Суспільно-політичний рух в умовах так званої"хрущовської відлиги" та "застійного періоду"

Перемога Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні призвела не до лібералізації суспільно-політичного життя, а навпаки. Політична обстановка набула загострення. Сталін готував нову "чистку" серед партійнодержавного керівництва та інтелігенції.

Наступний етап розвитку суспільно-політичного руху пов'язаний з виступом М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС, в якому викривався культ особи. Боротьба з культом особи призвела до засудження окремих сторін сталінської політики, розпочалась реабілітація потерпілих. На хвилі критики сталінізму в суспільстві стверджуються ідеї відносної свободи, можливість обговорювати будьякі теми суспільного життя. Здавалось, що партійне керівництво обмежило свій вплив. Головним наслідком "хрущовської відлиги" стала поява покоління митців, названих за часом розвитку їхнього таланту "шестидесятниками". Це, зокрема, поети Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч; критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк та інші. Позиція шестидесятників не була антирадянською чи антипартійною, навпаки, інтелігенція вважала соціалізм найпрогресивнішим та найсправедливішим ладом. Разом з тим вже при Хрущові було засуджено відступи від "соціалістичного реалізму, появи формалізму та абстракції".

Серед керівництва СРСР визрівало невдоволення постійними реформами, які проводив М. С. Хрущов, його доволі непослідовною, та все ж таки десталінізацією суспільства. Зміщення М. С. Хрущова та проголошення Л. І. Брежнєвим політики стабілізації призвело до хвилі гонінь, морального та політичного тиску на інтелігенцію, діячів з її середовища. Частина з них вимушено відходить від своїх ліберальних поглядів, інші, пристосовуючись до ситуації, зайняли конформістську позицію, останні – намагались відстояти свої погляди. Саме з них і формується дисидентський рух.

Дисидент, з латинської мови, означає "незгодний". Ним іменували людей, релігійні погляди яких розходились з догматами правлячої церкви. Щодо Радянського Союзу, цей термін вживався до осіб, які були незгодні і відкрито виступали проти офіційної політики в тих чи інших сферах суспільного життя СРСР. Дисиденти критикували керівництво СРСР за порушення міжнародних угод і декларацій, а також власних законів, зокрема стосовно прав людини, свободи слова і друку, самовизначення націй, вільного розвитку національних мов і культур.

Український дисидентський рух має глибші традиції, ніж російський. Він починався з середини 50х років у Західній Україні. Саме там залишились згадки про антирадянську діяльність ОУН–УПА. Так в 1953–1958 рр. робітники і студенти створили "Об'єднану партію визволення України", в 1959–1961 рр. – "Українську робітничоселянську спілку" на чолі з Л. Лук'яненко. На початку 60х років засновані Український національний комітет, Союз української молоді Галичини.

Іншою особливістю було існування кількох напрямків національного дисидентства. Найпотужнішою течією було правозахисне або демократичне дисидентство. Його учасники намагались контролювати керівництво Радянського Союзу у дотриманні громадських свобод, які закріплені у Загальній Декларації прав людини (1948 р.), а також у Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), підписаному СРСР у Гельсінкі.

Тому не випадково найвищим виявом українського дисидентського руху є створення та діяльність Української гельсінської групи (УГГ), тобто групи сприяння виконання Гельсінських угод. УГГ створена в 1976 році у Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, В. Чорновол, В. Стус та ін. УГГ намагалась знайомити українців з правами людини, збирала докази порушень прав людини, ущемлення за національними ознаками. Та вже до початку 1980 року діяльність УГГ була згорнута через масові арешти.

Наступним напрямком було релігійне дисиденство, яке мало на меті боротьбу за свободу совісті, за можливість вільного відправлення релігійних потреб. Це була діяльність, спрямована на відновлення української грекокатолицької та автокефальної православної церкви, на підтримку протестанських сект. Відомими діячами цього напрямку були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

І, нарешті, національно спрямоване дисиденство, яке виступало проти централізаторської політики Москви, масової русифікації. Серед діячів цього напряму – І. Дзюба, В. Мороз, Л. Плющ. Причому, якщо перший сповідував ідеологію націоналкомунізму, другий був прихильником інтегрального націоналізму Д. Донцова.

Характерною рисою дисидентського руху став так званий "самвидав" – створення та поширення незалежної від офіційних структур позацензурної преси, яка виникла на хвилі шестидесятництва. Серед самих відомих позацензурних видань були праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", В. Чорновола "Лихо з розуму", В. Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берії". Неперіодично, в різні часи друкувались часописи "Воля і Батьківщина", "Український вісник". Останній виходив протягом 1970–1974 років. Вийшло 8 випусків.

Інформація з України виходила в світ в національних виданнях за кордоном, в часописах "Сучасність" (з 1965 р.) та "Смолоскип" (з 1976 р.) та інших.

На початку 80х років національний дисидентський рух було придушено. Таким чином в суспільному житті була встановлена атмосфера 30х років. Населення, задоволене відносно високим, у радянському розумінні, рівнем життя, не цікавилось дисидентським рухом, не збиралось його підтримувати і майже одностайно засуджувало "український буржуазний націоналізм", "петлюрівщину", "бандерівщину" та "антирадянську діяльність".

Але факти існування хоч і нечисленного опозиційного руху, гостра, брутальна боротьба з ним свідчили про існування проблем, які накопичувались в СРСР і які при певних обставинах призвели б до загострення соціально-економічної ситуації.