Остаточне утвердження більшовицької влади в Україні

На початку 1920 р. радянську владу в Україні було відновлено. Щоб не повторити колишніх помилок, очолений Г. Петровським (1878–1958) Всеукрревком (Всеукраїнський революційний комітет) – надзвичайний вищий законодавчий і виконавчий орган – прийняв новий земельний закон, яким проголосив зрівняльний поділ землі, доб­ровільність у створенні комун та артілей і обмежив земельну площу радгоспів. Одначе це був тактичний маневр у засто­суванні тієї ж таки системи воєнного комунізму. Більшо­вики знову розмовляли зі своїми опонентами мовою ультиматумів або через ЧК. Не припинялися мас­штабні репресії проти представників інших партій.

Інакше більшовики змушені були поставитись до керованих О. Шумським, В. Блакитним та М. Шинкарем боротьбистів, що стояли на націонал-комуністичних позиціях і мали тісні зв’язки з селянством. Під кінець літа 1919 р. ця група спробувала очолити комуністичну революцію в Україні. Відокремившись від Української соціалістичної партії, вони перейменувалися на Українську комуністичну партію (боротьбистів) і на початку 1920 р. намагалися вступити до Комуністичного Інтернаціоналу. Хоч підпорядкований Москві Комінтерн відмовив їм, і боротьбисти змушені були саморозпуститися, більшовики, що відчували гостру потребу в україномовних активістах, близько 4 тис. боротьбистів прийняли до своїх лав, а декого з них призначили на високі, але не ключові, посади в радянському українському уряді.

Державність УСРР мала суто фор­мальний характер. Згадавши існування угоди 1919 р. про об’єднання військової, державної і госпо­дарської діяльності РСФРР та УСРР, Всеукрревком замінив декрети уряду УСРР відповідними російськими.

Знову розгорнула­ся націоналізація. До рук держави перейшло 11 тис. промислових підприємств, хоча роботою вдалося забезпечити лише 4 тис. з них. Значно зменшився валовий національний про­дукт, катастрофічно знизилась продуктивність праці. Згортаючи товарно-грошові відносини, дер­жавні органи вдавалися до позаеко­номічних методів. Набули поширення мілітаризація праці, трудові повинності. Була створена Ук­раїнська трудова армія. 30 тис. її бійців забезпечу­вали робочою силою окремі підприємства, не раз слугуючи знаряддям примусу. Го­лодне й холодне місто ледь животіло. Робітничий клас дедалі частіше виявляв своє невдо­волення.

У тяжкому становищі опинилося село. Вже не тільки хліб, а й м’ясо, яйця, ок­ремі види овочів примусово вилучалися. Продрозкладка офіційно планувалася на рівні 140 млн. пудів. Щоб відібрати їх, діяли продовольчі загони, трудармія, війська внутрішньої служби. Лише штат губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становив 60 тис. чоловік.

Перемогу над куркульством мали принести поділ села на ворогуючі табори завдяки комнезамам (комітетам незаможних селян) і застосування репресій до заможнішої частини селянства. В губерніях і повітах створювались спеціальні «трійки», у волос­тях – «четвірки». Вони керували продроботою і мали необме­жену владу на місцях.

Набула величез­ного розмаху каральна політика. Були створені органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через які пройшло до 30 тис. осіб.

28 квітня 1920 р. після тривалих переговорів у Варшаві Директорію було укладено договір з Поль­щею, за яким остання визнавала її, на чолі з головним отаманом С. Пет­люрою, як верховну владу УНР. За неза­лежність довелося заплатити ціною територіальних посту­пок. До Польщі відійшли Східна Галичина, Холм­щина, Підляшшя, частково Полісся і Во­линь, що викликало обурення багатьох свідомих українців, особливо в Галичині.

Варшавський договір містив військову конвенцію, за якою об’єднані збройні сили Польщі (20 тис.) й УНР (15 тис.) перейшли у наступ на Червону армію. На початку травня до них до­лучилася армія «зимового походу», і польсько-українські війська заволоділи Києвом.

З кінця весни 1920 р. проти більшовиків знову піднявся масовий повстанський рух, який набув загрозливих для ра­дянської влади масштабів. Чисельність збройних сил, ви­користаних для боротьби з повсталим селянством, не поступалася чи­малій армії.

Найдієвішу частину повстанців становила відновлена Революційна повстанська армія Ук­раїни. Влітку махновці здійснили 3 рейди Лівобережною Україною, подолавши 1400 верст. У вересні чисельність їхньої армії досягла 20 тис. бійців. На її бік часто переходили червоноармійці.

Радянське командування пішло на пе­регрупування й зміцнення своїх сил, передислокував­ши з Кавказу 1-шу Кінну армію С. Будьонного. Після прориву будьоннівцями фронту, армія УНР почала відходити. Але у вересні розгорнувся новий польсько-ук­раїнський наступ. Армія УНР оволоділа територією між Дністром і Збручем.

П. Врангель, який заступив Денікіна на посту головнокомандуючого, реорганізував білу армію і повер­нув їй боєздатність. Відмовившись від ідеології єдиної і неділимої Росії, він спробував налагодити контакти з урядом УНР. Новий командувач вважав необхідним й нормалізацію стосунків із селянством.

Успішний наступ поляків підштовхнув Врангеля до війни з «червоною нечистю». 6 червня біла армія розпочала вихід з Криму й швидко захопила Північну Таврію. До середини вересня вона виросла майже вдвічі, до неї приєднались кілька повстанських отаманів. Однак білі не мали жодних шансів. Більшовики почала перекидати на Південний фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Турке­стану, вирішено було послати сюди й 1-шу Кінну армію.

Командувач Південного фронту Червоної армії М. Фрунзе поставив завдання оточити врангелівців у Північній Таврії, відрізати їх від кримських пере­шийків і розгромити в степу. Перед насту­пом його війська за чисельністю майже втричі переважали супротивника. До того ж було підписано чергову воєнно-політичну угоду з повстанською армією Махна. Пе­ред нею стояло завдання прорватися в тил ворога з метою захоплення кримських перешийків. Рейдуючи тилами білих, махновці подолали 250 верст, завдавши ворогові нищівних ударів.

Операція завершилася 3 листопада. Білі втратили 20 тис. бійців, 100 гармат, чимало боєприпасів, але не дали оточити себе і відійшли за перекопські укріплення, що вважалися неприступними. 8 листопада М. Фрунзе кинув війська у лобовий штурм укріплень Турецького ва­лу. Людські втрати були колосальними, але це не зупиняло керівництво. Вирішальні події розгорнулися на Литовському півостровів де, форсувавши Сиваш, діяли 3 червоні дивізії та махновська армія. Білі, для яких наступ через Сиваш став несподіванкою, втративши перекопські укріплення, практично припинили опір. Залишки ар­мії спішно відпливли до Туреччини.

Після захоплення Криму червоні розгор­нули каральну операцію. Всім колишнім військовикам врангелівської армії було наказано з’я­ви­ти­ся для реєстрації. Тих, хто виконав наказ, ліквідували. Розстріли мали ма­совий характер.

Одночасно черво­не командування вело таємні приготування до зни­щення махновської армії. Однак ця операція вия­вилася погано підготовленою, а головне – черво­ноармійці не хотіли боротися із вчо­рашніми союзниками. Окремі червоні частини навіть переходили на бік махновців. Тож останнім вдалося вийти з оточення. Боротьба тривала до осені 1921 р. (28 серпня Н. Махно з невеликим за­гоном перейшов кордон України і був інтернований на території Румунії).

Завершивши вигідно для себе війну з ра­дянською Росією (не без допомоги українських військ), польський уряд залишив армію УНР напризволяще. 12 жовтня 1920 р. в Ризі між польською і радянською сторонами було досягнуто домовленості про пере­мир’я, а 18 березня 1921 р. – підписано мирний договір. Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Вар­шавській угоді, визнала УСРР і зобов’язалася за­боронити перебування на своїй території всіх ан­тибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР. Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала 4 роки.