Культура и искусство

Сутки 80-х и первой половины 90-х годов XIX в. была, пожалуй, самых глухих в истории украинского национального движения. Различные запреты со стороны правительства не позволяли киевской и другим общинам на какую широкую деятельность и украинские ученые во главе с В. Антоновичем обратили свое внимание на научный месячный журнал "Киевская старина", который в 1882 г. основал историк и педагог Феофан Лебединцев и который выходил на русском языке вплоть до 1906 г. Вокруг того журнала сплотилась группа украинских ученых, а также поляков и россиян, работавших в области украиноведения и печатали там свои научные работы по истории Украины, языка, этнографии, истории украинской литературы, права и т.д. . "Киевская старина" внесла важный вклад в украинскую науку и культуру. "В течение 25 лет" Киевская старина "была единственным печатным органом украинской мысли в Российской империи и энциклопедией истории Украины, хотя, по условиям времени, печаталась на русском языке". Большую финансовую помощь журнала оказывали меценаты украинской науки Василий Тарновский-младший и Василий Симиренко (1835 - 1915). В. Симиренко оставил все свое имение стоимостью около 10 млн. рублей для "Общества помощи украинской литературе, искусству и науке" с условием, что из него можно будет тратить на текущие культурные потребности только проценты, а сам капитал должен оставаться незыблемым. К сожалению, этого фонда не удалось реализовать за военных действий и окончательную оккупацию Украины большевиками.

В. Симиренко был одним из крупнейших украинских меценатов, он поддерживал не только "Киевскую старину", но также был одним из главных грошедавцив на нужды Научного Общества им. Шевченко и журнала "Литературно-научный Вестник" во Львове и других украинских журналов. Он основал и содержал в своем селе Сидоровке один из лучших украинских народных театров.

Несмотря на все преследования украинского движения и на все запреты со стороны правительства, в Украине создавалась украинская наука. Выдающиеся ученые обрабатывали историю Украины, появились работы о украинский язык и литературу, на научной ниве работали историк Александр Лазаревский, языковед и фольклорист Александр Потебня, исследователь истории украинского языка Павел Житецкий, юрист Александр Кистяковский, историк и этнограф Николай Петров.

Из важных украинских писателей того времени были Борис Гринченко, Михаил Коцюбинский, Иван Нечуй-Левицкий, Леся Украинской, Панас Мирный, Степан Руданский и другие.

В XIX в. увеличивалось количество украинский в различных учреждениях, различных областях культуры, но одновременно уменьшались возможности найти соответствующие должности в Украине. Вследствие того, а в частности после тайного Валуевского указа с 1863 г. и Эмского Указа с 1876 г. многие украинские талантов эмигрировало в Россию, где можно было более свободно себя проявить. Количество украинских деятелей, которые включились в русскую культуру, была очень велика1. К ним следует причислить из писателей Николая Гоголя, Федора Достоевсь угодно, Григория Данилевского, Владимира Короленко; из композиторов Петра Чайковского, из философов Владимира Соловьева, Памфила Юркевича, прекрасного педагога Константина Ушинского, братьев Игоря и Владимира землекопов, внуков Адольф Добрянский-го, резчика Ивана Мартоса и многие, многие другие украинский, которые сегодня известны как деятели русской культуры.

Трагедией Украина XIX в. было то, что в отличие от XVIII в. начали считать россиян (русских) всех, работавших в российских учреждениях, разговаривали на русском языке, печатали свои произведения в российских журналах и т. д. "Свершилось пожелания Екатерины II, - писала Наталья Полонская-Василенко, чтобы само название Гетманщины исчезла" . В XIX в. стала исчезать само название Украина, которую официально заменила сначала "Малороссия", а дальше "Юго-Западный край", "Южно-русские губернии" (Юго-Западный край, Южные российские губернии).

Свободное украинское печатное слово изданий появлялось на землях под Австро-Венгрией и приходило в Украину даже в эпоху наиболее сильных преследований. Достойным внимания является то, что даже тогда, "когда умолкали почти все проявления украинской жизни и оно едва теплилась во гнетом притеснений и запретов, не прекращался постоянный приток свежих сил в ряды борцов за национальное освобождение, и кадры этих борцов, - как это утверждал историк ДмитрийДорошенко, - поставляли все слои украинского общества: от украинской знати, потомков старых украинских родов, к простых крестьян и рабочих ". Хотя, правду сказать, среди украинских панов только единицы постоянно поддерживали украинскую движение в 1860-1870 pp.

Точные и прикладные науки. Не отставали украинском и в области точных и прикладных наук, и на протяжении XIX в. появилась ряд выдающихся ученых мировой славы, из которых, к сожалению, многие причисляют к русским, полякам или иных народов, на землях которых они работали. А в действительности они были сыновьями украинского народа, которого они не сторонились.

К таким принадлежал Михаил Остроградский, выдающийся математик (1801-1862), родившегося в с Пашинивка на Полтавщине. В 1820 г. он блестяще окончил Харьковский университет, и согласно новому закону ему прислуговувано звание кандидата наук. Однако, несмотря на знаменитый аттестат, трехкратные успешные экзамены и свою одаренность, молодой Остроградский встретился с непредвиденными трудностями в получении этой научной степени. Не имея успеха на родине, в 1822 г. он уехал в Париж продолжать свое образование, без нужного финансового обеспечения.

Изучая в Париже, чтобы овладеть новыми теориями естествознания и выработать навыки самостоятельной математической творчества, он посещал также открытые заседания Парижской Академии Наук, где на него обратили внимание славные французские ученые. И собственно тут Остроградский получил свои первые научные результаты и, окончательно оформившись как ученый математик, стал преподавателем своего любимого предмета, а вскоре возглавил кафедру математики в парижском коллеже Генриха IV.

По шести годах Остроградский покинул Париж и уехал в Россию (Петербург), где он представил еще две свои научные труды и 17 декабря 1828 был избран адъюнктом Академии Наук по прикладной математике, то есть помощником академика. Еще в этом же году он начал преподавать математику в Морском Кадетском корпусе. "За два года Остроградский производит десять докладов, посвящая их актуальным вопросам теории волн, теории теплоты, упругим колебаниям, возрастным неровностям в движении планет, равновесию и движения твердых тел. Время ученый с большим успехом читает первый публичный курс по небесной механике".

Выдающихся результатов М. Остроградский достиг в области вариационного исчисления в теории чисел, геометрии и теории вероятности. Он написал около 40 научных трудов по участки математического анализа, математической физики и анатомической механики. Кроме российской Академии Наук, он был также избран членом Академии Наук Нью-Йорке, в Италии Национальной Академии деи Линчеи в Риме и Туринской Академии и почетным членом многих научных обществ и университетов. В 1856 г. он был избран членом-корреспонд-том Парижской Академии Наук. Работая в абстрактной области знания, Остроградский любил и хорошо знал литературу и искусство. По украинской литературе его любимым писателем был Тарас Шевченко и их обоих объединяла многолетняя искренняя дружба.

Остап Волощак (1835-1918), выдающийся географ, ботаник и флорист, народ, в г. Яворове, Галиция. Самостоятельно, на собственный счет учился в гимназии во Львове, а затем изучал право в Будапештском университете. Однако, работая как адвокат в Вене, он не довольствовался своей профессией и вписался в Венский университет, где изучал естествознание и медицину. Там сформировался как ученый-ботаник.

А. Волощак внес весомый вклад в развитие ботанической географии, работая во Львовском университете. Он изучал закономерности распространения растений и разграничения флоры восточных и западных Карпат, опубликовал около 50 научных трудов по ботанике, и значительная часть его научного дорибку не потеряла своей ценности даже и с концом XIX в.

По выследи его научных трудов Волощак был номинирован членом Венской и Краковской Академии Наук, а также и действительным членом научного общества им. Шевченко в Львови4.

Иван Пулюй (1845-1918), выдающийся физик, род. в кричали на Тернопольщине. Гимназию окончил в Тернополе и вписался на теологические лекции в Венском университете. Однако, закончив его, не рукополагал в священники, только записался на филологический факультет. В 1875 г. И. Пулюй выехал в Страсбург, где продолжал изучать электротехнику. В 1877 г. получил ученое звание доктора философии (специализация по физике). В следующем году на всемирной выставке в Париже Пулюй был награжден за изобретения физических и электротехнических приборов. В 1882 г. Пулюй занял пост технического директора электротехнического бюро в Вене и привлек к себе внимание изобретениями Электроничных аппаратов. Он получил должность профессора экспериментальной и технической физики в немецком Политехническом институте в Праге. За научно-технические достижения в 1889 г. его избрали ректором того института, а в 1902 г. он стал первым деканом первого в Европе электротехнического факультета.

Творческая индивидуальность Пулюя особенно ярко проявилась в области электромеханики, совершенствуя технологию изготовления розжарувальних нитей для ламп. Его лампы были намного лучше ламп американского изобретателя Томаса Эдисона и демонстрировались на Всемирной выставке в г. Штайер 1884 Ученый первым исследовал "холодный свет", известное теперь как неоновая. При его активном участии запущен ряд электростанций на постоянном токе в Австро-Венгрии, а в Праге - первую в Европе на переменном токе. Он сконструировал трубку для выявления лучей "X", которыми позже воспользовался немецкий ученый Рентген и от которого эти лучи получили свое название. Собственно поэтому Пулюя следует считать основоположником науки о рентгеновские лучи в не меньшей степени, чем Рентгена.

Иван Пулюй опубликовал около 50 научных работ на немецком языке, преимущественно на страницах Сообщений Венской Академии Наук, а также английским. Четыре статьи напечатал украинском языке в изданиях Научного Общества им. Т. Шевченко во Львове, действительным членом которого он был.

Пытаясь противодействовать полонизации в Галичине и русификации своих соотечественников в Приднепровье, Пулюй вместе с Паньком Кулишом, и частично с Иваном Нечуй-Левицким, много времени и усилий отдал перевода Библии на украинский язык. Находясь в Вене с 1864 p., уже в 1867 г. Иван Пулюй организовал культурно-пропагандистское общество "Сич", что должно противодействовать акциям польского и российского обществ и распространять плохие слухи о украинцив2.

Он перевел на украинский язык и учебник по геометрии, также был запрещен под российской заимке. Для подъема национального сознания народа и противопоставление москвофильству ученый основал юношеский кружок для изучения и популяризации украинской истории и литературы.

Во время первой Мировой войны Пулюй возглавлял вместе с Иваном Горбачевский Комитет помощи беглецов в Прази3, сотрудничал с Союзом освобождения Украины. Он также написал на немецком языке разведку п. н. "Украина и ее международное политическое значение"), в которой обосновал необходимость независимого украинского государства для обеспечения мира в Европе перед российской угрозой. Одновременно Иван Пулюй обратился к правительству Японии с призывом разрешать украинский пленным пользоваться украинским переводом "Псалтыри", который был запрещен в России только потому, что звучал на украинском языке. Вследствие того царское правительство внесло формальный протест.

Иван Горбачевский (1854-1942), выдающийся ученый, педагог и общественный деятель, нар. в селе Зарубин на Тернопольщине. После окончания гимназии в Тернополе изучал медицину в Венском университете. Как врач и профессор Карлова Университета в Праге продолжал свои опыты в области мочевой кислоты. Он одним из первых выделил в чистом виде аминокислоты и показал, что они являются строительным материалом белков.

И. Горбачевского несколько раз избирался деканом Медицинского факультета Карлова Университета в Праге, а в 1902-1903 pp. - Ректором. Его научные труды печатались немецком, чешском и украинском языках.

От 1906 до 1917 г. Горбачевский был членом Высшей Государственной Санитарной Рады, а с 1908 г. - член Палаты Господ Австро-Венгрии. В 1917 г., после смерти императора Франца-Иосифа, австрийское правительство предложил И. Горбачевский должность министра здоровья Австро-Венгрии. Но когда в конце октября 1918 большинство Министерской Рады оказалась против разделения Галиции на украинском и польскую части, Горбачевский в знак протеста отрекся от своей должности.

И. Горбачевский автор четырехтомного учебника курса лекарственной химии чешский язык и курса органической химии на украинском языке и ряда других научных трудов. Он был действительным членом Украинской Академии Наук и действительным и почетным членом Научного Общества им. Шевченко. Участие Горбачевского в научной жизни Чсхо-Словакии настолько весома, что в некоторых чешских энциклопедиях отмечается, что он был чешским ученым украинского происхождения. Иван Горбачевский воспитал целую плеяду ученых, в частности в области лекарственной химии.

Николай Пильчикив (1857-1908), украинский физик, род. в Полтаве и закончил Харьковский университет в 1880 г. Еще студентом второго курса изобрел электрический фонавтограф, на несколько десятилетий опередив американского изобретателя Томаса Эдисона. От 1881 до 1887 г. Пильчикив создал 18 научных работ, изобрел и построил девять собственных физических и физико-химических приборов, из числа которых рефрактометер для жидкостей получил признание не только в Российской империи, но и за рубежом. Он также первым начал разрабатывать теорию магнитометрических методов разведки. От 1889 до 1894 г. был профессором в Харькове и там совершил первые в Украине экспериментальные и теоретические исследования по радиоактивности, став пионером новой научной дисциплины - ядерной физики. От 1894 до 1902 г. был профессором Одесского университета, а затем Харьковского Технологического Института. Возглавив кафедру физики и физическую лабораторию того института, который построил первую в Харькове радиостанцию с 25 метровой мачтой, где продолжал исследования радиосвязи, в частности создал модель радиоуправляемого противоминной защиты для военных кораблей и т. п. Он автор работ, касающихся геофизики, оптики , радиотехники и рентгенографии.

Пильчикив мечтал превратить лабораторию на физический институт, но с возвращением автократического царского правления в Российской империи и полицейских преследований у него случился нервный расстройство и он в 1908 г. совершил самоубийство.

Несмотря на большие обязательства против науки и своих научных планов, Николай Пильчикив не забывал также и о своем украинском род и народ, из которого он вышел. Идя по стопам своего отца Дмитрия Пильчикова, члена Кирилло-Методиивського Братства и активного деятеля полтавской "Громады", в 1892 г. Пильчикив стал одним из основателей Научного Общества им. Шевченко во Львове, действительным членом которого он был. Его также избран членом-ко-респондентом Тулузской Академии во Франции, Фарадеивського Общества в Лондоне, Американского электрохимического общества и ряда французских и многих научных обществ России.

Михаил Туган-Барановский (1865-1919), известный украинский экономист и ученый мыслитель, род. в селе Соленом на Харьковщине. Закончив естественно-математический и юридической-экономический факультеты Харьковского университета 1892 p., Туган-Барановский написал труд "Учение о предельной полезности хозяйственных благ, как причине их деятельности", в которой выступил с критикой теорий трудовой стоимости и предельной полезности. Он является также автором многих экономических работ, в том числе об экономическом кризисе промышленности в Англии, за которую получил степень магистра политической экономии Московского университета в 1895 p., где стал работать в качестве приват-доцент. Однако после четырех лет был уволен за "вольнодумство" и вернулся в Украину, где участвовал в украинской общественной жизни, в частности в Полтавском земстве.

За свой труд "Русская фабрика в прошлом и настоящем" Туган-Барановский получил титул доктора Московского университета. Вследствие этого его позвали на приват-доцента Петербургского университета и профессора экономических факультетов Петербургского Политехнического и Коммерческого институтов. Он является автором многих произведений по политической экономии, а его труд "Основы политической экономии", которая появилась в 1907 p., стала очень популярным учебником для студентов высших школ на всей территории Российской империи и выдержала несколько изданий. Произведение "Основы политической экономии" важен для украинской экономической науки еще и тем, что он насыщен материалами с украинским хозяйственной деятельности. Этот труд конкурировала с трудом А. Маршалла "Принципы политической экономии", и за нее Туган-Барановский получил большую премию им. адмирала С. А. грейда от Петербургской Академии Наук.

М. Туган-Барановський провів також аналіз кооперативного руху й написав на тему кооперації низку цінних праць, головною серед яких є дослідження "Соціяльні основи кооперації", що згодом стало відоме в усьому світі. Його праці з ділянки економії, а в тому й кооперації, принесли йому міжнародну славу передового економіста-теоретика.

Туган-Барановський розпочав свою наукову діяльність як прихильник "легального марксизму", але з часом змінив свої погляди і в своїх теоретичних й історичних працях з політичної економії пропагував ідеали соціальної справедливості.

Туган-Барановський співпрацював з українськими вченими, в тому числі й з Михайлом Грушевським, готуючи енциклопедичний довідник "Украинский народ в его прошлом и настоящем", третій том якого, що був присвячений народному господарству України, редагував ТуганБарановський. На жаль, цей том не з'явився друком. За часів Центральної Ради Михайло Туган-Барановський очолював Міністерство Фінансів і належав до тієї групи українських вчених, яка в 1918 р. добивалася створення української Академії Наук. Він помер наглою смерттю 22 січня 1919 р. в дорозі до Одеси, перебуваючи у складі урядової делегації УНР на Світову Конференцію в Парижі.

Георгій Вороний (1868-1908), видатний український математик родом з Полтавщини, який прожив лише 40 років, але залишив після себе істотний слід у сучасній теорії чисел. Науковий світ вважає його найбільшим арифметиком своєї епохи. Закінчивши Прилуцьку гімназію у 1885 p., вступив до Петербурзького університету на відділ математики і самотужки працював над теорією чисел та алгеброю.

У 1889 р. Г. Вороний склав випускні іспити і його як багатообіцяючого науковця залишили при університеті для одержання професорського звання. Захистивши у 1894 р. дисертацію "Про цілі алгебраїчні числа, що залежать від коренів незвідного рівняння третього ступеня", був номінований професором при кафедрі чистої математики Варшавського університету.

У 1897 р. учений захистив докторську дисертацію під назвою "Про узагальнення алгоритму неперервних дробів". Слід підкреслити, що обидві його дисертації, магістерська і докторська, були відзначені премією Академії Наук ім. академіка Буняковського. Російська Академія Наук 1907 р. обрала Г. Вороного своїм членом-кореспондентом з фізично-математичного відділу1.

Однак доля не судила Вороному повністю виявити свій талант, і великий математик помер 20 листопада 1908 , маючи всього сорок років. Наукова спадщина Вороного складається з шістьох мемуарів, трьох статей з теорії чисел та сімох повідомлень на наукових з'їздах і конгресах. Його праці, присвячені аналітичній теорії чисел; алгебраїчній і геометричнії теорії чисел і математичному аналізу.

Вищенаведений перелік визначних науковців — це тільки приклад, яких геніальних учених дав український нарід у доволі несприятливих політичних, а то й економічних умовах, беручи до уваги, що тільки одиниці мали змогу користати із благ середньої та вищої освіти в Австро-Угорщині, а ще менше в Російській імперії.

Театр і музика. В Україні існували російські театри, які на вимогу населення грали також українські п'єси. Для них у Києві збудовано новий театральний будинок, а в Харкові він уже існував раніше. Діяв російськомовний театр в Одесі, який утримували графи

Мартови.

Поява професійного театру українською мовою в Україні пов'язана з діяльністю І. Котляревського, Василя Гоголя-Яновського та Григорія Квітки-Основ'янснка. В начале XIX в. в Україні було вже чимало театрів російсько-польсько-українських та інших, чужоземних. Особливо розвинувся театральний жанр французького типу, рід веселої вистави зі співом, т. зв. "водевіль". За таким зразком князь Шаховський написав у 1812 р. водевіль "Козак-стихотворець", а кілька років пізніше Іван Котляревський скомпонував свій водевіль "Москаль-чарівник". На основі італійсько-французьких зразків Котляревський написав "Наталку Полтавку", яку перший раз показано на сцені в 1819 р. і то з великим успіхом. Успіх українських творів І. Котляревського спонукав інших авторів писати українські п'єси. Так з'явилися такі твори, як "Любка, або Сватання в селі Рифмах", "Бувальщина", "Кум Мірошник", а також "Простак" — Василя Гоголя-Яновського, "Сватання на Гончарівці", "Щира Любов" та інші Гр. Квітки-Основ'яненка.

У половині XIX ст. з'явилися також п'єси історично-побутові, як "Назар Стодоля" Т. Шевченка, драма "Гаркуша" написана з наслідуванням італійських розбійницьких драм. Яків Кухаренко (1800— 1862) написав кілька п'єс з чорноморського побуту, а СеменГулак-Артемовський скомпонував оперу "Запорожець за Дунаєм", яку вперше поставлено на сцені Петербурга 1863 р. Того самого року побачила світ драма Марка Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю". М. Кропивницького вважають основоположником модерного українського театру.

До 1880 р. окремих українських театральних труп не було, а українські п'єси ставили на сценах російських театрів російські та польські трупи. Пізніше уряд забороняв і переслідував українські п'єси взагалі й українські актори мусіли працювати на російських сценах. Кращими з них були Михайло Щепкін, приятель Т. Шевченка, Карпо Соленик та Марко Кропивницький. Михайло Щепкін (1788—1863) коло 15 років працював в Україні, граючи російські та з особливим успіхом українські п'єси. Карпо Соленик (1815— 1851) відмовився вступити на російську імператорську сцену і грав у Харкові та в інших містах Лівобережжя. Він став одним із фундаторів українського реалістичного театру.

Дещо пізніше вийшло розпорядження, яке дозволяло ставити українські п'єси за умови, що того самого вечора мала йти й російська п'єса з такою самою кількістю акторів. Це дуже ускладнювало працю, але помимо того на початку 80-х pp. українське театральне мистецтво знову ожило.

Марко Кропивницький (1840—1910) написав понад 40 оригінальних чи перероблених з інших творів театральних п'єс, у яких відтворював побут України та її колоніальне становище. Драматург відзначався гострою обсервацією народного життя й тому давав надзвичайно живі й дотепні сцени.

Восени 1882 р. Марко Кропивницький як талановитий актор і режисер організував першу українську професійну театральну трупу з участю Марії Заньковецької, Миколи Садовського та інших. Пізніше до них приєдналися ще два брати Садовських, Карпенко Карий і Панас Саксаганський. Ця група започаткувала нову добу в історії українського театру.

Михайло Старицький (1840—1904), письменник, пост і драматург, автор лібрет до Лисенкових опер "Гаркуша", "Чорноморці", "Тарас Бульба" та ін. Під тиском реакції мусів у 1878 р. виїхати за кордон, але в 1880 р. повернувся й розгорнув видавничу й театральну діяльність. У 1883 р. очолив перший професійний український театр. Пізніше заснував театральну трупу молодих акторів, а з 1895 p. віддався повністю літературній творчості й перекладам з чужих мов. Великий вклад Старицький зробив в українську драматургію, створивши ряд побутових й історичних драм і романів, як "Ой, не ходи Грицю", "Талан", "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Облога Буші", "Останні орли" та ін. Російською мовою він написав романи "Перед бурей", "Разбойник Кармелюк". Деякі його ліричні поезії здобули таку популярність, що стали народними піснями, як наприклад "Ніч яка, Господи", "Туман хвилями лягає", "Ох і де ти, зіронько та вечірняя". М. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя в 1890-х рр. З усіх драматургів XIX ст. він найкраще володів драматичною концепцією.

Крім Старицького, драматичні твори писали М. Кропивницький та І. Тобілевич. Марко Кропивницький (1840—1910), закінчивши Київський університет імени св. Володимира, працював у Єлисаветграді дрібним урядовцем і брав участь як актор і керівник в аматорських театральних гуртках разом з І. Тобілсвичем. У 1871 р. вступив до професійного російського театру в Одесі, де грав переважно українські ролі, і працював також у російсько-українських провінційних трупах. Очоливши першу українську професійну трупу 1881 p., зорганізовану в Єлисаветграді, започаткував нову добу в житті українського театру. В його трупі виступали видатні українські актори: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська та ін. Кропивницький виконував ролі різноманітного жанру, як характерно-драматичного, так і комедійного, і в цьому він виявлявся найсильніше. З театрального життя він відійшов 1902 p., однак продовжував письменницьку роботу.

Славну роль в історії українського театру, у піднесенні його творчої майстерності, відіграв великий український драматург, артист і режисер, старший брат Садовського і Саксаганського Іван Тобілевич (1845—1907), що виступав під псевдонімом Карпенко-Карий. У 1883 р. Карпенко-Карий написав свій перший драматичний твір-драму "Бурлака", в якому розкрив соціальне лихо і цілковиту безправність українського народу в Російській імперії. За цей твір його засудили на п'ять років заслання, яке він відбував у Новочеркаську. На засланні драматург створив для театру низку сценічних творів: "Бондарівна", "Наймичка", "Мартин Буруля", "Безталанна". У 1887 р. Тобілевич дістав дозвіл повернутися на свій хутір, а в 1888 р. він разом із Саксаганським заснував новий український театр, тобто четвертий з ряду в Україні (в той час існували вже театри Старицького, Садовського і Кропивницького), який ставив переважно реалістично-побутові п'єси. Він виступав із величезним успіхом у Києві, Одесі, Катеринославі, по різних містах і селах України і поза нею, — Мінську, Петербурзі, Варшаві, Кишиневі тощо.

У 1905 р. Микола Садовський, корифей українського побутового театру, очолив у Львові театр "Руської Бесіди" і спричинився до піднесення театральної культури в Західній Україні. Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який працював аж до 1919 р.

Під кінець XIX і на початку XX ст., незважаючи на заборони й обмеження з боку російського уряду, українське театральне мистецтво розвинулося, а в парі з ним й українська драматургія, які відіграли поважну роль в українському національному русі. З початком 1860-х pp. у ряді міст і містечок України організувалися аматорські театральні вистави. На початку 1870-рр. пожвавилося українське театральне життя в Києві, душею якого були драматург Михайло Старицький і композитор Микола Лисенко. Вони спільно організували Товариство українських сценічних акторів, а разом з ними співпрацював цілий гурт української інтелігенції.

Видатним драматургом був також Іван Франко (1856—1916), писали п'єси Борис Грінченко (1863—1910), Любов Яновська (1865—1933), Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) та інші.

Велике значення для розвитку театрального мистецтва мала музична творчість Миколи Лисенка (1842—1912), який народився в козацько-поміщицькій родині. Закінчив Київський університет із науковим званням кандидата природничих наук. Музичну освіту завершував у Ляйпцігу та Петербурзі. З 1869 р. жив у Києві. За активну участь у громадському житті 1907 р. був заарештований. М. Лисенко ціле своє життя присвятив українській музичній культурі, обробляв музику народних пісень, компонував музику на твори Тараса Шевченка, з яких найбільш відомі кантати: "Б'ють пороги", "Гайдамаки", "Іван Гус". Написав опери "Різдвяна Ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", оперету "Енеїда" та численні інші твори. Як композитор, Лисенко тісно співпрацював з театром і тим спричинився до піднесення його музично-мистецького рівня

М. Лисенко був визначним музичним етнографом, диригентом і піаністом. Своєю працею в ділянці музичної етнографії він став основоположником національного українського напрямку, опертого на окремішності народно-національних традицій, на оригінальності й багатстві народної музичної творчості.

Записуючи та збираючи українські народні пісні, обробляв до них музику. Він написав наукову працю "Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем О. Вересаевым", а також праці про музичні інструменти в Україні.

У 1904 р. Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу в Києві, з якої вийшла низка відомих українських співаків. У цій школі разом з Лисенком працював також славний тенор Олександер Мишуга.

Слідами Лисенка пішли й молодші композитори-українці Кирило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович та інші.

Кирило Стеценко (1882—1922), син маляра-самоука, закінчив духовну семінарію в 1903 p., а до 1907 р. навчався в Музично-драматичній школі М. Лисенка. Того ж року був арештований за участь у громадській праці й висланий на Донеччину, звідки повернувся роком пізніше. У 1911 р. висвятився на священика і працював на Поділлі. Організував 1918 р. капелу "Думка", з якою подорожував по Україні. У 1921 р. повернувся знову до душпастирської праці на Київщині, там і помер. К. Стеценко у своїй творчості застосовував багатомелодійність і різноманітність гармонійних засобів. Він компонував музику до поезій Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся та ін., в якій важливе місце посідають солоспіви. Крім того, компонував музику до різних українських п'єс Гр. Квітки-Основ'яненка, С. Черкасенка, А. Велисовського тощо. Однією з найбільш відомих його композицій є "Заповіт" на слова Тараса Шевченка.

Микола Леонтович (1877—1921), син священика, визначний композитор й учитель хорового співу й диригентури. У 1904 р. закінчив студії в Петербурзькій Академії. Леонтович компонував музику для капели та хорів, оперту на українських народних мелодіях, гармонізував українські народні пісні та церковно-релігійні твори. Однією з найбільш відомих не тільки в Україні, але і в Північній Америці, є його композиція "Щедрик".

Творчість Леонтовича відіграла значну роль у розвитку хорової культури XX ст. і мала великий вплив, як на вокальну, так і на інструментальну творчість композиторів наступних поколінь. Леонтович був великий музичний талант, творчість якого, на жаль, перервала трагічна смерть з рук невідомого злочинця в домі його батьків у селі Марківці на Поділлі, як тільки там встановилася совєтська влада.

Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко, 1883—1921), композитор, педагог і музичний критик. У 1909 р. закінчив Петербурзьку Консерваторію і з 1917 р. викладав у Київській Консерваторії, де був також керівником Музичної драми та Державного вокального ансамблю. За своє коротке життя скомпонував багато солоспівів на слова українських поетів, сонати, сюїти на теми українських народних пісень, хорові твори тощо.

На західноукраїнських землях визначними композиторами були Михайло Вербицький й Анатоль Вахнянин у Галичині та Сидір Воробкевич на Буковині.

Михайло Вербицький (1815—1870) — видатний український композитор середньої доби в історії української музики. Музична творчість Вербицького охоплює важливіші ділянки церковної і світської музики, і засвідчує не тільки про його творчу всесторонність, але і про його талант. Найбільш відомими його творами зі світської музики є "Заповіт" Т. Шевченка для двох хорів, "Тост до Руси" на слова В. Стебельського, "Де Дніпро наш котить хвилі", "Поклін" на слова Юрія Федьковича, різні солоспіви тощо. У 1863 р. він написав музику до слів Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала українським національним гімном. До інструментальних творів належать одинадцять його симфоній на теми українських народних пісень. М. Вербицький мав непересічний музичний талан, якого, на жаль, він не міг розвинути замолоду, бо жив у бідному галицькому селі, музичну грамоту опановував самотужки, з книжок, студіюючи твори західноєвропейських композиторів.

Сидір Воробкевич (1836—1903), православний священик на Буковині, письменник, драматург і громадський діяч. Як композитор відзначився складанням літургічних пісень і псалмів, а також компонував хорові твори, сольні пісні й оперети.

Анатоль Вахнянин (1841—1908), громадський діяч, посол до галицького сойму й віденського парламенту, педагог — засновник і перший директор Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові, та журналіст — редактор політичного часопису "Правда" у 1867—1870 pp., а також співредактор "Діла". Він же автор опери "Купало".

З наступної генерації композиторів в Галичині слід згадати священика Остапа Нижанківського (1862—1919), визначного громадського діяча, композитора й диригента. Він був також членом Української Національної Ради 1918—1919 pp., за що його поляки розстріляли без суду в травні 1919 р. у селі Завадів на Стрийщині, де він був парохом.

Філарет Колосса (1871—1947), музикознавець-фольклорист, етнограф і композитор, автор кількох праць з української музикології й етнографії, здебільшого про походження та розвиток української народної творчості, зокрема українських народних дум. Він досліджував стиль українських пісень і дум в їх історичному розвитку, компонував музику для хорів й обробляв народні пісні.

Станіслав Людкевич (1879—1989), визначний композитор, музикознавець і фольклорист. Музичну освіту здобув у Віденському університеті й був викладачем Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. З його найбільш відомих творів треба згадати симфонічно-хорову оду "Кавказ" на основі поеми Т. Шевченка, "Вічний революціонер" на слова Івана Франка, "Заповіт" Т. Шевченка та багато інших.

Завдяки творам українських композиторів на початку XX ст. небувалих успіхів осягнуло українське хорове мистецтво. Так само велику славу здобули українські оперні співаки-артисти.

Олександер Мишуга (1853—1922), тенор, родом з Галичини, виступав у головних ролях з великим успіхом в оперних театрах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст Західної Європи. Перебуваючи в Києві, Мишуга запізнався з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Діяльність його не обмежувалась тільки тим, що він чарував чудовим голосом та видатною майстерністю численних слухачів як оперний та концертний співак,— Мишуга був великим патріотом і громадянином. Міцна дружба єднала його з Іваном Франком. Тільки завдяки коштам, які передав із своїх артистичних зарібків Франкові, могла з'явитися друком окраса української поезії збірка "Зів'яле листя". Взагалі Мишуга значну частину своїх гонорарів віддавав на громадсько-культурні справи, на допомогу талановитій молоді1. Велика заслуга його і в тому, що він одним з перших прийшов на допомогу Миколі Лисенкові і разом з ним, починаючи з 1905 p., виховав цілу плеяду видатних співаків, а між ними і славетного М. Микиша.

Мишуга навіть у зеніті успіхів і слави ніколи не забував про українську музику й народню пісню. Він займає почесне місце в історії українського концертного виконавства, як один з кращих інтерпретаторів і пропагандистів українських народних пісень, творів українських композиторів. В останні хвилини свого життя він записав все, що надбав за життя, Музичному інститутові ім. М. Лисенка у Львові.

Соломія Крушельницька (1873—1952), також родом з Галичини, лірично-драматичне сопрано, виступала в головних ролях на оперних сценах Європи й Південної Америки. Про її виступи аргентинська газета "Іль Діяріо" писала: "Як геній, що глибокою мислю заволодіє людством, або як лицар, що великим вчинком захопить широкі верстви народу, так Соломія Крушельницька своїм мистецьким талантом здобула мільйонове місто Буенос Айрес". Вона була незрівняною, неперевершеною як в оперному, так і в камерному мистецтві. Ті, кому довелося бачити і чути артистку на сцені в різних куточках світу, ніколи не забудуть її блискучого співу і гри. У Соломії були прекрасний, оригінального тембру голос (сопрано), бездоганна дикція. Коли вона співала, можна було зрозуміти кожне слово. Здавалося, що вона не співає, а говорить. В її репертуарі близько 60 опер, таких як Отелло, Тангойзер, Трубадур, Мадам Батерфляй та інші, які принесли їй безсмертну славу. "Спів Соломії Крушельницької,— писав італійський критик М. Іка-льяті,— весь сповнений поезії та захоплюючого чару, лунав у Римі протягом чотирьох коротких місяців. З цим чаром, з цією поезією наша публіка, здавалось, не хотіла вже ніколи розлучатися".

Модест МенцІнський (1875—1935) був одним з найкращих героїчних тенорів (між іншим у славних вагнерівських операх) європейських сцен. Він учився у консерваторії у Львові, а закінчив студії у Франкфурті, де і розпочав свою мистецьку кар'єру, бо на батьківщині тоді оперного театру не було. Від 1901 до 1903 pp. МенцІнський перебував у Німеччині, а з 1904 по 1910 pp. на становищі першого тенора в Стокгольмській опері у Швеції. У 1911—1926 pp. він виступав в операх усіх великих міст Західної Європи (Гамбург, Берлін, Кельн, Брюссель, Париж, Амстердам, Мілан). Як тільки траплялася нагода, він приїжджав до Львова й виступав у Львівському оперному театрі. Чим вище Менцінський піднімався на вершини мистецтва, тим більше зростала в нього, як і в Мишуги та Крушельницької, любов до рідного народу, з якого вийшов і якому завдячував своїм талантом. У 1925 р. МенцІнський хотів приїхати на гастролі в Україну і дирекція театру в Харкові на те погодилася, але совєтський уряд не бажав собі виступів Менцінського в Україні. В його концертному репертуарі були також твори українських композиторів — Січинського, Матюка, Ярославснка, Людкевича, Ко-лесси, Барвінського. З нагоди його 60-ліття шведське столичне радіо звернулося до нього з проханням виступити в цей день і заспівати те, що йому найдорожче. І він проспівав для світу низку українських народних пісень і Лисенкове "Мені однаково".

Мишуга, Крушельницька, Менцінський — це велика трійка, якою може погордитися кожний народ.

Іван Алчевський (1876—1917), родом з Харкова, драматичний тенор, артист петербурзької опери, виступав також у головних ролях на сценах опер Західної Європи, в Лондоні, Парижі, Мілані та інших столичних містах, а також і в Нью-Йорку. Крім спектаклів в оперному театрі в 1906—1907 pp., що проходили з великим успіхом, Алчевський організував серію концертів, в яких пропагував українську класичну музику. Тріумфальні виступи Алчевського в Парижі дістали високе визнання не тільки серед вимогливих французьких критиків, але й серед композиторів.

Малярство і графіка. "Українське малярство з кінцем XVIII ст. дійшло до незвичайно високого ступеня розвитку й це тоді Україна явила майстрів, що можуть уважатися між першими майстрами цілого сучасного їм культурного світа",— писав відомий мистецтвознавець Дмитро Антонович.— Перший між ними Дмитро Левицький (1735—1822) з Києва, син українського майстра, маляра і гравера Григорія Левицького. В його працях мистецтво українського портрету дорівнює найкращим майстрам тієї доби Англії і Франції. Володимир Боровиковський (1757—1825) з Миргорода, портретист, фундатор романтично-реалістичної школи українського портретного малярства. Видатний скульптор Іван Мартос (1752—1835), родом з Чернігова, професор і ректор Петербурзької Академії Мистецтв. Разом з тим академічний рисунок підійняв на височінь найкращих європейських вправ того роду другий український майстер з Чернігівщини — Антін Лосенко (1737—1773)2.

Останній видатний майстер доби класичності, пост Тарас Шевченко, був на засланні й йому було заборонено працювати на ниві мистецтва. Інших українських мистців змушували переселитися до Москви та Петербурга, працювати на користь російського мистецтва. Вже сам факт, що такий чи інший мистець працював у Росії, російська історіографія зачисляє їх як російських мистців. До таких належали романтики Олексій Венеціанов (1780—1847), родом з Ніжина, син грека й українки, та маляр і графік Костянтин Тру-товський (1826—1893), автор відомих картин "Сорочинський Ярмарок" і "Весільний викуп"; реалісти Іван Крамський (1837—1887), Микола Ярошенко (1846—1898) та Ілля Рєпін (1844—1930).

Те саме було з українськими пейзажистами, Іван Айвазовський (1817—1900) та Архип Куїнджі (1842—1910), родом грек з Маріуполя, а також Олександер Мурашко (1875—1919), які не мали можливості виявити себе в Україні й помандрували в Росію, де розвинули свої таланти в Петербурзі і там творили на славу російського мистецтва. Знаменитий Міхай Мункачі (1844—1900), українець родом з Мукачева на Закарпатті, переселився до Парижа і там працював і здобув всесвітню славу3.

Во второй половине XIX в. з наростанням національно-визвольного руху спостерігалася і значна активізація всіх форм духовного й культурного життя народу. Одним із проявів цих змін було виникнення таких українських мистецьких центрів, як Харківський з малярською школою Марії Раєвської-Іванової (1840—1912), що студіювала малярство в Дрездені і була першою жінкою-маляркою в Україні; Одеський з мистецькою школою на чолі з Киріяком Костанді, а також Київський з малярською школою М. Мурашка. Пожвавлювалося мистецьке життя також у Полтаві, Катеринославі, Львові та інших містах України1.

Незважаючи на несприятливі обставини, в українському образотворчому мистецтві, подібно як і в музиці, помітне повернення до українських традицій. Українські мистці почали приділяти більше уваги не тільки побутовим темам українського села, але також поверталися до історичних тем героїчних подій часів козаччини. З огляду на це найбільш визначними малярами і графіками виявилися Опанас Сластіон, брати Василь і Федір Кричевські, Микола Са-мокиша, Сергій Васильківський, графік Юрій Нарбуг та інші.

Бурхливого розвитку набрав пейзажний живопис, в якому українські майстри втілювали свою любов до рідної землі. Новий реалістичний пейзаж розробляв Сергій Васильківський, Киріяк Костанді, Володимир Орловський (1842—1914), Петро Левченко (1856— 1917), Микола Пимоненко (1862—1912), Сергій Світославський (1857-1931).

Сергій Васильківський (1850—1917), один з найвидатніших малярів передреволюційної доби, знавець українського орнаменту і народного мистецтва. Він навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв і ще студентом його картини були відзначені одинадцятьма срібними та двома золотими медалями. Закінчивши студії, він виїхав за кордон на кошти Академії й побував в Іспанії, Італії й Англії, де мав змогу запізнатися із західноєвропейським малярським мистецтвом. Повернувши в Україну, постійно працював на Слобожанщині, де виконав понад 3000 творів різного жанру — портрети, українські пейзажі, баталії. Васильківський співпрацював з істориком Д. Яворницьким та М. Самокишею над альбомом українських краєвидів під назвою "З української старовини". У спілці з іншими малярами він виконав на історичну тематику також великі настінні панно в будинку Полтавського земства. З-під його пензля постали реалістичні полотна, які відображають красу і велич рідного краю: "Весна на Україні", "По Дінцю", "Ловлять снігура", "Після дощу", "Бездоріжжя", "Захід сонця" та багато інших. Популярні його картини на історичну тематику: "Козачий пікет", "Бій запорожців з татарами", "Дума про трьох братів", "Обрання полковником Мартина Пушкаря", "Сторожі запорозьких вольностей" та інші. Своїми історичними картинами Васильківський зарекомендував себе як артист-маляр, що глибоко відчуває і тонко відтворює образи героїчно-романтичного минулого. Васильківський виявився видатним майстром пейзажу навіть на фоні світового мистецтва.

Микола Мурашко (1844—1909) — видатний український мистець. Та відомий і як працьовитий педагог. З 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а в 1875 р. відкрив Київську рисувальну школу, якою беззамінно керував протягом чверть століття. Цю школу фінансово підтримував власник цукрових заводів Іван Терещенко. Звідси вийшли такі видатні майстри образотворчого мистецтва, як Микола Пимоненко, Олександер Мурашко, Іван Селезньов, Сергій Костенко, Григорій Дяченко, Фотій Красицький, Іван Їжакевич, Григорій Світлицький. Мурашко — це не тільки мистець великого діапазону, він також був критиком, писав рецензії у київській та столичній пресі і був однодумцем ідеологів руху ху-дожників-передвижників, які боролися за реалізм, народність і національну своєрідність мистецтва.

К. Костанді (1852—1921) був маляром-реалістом, багато уваги присвятив побутовій тематиці. У зображенні природи виявився тонким й оригінальним кольористом і в пейзажах з Південної України Костанді досяг тієї краси й проникливості, які зумовили появу в українському живописі специфічно "костандіївських" мотивів.

Опанас Сластіон (1855—1933) — маляр і графік романтично-народницького напрямку, етнограф і педагог. Закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв і співпрацював з журналом "Київська Старина". Як маляр Сластіон любувався в українських краєвидах і жанрових сценах з національною тематикою.

Найбільш талановитим малярем виявився Микола Самокиша (1860—1944), один з найбільших баталістів, що їх знає світове мистецтво. Він студіював у Парижі і ставив собі за мсту відтворити історичні події й національні особливості з життя й побуту українського народу. Так постала ціла низка баталістичних картин з козацької доби. Самокиша разом з Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової "Живописної України".

Брати Василь і Федір Кричевські, видатні українські артисти малярі. Василь Кричевський (1873—1952) — архітектор, маляр, графік, театральний і фільмовий декоратор й автор проекту та мистецького оформлення відомого інтер'єру будинку земства в Полтаві. У малярстві майстер імпрессіоністичної школи, пейзажист, що з модерним декоративним малярством умів пов'язати локальний колорит. Як графік, Василь Кричевський був піонером українського книжкового мистецтва, який, починаючи з 1903 p., оформив понад 70 українських видань. Він виконав проекти державних гербів, друків і печатки Української Народної Республіки, грошових банкнотів, поштових марок, екслібрисів і т. п. Крім того, В. Кричевський писав рецензії і статті на мистецькі теми. У 1940 р. у Києві була влаштована ретроспективна виставка, на якій було показано 1100 експонатів його творчості1. Василь Кричевський великий різнобічний мистець кінця XIX — першої половини XX ст., провідна й авторитетна постать у справах мистецтва в Україні. У 1944 р. він, не бажаючи жити більше в комуністичному "раю", емігрував на захід Європи, звідки переїхав до Венесуели, а в 1950 р. — до США, де й помер.

Федір Кричевський (1879—1947), закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв в 1910 р. і в лютому 1911 р. виїхав за кордон. Подорож по країнах Західної Європи: Франції, Німеччині, Італії тощо, позначилася на його творчості. Протягом 1912—1914 pp. на виставках київських малярів Ф. Кричевський показав ряд цікавих творів — "Краєвид села Шишаки", "Літній краєвид", "Три віки". У 1914—1918 pp. він був директором і професором Київського художнього училища, а коли в листопаді 1917 р. була створена Українська Державна Академія Мистецтв, став її співзасновником, а у 1918—1922 pp. був ректором. Від 1920 до 1939 р. працював як професор Київського художнього інституту. Кричевський — відомий маляр портретист. З-під його пензля вийшли портрети багатьох визначних діячів української культури, Володимира Вернадського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Лисенка, Івана Котляревського, Григорія Сковороди та інших. Його творчість позначилася переходом від імпрессіонізму до синтезу українського стильового виразу на зразках народного мистецтва. Він також є автором цікавої композиції ескіза "Збори Кирило-Мефодіївського Товариства", на якому зображені 12 кирило-мефодіївців на зразок апостолів. На ньому можна пізнати М. Костомарова, М. Гулака-Артемовського, П. Куліша, О. Марковича, В. Білозерського та інших. Найбільш виразна постать Тараса Шевченка в позі оратора. Немає між зображеними кириломефодіївцями провокатора О. Петрова.

У 1940 р. Федір Кричевський дістав звання "заслужений діяч мистецтва УРСР". Творчість Кричевського позначалася багатством тематики, в тому числі й зображення українського народного побуту. До цієї тематики належать панно-триптих "Життя", "Свати", "Мати", "Шахтарська любов", "Веселі доярки", "Дівчата". У 1932 р. Федір Кричевський намалював цікаву картину на гуцульську тематику під назвою "Довбуш". На жаль, ця картина під час війни загинула, залишився тільки малий її варіант. У 1943 р. мистець виїхав на захід до Німеччини, але в 1945 р. був репатріований до СССР, а два роки пізніше, 30 липня 1947 р. Федір Кричевський помер.

Порфірій Мартинович (1856—1933) створив цілий ряд портретів, як наприклад, гетьманів Івана Мазепи й Богдана Хмельницького, філософа Григорія Сковороди і жанрових картин з українського життя. Він також був першим ілюстратором "Енеїди" І. Котляревського та деяких поезій Т. Шевченка ("Катерина", "Гайдамаки" тощо). Через хворобу він від мистецтва відійшов, але співпрацював з журналом "Київська Старина" і вивчав дерев'яну архітектуру і старовину Полтавщини.

Одним з найбільших графіків був Юрій Нарбут (1886—1920), родом з Чернігівщини. Графікою захопився ще в Глухівській гімназії. У 1906 р. молодий Нарбут переїхав до Петербурга і там студіював графічне мистецтво та працював над оформленням книг, зокрема казок. Згодом Нарбут створив власний стиль, заснований на українських національних традиціях народного мистецтва. Він цікавився геральдикою і сам виконав безліч гербів, ілюструючи "Малороссійський гербовник", виготовив ряд силуетих портретів.

У березні 1917 р. Нарбут переїхав до Києва і з відкриттям Української Академії Мистецтв у грудні 1918 р. його запрошено на професора графіки. В Києві Нарбут разом з М. Бойчуком і В. Кричевським став основоположником нового українського мистецтва і мав великий вплив на українську графіку наступних десятиліть.

Із західноукраїнських малярів та графіків найбільш відомі були Іван Труш, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Антін Манастирський, Осип Сосенко та ін. До західноукраїнських малярів слід зачислити також і Олексу Новаківського, який, хоча й народився на східному Поділлі, та свій талант повністю розвинув у Галичині.

Іван Труш (1869—1941), відомий маляр і мистецький критик. Він один із визначніших українських малярів-імпрессіоністів. Своєю творчістю розпочав відродження галицького малярства. Труш створив цілу галерею портретів визначних українських постатей, починаючи від кардинала Сильвестра Сембратовича, кінчаючи своїм автопортретом. Намалював цілий ряд пейзажів з Криму, Венеції, Єгипту, Палестини і т. п., а також багато жанрових картин. Його твори визначаються лаконізмом мистецької мови та простотою композиції. Мистецька спадщина Івана Труша становить понад 6000 картин.

Олена Кульчицька (1877—1967) закінчила Віденську школу мистецького промислу й набула слави як маляр-графік. Створила великі цикли картин, різних за технікою і тематикою: "Страсті Христові", "З війни", "Ярмарок у Косові", "Жнива", "На базарі" тощо. Багато її картин основані на українській міфології та побуті. Мистецький доробок Кульчицької становлять портрети українських князів, письменників, побутові та історичні картини, пейзажі, на яких зображувала різнородні мотиви української природи, зокрема краєвиди Гуцульщини, а також твори ужиткового й декоративного мистецтва. Окрему групу становлять натюрморти і книжкові ілюстрації, особливо дитячих видань, бо діти були її улюбленою темою. Твори О. Кульчицької визначаються досконалою технікою і знанням українського побуту.

Осип Курилас (1870—1951), закінчив Краківську академію Мистецтва, і виявився знаменитим ілюстратором дитячих видань, пейзажів. Курилас був одним із піонерів нового українського релігійного мистецтва. Він є автором багатьох іконостасів в Галичині й Америці.

Антін Манастирський (1878—1969), закінчив Краківську Академію Мистецтва в 1905 р. Серед його творів є пейзажі, портрети, полотна й графіки з фольклорно-етнографічними, історичними й соціальними мотивами й архітектурні пам'ятки. Він спеціялізувався як портретист і в талановитих портретах вмів виявити складну психологію людини. Історичні картини переважно на козацьку тематику, "На водопої", "На могилі", "Козацька Школа", "Козаки в поході", "Тарас Бульба" і т. п. Звертають на себе увагу його чудові картини з етнографічного побуту, як наприклад, "Ой під гаєм, гаєм", "Бабусенько — голубонько", "Ой ходила дівчина беріжком", "По діброві вітер віє". Манастирський залишив по собі до 1000 картин, різних за жанром і темою, в тому числі й велику кількість рисунків та ілюстрацій дитячої та шкільної літератури.

Олекса Новаківський (1872—1935), визначний маляр і педагог, студіював в Одесі, а опісля в Краківській Академії Мистецтв, яку закінчив із золотою медалею. Намалював цілу низку портретів визначних громадян Львова, а також пейзажі ліричного характеру. Новаківський створив свою власну школу у Львові, яка в західній Україні була осередком малярської культури й дала низку відомих мистців, як Святослав Гординський, Володимир Гаврилюк, Степаны Гебус-Баранецька, Софія Зарицька, Едвард Козак, Степан Луцик, Володимир Ласовський, Мирон Левицький, Михайло Мороз та ін.

Модест Сосенко (1875—1920) студіював у Краківській Академії Мистецтв, у Мюнхені, а також у Національній Школі Мистецтв у Парижі. Він є автором декількох портретів й монументального декоративного розпису Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Окремою ділянкою його малярських заінтересувань було церковно-релігійне малярство. У своїх творах, особливо релігійних, він намагався синтезувати старі візантійські основи малярства з сучасними мистецькими досягненнями і був новатором у цій ділянці.

Для популяризації досягнень українського малярства і графіки велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистецтва та Одеський міський музей красних мистецтв засновані в 1899 p., Харківський міський художній музей — 1886 р. та Феодосійська Картинна Галерея І. Айвазовського — 1880 р. та інші.

Російська влада не бажала розвитку української культури, а тим більш пропагування її здобутків. Москва ставила всілякі перешкоди й застосовувала урядові утиски, зокрема, коли йшлося про виключно українську національну культуру.

Одним із прикладів такої політики був випадок у Чернігові. Маршал Ніженського повіту Василь Тарновський, маючи колекцію української старовини, оригінальних портретів, зброї, стародруків, а також речей і документів, які стосувалися пам'яті Тараса Шевченка, подарував її Чернігівському губерніальному земству. Земство на своїх зборах у 1899 р. більшістю, понад дві треті голосів вирішило організувати у Чернігові історичний музей і виділило кошти на його утримання. Проти тієї ухвали виступив чернігівський губернатор Андрієвський, мовляв, через брак матеріальних засобів, а також тому, що "земства не мають права поширювати своє піклування на культурний розвиток населення". Одначе в таємному повідомленні до Міністерства внутрішніх справ губернатор висловив побоювання, що музей посилить українофільські настрої, які мають місце в Чернігові.

Політика Російської імперії відносно культурних цінностей України була також своєрідною формою імперіалізму. Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше цукор та руду, забирала вона духовні скарби, обезкровлюючи тим українську культуру2.

Велику роль у збиранні та популяризації шедеврів українського мистецтва відіграв Національний Музей у Львові, заснований митрополитом А. Шептицьким, відомим меценатом української науки й мистецтва.

Архітектура. У середині XVIII ст. на зміну пишному козацькому барокко, прийшло рококо. Церкви рококо вирізняються ошатністю, вони тягнуться вгору. Власне в цій добі вибудовані дзвіниці в Київській Печерській лаврі, біля Софійського собору, Кирилівського, Михайлівського та Брацького монастирів і багато інших. Церкви Щекавицька св. Покрови та св. Андрея в Києві, собор Різдва Богородиці з чудовим різьбленим іконостасом у Козельці на Чернігівщині, собор св. Юра у Львові, головна церква в Почаївській лаврі, запорозький храм у Самарі — це найбільш відомі будівлі рококо. Головними меценатами тоді були гетьман Кирило Розумовський й останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський, який збудував між іншим церкву св. Петра й Павла у Межигір'ї, де майстерно поєднані риси рококо з національним українським характером сільської церкви.

Ліквідовуючи рештки української самостійності, з 1801 р. заборонялося будувати в Україні церкви в українському стилі, зате в церковному будівництві стали насаджувати візантійсько-московський стиль. Державні монументальні будинки в Києві, Полтаві, Одесі, Херсоні, Маріуполі й Катеринодарі будувалися вже не за проектами українських архітекторів, а за проектами, надісланими з Петербурга.

З початком XX ст., український національний рух захопив й архітектурну творчість, в якій поширювалося відродження українського стилю, піонером і послідовним виразником якого був Василь Кричевський. Шедевром відродженого українського національного стилю в архітектурі став будинок Полтавського земства.

Дальшого розвитку зазнало й українське народне мистецтво, яке не могло бути обмежене державними законами. Цей розвиток позначився, у виробництві килимів і гобеленів, вишиванні, мистецькій кераміці, а також різьбі по дереву. На весь світ прославилися українські вишивки, гаптування срібром і золотом, вироби знаменитих майстрів кераміки, різьбярства, декоративного мистецтва. Відомими осередками народного мистецтва стали Опішня, Миргород, Хомутець і Скопці на Київщині, Ямпільщина на Поділлі, Косів, Коломия, Яворів та Глиняни в Галичині.

Художня література. Найбільшим чинником, що спричинився до поширення національної свідомості серед українських селянських мас, було красне письменство — література. її розвиток і вплив тим більше замітний на українських землях під російською займанщиною, що там українське слово жорстоко переслідувалося й заборонялося державною владою. Незважаючи на всі заборони, передові українські інтелігенти продовжали свою літературну працю, писали твори з українського побуту, як також історичні повісті й оповідання, що виховували любов до свого народу. Література другої половини XIX ст. визначалася двома напрямками: реалізмом і модернізмом. До найважливіших письменників другої половини XIX ст. аж до вибуху першої світової війни були Марко Вовчок (1834—1907), Степан Руданський (1830-1873), Леонід Глібов (1827-1893). Вони належали до перехідної доби в літературі, від романтизму до реалізму.

Визначними представниками реалізму в літературі на Наддніпрянській Україні були: Анатоль Свидницький, відомий у літературі під псевдонімом Патриченко (1834—1871), який показував розвал старого патріархального побуту сільського духовенства и наслідки чужої школи в Україні, які вели до відчуження і денаціоналізації української молоді1; Олександер Кониський (1836—1900), "який невтомно підкреслював доцільність для української молоді триматися свого поля, а не служити своїми силами на чужому лану".

Повістяр Іван Нечуй-Левицький (1839—1918) робив перші спроби показати національно свідомих українців у повістях "Хмари" й "Над Чорним морем", а під псевдонімом Баштового написав працю "Україна на літературних позвах з Московщиною". Панас Мирний (дійсне прізвище Рудченко, 1849—1920) намагався збагнути "проблеми внутрішнього життя, переживання душі людської" й оповідав про буденне життя українця, його боротьбу за право бути людиною. Корінь лиха Мирний бачив у тодішніх економічних обставинах. Борис Грінченко (1863—1910), якого видатний літературний критик Сергій Єфремов назвав "найхарактернішою й найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 1880 pp.", він був не тільки громадський діяч і письменник, але і "символ цілої епохи — безмежного гніту з одного боку і дужого одпору та громадської відсічі, з другого". Павло Грабовський (1864—1902) засланий у Якутію, перебуваючи на чужині серед чужих людей, зумів викохати велику любов до рідного краю й народу, а в парі з тим до людини взагалі, до всіх поневолених народів і країв, серед яких рідний край займає перше місце в серці поета. До того самого покоління належить Володимир Самійленко, який ганив усіх тих, які плазували перед Москвою; Андріян Кащенко та інші.

У цей період творила й Леся Українка (псевдонім Лариси Косач, 1872—1913), велика поетеса, багатогранний талант якої виявився в найрізноманітніших жанрах. Вона — автор глибоко патріотичних поезій. її відношення до Росії вона найкраще виявила в своїх драматичних поезіях "Бояриня", "Оргія" та інших. З великою силою поетеса оспівувала болі рідного краю та надію на перемогу в боротьбі, як також інтимні почування душі сумовитого інтелігента-сучасника. У патріотичних поезіях пробивається незламна віра в перемогу, наприклад, у поезії "Contra spem spero".

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки займає мистецька проза, як "Біда навчить", "Жаль", "Приязнь" та інші. Своєю творчістю Леся Українка здобула собі винятково велике значення в історії української літератури, бо вона збагатила українську поезію новими темами, новими мотивами, стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Отже, незважаючи на цензурні утиски та заборону українського слова в другій половині XIX ст. під російською займанщиною, українська література досягла певного розквіту.

У третій чверті XIX ст. на Буковині з'явився Осип-Юрій Федькович (1834—1888), відомий також як буковинський соловій, та Сидір Воробкевич (1836—1903), відомий під псевдонімом Данило Мла-ка. Вони були представниками романтизму. Це Воробкевич писав: "Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, але камінь має". Але найбільш всестороннім письменником, поетом, публіцистом і науковцем із Галичини був Іван Франко (1856—1916), який, подібно як Тарас Шевченко, закликав свій народ, що "Не пора, не пора москалеві й ляхові служить, Довершилась Україні кривда стара, нам пора, для України жить".

С концом XIX в. Іван Франко, Ольга Кобилянська (1865—1940) та Осип Маковей (1867—1925) на Західній Україні та Михайло Коцюбинський (1863—1942) і Леся Українка (1871—1913), Володимир Самійленко (1864—1925) на Східній виводять українську літературу із селянської тематики і присвячують деякі свої твори проблемам, які заіснували із розвитком промисловості. Коцюбинський написав "Фата моргана", а Іван Франко — "Boa Constrictor" та "Борислав сміється", в яких зображають незавидні умови українського робітника.

Гідним увага є те, що українські письменники, мистці та вчені, які стали на службу своєму народу, походили з різних суспільних верств. Найбільше їх, однак, походило зі шляхетсько-дворянських родів.

Поруч з оригінальними творами української літератури, з'явилася також і перекладна література класиків світової літератури різних періодів, починаючи від Гомера, через Данте, Шекспіра та Гете аж до Байрона. Визначними представниками у перекладній літературі були Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Павло Грабовський, Володимир Самійленко, Осип Маковей, Леся Українка, Михайло Старицький, а з молодших — Максим Славінський, Агатангел Кримський, великий знавець перської та арабської мов та ін.

З розвитком української літератури з'явилися і перші спроби подати її історію та критичний аналіз. До піонерів у цій ділянці належать росіянин Микола Петров (1840—1921), який у 1880 р. опублікував працю "Очерки из исторіи украинской литературы XVII— XVIII веков", Микола Дашкевич (1852—1908) написав "Очерки исторіи украинской литературы 19 столетия" в 1888 р., а в Галичині — Омелян Огоновський (1833—1894) написав українською мовою "Історію літератури руської" у чотирьох частинах, яка вийшла друком у 1887—1893 pp.

Українською мовою з'явилися твори класиків античного світу, як наприклад, Гомера, а також середньовічні твори, такі як "Пісня про Нібелюнгів", "Пісня про Ролянда", "Пісня про Гайявату" та "Келавала". Із класиків Західної Європи перекладені були твори Данте, Сервантеса, Шекспіра, Гете, Байрона та ін.

Продовжувалося на широкій науковій базі збирання та дослідження фольклору. У Львові побачили світ 46 томів "Етнографічного збірника" за редакцією Івана Франка та Володимира Гнатюка, і 16 томів "Матеріялів до українсько-руської етнології", за редакцією Федора Вовка, а пізніше В. Гнатюка, в серії видань Наукового Товариства ім. Шевченко. Багато матеріалів з видань українознавства друкувалося у "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка", за редакцією Олександра Кониського, а опісля Михайла Грушевського, а також у "Літературно-Науковому Віснику" у Львові, також за ред. М. Грушевського, на сторінках "Кіевскої Старини" у Києві. Але тут, у відміну від львівських видань, все виходило російською мовою.

В начале XX в. українська культура в цілому досягла значних успіхів. Мистецтво України вийшло поза вузькі етнографічні межі, де стало поруч з мистецтвом інших народів світу.

Обговорюючи українську літературу та її авторів, не можемо поминути з виду й те, що багато українських талантів, з уваги на неможливість виявити себе вільно українською мовою, писали російською та іншими мовами. В первой половине XIX в. до них належав Микола Гоголь (1809—1852), який був найвизначнішим представником української школи в російській літературі. Гоголь пішов у російську літературу як українець, щоб розповісти про історичну Україну і поширити її духовно-культурні традиції на всю Росію1. Во второй половине XIX в. з'явився Володимир Короленко (1853—1921), який також вибрав російську літературу для своєї письменницької кар'єри і став видатним російським письменником. Швейцарський літератор Бруно Гетц, аналізуючи його твори, писав: "Його, — тобто Короленка, — українське походження, його українські душа і світосприймання, особливий кольор його мелянходії український, український його глибокий, а проте грайливий гумор... Щось було в нього таке, що він назавжди залишився українцем". Обидва вони, як і Василь Наріжний (1780—1825), Григорій Данилевський (1829—1860) та інші подібні українці — російські письменники, у своїх творах зверталися до української тематики і свідомо, чи не свідомо, ширили знання про життя-буття українського народу.

Проте українська література не могла свобідно розвиватися, бо в другій половині XIX ст. їй на перешкоді стояли два укази, таємний Валуєва 1863 pp. та Емський указ 1876 р. й, очевидно, державна цензура. Як відомо, цензура в Росії не була новиною, її початків шукати треба ще в часах Петра І, який у січні 1721 р. видав регламент Духовної Семінарії, що його можна назвати першим офіційним встановленням цензури. Катерина II 1783 р. видала указ Сенату "про вільні друкарні", який дозволяв відкривати приватні друкарні, але одночасно підпорядковував світські друкарні Священному Синоду, Академії Наук, а також поліції. За Павла І засновано окреме відомство для нагляду над пресою.

Появився "Олександрівський" Статут 1804 p., який говорив, що в Російській імперії не повинна друкуватися і продаватися ні одна книга чи твір без цензури, яку мав здійснювати окремий комітет при університетах. Після повстання декабристів у 1826 р. з'явився новий статут, який визнавав право на існування тільки офіційного друку; забороняв друкувати твори з окремих галузей знань, зокрема вимагалося пильно стежити за творами з історичної тематики, книгами політичного змісту. Більш ліберальний статут 1865 р. звільняв від попереднього контролю газети, журнали, книги, урядові видання, наукові праці тощо. Він дозволяв авторові протест проти неприхильного рішення цензорів. Цензура була знаряддям російського уряду в проведенні вірнопідданчої політики, захисті винятково державних інтересів, включаючи загальнолюдські цінності.