Весна Народів на Закарпатті

Революційний рух 1848 p., знаний як Весна Народів, захопив також Угорщину, яка в межах свого королівства мала багато слов'ян. Крім русинів і словаків на півночі, знаходилися ще й землі пів­денних слов'ян, в тому числі Хорватія. Усі ці слов'янські народи Угорщина хотіла змадяризувати, насильно запроваджуючи в їх шко­лах й урядах мадярську мову. У справу втрутився центральний уряд у Відні, ставши на боці слов'янських народів. На тому тлі у верес­ні 1848 р. вибухло збройне повстання мадярів проти Габсбургів під проводом Лайоса Кошута, якого мадяри проголосили президентом незалежної Угорщини. Не маючи власних сил, щоб задушити ма­дярське повстання, молодий австрійський цісар Франц Иосиф І за­просив на допомогу Росію. Російський цар Микола І вислав до Угорщини понад стотисячну армію, під командою генерала Івана Паскевича, яка в серпні 1849 р. побувала на Закарпатті та задуши­ла повстання. Кошут мусів рятувати своє життя втечею до сусід­ньої Туреччини.

Під час революції періоду 1848 р. панщина була теоретично ска­сована законом угорського сойму, але насправді існувала аж до 1853 р. Це й було одною з причин, чому українське населення Закарпаття не підтримало мадярське повстання й залишилося ло­яльним Австрії. Закарпатська інтелігенція, що складалася головно з духовенства, домагалася автономії для своєї країни в межах Угор­щини. Однак, переконавшись, що уряд Кошута не думає задо­вольнити потреб слов'янських народів, на чолі з Адольфом Добрянським (1817—1891) і священиком Олександром Духновичем (1803—1865) висунула ідею автономної Угорської Руси й об'єднан­ня її з українською частиною Галичини.

З приходом на трон Франца Иосифа на початку 1849 р. А. Доб-рянський виїхав на чолі української депутації до Відня і вручив ці­сареві прохання — створити автономну Угорську Русь й об'єднати всі українські землі під Австрією в одну адміністративно-політич­ну цілість1.

Після проголошення березневої конституції в 1849 р. Добрянський розвинув широку діяльність з метою об'єднання Закар­паття з Галичиною. Він опрацював окремий меморіал у тій справі і, зібравши під ним підписи на Закарпатті, відправився до Львова, де представив свій план Головній Руській Раді. Рада той план схва­лила й 20 квітня 1849 р. меморіал вручила губернаторові Галичини графові Агенору Голуховському, щоб він передав його цісареві.

Ідея такого об'єднання Закарпаття з Галичиною в одне "Руське воєводство" знайшла широкий відгомін по обох боках Карпат. Найкраще обгрунтування тій ідеї дав Олександср Духнович у своїй статті в "Зорі Галицькій" "Состояние русинів в Угорщині". Згадуючи про те, як мадяри-азіяти прийшли в долину ріки Тиси, відірвали "забескидських русинів" від інших руських племен, що проживали на схід від Карпат, він ствердив, що вони свобідних 700 тисяч русинів пе­ретворили в рабів Угорщини. Обговоривши факти конечности тери­торіального об'єднання Закарпаття з Галичиною, Духнович закінчив свою статтю словами: "Русини угорські давніше з галицькими з'єд­нані були (а) в самій Угорщині, як самобутній нарід визнаний, бо в XIV ст. руським воєводою обдарований. Русь Угорська має історичні права на бажаний союз і для того вважала за потрібне про те до Го­ловної Ради Руської у Львові, як і до Його Імператорської Велично­сті просьбу подати в надії, що уряд просьбу ласкаво прийме і обіця­ну всім народам рівноправність і на угроруське племя ізволить".

Однак об'єднання всіх українських земель під Австрією в одну адміністративну провінцію не вдалося зреалізувати через великі впливи польських аристократів у Відні, які хотіли зберегти у своїх руках усі галицькі землі й виступили проти поділу Галичини на ук­раїнську — на сході, та польську на заході. У цьому вони дістали повну підтримку від мадярів і румунів, які теж не хотіли втратити українських територій. За те австрійський уряд поставився прихиль­но до першого проекту закарпатських русинів і в 1850 р. створив т. зв. "Руський Дистрикт" із заселених українцями земель Угорщи­ни, зі столицею в Ужгороді. Вже в 1849 р. у Відні назначили Дцоль-фа Добрянського, одного з найбільших борців за національно-по­літичні права Закарпаття, заступником наджупана цього "Руського Дистрикту" й на тому пості він був у 1850—51 pp.2. "Руському Дистриктові" не визначено тоді герба, але сам А. Добрянський і його прибічники вважали синьо-жовті кольори національними барвами Закарпаття. У 1855 р. в Марамороській жупі введено також синьо-жовті кольори, тому що, як це записано в протоколі Марамороської жупи, "добрі дві третини населення жупи є русини, а з уваги на те, що й на інших руських землях синя і жовта барви є прий­няті, хай так буде і в Марамороші."

Мукачівська греко-католицька єпархія більше як 150 літ ужива­ла синьо-жовтих барв як своїх кольорів. Коли в 1818 р. з Мука­чівської єпархії виділено Пряшівську єпархію, вона так само за­держала синьо-жовті барви. Це свідчить, що населення Закарпат­тя завжди вважало себе складовою частиною русько-українського народу. З відновленням конституції в Австрії в 1860 р. мадяри до­моглися скасування Руського Дистрикту, який був їм не на руку.


А. Добрянський, обнявши нову посаду, заводив українську мо­ву в урядах і школах, планував заснувати в Ужгороді "руську ака­демію". Здавалось, що все було на добрій дорозі. На жаль, сам Доб­рянський попсував всю справу, бо, ставши намісником, він замість ширити національну свідомість та розбудовувати українську куль­туру, почав класти підвалини під москвофільство.

Москвофільство існувало на Закарпатті ще з кінця XVIII ст., а в 1848—1849 pp. було підсилене постоєм російської армії, яка приду­шувала мадярське повстання. Головними діячами москвофільства були згадуваний уже Адольф Добрянський, а також греко-католиць­кий священик Іван Раковський (1815—1885), що редагував "Церков­ный вестник для русинов Австрийской Державы" і прищеплював ідеї московського месіянізму. Під впливом Адольфа Добрянського в 1850—60-тих pp. на Закарпатті цілковито запанувало москвофільство, так що крізь нього не могла пробитися українська національна ідея. "Коли опісля наступив державний дуалізм і мадяри почали змагати до асимілювання немадярських народів, москвофіли відразу піддали­ся сій течії й потрапили погодити москвофільство з мадяронством",— твердив В. Гнатюк. Так, завдяки москвофільству, з одного боку, а мадярам з другого, які поборювали українську народну мову, мова закарпатських українців московщилась й робилися намагання створити окремішню мову для Закарпаття, мішанину церковносло­в'янської і московської мови. Але москвофільство на культурнім по­лі цілком провалилося, бо народові й інтелігенції на Закарпатті мос­ковська мова й література були цілком чужі. Зате москвофільський месіанізм пагубно вплинув на релігійне життя народу, підкопуючи авторитет Риму — Ватикану. Це давало мадярам нагоду щораз то більше знущатися над народом і втручатися в його релігійне життя. Таким способом москвофільство загострювало мадяризацію Закар­паття.

Одною з найбільш видатних постатей Закарпаття у XIX ст. був священик Олександер Духнович (1803—1865), який дав початок на­ціональному відродженню на Закарпатті. Родом з Пряшівщини О. Духнович був громадським і культурним діячем, письменником і публіцистом, істориком, учителем і поетом, який у своїх патрі­отичних поезіях закликав зберігати традиції, культурні надбання й не цуратися свого народу. "Я русин був, єсьм і буду",— писав він в одній зі своїх поезій, а його вірш "Підкарпатськії Русини" слу­жив як гімн Закарпаття аж до 1939 р.

Духнович заснував товариство "Літературноє заведеніє Пряшівськоє", яке проводило культурно-освітню роботу й видавало попу­лярні книжки для народу. Це, очевидно, не подобалося мадярам і вони 27 квітня 1849 р. арештували Духновича в Пряшеві та під строгим конвоєм відправили до Кошицької тюрми. Однак 9 трав­ня мусіли його звільнити, бо він не робив нічого незаконного. Духнович ціле своє життя працював серед молоді Пряшівщини й обороняв свій народ перед мадяризацією.

Піц кінець свого життя Духнович присвятив багато уваги органі­зації культурно-освітнього товариства "Общество св. Василія Вели­кого" з осідком в Ужгороді, яке мало працювати над освітою народу та боронити церковні й національні традиції перед мадяризацією. У цьому допомагали йому мукачівський єпископ Василь Попович (1796—1864) та пряшівський єпископ Иосиф Гаганець (1793—1875), який започаткував національно-релігійне відродження Пряшівщини. Першим головою товариства був священик Іван Раковський (1815— 1885), а почесним головою Адольф Добрянський. Воно згуртувало близько 500 священиків і світської інтелігенції й зайнялося видавни­чою діяльністю. На жаль, товариство не здійснило свого завдання, бо під головуванням І. Раковського ширило москвофільство, а потім потрапило під впливи мадярофілів і в половині 1870 pp. занепало.

Шляхом Духновича та гуртка письменників, що працювали разом з ним, як поет Олександер Павлович (1819—1900), автор "Церков­ної історії" Андрій Балудянський, видатний проповідник Степан Мустянович, пішли й деякі інші діячі, зокрема молодшого поко­ління. Деякі, хоча й віддані патріоти, не могли зважитися, якою мовою писати. Наприклад, греко-католицький священик Олексан­дер Митрак був етнографом і лексикографом і як письменник еле­гійні й патріотичні вірші писав народною мовою, а нариси з жит­тя закарпатських селян — язичієм, хоча йому не можна закинути брак патріотизму. Навпаки, він уже як 30-літня людина, збагнув трагедію свого народу, на що вказує його допис в ужгородському часописі "Свет" у 1867 р. Там він помістив свої враження з Верховини, в яких висловив цікаві міркування: "Я стояв на самій ме­жі Галицької та Угорської Руси і звертав мій зір то на Галицьку, то на Угорську Русь. Бідна Русь. І тут і там мертва тишина серед гір, цих гробів нашого народу, в яких закопана і доля наша. А чи воскресне вона? Гори однакові, нарід один, мова одна, одна кров, а люди розлучили нас і назвали одного угром, другого поляком, так що кінець-кінців і ми самі в те повірили".


Закарпатські літератори другої половини XIX ст. продовжували писати твори дивовижним жаргоном, мішаниною російської, цер­ковнослов'янської та народної мов, які мало хто розумів. Ці твори були далекі від громадських, соціальних і культурних інтересів наро­ду і ще більше поглиблювали ізоляцію Закарпаття від Галичини.

Мадяризаційна політика на Закарпатті знищила у зародку наці­ональне, культурне й господарське життя, а народові відбирала його інтелігенцію. І не дивно, що на Закарпаттю наставав зворот, по­дібно як і в Галичині, до москвофільства, що стало самообороною перед національним знищенням1.

У другій половині XIX ст. на Закарпатті почали з'являтися також різні часописи, але їхній вік був короткий, бо, по-перше, не було до­сить читачів через неграмотність населення, а по-друге, мова тих ча­сописів не була зрозумілою для населення. У 1856—1858 pp. мадяр­ське "Общество св. Стефана" в Будапешті видавало для закарпатсь­ких русинів "Церковную Газету", за редакцією священика Івана Раковського, відомого москвофіла, і тому з його газети, як це писав один історик, "віяло духом православія і благоросположенія ко Ро­сії". Першим українським часописом на Закарпатті був тижневик "Світ" в Ужгороді, який видавало "Общество св. Василія" в 1867— 1871 pp., а від 1871—1872 р. "Новий Світ", що їх редагували професори гімназії в Ужгороді Юрій Ігнатко, Кирило Сабов та Віктор Кимак. У 1873—1886 pp. виходив тижневик "Карпати" за редакцією М. Гомичкова, в якому від 1882 р. більшість статтей була мадяр­ською мовою. Від 1885 до 1903 р. з'являвся півмісячних "Листокь", за редакцією греко-католицького священика Євгена Фенцика (1844—1903), письменника русофільського напрямку. Мова тих часо­писів була мертвою мішаниною церковнослов'янської, російської з домішкою народної, і такий самий мертвий був їхній зміст. Отже, нічого дивного, що вони з'являлися й заникали, не знайшовши до­ступу до широкого загалу читачів.