званий «касетний скандал», що розгорнувся з 28 листопада 2000 р. Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г. Гонгадзе та про записи розмов Президента з високими посадовими особами. Опозиція вимагала відставки Л. Кучми, однак суспільство не підтримало активними діями заклики лідерів опозиції.

31 березня пройшли останні парламентські вибори, теж – за пропорційно-мажоритарною системою. Серед партій та виборчих блоків найпопулярнішим у народі виявився блок «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. Далі йшли комуністи, очолений керівником Адміністрації Президента В. Литвином блок «За єдину Україну!», блок Ю. Тимошенко, соціалісти, а також об’єднані соціал-демократи. Партійні фракції поповнилися й депутатами, обраними від одномандатних округів.

Однак можливість переходу депутатів з однієї фракції до іншої призвела до того, що лідер виборчих перегонів блок «Наша Україна» опинився відсунутим на другий план. Головою Верховної Ради став В. Литвин. Посаду прем’єр-міністра України посів В. Янукович.

Наступні президентські вибори мають відбутися у жовтні 2004 р.

Складною для української держави є проблема пошуку власного місця в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.

Глобалізація – це вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки, політики і культури, яка проявляється у зростаючій взаємозалежності різних суспільств. Становлення транснаціональних господарських систем, що руйнують кордони національних господарств, пов’язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, – найбільш значущий процес, котрий визначив обличчя світу на межі ХХ–ХХІ століть.

Глобалізація спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання.

Грандіозні масштаби взаємозв’язків та взаємозалежностей між різними країнами не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Частину повноважень національних держав отримують нові міждержавні та міжнародні об’єднання. Політичний суверенітет народу і національної держави немовби «розмивається», державно-політичні бар’єри, що за недавніх часів ізолювали народи, «розчиняються».

Прикладом таких змін виступає Євросоюз, котрому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган – Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо.

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні ця країна є безумовним світовим лідером. Саме від неї залежить спрямованість багатьох акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю переваг, наданих глобалізацією.

Інша ситуація складається довкола так званих «перехідних» суспільств, до яких належить і Україна. Останні під тиском глобалізації зазнають додаткового навантаження.

Глобальна фінансова криза 1997–1998 рр. остаточно розвіяла ілюзорні уявлення щодо справедливості сучасного світового порядку. Основний тягар кризи було перекладено на плечі країн, які сподівалися утвердити себе у перспективі як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу, намагалися піднятися вище у світовій ієрархії. Фінансові капітали перекачувалися до сильніших держав, а слабші були ще більше знекровлені і відкинуті назад.

Проте світ, де не зменшується, а постійно і стрімко поглиблюється розрив між багатими та бідними державами, не може стати стабільним і безпечним.

Не дивно, що тенденція до критичного сприйняття глобалізації набирає сили. Антиглобалісти наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі транснаціональних корпорацій та єдиної на сьогодні «наддержави» – США, а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тероризм, «кримінальна глобалізація», тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні тощо.

Надзвичайної актуальності набирає питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава, адже вони мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток глобалізаційних процесів з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.

Довгострокова стратегія державного будівництва повинна була б забезпечити міцні підвалини утвердження України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю держави, її інтеграцію в цивілізаційний процес не друговартісним придатком, а країною з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.