Медицина і лікування в Київській Русі: характеристика та напрямки

Медицина в Київській Русі набула навдивовижу високого розвитку, лікарська діяльність мала різні форми і була досить успішною, як на країну раннього середньовіччя. Розвиток медицини на території Київської Русі у великій мірі відбувся завдяки розвитку міжнародних відносин та запровадженню християнства, адже монастирі, крім духовного зцілення часто брались і за фізичне.

Загальна характеристика медицини Київської Русі

Лікарів на Русі називали «лічцями» або «гойцями» (від слова «гоїти»). Вони вели свою практику у всіх великих містах. Давньоруські лікарі спеціалізувалися в різних захворюваннях: були ті, хто зцілював шкірні та заразні недуги, були лічці, що займалися психічними розладами, існували акушери (зазвичай це були жінки-повитухи), люди які спеціалізувались в ортопедії, масажі, лікуванні виразок, але найбільшого значення надавалось хірургічній справі – «резании». Хірурги, котрих називали «резальниками», були вкрай необхідні в часи Київської Русі через часті воєнні конфлікти і необхідність у лікуванні ран та ампутаціях. Головним завданням хірурга було домогтись швидкого загоювання рани з незначним рубцюванням і при цьому уникнути інфекції.

Медичних книг того часу до нас майже не дійшло, проте про існування зачатків паталогоанатомії свідчать відомості про анатомію людини, назви внутрішніх органів та описи їхніх функцій.

Медицина в київській державі перебувала на такому високому рівні, що русичі навчились лікувати проказу, епілепсію, малярію, а за деякими свідченнями навіть видаляли пухлини. Активно навчаючись медичній справі у інших країнах та запозичуючи в них різноманітні засоби, руські лічці нерідко ділилися з іноземними колегами власними методами зцілень. Так, цвіт липи, березовий сік, мед звалися «руськими зеліями» і мали гарну репутацію за кордоном. Про них згадував навіть найвідоміший у світі лікар Середньовіччя Авіценна.

Важливу роль у розвитку медицини мала і гігієна, котра в Київській Русі знаходилась на найвищому рівні. Вже в X столітті вулиці великих міст, таких , як Новгород та Львів, були бруковані. У Новгороді археологи знайшли залишки глиняних водогінної та відвідної систем. До речі, у країнах Західної Європи бруківка та водозбірники з’явились мінімум на 3 сторіччя пізніше.

Великий вплив на гігієну була любов русичів до лазні:

  • у «Повісті временних літ» наведено опис, зроблений Андрієм Первозванним, що мандрував по території Київської Русі ще у I столітті: «Надзвичайне бачив я в Слов'янській землі на шляху своєму сюди. Бачив лазні дерев'яні, і розпалять їх до червоного, і роздягнуться, і будуть нагі, і обіллються квасом шкіряним, і піднімуть на себе молоді прути, і б'ють себе самі, і до того себе доб’ють, що ледь злізуть, ледь живі, і тоді обіллються водою студеною, і тоді оживуть»;
  • у договорі з Візантією від 907 року присутній пункт, за яким руські торгівці мали право користуватися лазнями у Константинополі в будь-який час.

Ще одним фактом на користь високої організації гігієни слугують свідчення про поведінку слов’ян під час епідемій. Заразні хвороби на Русі називали «пошестями», «моровими хворобами», «мором» або «повальними хворобами». У збірнику Святослава від XI століття згадується необхідність відділити хворих від здорових під час «пошесті». З цими цілями на шляху до заражених міст створювалися застави, жителі запиралися у своїх будівлях, щоб уникнути зустрічі з зараженими, померлих ховали «в тих же дворах, в яких хто помре, у всьому плаття і на чому хто помре» і заливали могили дьогтем, заражені предмети спалювали на вогнищах, а гроші промивали в оцті.

Напрямки давньоруської медицини

Медицина та лікування в Київській Русі складалися з 3 основних напрямків:

  1. Народна медицина;
  2. Лікарська практика при монастирях;
  3. Світські лікарі.

Народна медицина походила ще з племенних часів. Вона базувалась на віруваннях, що хвороби викликані злими духами Горем та Лихом або зумисними наговорами – «порчами», а язичницькі боги та сили природи через спеціально навчену людину могли зцілити хворого. Таким чином, психосоматичне лікування заговорами та ритуалами йшло на рівні з медикаментозним. У якості медикаментів використовувалися відвари, настої, чаї, мазі з різних рослин. Лікарські засоби виготовляли з подорожника, кропиви, листя та соку берези, полину, часнику, цибулі, хрону. Також використовувалися продукти тваринного походження – кобиляче молоко, мед, печінка тріски, та мінеральні речовини.

Посередниками між світом духів та людьми, покликаними зціляти від хвороб були, цілителі, відуни, волхви та інші знахарі. Знання з народної медицини передавалися з покоління  до покоління. Згодом, з насадженням християнства, народну медицину заборонили, оголосивши її бісівською. Відомі навіть випадки страт лікарів-знахарів; наприклад, у Новгороді в 1227 році чотири волхви були засуджені за прислуговування дияволу та отруєння людей і прилюдно спалені на міському майдані.

Незважаючи на переслідування народна медицина залишалась актуальною аж до появи перших земських управ на території колишньої Київської Русі (XVIII-XIX сторіччя). Причиною було те, що далеко не всі мешканці країни мали можливість звернутися по допомогу до освічених лікарів. А деякі народні методи лікування використовуються і до сьогодні.

Монастирська медицина стала наслідком становлення християнства, яке крім віри в єдиного бога включало заклик до допомоги ближньому і порятунку безсмертної душі. За середньовічними християнськими віруваннями, хвороба була наслідком якоїсь провини перед богом, тому для видужання потрібно було лікувати не тільки тіло, але й душу. Провідниками у такому зціленні ставали лікарі-священнослужителі, зокрема, ченці.

При монастирях існували лікарняні палати – «богадільні», келії, палати, куди стікалися хворі з усіх кінців країни, а також створювались бібліотеки, котрі крім всього іншого мали книжки з медицини. Першу лікарню при монастирі заснував ігумен Феодосій у 1070 р., вона знаходилась при Києво-Печерській Лаврі. Монастирські лікарі у своїй діяльності керувалися не прагненням наживи, а ідеєю служіння. Так, багато з них не відходили від хворого і піклувались про нього аж до повного видужання.

Прийом до лікарень при монастирях відбувався за такою схемою:

  1. Хворий або його близькі приходили до монастиря;
  2. Спочатку вони звертались за допомогою до настоятеля;
  3. Настоятель оглядав хворого і вже після цього вирішував до якого монастирського лічця його відправити.

Отже, за часів монастирської медицини вже існувало поняття різних спеціалізацій лікарів у складі однієї лікарні. Так, «Києво-Печерський патерик» хоч і не є медичною книгою, через життєписання ченців дає відомості про лікарські спеціалізації деяких з них. Так, ченець Даміан лікував тільки дітей, лікар Григорій брався за психічні недуги, а іконописець Аліпій зціляв шкірні захворювання за допомогою фарб для розпису ікон.

Найвідомішим монастирським лікарем того часу можна вважати ченця Агапіта, що служив у Києво-Печерському монастирі і користувався великою популярністю і пошаною серед всіх верства населення. Він займався зціленням не тільки простих людей, а й бояр і навіть князів. Відома історія, коли Агапіта запросили для лікування князя Володимира Мономаха, а він відмовився покинути монастир, але зумів на відстані поставити князю діагноз і призначити вірне лікування. Коли князь видужав, то звелів нагородити ти лікаря, але Агапіт Печерський відмовився від скарбів – він ніколи не брав грошей за лікування.

Світська або «мирська» медицина з’являється в Київській Русі за часів Ярослава Мудрого. Цікаво, що діяльність світських лікарів у державі регулювалась законодавством – першим письмовим зводом законів, «Руською Правдою», запровадженою за Ярослава. На відміну від монастирських, світські лікарі брали плату за свої послуги, тому до них частіше звертались заможні верстви населення. До нашого часу дійшли згадки про лікаря-вірменина (його ім’я невідоме) та Петра Сибірянина, що мали практику при княжому дворі.

У лікуванні світські лікарі послуговувалися часткова народними методами, а частково знаннями отриманими в іноземних навчальних закладів. Діагнози ставили виходячи з пульсу та зовнішнього виду хворого. Часто заможні русичі відправляли здібних до медицини на навчання закордон. Таким чином, серед світських лікарів згадують дітей високопоставлених русичів. Наприклад, дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепиевых писаниях», а. онука Володимира Мономаха Євпраксія є автором видатного трактату «Мазі».

Отже, медицина була досить розвинена на території Київської Русі, представлена різними напрямками медичної практики та спеціальностями лічців. Активний прогрес у цій галузі було призупинено вторгненням на територію держави монгольського князя Батия у 1236 році. Після того, як було встановлене монголо-татарьке іго, розвиток медицини поступився місцем банальному виживанню населення.

функции политической системы