Боротьба проти фашизму на українських землях в 1941–1944 рр

Питання боротьби з фашистським окупаційним режимом на українських землях залишається предметом гострих дискусій на сторінках історичної літератури, у виступах людей різної політичної орієнтації.

Архівні документи, історичні факти, об'єктивні наукові дослідження переконливо засвідчують, що в русі Опору проти фашизму на українських землях було дві течії:

− радянський партизанський та підпільний рух;

− національно-патріотичні сили, в основі яких була політична організація ОУН і військова – УПА.

В роки боротьби проти німецьких окупантів у них були різні підходи до проблеми державності України.

Радянські партизани і підпільники виступали за Радянську Україну в складі СРСР.

Патріоти-націоналісти – за створення незалежної, самостійної Української держави.

Якщо порівняти масштаби цих рухів, то звичайно, треба врахувати, що перших підтримувала Москва і влада в тилу "за лінією фронту", другі орієнтувалися на власні сили, допомогу місцевого населення, вони ніде не мали своїх власних державних структур і підтримки поза лінією фронту.

Віддамо тут належне і радянським партизанам, які підтримували на окупованій території віру людей в кінцеву перемогу над ворогом, завдавали певних втрат противнику, здобували інформацію для фронту.

Проте, в історії радянського партизанського руху існує ряд проблем і суперечностей:

1. Стримуючими факторами розвитку партизанського руху (особливо в початковий період війни) стали:

− наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення "малої війни", ліквідації документації та партизанських схованок і баз;

− дефіцит підготовлених партизанських кадрів, до кінця 1941 року так звану підготовку до "малої війни" пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території;

− відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами;

− жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму.

2. Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, які мали свої особливості:

І етап – зародження і становлення – тривав з початку війни до кінця 1942 року. Його змістом було збирання сил, визначення організаційних форм, ефективних методів боротьби у ворожому тилу. В складних умовах наприкінці 1941 р. утворюються партизанські загони О. Федорова на Чернігівщині, С. Ковпака на Сумщині, кілька десятків невеликих загонів у прифронтовій смузі Харківщини і Донбасу.

На початку 1942 року утворено Український штаб партизанського руху. Улітку 1942 р. окремі партизанські загони злилися у партизанські частини, згодом навіть з'єднання чисельністю до 3–5 тис. чол. під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, М. Шукаєва.

ІІ етап – стабілізація – триває до середини 1943 р. Партизанські з'єднання відбивають каральні акції фашистів і тримають під контролем цілі райони, здійснюють рейдові операції, хоча певною метою рейду на захід була й боротьба з "націоналістичними формуваннями УПА". Правда, деякі партизанські командири вступали в контакти з командуванням частин УПА. Комісар з'єднання Ковпака генерал С. Руднєв говорив, що з УПА "можна жити окремо, але ворога треби бити спільно". На відміну від Руднєва, більшість командирів (Ковпак, Сабуров, Наумов, Вершигора та ін,), які діяли під контролем НКВС, беззаперечно виконували накази Москви.

ІІІ етап – участь в активних наступальних діях, який триває до повного розгрому фашистів. Для цього періоду характерні численні рейди в тил противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій. Вони намагалися силою захопити українські повстанські райони, внести розкол в ряди УПА, залучити до боротьби з повстанцями поляків, але всі ці спроби наштовхувалися на збройний опір УПА.

Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км, у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося близько 180 тис. чоловік, 30% із них загинули.

3. Всі учасники боротьби з фашизмом ризикували своїм життям і заслуговують пам'яті нащадків. Проте сьогодні незаперечними є факти неефективності і недоцільності дій ряду радянських диверсійних і партизанських груп, їх дії часто приводили до великих втрат мирного населення, вони мали пропагандистський політичний характер, та й за чисельністю не відповідали вигаданим після війни цифрам, які декілька разів змінювались за вказівкою партійних лідерів.

Отже, в роки фашистської окупації український народ не скорився жорстокому ворогові, боротьба проти нього продовжувалась всіма формами і засобами, всіма силами, які захищали свою землю, хоча були між ними суперечності, проблеми, помилки і непорозуміння, породжені тоталітарною системою.