Висновки до теми 3

Польське проникнення в українські землі наприкінці XІV – в середині XVІ принесло з собою примусову католизацію і полонізацію місцевого населення, тотальну колонізацію краю. З одного боку це відкривало шлях до оволодіння українською знаттю надбаннями європейської культури та цивілізації, з іншого – загрожувало українцям цілковитою денаціоналізацією. Люблінська, а згодом Берестейська унії посилили процеси окатоличення та ополячення українства. Загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин між чужоземною панівною верхівкою і поневоленим людом прискорило формування козацтва – надійного захисника й оборонця свого народу від колоніального гніту та нападів татар і Туреччини. У Придніпров’ї, на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням хри­стиянства та ісламу.

Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як вони вдоскона­лювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз пере­конливіші перемоги над ворогами, українське суспільство стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні цих ключових питань, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті. Фактично козацтво посіло те місце, яке в інших країнах належало дворянству.

латентная стадия конфликта