«Руська правда» - автор, загальна характеристика. Руська Правда як історичне джерело.

«Руська правда» - перший збірник та звід законів Київської Русі, найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини Київської Русі. «Руська правда» - основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Давньоруської держави.

Цей звід законів мав величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на три редакції-коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють п'ять і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.

Xто автор «Руської Правди» та коротка редакція.

Коротка редакція містить: «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її вважається Ярослав Мудрий, рік - 1016); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей.

Основним джерелом «Руської правди» були норми звичаєвого права. Зокрема «Правда Ярослава» відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення.

У «Правді Ярославичів» уже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею. «Покон вірний», або «Статут вірний», визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок «годування» княжого слуги - вірника (збирача віри), а «Урок мостникам» безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представникам княжого апарату.

Зміст та значення.

«Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «Руська правда» не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо. Судовий процес за «Руською правдою» переважно мав змагальний характер.

«Руська правда» - виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.

«Руська правда» зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, у якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 р. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви та деяких інших країн.

Руська правда як пам'ятка і джерело права

"Руська правда" є визначною юридичною пам'яткою українського права і кодексом світового значення. Назва її означає "руський закон", "право", "справедливість". Появу зведення пов'язують з кодифікацією норм звичаєвого права, яку провів десь між 1016-1054 pp. князь Ярослав Мудрий. Упорядкований збірник мав 18 статей і отримав назву "Правда Ярослава". Сини князя - Всеволод, Святослав та Ізяслав - продовжили збір та систематизацію норм права, і у 1068 р. з'явилася "Правда Ярославичів" (43 статей). Обидві вони об'єднуються в першу редакцію кодексу, який називається "Коротка правда ".

У роки правління Володимира Мономаха (1113-1125 pp.) створено нову редакцію, яка має назву "Розширена правда" і складається з 121 статті. Існує також вибірка галузевих (цивільних, кримінальних, канонічних) норм права для певних судів, яку іменують "Скороченою Правдою" (XV ст.). Окрім двох редакцій (короткої та розширеної) Існує більше ста списків правди, які називають за місцем та автором знахідки або за місцем зберігання (Академічний, Карамзинівський, Синодальний, Археографічний списки).

Досліджуючи документ, учені дійшли висновку, що цей збірник норм права бере початок ще з родоплемінного устрою. В його основі – Закон Руський, що ним присягалися воїни Ігоря при укладанні договору з Візантією 944 р., і Закон Земляний часів Володимира Святославича. Дехто включає до збірника устави про стягнення процентів із боргів часів Володимира Мономаха. «Руська правда» відіграла важливу роль у соціально-економічному розвитку суспільства, його феодалізації, поступу державності й державного управління.

Структурно кодекс складається з відповідної кількості статей (43, 121 тощо), які не мали нумерації і чіткого поділу на норми галузевого права. ()крім того, іноді одна і та сама стаття регламентує правовідносини різного характеру. Як джерело права "Руська правда" використовувалася в судах Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Московського князівства та Великого князівства Литовського аж до кінця XV ст., що засвідчують знайдені численні списки. Її норми захищали приватну власність, життя, честь і гідність панівних верств суспільства, регламентували земельні, шлюбні, зобов'язальні відносини, визначали види злочинів та встановлювали міру покарання за них. Згодом статті кодексу у зміненому і доповненому вигляді стали основою нормативно-правових актів Росії, України, Білорусії та Литви.

Види злочинів та покарань за "Руською правдою"

Карне право князівського періоду пройшло певну еволюцію від приватного карного права, коли реакція на злочин і судочинство належала самому скривдженому, який мав право помсти (таліону) та викупів (компенсацій), до публічного права і державного судочинства у вигляді державних кар та їх комбінацій. Об'єктом і суб'єктом злочину визнавалися лише вільні люди. Злочин називався "кривда", "обида", прикладався до конкретної особи й не кваліфікувався як порушення державного ладу. Навіть понять "державний злочин" чи "зрада державі" не існувало. Зрештою як не існувало і дефініції самого злочину.

За "Руською правдою" розрізняються такі злочини:

• 1) проти життя (ненавмисне і навмисне убивство або розбій з наміром і без наміру);
• 2) проти тіла (каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої);
• 3) проти честі і свободи (удар мечем в піхвах або рукояткою);
• 4) проти майна (крадіжка або татьба, грабунок чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство);
• 5) проти громадських інтересів;
• 6) проти релігії (чарівництво, або зелейництво, волхвування, мародерство, богохульство, крадіжки у церкві);
• 7) проти родини (убивства та крадіжки між подружжям, двоєженство та двоємужжя, кровозмішення, перелюбство, покидання подружжя);
• 8) проти моралі (зґвалтування, статеві збочення).

Кара називалася "месть" і "наказання". До утворення держави та до нормування нею права переважала кровна помста, яку у XI ст. держава скасувала. "Руська правда" як санкції за злодіяння називає грошові викупи (відшкодування збитків) та публічні кари:

• а) "поток і розграблення" - позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія і його сім'ї (карали конокрадів, паліїв, розбійників);
• б) вира - штраф за вбивство; за пом'якшуючих обставин - полувира, а при не виявленні злочинця - дика вира з усієї общини;
• в) продажа - штраф за дрібні правопорушення (ще називалася урок).

He існувало на Русі смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння), ув'язнення, тілесного побиття та ганебних кар.