Військо та озброєння Київської Русі. Військове мистецтво в Київській Державі.

Армія Київської русі була одним зі стовпів могутності держави. В умовах раннього середньовіччя важливою була боєздатність країни, і Київська Русь в цьому відношенні не тільки не поступалась своїм впливовим сусідам, а й подеколи наводила на них страху. Археологічні знахідки та записи у літописах свідчать, що військо давньоруської держави було багаточисельним і добре організованим, його полки славилися своєю сміливістю і часто ставили на меті не просто перемогу над ворогом, а повне його знищення.

Військова організація у Київській Русі

Давньоруське військо багато запозичило від нормандських племен, які до сьогодні славляться своєю войовничістю. Варяги, що брали активну участь в державотворенні Київської русі у IX столітті, привнесли на ці території і свої військові традиції., які поєдналися з місцевими. Якраз під час формування держави, що вимагало розширення території, захисту від кочових племен варварів, і була створена могутня армія Київської Русі.

На чолі війська стояв князь, який незмінно відправлявся в походи разом з воїнами. Структура армії характеризується 2 основними складовими:

  1. Дружина князя;
  2. Народне ополчення.

Князівська дружина була ядром війська і направляючою силою. Її утворення стало наслідком переносу на Русь варязьких воєнних традицій. Військові паланки варягів складалися з загонів, у яких добре навчені воїни, що були родичами та наближеними гуртувалися навколо командуючого. В Київській Русі таким командуючим був київський князь, а також місцеві князі, що в свою чергу гуртувались навколо правителя. До дружини набирали воїнів з бояр, котрих називали «лучшими мужами».

Дружина не мала ролі всенародного війська, у часи потреби дружина супроводжувала князя, могла бути скликана князем у будь-який момент. Натомість князь забезпечував «мужів» усім необхідним – зброєю, латами та кіньми. Вважається, що частина податку-полюддя, а також давньоруських «штрафів» за злочини (навіть вбивства) витрачалась на забезпечення дружинників. Якщо ж один з них зраджував князя, то карою була конфіскація всього майна і смерть, іноді вигнання за межі країни.

Дружина складалась зі старшої та молодшої:

  • до старшої належали вже згадувані «лучші мужі» – бувалі воїни, заковані в міцні лати. По факту, вони були давньоруським аналогом середньовічних лицарів.
  • молодшу складали діти бояр, що тільки готувались до військової служби, а також так звані «отроки і дітські», які у мирні часи служили при княжому дворі посланцями, а під час походів доглядали за кіньми старшої дружини. Вони, практично, були зброєносцями.

Народне ополчення складалося з простого люду, солдат цієї частини київського війська називали «вої». Ополчення мало територіальну організацію і десяткову систему управління, його командуючі називались тисяцький, соцький і десяцький відповідно до величини території, з якої збиралися «вої». Також для позначення загонів з тієї чи іншої території використовувалося поняття «полк».

Народне ополчення могло бути скликане князем для масштабного завойовницького або оборонного походу під час зборів – «віча». Скликавши «віче», князь оголошував плани на новий військовий похід і намір «совокупити дружину та воїв». Збір війська міг зайняти великий час і не завжди був успішним, хоча деколи до полків приєднувалися всі жителі Київської Русі, що могли тримати зброю.

Також до складу давньоруського війська включались кочові племена, печеніги, турки тощо. Такі загони називали «чорними клобуками» («клобук» – від турецького слова «шапка»). Вони складалися із полонених кочівників, котрих використовували в основному для захисту кордонів.

Іноді до воєнних походів залучали іноземні наймані загони з варягів, фінських та тюрських племен. Літописні джерела, передаючи відомості про один з походів князя Олега, розповідають, що з ним відправились «множество варяг, й словен, й чудь, й кривичи, й мерю, й древляни, й радимичи, й поляни, й север, й вятичи, й хорвати, й дулебьі, й тиверци».

Отже, армія Київської Русі була досить організована та багаточисельна (за словами істориків, у ній було 40-50 тисяч воїнів), проте не була регулярною – збір війська відбувався тільки за потреби. На чолі армії стояв князь.

Спеціалізація та озброєння воїнів

Військо давньоруської держави складалась з сухопутних армійських утворень та флоту. Флот не був спеціалізованим і у мирні часи використовувався для перевезення товарів і рибальства. Першими кораблями слов’ян були човни, вирізьблені з цілих стволів дерев. Пізніше варяги привнесли на територію Русі свою суднобудівну традицію – з’явилися кілька типів кораблів: човен, ладдя, судно, що відрізнялися розмірами. Найбільші кораблі будували з дуба, вітрила робили з самотканої міцної тканини або з дорогого полотна – паволоки. Вздовж корабля були лави для веслярів (весла досягали 3 метрів у довжину), а в задній частині човна було кермо.

Сухопутні війська складалися з:

  1. Піхоти та лучників;
  2. Кінноти;
  3. Пізніше з’явилися артилеристи, що відповідали за обстріл укріплень ворога за допомогою середньовічних артилерійських знарядь.

Основна частина київського війська була пішою, адже складалась з міщан та селян, що були нездатні придбати доброго бойового коня. Серед них були так звані «стрільці» – лучники, а також особливі загони «орудників», котрі відрізнялись від звичайної піхоти повним набором озброєння. Кінноту складала в основному дружина – бояри у важких обладунках. Надалі князі намагалися збільшити чисельність кінноти, через те, що військо мало протистояти кочовим племенам, які були чудовими вершниками.

Під час бою військо шикувалося у лави, кожен воїн ніс на плечах важкий щит. Під час бою лаву поділяли на полки. Ті, що стояли в центрі, називалися «чоло», ліві та праві фланги – ліве та праве відповідно. Особливою честю вважалося йти в авангарді війська, адже перший удар часто ставав вирішальним.

Боєм керував князь, перед його початком головнокомандуючий об’їжджав полки й віддавав їм накази. Часто перед початком бою супротивники зупинялись один напроти одного й провокували глузуванням чи дотепами. Сигналом до початку бою був символічний удар списом, котрий виконував князь, підняття прапору – стяга, і команда князя «Потягніть, дружино».

Тактика наступу на противника була мала багато прийомів, різні князі зверталися до різних планів бою. Однак, дуже складних воєнних схем не застосовували. Хоча є свідчення про несподівані та нищівні для ворога маневри, котрі застосовував, наприклад, князь Святослав.

Зброю в Київській Русі поділяли на оборонну та зачіпну. До оборонної відносились броня або панцир – сорочка із дрібних з’єднаних між собою металевих кілець, і шолом, який часто заходив на ніс вузькою смужкою. До шолома іноді кріпили маску, котра захищала обличчя, і спеціальний захист для шиї. Оборонною зброєю також вважався невеликий, виготовлений із дерева і розмальований щит.

Серед зачіпної зброї, якою користувались давньоруські воїни, були:

  1. Мечі та шаблі;
  2. Луки та сагайдак зі стрілами;
  3. Списи;
  4. Бойові сокири;
  5. Пращі для метання каміння.

Серед піхоти було багато тих, хто володів луком, адже це була стародавня зброя місцевих племен. Також кожен воїн у руському війську мав в озброєнні меч довжиною від 1 метра або трохи довшу вигнуту шаблю. Важкоозброєне військо, піхота та кіннота носили списи різної довжини – від 1,5 до 2,5 метра. Доволі популярною була сокира, котру використовували й під час наступу на ворога.

Таким чином, можна  сміливо стверджувати, що Київська Русь володіла добре навченою, випробуваною в боях армією, котра дозволила їй консолідувати жителів держави, стати грізним ворогом для своїх супротивників і набути слави по всій Європі.

Остані Книги