УТВОРЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЗУНР)

16 жовтня 1918 р. останній австро-угорський цісар Карл І видав маніфест про створення в межах бувшої монархії федеративної держави. Народи імперії кину­лись самовизначатись. Українці вимагали від Відня передачі їм влади у Східній Галичині, поляки ж з улам­ків трьох колись могутніх монархій створювали свою державу.

У жовтні поляки у Львові навіть думкою не при­пускались до того, що ще хтось, окрім них, буде заяв­ляти про свої права на володіння містом. А в цей час уже засідала Українська Національна Рада і Україн­ський Генеральний Військовий Комісаріат, які готу­вались захопити владу. Вони розраховували зробити це за допомогою підрозділів австрійської армії, укомп­лектованих українцями. 1 листопада з Кракова у Львів повинна була прибути «Польська ліквідаційна комі­сія», щоб взяти владу у свої руки. Українці вирішили діяти негайно. Вони роззброїли багатонаціональний гарнізон міста і підняли на ранок 1 листопада у Львові український прапор.

1 листопада 1918 p., через 600 років іноземного по­неволення, останні 150 з яких припадали на часи пану­вання Габсбурзької австрійської монархії, у Львові ви­никла національна Українська держава.

З 9 листопада вона почала іменуватись як ЗУНР. Поява цієї держави стала наслідком дії багатьох чинників, перш за все високого рівня національної свідомості. Революції в Росії та в Західній Європі захитали монархію Габс-бургів в Австро-Угорщині та Гогенцолернів у Німеч­чині, повалили династію Романових у Росії. Держави Центрального блоку потерпіли поразку в Першій світовій війні.

Отже, коли до розпаду Австро-Угорської імперії за­лишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручи­ком Дмитром Вітовським, що діяла серед українсь­ких підрозділів австро-угорської армії, зажадали від керівників українських буржуазно-націоналістичних партій у Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в м. Львові у свої руки і про­голосили створення Української держави.

Вони мали перед собою приклад Чехії і Словакії, які проголосили себе 28 жовтня Чехословацькою рес­публікою. До рішучих антимонархічних виступів на­ближали події у Відні, Будапешті, Любліні. У Кракові була створена Ліквідаційна Комісія для перейняття влади від австрійського державного апарату і її пере­дачі урядові Польської держави, що формувалася на чолі з Ю. Пілсудським, Організація військових-українців, що спиралась у Львові десь на 2300 солдатів, приступила до дії. Нею був зайнятий Руський Народний Дім, який було пере­творено у штаб повстання. Ця організація оголосила себе Українською військовою командою (УВК). Були створені відповідні цільові підрозділи для захоплен­ня намісництва і арешту намісника графа Гуйна, ко­менданта Львова генерала Пфефера, для захоплення залізничного вокзалу, пошти і телеграфа, ради міста, усіх інших державних та військових об'єктів. За­хоплення міста українцями виявилось несподіван­кою для польських політичних і воєнізованих органі­зацій у Львові.

В етнічному відношенні Львів за часів іноземного панування перетворився в полонізований плацдарм польської політики і культури в Західній Україні. За переписом 1910 р. 4на католиків у Львові припадало приблизно 50 відсотків населення. Ця обстановка зу­мовила те, що вже до 12 години 1 листопада були ство­рені польські збройні загони, які розпочали бої з ук­раїнськими підрозділами за залізничний вокзал. На чолі польських загонів став генерал Т. Розвадовський. Саме в ці дні польськими публіцистами був створе­ний романтичний міф «Польщі — Христа Народів», заскоченої зненацька підлим українським плебсом, яка все ж таки піднялась з колін.

На чолі українських загонів лише за той час, коли вони утримували Львів, змінилося три командири — Д. Вітовський, Г. Коссак, Г. Стефанів, два з яких почи­нали цю діяльність у званні поручика. Полякам опе­ративно почала поступати допомога з Варшави. «В обо­роні Львова, — говорив опісля Юзеф Пілсудський, — зосередилась у свій час більшість зусиль усієї Польщі. Якщо їх візьмемо під військовим кутом зору, то чо­тири п'ятих таких сил».

Досить швидко зростали і збройні сили 3YHP, які взяли собі назву Галицька Армія.

У неї добровільно вступали солдати-українці старої австро-угорської армії, селянські і робітничі дружини.

Незважаючи на перші прорахунки, Галицька Ар­мія міцніла. Відступивши від Львова, вона зуміла ста­білізувати фронт на лінії Сокаль — Рава-Руська — Жовква — навколо Львова — Городок — Судова Виш­ня — Перемишль — Хирів — Лютовиська. Таким він був з перемінним успіхом на окремих ділянках аж до травня 1919 p., тобто протягом півроку.

До весни 1919 р. Галицька Армія виросла до 100 тис. чоловіків. Виробилась її організаційна структура: рій — сотня — курінь — кіш — загін (сотня — ба­тальйон — бригада — корпус), чіткого значення на­брали військові звання: стрілець, старший стрілець, десятник, бунчужний, хорунжий, поручик, сотник, підполковник, полковник, генеральські чини.

21 листопада ввечері українське командування віддало наказ залишити місто. Командувач українсь­кого війська Г. Стефанів не знав, що прибулий до Льво­ва з Кракова польський генерал Роя зупинив наступ поляків, поки їм не будуть кинуті на допомогу свіжі військові частини. У зв'язку з тим, що поляки не пе­редбачали такого швидкого відходу українських військ, він здійснювався майже без перешкод. 22 лис­топада поляки повністю оволоділи Львовом. Та бої за це місто не припинялись ні у 1918, ні у 1919 pp.

Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Ук­раїнської Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.

Українська Народна Рада (УНР) прагнула забезпе­чити широкі права національним меншинам, вирішив­ши надати їм ЗО відсотків депутатських місць у май­бутньому парламенті.

У квітні 1919 р. почалась аграрна реформа, в ре­зультаті якої всі маєтки великих землевласників, пе­реважно поляків, експропріювали. Передбачалося роз­поділити їхні землі між малозабезпеченими та мало­земельними селянами. У січні 1919 р. перша сесія Української Народної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

До Галичини прибула місія Антанти, щоб припини­ти польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський на­фтовий район, але військові дії тривали далі. Перева­жаючі польські сили витіснили УГА з Галичини. У середині липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР, до Ка-м'янця-Подільського. Отже, ЗУНР була ліквідована як держава, не встигнувши оформити всі свої структури.

Ще в травні 1919 p., коли радянські війська пере­бували під Волочиськом, а на фронт проти Галицької Армії ЗУНР було кинуто 80-тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції, уряд Україн­ської Соціалістичної Радянської Республіки звернув­ся до Уряду ЗУНР з пропозицією укласти мир і ство­рити спільний фронт проти Польщі.

«Не один раз ми доводили, — писав з цього приводу роком пізніше «Червоний Стрілець», часопис для Червоної Україн­ської Галицької Армії (ЧУГА), — що кращих союз­ників робітники і селяни Східної Галичини не змо­жуть знайти». Таке ж звернення було ще в березні того ж року. А потім його повторили і в липні 1919 р. Але «Станіславський уряд (ЗУНР), — писав той же часопис, — лише розпечатував наші ноти-звернення і не доводив їх змісту до мас». Однією з причин тако­го ставлення керівників ЗУНР до пропозицій уряду УСРР став акт 22 січня 1919 р., акт злуки УНР і ЗУНР. Він формально оголосив ЗУНР Західною областю УНР — ЗОУНР, а отже, противником УСРР.

У грудні 1919 р. диктатор Є. Петрушевич зі­брав у Відні керівництво вже лише формально існую­чої ЗУНР для визначення ставлення до акту 22 січня 1919 р. у Києві. Нарада засудила і відкинула пет­люрівські переговори з поляками, відмову головного отамана Східної Галичини на користь Польщі. Було також переглянуто акт злуки і вирішено скасувати навіть назву ЗОУНР, повернувшись до назви ЗУНР.

Історичне значення боротьби українського на­роду за незалежність. Боротьба за незалежність Ук­раїни велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918-1920 pp. і закінчилась поразкою. Першими воро­гами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішньою причиною, що призвела до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-визвольних сил.

Не було єдності в поглядах на державний, політич­ний і соціально-економічний лад України. Національ­но-визвольний рух, соціальний рух (рух борців за со­ціальну справедливість, який породжував соціалізм), і рух за демократію, який є рухом за особисту гідність, так і не об'єднались у цей час для досягнення спільної мети — побудови своєї національної держави.

Дійсно, на час повалення самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостій­ності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна чи федералістична буде нова держава — Україна. Це могло вирішитись у залежності від тактичних ситуацій. На­справді ж, точилася боротьба навколо питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Дра-гоманова і з брошури М. Махновського поступово ста­вали зрозумілими форми влади і тип держави Украї­ни. Але складнішими були напрямок і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, у більшості своїй мистецька, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила: якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб добитись перемоги у боротьбі за владу.

І поки була знайдена відповідь, то було вже запізно, бо життя змусило вдатися до найжорстокіших кроків і все потонуло у кривавому вирі громадянської війни.