Еліта

Еліта(франц. elite — найкраще, добірне) — сукупність людей, які: 1) вирізняються в суспільному середовищі своїми авторитетом, моральністю, інтелектом, а тому визначаються як найкращі представники суспільства; 2) посідають ключові політикоуправлінські позиції в суспільстві та здійснюють владні функції. Головна функція еліти полягає в управлінні суспільством. Члени Еліти посідають переважно стратегічні позиції в різних державних, публічних і приватних інституціях та організаціях і мають найвищий статус у системі стратифікації сучасного суспільства (владні можливості, знання, професійна компетентність тощо). Елітасучасного суспільстваструктуроване соціальне утворення, яке складається з різних груп, що можуть бути впорядковані за ступенем суспільної значущості. Становище члена еліти в її ієрархії визначається як його індивідуальним статусом, так і суспільною значущістю самої цієї еліти. В сучасному суспільстві можливе не тільки вертикальне просування людей в еліту (з позаелітних груп), а й горизонтальне — з однієї групи еліти в іншу (напр., з наукової в політичну).

Існують класичні (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс) та некласичні (Г. Лассуел, Ч. Міллс. Дж. Хіглі, М. Бартон) теорії еліти. Наприк. XIX — на початку XX ст. в річищі макіавеллівських ідей про створення спеціальної науки управління людською масою з'являються кілька концепцій еліт, що їх висунули італійські вчені Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Ці вчені здійснили початкову систематичну розробку проблематики еліти, тому їхні теорії вважаються класичними. З погляду Г. Моски, у будьякому суспільстві є два класи: правлячий та підвладний. Перший виконує політичні функції, монополізує владу й користується привілеями, які надає влада; другий контролюється та скеровується першим законними чи насильницькими методами. Клас, що править, є організованою меншістю, підвладний клас становить неорганізовану масу, більшість. В. Парето погоджувався з Г. Москою, в тому, що наявність могутньої еліти на чолі з авторитетним лідером — обов'язкова умова динамічного розвитку суспільства.

До еліти суспільства В. Парето зараховував насамперед політичну, комерційну, військову та церковну верхівки. Це було, так би мовити, широке розуміння Е. Проте Парето використовував і вузьке її тлумачення. Йдеться про те, що еліта в цілому має у своєму складі правлячі й неправлячі частини. Отже, не всі члени її належать до правлячої еліти, дехто з них належить до неправлячої. Суспільство, на думку Парето, розвивається шляхом періодичної зміни, циркуляції двох основних типів Е. — «лисиць» (гнучких керівників, що використовують м'які методи управління: переговори, компроміс, переконання тощо) і «левів» (жорстких й рішучих правителів, які спираються на силу та насильство). Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають владарювання одного з типів еліт. Так, владарювання «лисиць», ефективне у відносно спокійні періоди історії, стає неефективним у ситуаціях, що потребують рішучих дій і застосування сили. Це призводить до зростання невдоволення в суспільстві та посилення ролі «левів», які, мобілізуючи маси, скидають правлячу еліту та встановлюють своє владарювання. Р. Міхельс відомий насамперед тим, що сформулював т. зв. залізний закон олігархічних тенденцій, суть якого полягає в тому, що розвиток великих організацій у суспільстві обов'язково призводить до олігархізації управління й формування Е., активної меншості, якій маса змушена довіряти, бо контролювати не має можливості.

Некласичні теорії еліти виникли разом з поширенням демократичної «хвилі» у світі. Вкорінення демократії в багатьох країнах супроводжувалось антиелітистськими тенденціями, що не могло не вплинути на розуміння ролі еліти у демократичному суспільстві. При цьому на зміну стратифікаційному (ціннісному) підходу до тлумачення еліти першими елітологами (Г. Москою, В. Парето, Р. Міхельсом) прийшов переважно інституційний (структурнофункціональний). В останньому випадку американський соціолог Г. Лассуел, напр.. пов'язував належність до Е. з позицією людини, яку вона посідає в соціальнополітичній структурі певного суспільства. Цю ідею розвинув Ч. Міллс, на думку якого кожний соціальний інститут має свою Е., тобто в суспільстві крім політичної існують також економічна, військова, церковна, наукова та інші еліти. За Ч. Міллсом, влада міститься не в самій людині, а багатство — не в особі його власника. Щоб бути багатим і мати владу, треба мати доступ до головних інституцій суспільства та ключових посад у цих інституціях.

Отже, одна з основних тез некласичного розуміння еліти пов'язана із сучасним тлумаченням демократії: у демократичному суспільстві існує багато груп інтересів, які виступають проти домінування якоїсь однієї еліти. Замість одного центру суверенної влади має бути багато таких центрів. Відомий американський політолог Р. Даль називає структуру влади, яка має багато центрів влади, поліархією. Деякі соціологи й політологи запропонували відмовитися від поняття однієї Е. На їхню думку, щодо сучасних демократичних систем правильніше говорити не про одну (яка домінує в суспільстві) Е., а про плюралізмеліт. Це означає, що влада повинна не зосереджуватися в одній елітній групі, а «розпорошуватися» між багатьма групами інтересів. При цьому інтереси різних соціальних груп виражають відповідні групові еліти. Така позиція в 70—90х pp. зазнала критики, особливо з боку американських політологів Т Даята Х. Зіглера. Вони вважають, що нині плюралістична демократія обмежена, бо, напр., у С Ш А більшість населення контактує з формальними організаціями, які є недемократичними, а переважно бюрократичними. Тому більшість суспільства відчужена від управління суспільством, тут домінують вищі верстви соціальної піраміди, для підтримки саме такого порядку необхідні еліти. Прихильників цього погляду називають «неоелітистами». Німецький соціолог К. Мангейм підкреслював, що демократія характеризується не відсутністю еліт и, а скоріше новим способом її рекрутації й новою самосвідомістю еліт. Якщо класичний елітизм був спрямований проти демократії, то прихильники некласичних концепцій намагаються пояснити необхідність існування еліт в умовах демократії. Вони прагнуть довести, що еліти необхідні в умовах демократії саме тому, що неелітні групи суспільства не дуже цікавляться політикою, їхні знання в цій царині життя обмежені. Політична участь громадян зводиться лише до участі у виборах; вони не формують політику, а тільки легітимізують владу певної еліти. В умовах сучасної демократії еліти не тільки мають необхідні якості для управління суспільством, а й захищають демократичні цінності. Нині для еліт у демократичних суспільствах характерний відкритий спосіб рекрутації; вони формуються з найкомпетентніших і зацікавлених громадян, які можуть вільно входити до складу еліт, брати участь у виробленні рішень. Тому демократичні еліти не загрожують сучасній демократії, а сприяють її вкоріненню, поширенню. У перехідних суспільствах цей процес, щоправда, має певні труднощі, ускладнення.

Вивчення політичних еліт як ключових суб'єктів процесу демократизації дає змогу (завдяки зусиллям сучасних американських авторів М. Бартона, Р. Гантнера, Л. Філда та Дж. Хіглі) виокремити кілька ідеальних типів еліт. їхні ролі, особливо в період переходу до демократії, істотно різняться. «Роз'єднана» еліта характеризується мінімальним рівнем ціннісного консенсусу між її фракціями, а отже, політичною боротьбою між ними. Цьому типу еліт відповідають нестабільні політичні режими, як демократичні, так і авторитарні. «Консенсусно об'єднана» еліта характеризується високим рівнем ціннісного консенсусу між її фракціями, а також взаємодією між ними. Цьому типу еліт відповідають стабільні представницькі режими, що визнаються здебільшого демократичними. «Ідеологічно об'єднана» еліта характеризується тим, що переважна більшість її членів належить до однієї партії чи їх коаліції, сповідує єдину ідеологію, одностайно дотримується певної доктрини та переконань. Такому типу еліт відповідають стабільні непредставницькі режими, де немає політичної конкуренції еліт щодо підтримки мас. Відповідно до процесу демократизації основною тенденцією тут вважається трансформація еліт і політичних режимів у напрямі від «роз'єднаної» еліти до «консенсусно об'єднаної».

Нині в Україні ця трансформація супроводжується національними особливостями, економічними, політикоідеологічними та іншими негараздами. Процеси трансформації еліт в умовах переходу до демократії (напр., у країнах Центральної та Східної Європи) зумовлюються багатьма чинниками: політичними, економічними, соціальними, психологічними та ін. У контексті демократичної трансформації йдеться насамперед про появу нових еліт після руйнації авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Зрозуміло, що ці еліти намагаються витіснити з ключових соціальних інститутів представників старих еліт, проголосити демократичні цінності, дістати підтримку з боку широких мас. І справді, після проголошення незалежності України у вищих ешелонах влади з'явилося бага т о нових людей, які, так би мовити, репрезентували демократично орієнтовані кола громадськості. Проте водночас при владі — у центрі та на периферії — залишилися представники старих еліт. Тому в цілому постає питання про механізм рекрутації та зміни еліт у суспільстві, що здійснює перехід до демократії. Формування української національної еліти пов'язане насамперед зі зростанням професійної компетентності провідних політиків країни, представників владних структур різного рівня, поліпшенням їхніх освітніх, культурних і моральних характеристик, підвищенням авторитету, легітимності та ефективності їхньої діяльності. Про якість національної еліти, ефективність її функціонування треба робити висновки, зрештою, тільки за рівнем життя народу та престижем країни у світі. У зв'язку з цим стають актуальними питання освіти й виховання майбутніх політиків, спеціалістів, управлінців. Підвищення якості національної еліти безпосередньо пов'язане з її соціальною продуктивністю, яка забезпечується тріадою «професіоналізм — громадянськість — справедливість».

З політичного погляду бажаним типом еліти для України є консенсусно об'єднана, бо саме цей тип сприяє вкоріненню в суспільстві стабільної демократії.