Цель и основные направления внешней политики правительства б. Хмельницкого на начальном этапе революции

Практически сразу после избрания Б. Хмельницкого гетманом Войска Запорожского на главное место в его деятельности выходит внешнеполитический вектор. Уже в марте 1648 г. на Запорожье состоялись переговоры с посольством коронного гетмана М. Потоцкого, во время которых украинская сторона выдвигала требования обновления давних прав и вольностей; устранения из полков старшин-«ляхов»; вывода польского войска из Левобережья и казацкого региона Правобережье и отмена здесь «управление Речи Посполитой». После побед на Желтых Водах и под Корсунем в мае 1648 г. Б. Хмельницкий передал пленному коронному гетману просьбу к польскому правительству, которые предусматривали создание по Белую Церковь и Умань (включая Левобережье) удельной, с определенными границами, государства, очевидно, как автономной составляющей Польше. Н. Потоцкий, ознакомившись с содержанием просьб, отказался отправить их в Варшаву, вмотивовуючы это тем, что правительство никогда их не удовлетворит.

Учитывая негативную реакцию Н. Потоцкого (а он отражал настроения польской элиты), а также общую заангажированность большинства казацкой общины на персону короля, Б. Хмельницкий решил ограничиться умереннее требованиями. Поэтому отправлено 12 июня до Варшавы посольство получило инструкцию добиваться отмены «Ординации» 1638 г., - казацкий реестр до 12 тыс., права самим выбирать старшину, возвращение православным захваченных униатами церквей и т.д. Правительство и сейм отклонили умеренные просьбе Войска Запорожского. Созданная для переговоров с Б. Хмельницким комиссия, согласно инструкции, уповноважувалася заключить с ним договор на условиях Кумейкивськои, Переяславской или Куруковскому соглашений, согласившись на 8-тысячный реестр, а также не допустить выделения Войске Запорожском территориального удела.

Однако переговорный процесс сорвался, И Возобновились военные действия. После одержанной 23 сентября 1648 победы под Пилявцами гетман продолжил поход, но не с целью достижение независимости Украины, а для возведения на трон короля, способного реформировать государственный строй Речи Посполитой таким образом, чтобы Украину (по крайней мере в составе Киевского, Черниговского, Брацлавского , Волынского и Подольского воеводств) получила статус ее государственного субъекта. Поскольку московский царь и князь Трансильвании не спешили занять вакантное место, Б. Хмельницкий решил поддержать кандидатуру брата Владислава IV Яна Казимира, связывая с ним надежду на реализацию замысла. Соответственно, отправленное 15 ноября посольство в Варшаву мало ходатайствовать об удовлетворении скромных требований: не нарушать прав православной церкви, ликвидировать УНПО, амнистировать участников борьбы, увеличить реестр до 12 тыс.

Учитывая необходимость прекращения военных действий, Б. Хмельницкий и большинство старшин пошли на заключение 21 ноября перемирие с новоизбранным королем, но при этом допустили роковой дипломатического просчета, согласившись отвести армию из освобождаемых западных и центральных земель, которые снова был оккупирован польскими подразделениями, « в Украину »- территорию казацкого региона.

Украинский-польские переговоры, начавшиеся 20 февраля 1649 в Переяславе, проходили крайне напряженно. Б. Хмельницкий решительно отклонил предложенные польской стороной условия договора (увеличение реестра до 12 ^ 15 тыс., отмены унии, восстановление прав и свобод Войска Запорожского и т.п.), подчеркивая право украинского на создание независимого государства в этнических границах своего проживания. С большим трудом комиссарам удалось добиться лишь согласия на заключение перемирия и проведения новых трактатов в конце мая. Примечательно, что согласно условиям перемирия впервые польское посольство признало существование автономной Украинского государства под названием Войска Запорожского.

Новая позиция украинской элиты не устраивала короля, правительство и сейм Речи Посполитой. Узнав о результатах переговоров, польское правительство отказалось от проведения коме сии и начал военные действия. Б. Хмельницкий и его союзник хан Ислам-Гирей 15 августа 1649 нанесли сокрушительное поражение королю под Зборовом. От катастрофы Речь Посполитую спас хан, который в ночь на 16 августа согласился на переговоры с Яном Казимиром, завершившихся заключением 18 августа польско-крымской соглашения. Нона предусматривало установление «вечной дружбе» и взаимной военной помощи; выплату Польшей ежегодных упоминки; оставление Войска Запорожского при давних вольностях и 40-тиеячному казацком реестре; разрешение татарам, возвращавшихся из похода, брать ясырь в украинских землях т.д.

Поведение Ислам-Гирея сделала гетмана заложником польско - крымского взаимопонимание. По признанию литовского канцлера А. С Радзивилла, «тяжелее было дело с казаками. И если бы татары их не побуждали, никогда бы не уступили перед королевской уважением ». Разработанный Б. Хмельницким и старшиной проект договора предусматривал автономию Украинского государства в территориальных границах Брацлавское - го, Черниговского, Киевского, восточных районов Подольского и швден - но-восточных Волынского воеводств (западная граница должна проходить по линии Берлинцы - Бар ~ Староконстантинов - г. Случь ; отмены ограниченности численности казацкого реестра; ликвидации унии; уравнивание православной церкви с католической, сохранение казацкого судопроизводства и всех казацких прав и вольностей; запрет проживания на территории казацкой Украины евреям, деятельности иезуитов и монахов католических орденов и т.п. Однако под давлением хана украинское посольство пошло на уступки. Согласно заключенному 18 августа Зборовским договору казацкая Украина получала автономию только в составе Брацлавского, Киевского и Черниговского воеводств (граница должна проходить западнее линии Дымер - Коростышев - Гиаволоч - Винница ~ Брацлав - Ямипль, что означало потерю земель 6-ти полков), куда запрещалось входить польским войскам. Провозглашалась амнистия участникам борьбы, государственные должности в казацкой Украине могла занимать только православная шляхта, численность реестра ограничивалась 40 тысячами, решение вопросов отмены унии и возврат православной церкви захваченных храмов и имущества откладывалось до решения сейма, шляхта приобрела право возвращаться к имений, а ее подданные обязывались выполнять повинности т.д.

Вернувшись из похода, Б. Хмельницкий развернул активную деятельность по реализации предусмотренных договором статей. Накануне отъезда киевского митрополита Сильвестра Косова на сейм, который должен ратифицировать договор, гетман предостерег его последовательно отстаивать конфессиональные интересы украинский и не отклоняться от принятого постановления. Инструкция посольству Н. И Иестеренка обязывала добиваться утверждения выданных королем под Зборовом военного привилегии Войску Запорожскому и пунктов «Декларации», особенно тех, которые касались «укрощения унии» и прекращения «раздора между христианами».

Сейм 7 января 1650 принял украинскую послов. 12 января король выдал документы об утверждении «Декларации ласки», военного привилегии Войску Запорожскому и передачу ему Трахтемирова и предоставления Чигирина «на булаву запорожскую» Б. Хмельницкому. Значительно сложнее оказался вопрос принятия уступок украинским в конфессиональной сфере. Поддерживаемые Римской курией, духовные сенаторы ультимативно заявили, что «оставят все сенат», если С. Косов займет сенаторское кресло, поэтому последний отказался от него. Не настаивал митрополит и на отмене унии. При таких обстоятельствах король 20 января (уже после завершения сейма) выдал привилегию (датирован 12 января) «Апробация сеймовая прав и вольностей религии греческой народа русскому», что уравнивал православную церковь с униатской, освобождал православный клир от выполнения повинностей и уплаты налогов; признавал права православных на Луцке, Холмске, Перемышльскую и Витебско - Мстиславская епархии т.д.

За 1650 г. В отношениях с Речью Посполитой украинская сторона добивалась от нее выполнения условий договора и пыталась предотвратить втягиванию казацкой Украины в военные действия против России или Порты. Однако униатское духовенство не спешило возвращать захваченные храмы и имущество, поэтому отправленном в марте в Варшаву посольству поручалось вновь поднять вопрос о ликвидации унии. Во второй половине ноября в Польшу выехало новое посольство, которое должно ходатайствовать об отмене унии, возвращение православной церкви храмов и имущества, уравнение православных священников в правах с католическим духовенством, обеспечения свободы отправления православных обрядов за пределами казацкой территории и т.д.

Украинская дипломатия стремилась склонить Речь Посполитую к признанию самобытности казацкой Украины. В марте 1650 г. она поставила вопрос о запрете господам-католикам приезжать в имений, прекращение на время уборки из подданных налогов и содержание польских подразделений восточнее линии Бар - Хмельник. Отправлено в ноябре посольство впервые получило задание добиться официального оформления границ Гетманщины («обособленной линии»), прекращение «великого гонения от господ» на «руський народ», присяги на соблюдении «вечного мира между Речью Посполитой и Войском Запорожским» со стороны первых сановников государства и направления в Украину как заложников И. Вишневецкого, А. Конецпольского и других важных лиц. Дипломатам приходилось прилагать максимум усилий, чтобы избежать ухудшения (под влиянием Венеции и Польши) отношений с Портой и особенно военного конфликта с Россией.

В последнем максимум была заинтересована крымская знать, который пытался разгромить Российское государство и присоединить Астраханское и Казанское ханства. И лишь с большим трудом гетману удалось в августе уклониться от похода в Россию.

Для урегулирования гюльсько-украинских взаимоотношений сейм конце 1650 г. принял направить в Б. Хмельницкого посольство, переговоры с которым должны были начаться в феврале следующего года. Однако нападение польской армии на Восточном Подолье сорвал их, а за военных действий дипломатические отношения стали эпизодическими. При отсутствии Б. Хмельницкого, которого хан задержал Гиры себе, старшина во время осады украинского войска под Берестечком (первая декада июля 1651 г.) вступила в переговоры с королем, пытаясь достичь примирения на условиях Зборовского договора, однако потерпела неудачу. Добившись военной победы, польское правительство решило уничтожить украинское государство, ликвидировать казацкое сословие, уменьшить численность казаков до 6-8 тыс., восстановить дореволюционные социально-экономические отношения.

Развертывания освободительной борьбы на Киевщине и Брацлавщине и ярый сопротивление украинских подразделений под Белой Церковью заставили Н. Потоцкого возобновить переговорный процесс с гетманом. Переговоры показали попытки украинской стороны сохранить действие Зборовского договора, но из-за задержки татар Б. Хмельницкий вынужден уступить. Заключен 28 сентября 1651 Белоцерковский договор существенно ограничивал территорию казацкого государства (она теряла Брацлавское и Киевское воеводства) и сводил на нет ее автономию: украинский гетман подчинялся власти коронного гетмана, лишался права на международные отношения с другими государствами и обязывался (если не приведет хана «к услугам королю») порвать с Крымом, численность казацкого реестра сокращалась до 20 тыс. Договор также предусматривал сохранение прав и свобод православной церкви, амнистию шляхтичам и разрешение на их возвращение к имениям т.д.

Его условия вызвали острое недовольство в разных слоях населения. Зимой 1652 польский сейм отказался от ратификации соглашения. Блестящая победа Б. Хмельницкого в начале июня 1652 под Кнутом ознаменовала завоевания казацкой Украиной независимости. Перед гетманом встала задача убедить правящие круги Речи Посполитой в целесообразности признания факта возникновения суверенного государственного организма. В письмах к королю, канцлера и сенаторов он подчеркивал невозможность обновления Белоцерковского договора, на чем настаивала Речь Посполитая. В октября 1652 г. гетман отклонил требования короля разорвать союз с Крымом и отправить младшего сына Юрия заложником в Варшаву. Чтобы достичь компромисса и избежать военных действий, Б. Хмельницкий соглашался на обновления статей Зборовского договора, на соблюдении которого должен был присягнуть Ян Казимир.

Наконец достигли согласия перенести комиссию до начала 1653 г., однако ее работа была сорвана наступлением польских подразделений, что привело к разрыву дипломатических отношений. Попытка Б. Хмельницкого в июля 1653 г. возобновить их с помощью посольства А. Ждановича потерпела неудачу: его члены оказались в тюрьме. Король и правительство намерены добиться капитуляции казацкой Украине на условиях отречения от власти Б. Хмельницкого, сокращение казацкого реестра до 6 тыс. и преобразования других казаков на «мужиков в господ своих» и т.д. 22 августа 1653 польская армия перешла в наступлении. Началась Жванецкая кампания, во время которой Речь Посполитая и Крымское ханство поладили за счет украинских интересов. Заключенное между ними 15 декабря (в устной форме) Камянецкая соглашение предусматривало восстановление, согласно условиям Зборовского договора, прав и свобод только казачества, все остальные статьи игнорировались. Хан согласился также на немедленную оккупацию казацкой Украине польскими подразделениями, возвращение шляхты и восстановления дореволюционных повинностей крестьян и мещан. Таким образом, политические последствия кампании оказались для Украинского государства катастрофическими: не предусматривалось признание даже ее автономии, не говоря уже о независимости.

Большое внимание украинская дипломатия уделяла созданию протяжении 1648 - 1653 рр. антипольской коалиции. Идет накануне 1648 г. казаки выражали намерения в своей борьбе против Речи Посполитой заручиться поддержкой Крыма, Порты или Росы. С этой целью в 1647 г. Б. Хмельницкий направляет посольство к султану, обещая взамен прекратить морские походы казаков против Турции. В следующем году начались переговоры с Крымским ханством, завершившихся в марте заключением договора о военно-политический союз. Он предусматривал оказание взаимной военной помощи против врагов, запрет татарам брать ясырь, опустошать поселения и разрушать церкви, плату татарам за оказанную поддержку, воспрепятствовать постирал против Крыма и согласие Войска Запорожского направить казачьи подразделения на помощь султану в Кандии. Весной 1649 г. подтверждается действие этого договора, причем его условия запрещали татарам грабить население и брать ясырь на всех украинских землях («по Вислу»),

Заключение союза с Крымом сыграло положительную роль на начальном этапе борьбы за независимость. Ни в коем случае нельзя недооценивать его роль в здобугти побед на Желтых Водах, под Корсунем и особенно под Зборовом. Служил он также серьезным препятствием для создания Польшей антиукраинской коалиции. Время имели место и негативные аспекты, которые заметно усиливаются с лета 1649 г - Во-первых, вопреки договору поведение татар на территории казацкой Украины традиционно имела разрушительный характер, ицо приводило к их демографического, экономического и культурного упадка. Во-вторых, крымская элита, не забывая лозунги джихада (священной войны), проводила политику «равновесия сил» («с какой же стороны кто упадет замертво, польза принадлежит исламу») и пыталась не допустить создания независимого Украинского государства. В-третьих, хан и его окружение решили использовать Речь Посполитую и Гетманщину для реализации замыслов присоединения к Крыму Астраханского и Казанского ханств и достижения независимости от Порты.

После заключения крымско-польского Зборовского договора казацкая Украина потеряла свободу действий по Речи Посполитой и была вынуждена считаться с позицией ханства. ее дипломатии приходилось, с одной стороны, избегать обострения отношений с Крымом, а с другой - удерживать его в сфере интересов украинской внешней политики, что оказалось крайне сложной задачей. В частности, пытаясь привлечь Речь Посполитую и Украины к антироссийской коалиции, хан, ища понимания с королем, вопреки приказам султана, не спешил прийти на помощь украинским весной 1651 Оставив ЗО июня поле сражения под Берестечком, Ислам-Гирей обрек украинское войско на поражение. И все же Б. Хмельницкий вынужден был сохранять дружелюбный характер взаимоотношений с татарской знатью, опасаясь заключения направленного против Украины ггольсько-крымского союза.

Осенью 1653 г. хан впервые начал добиваться от гетмана принятия протекции Крыму. Лишь с большим трудом Б. Хмельницкому удалось убедить его подтвердить действие договора 1648 Игнорирование крымской знатью украинских интересов сполна проявилось на завершающем этапе Жванецкой кампании, когда она пошла на заключение 15 декабря се паратнои соглашения с Речью Посполитой. Это соглашение чрезвычайно остро поставила вопрос о поиске немедленного опоры на военную поддержку страны-протектора. У 1648 —1653 рр. таку підтримку реально можна було отримати з боку Османської імперії чи Російської держави. Як уже зазначалося, Б. Хмельницький ще напередодні повстання звернувся по допомогу до султана. Цей хід виявився вдалим, оскільки Ібрагім вирішив підтримати виступ козаків і, вочевидь, не без його згоди хан пішов на укладення у березні 1648 р. договору з Військом Запорозьким. Наприкінці травня і на початку вересня гетьман направляє посольства до Порти, домагаючись затвердження союзу з Кримом, заборони татарам грабувати і брати у ясир українців, а також засвідчуючи готовність прийняти протекцію султана на умовах виплати данини, надіслання в'язнів на галери, надання Порті військової допомоги й передачі їй Кам'янця-Подільського. Новий султан Мегмед IV ухвалив чинність українсько-кримського договору, однак

питання про протекцію не було поставлене на порядок денний. Наприкінці листопада 1648 р. гетьман послав до Стамбула чергове посольство з листом до султана, в якому повідомив про взяття під свою владу українських земель «аж по Віслу», порушив клопотання про їх прийняття під протекцію Порти на умовах, якими користувалися Молдавія і Валахія, й висловив прохання надати йому у володіння Молдавію. Послів було зустрінуто прихильно, й султан наказав сілістрійському паші й ханові допомагати українцям у війні з Польщею.

Майже одночасно гетьман надіслав листа трансільванському князеві Дьєрдю І Ракоці, висловлюючи бажання бачити його «опікуном і королем Польщі», а на початку січня 1649 р. через єрусалимського патріарха Паїсія звернувся з проханням до московського царя взяти під протекцію Військо Запорозьке. Складається враження, що, апелюючи одразу до кількох монархів, гетьман допускав можливість одночасної підлеглості кільком протекторам, тобто проводив політику полівасалітетної залежності. Проте, як на нашу думку, Б. Хмельницький дотримувався іншої концепції міжнародних відносин: він не хотів приймати жодної з протекцій, а прагнув такими клопотаннями схилити якогось із монархів до воєнних дій проти Речі Посполитої, вибороти незалежність і відмовитися в останній момент від юридичного оформлення акту протекції. Тобто її можливість гетьман розглядав лише під кутом зору дипломатичних маніпуляцій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантію безпеки на морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії. Важливі переговори відбулися в липні 1650 р. з турецьким посольством Осман-аги. Гетьман заявив про бажання козаків служити Порті, зобов'язався не допускати козацьких морських виправ, не брати участі у ворожих щодо Стамбула акціях, підтримувати союз із Кримом. Осман-ага пообіцяв військову допомогу з боку султана. Відправлене до Стамбула посольство А. Ждановича мало просити допомоги у боротьбі з Річчю Посполитою, заміни молдавського господаря, а також засвідчити згоду прийняти протекцію султана. Наприкінці року Мегмед IV прийняв ухвалу взяти Б. Хмельницького «під крила Й протекцію неосяжної Порти», яка мала набрати чинності після відповідної присяги з боку гетьмана й старшини. Припускаємо, що саме у цей час було укладено торгівельну угоду між козацькою Україною і Портою, яка передбачала також перебування у Стамбулі українського резидента.

У лютому 1651 р. турецький уряд вислав до Чигирина посольство, що везло гетьману атрибути влади, у тому числі диплом на володіння «Руським князівством», і мало запропонувати відправити «великого посла» до турецької столиці для затвердження угоди про прийняття протекції. Зї умови були сприятливими для козацької України: остання звільнялася від сплати данини, мала надсилати у розпорядження султана військові підрозділи й запобігати козацьким морським виправам. Логічним кроком в умовах існування Зборівського польсько-крихМ - ського договору, як на наш погляд, було б прийняття гетьманом і старшиною протекції Порти, що істотно змінило б ситуацію на користь Гетьманщини, насамперед убезпечило б її від ворожих акцій із боку Криму, а відтак унеможливило би Берестечкову катастрофу. Водночас надавався шанс успішно завершити війну з Річчю Посполитою й об'єднати у своїх межах українські землі.

Проте політична еліта й надалі залишалася у полоні старої концепції загравання з Портою і Росією. Прийнявши у квітні Осман-агу, Б. Хмельницький відмовився від офорлллення протекції й воєнної допомоги. Щоправда, у вересні й грудні 1651 р. гетьман знову порушував перед султаном клопотання про прийняття під протекцію всієї України («Русі»), У травні наступного року він відправив до Стамбула посольство, що мало засвідчити згоду увійти під протекцію й віддати Порті Кам'янець. У лютому й квітні 1653 р. сюди з аналогічними завданнями, а також проханням про військову допомогу вирушили нові посольства. Турецький уряд удруге прийняв ухвалу про взяття козацької України під протекцію (за умов виплати незначної данини й передачі Туреччині Кам'янця). У складних геополітичних умовах гетьман наприкінці травня виніс це питання на старшинську раду, яка його відхилила. У вересні старшинська рада знову відмовилася ухвалити рішення про прийняття протекції султана. Далася взнаки традиційна неприязнь до мусульманського світу, а відтак було втрачено нагоду опертися на допомогу потужного протектора.

Помітне місце у зовнішньополітичній діяльності українського уряду посідало питання створення коаліції з Придунайськими князівствами. Бурхливий розвиток визвольної боротьби українців улітку 1648 р. та їхній союз із татарами не могли не привернути уваги володарів Молдавії, Валахії й Трансільванії. Щоб з'ясувати задуми гетьмана й порозумітися з ним, у серпні й жовтні 1648 р. до нього з'явилися представники молдавського господаря В. Лупула. Не виключено, що в жовтні прибули валаські посланці. Іншого спрямування набрали започатковані восени 1648 р. взаємини з Трансільванією, оскільки Дьєрдь І Ракоці розпочав боротьбу за королівський престол у Польщі для сина Сигізмунда, розраховуючи на підтримку протестантів та українців.

Б. Хмельницький прихильно прийняв у жовтні трансільванське посольство, а в листопаді відправив своє, пропонуючи князеві (не знаючи, іцо той уже помер) розпочати наступ через Краків на Польщу й обіцяючи надати воєнну допомогу.

Початок 1649 р. ознаменувався активізацією контактів гетьмана з Молдавією. Великі надії він покладав на Дьєрдя II Ракоці, котрий направив в Україну посольство з проектом союзного договору, що, вочевидь, передбачав спільні дії Трансільванії, Литви, України та дисидентів задля захоплення братами Ракоці польського трону. Ознайомившись із ним, гетьман відправив у 20-х числах лютого 1649 р. посольство до Трансільванії, засвідчуючи готовність піти на створення коаліції й надати воєнну допомогу. Однак Дьєрдь II Ракоці для досягнення політичних цілей почав переорієнтовуватися з курсу на створення союзу з козацькою Україною на пошук союзників серед польських магнатів. 'Гака позиція князя прирекла на провал плани Б. Хмельницького завдати по Речі Посполитій удару з двох боків влітку 1649, а також у 1651 р.

Зближення В. Лупула з Польщею призвело до погіршення українсько-молдавських взаємин. На початку серпня 1650 р. гетьман звернувся до Мегмеда IV з проханням звести на молдавський престол М. Могилу. Весною цього ж року Б. Хмельницький спробував заручитися підтримкою господаря Валахії М. Басараба. Змушений на вимогу калги-султана Крим-Гірея взяти участь у молдавському поході, він спромігся добитися укладення з В. Лупулом угоди, що передбачала військово-політичну підтримку Молдавією Української держави у її боротьбі з Польщею та згоду господаря на шлюб доньки Розанди зі своїм старшим сином Тимошем. З цього часу українсько-молдавські дипломатичні відносини пожвавлюються. Гетьман почав активно працювати над створенням коаліції козацької України, Трансільванії, Молдавії й Валахії, тому впродовж осені 1649 — літа 1652 рр. частішають посольства до їхніх володарів. Помітним успіхом української дипломатії стало одруження 31 серпня 1652 р. Тимоша з Розандою, яке могло започаткувати правлячу династію. З іншого боку, цей акт містив серйозну загрозу. Річ у тім, що встановлення родинних зв'язків В. Лупула з Б. Хмельницьким утвердило господаря в намірі підпорядкувати Валахію. Уклав він і таємну угоду з Австрією, спрямовану проти Трансільванії. За таких обставин М. Басараб та Дьєрдь II Ракоці вороже поставилися до шлюбу Тимоша з Розандою, вбачаючи в ньому загрозу своїм інтересам. Окрім цього, султан і хан насторожено сприймали перспективу зростання ролі України у цьому регіоні.

Готуючи взимку 1653 р. змову проти В. Лупула, Дьєрдь II Ракоці та М. Басараб зробили ставку на логофета (канцлера) Ш. Георгіцу; водночас, шукаючи союзника, пішли на зближення з Річчю Посполитою. 'Гак окреслилися контури формування антиукраїнської коаліції. На початку квітня, внаслідок заколоту й вторгнення валасько-трансільванських військ, В. Лупул втрачає владу. Б. Хмельницький направляє до Молдавії полки, очолювані Тимошем. Останній розгромив Ш. Георгіцу й поновив при владі В. Лупула, котрий схилив його до захоплення Валахії. Ця авантюра призвела до трагічних наслідків: українці зазнали важкої поразки, а М. Басараб та Дьєрдь II Ракоці уклали військово-політичний союз із Річчю Посполитою. Спроби Б. Хмельницького порозумітися з ними закінчилися невдачею, їхні війська в липні вдруге позбавляють влади В. Лупула. Направлені гетьманом полки під проводом Тимоша було заблоковано у Сочаві трансільвансько-валасько-молдавськими підрозділами, до яких згодом приєдналися польські. Воєнні дії закінчилися смертю Т. Хмельницького й почесною капітуляцією у жовтні українського війська. Не мали успіху й дипломатичні зусилля українського уряду в Стамбулі, спрямовані на повернення трону В. Лупулу. Порта визнала легітимність влади III. Георгіци й застерегла гетьмана від втручання у молдавські справи. Хан підтримав позицію султана. Таким чином, прорахунки Б. Хмельницького сприяли утворенню антиукраїнської коаліції, дії якої восени 1653 р. різко погіршили геополітичне становище держави.

Важливим напрямом зовнішньої політики Б. Хмельницького із самого початку Національної революції були відносини з Російською державою. Після Корсунської перемоги 1648 р. він вирішив схилити царя Олексія Михайловича до воєнних дій проти Польщі. Дізнавшись про смерть короля, гетьман звернувся 18 червня до російського царя з листом, пропонуючи розпочати боротьбу за польський трон, обіцяючи при цьому допомогу з боку Війська Запорозького. Через місяць у листі до путивльського воєводи гетьман ще раз підкреслив бажання, «штоби он (цар. — Авт.) ляхам і нам паном і царем бил одноє віри греческое...». Проте російський уряд не відповів на пропозицію Б. Хмельницького, оскільки виношував план династичної унії з Річчю Посполитою, а повернути Смоленськ і Сіверську землю розраховував шляхом дипломатичного тиску на Варшаву. Отже, ухилившись від ворожих дій проти України, він водночас демонстрував Польщі «Щирість» своєї дружби.

Козацька Україна прагнула запобігти можливому зближенню Речі Посполитої й Росії та домогтися розриву «вічного миру» між ними. Відтак, повернувшись із західного походу до Києва, Б. Хмельницький направив на початку січня 1649 р. посольство С. Мужиловського до Царя з проханням надати воєнну допомогу, проте російських! уряд відхилив це клопотання. Впродовж другої половини 1649 —1650 рр.

українські дипломати прагнули схилити правлячі кола Росії до воєнних дій проти Польщі, але безуспішно. Ситуація почала змінюватися із 1651 р. Переконавшись, що військову потугу Речі Посполитої суттєво ослаблено, Росія заходилася наполегливіше обстоювати у відносинах з нею свої інтереси. Щоправда, діяла напрочуд виважено, а в 1653 р. зробила невдалу спробу замирити Україну й Польщу на умовах Збо - рівського договору. Б. Хмельницький переконував Москву в доцільності укладення договору про взяття козацької України під протекцію, нагадуючи, що інакше змушений буде погодитися на протекторат султана. Прагнення приєднати до своїх володінь Україну й використати п мілітарну потугу для боротьби з Річчю Посполитою і Кримом, а також побоювання входження Гетьманщини до складу Османської імперії відіграли вирішальну роль у прийнятті 11 жовтня 1653 р. Земським собором ухвал про взяття Війська Запорозького під «государеву високу руку» й початок війни проти Речі Посполитої.