Мета та основні напрями зовнішньої політики уряду б. Хмельницького на початковому етапі революції

Практично відразу після обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького на чільне місце в його діяльності виходить зовнішньополітичний вектор. Уже в березні 1648 р. на Запорожжі відбулися переговори з посольством коронного гетьмана М. Потоцького, під час яких українська сторона висувала вимоги поновлення давніх прав і вольностей; усунення з полків старшин-«ляхів»; виведення польського війська із Лівобережжя й козацького регіону Правобережжя й скасування тут «управління Речі Посполитої». Після перемог на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 р. Б. Хмельницький передав полоненому коронному гетьманові прохання до польського уряду, що передбачали створення по Білу Церкву й Умань (включаючи Лівобережжя) удільної, з визначеними кордонами, держави, вочевидь, як автономної складової Польщі. М. Потоцький, ознайомившись зі змістом прохань, відмовився відіслати їх до Варшави, вмотивовуючи це тим, що уряд ніколи їх не задовольнить.

Ураховуючи негативну реакцію М. Потоцького (а він відбивав настрої польської еліти), а також загальну заангажованість більшості козацької спільноти на персону короля, Б. Хмельницький вирішив обмежитися поміркованішими вимогами. Тому відправлене 12 червня До Варшави посольство отримало інструкцію домагатися скасування «Ординації» 1638 р., збільшення козацького реєстру до 12 тис., права самим обирати старшину, повернення православним захоплених Уніатами церков тощо. Уряд і сейм відхилили помірковані прохання Війська Запорозького. Створена для переговорів із Б. Хмельницьким комісія, відповідно до інструкції, уповноважувалася укласти з ним договір на умовах Кумейківської, Переяславської чи Куруківської угод, погодившись на 8-тисячний реєстр, а також не допустити виділення Війську Запорозькому територіального уділу.

Проте переговорний процес зірвався, Й ПОНОВИЛИСЯ ВОЄННІ дії. Після здобутої 23 вересня 1648 р. перемоги під Пилявцями гетьман продовжив похід, але не з метою виборення самостійності України, а для зведення на трон короля, спроможного реформувати державний устрій Речі Посполитої у такий спосіб, щоб Україна (щонайменше в складі Київського, Чернігівського, Брацлавського, Волинського і Подільського воєводств) отримала статус її державного суб'єкта. Оскільки московський цар і трансільванський князь не поспішали посісти вакантне місце, Б. Хмельницький вирішив підтримати кандидатуру брата Владислава IV Яна Казимира, пов'язуючи з ним надію на реалізацію задуму. Відповідно, відправлене 15 листопада посольство до Варшави мало клопотатися про задоволення скромних вимог: не порушувати прав православної церкви, ліквідувати унпо, амністувати учасників боротьби, збільшити реєстр до 12 тис.

Ураховуючи необхідність припинення воєнних дій, Б. Хмельницький та більшість старшин пішли на укладення 21 листопада перемир'я з новообраним королем, але при цьому припустилися фатального дипломатичного прорахунку, погодившись відвести армію з визволених західних і центральних земель, які знову було окуповано польськими підрозділами, «в Україну» — терени козацького регіону.

Українсько-польські переговори, що розпочалися 20 лютого 1649 р. у Переяславі, проходили вкрай напружено. Б. Хмельницький рішуче відхилив запропоновані польською стороною умови договору (збільшення реєстру до 12^15 тис., скасування унії, відновлення прав і свобод Війська Запорозького тощо), підкреслюючи право українців на створення незалежної держави в етнічних межах свого проживання. З великими труднощами комісарам удалося домогтися лише згоди на укладення перемир'я та проведення нових трактатів у кінці травня. Прикметно, що відповідно до умов перемир'я вперше польське посольство визнало існування автономної Української держави під назвою Війська Запорозького.

Нова позиція української еліти не влаштовувала короля, уряд і сейм Речі Посполитої. Довідавшись про результати переговорів, польський уряд відмовився від проведення комі сії й розпочав ВОЄННІ дії. Б. Хмельницький та його союзник хан Іслам-Гірей 15 серпня 1649 р. завдали нищівної поразки королю під Зборовом. Від катастрофи Річ Посполиту врятував хан, котрий у ніч на 16 серпня погодився на переговори з Яном Казимиром, що завершилися укладенням 18 серпня польсько-кримської угоди. Нона передбачала встановлення «вічної приязні» й надання взаємної військової допомоги; виплату Польщею щорічних упоминків; залишення Війська Запорозького при давніх вольностях і 40-тиеячному козацькому реєстрі; дозвіл татарам, що поверталися з походу, брати ясир в українських землях тощо.

Поведінка Іслам-Гірея зробила гетьмана заручником польсько - кримського порозуміння. За визнанням литовського канцлера А. С Радзивілла, «важчою була справа з козаками. І якби татари їх не спонукали, ніколи б не поступилися перед королівською повагою». Розроблений Б. Хмельницьким і старшиною проект договору передбачав автономію Української держави у територіальних межах Брацлавсько - го, Чернігівського, Київського, східних районів Подільського і швден - но-східних Волинського воєводств (західний кордон мав проходити по лінії Берлінці — Бар ~ Старокостянтинів — р. Случ); скасування обмеженості чисельності козацького реєстру; ліквідацію унії; зрівняння православної церкви з католицькою; збереження козацького судочинства й усіх козацьких прав і вольностей; заборону проживання на теренах козацької України євреям, діяльності єзуїтів і ченців католицьких орденів тощо. Однак під тиском хана українське посольство пішло на поступки. Згідно з укладеним 18 серпня Зборівським договором козацька Україна одержувала автономію тільки в складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств (кордон мав проходити на захід від лінії Димер — Коростишів — Гіаволоч — Вінниця ~ Брацлав — Яміпль, що означало втрату земель 6-ти полків), куди заборонялося входити польським військам. Проголошувалася амністія учасникам боротьби, державні посади в козацькій Україні могла обіймати лише православна шляхта, чисельність реєстру обмежувалася 40 тисячами, розв'язання питань скасування унії й повернення православній церкві захоплених храмів і майна відкладалося до рішення сейму, шляхта набула право повертатися до маєтків, а її піддані зобов'язувалися виконувати повинності тощо.

Повернувшись із походу, Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність із реалізації передбачених договором статей. Напередодні від'їзду київського митрополита С. Косова на сейм, що мав ратифікувати договір, гетьман застеріг його послідовно обстоювати конфесійні інтереси українців і не відхилятися від прийнятої ухвали. Інструкція посольству М. І Іестеренка зобов'язувала домагатися затвердження виданих королем під Зборовом військового привілею Війську Запорозькому й пунктів «Декларації», особливо тих, що стосувалися «приборкання унії» и припинення «розбрату між християнами».

Сейм 7 січня 1650 р. прийняв українських послів. 12 січня король видав документи про затвердження «Декларації ласки», військового привілею Війську Запорозькому й передачу йому Трахтемирова та надання Чигирина «на булаву запорозьку» Б. Хмельницькому. Значно складнішим виявилося питання ухвалення поступок українцям у конфесійній сфері. Підтримувані Римською курією, духовні сенатори ультимативно заявили, що «залишать усі сенат», якщо С. Косов посяде сенаторське крісло, тому останній відмовився від нього. Не наполягав митрополит і на скасуванні унії. За таких обставин король 20 січня (вже після завершення сейму) видав привілей (датований 12 січня) «Апробація сеймова прав і вольностей релігії грецької народу руському», що урівнював православну церкву з уніатською, звільняв православний клір від виконання повинностей і сплати податків; визнавав права православних на Луцьку, Холмську, Перемишльську та Вітебсько - Мстиславську єпархії тощо.

Упродовж 1650 р. у відносинах із Річчю Посполитою українська сторона домагалася від неї виконання умов договору й намагалася запобігти втягненню козацької України у воєнні дії проти Росії чи Порти. Проте уніатське духовенство не поспішало повертати захоплені храми й майно, тож відправленому в березні до Варшави посольству доручалося знову порушити питання про ліквідацію унії. В другій половині листопада до Польщі виїхало нове посольство, що мало клопотатися про скасування унії, повернення православній церкві храмів і майна, урівняння православних священиків у правах із католицьким духовенством, забезпечення свободи відправлення православних обрядів за межами козацької території тощо.

Українська дипломатія прагнула схилити Річ Посполиту до визнання самобутності козацької України. У березні 1650 р. вона порушила питання про заборону панам-католикам приїжджати до маєтків, припинення на деякий час збирання з підданих податків та утримання польських підрозділів східніше лінії Бар — Хмільник. Відправлене у листопаді посольство вперше отримало завдання домогтися офіційного оформлення кордонів Гетьманщини («відокремленої лінії»), припинення «великого гоніння від панів» на «руський народ», присяги на дотриманні «вічного миру між Річчю Посполитою і Військом Запорозьким» із боку перших сановників держави й надіслання в Україну як заручників І. Вишневецького, А. Конецпольського й інших поважних осіб. Дипломатам доводилося докладати максимум зусиль, щоб уникнути погіршення (під впливом Венеції й Польщі) відносин із Портою й особливо воєнного конфлікту з Росією.

В останньому щонайбільше була зацікавлена кримська знать, котра намагалася розгромити Російську державу й приєднати Астраханське й Казанське ханства. І лише з великими труднощами гетьману вдалося у серпні ухилитися від походу в Росію.

Для врегулювання гюльсько-українських взаємин сейм наприкінці 1650 р. ухвалив направити до Б. Хмельницького посольство, переговори з яким мали розпочатися в лютому наступного року. Проте напад польської армії на Східне Поділля зірвав їх, а через воєнні дії дипломатичні відносини стали епізодичними. За відсутності Б. Хмельницького, якого хан затримав гіри собі, старшина під час облоги українського війська під Берестечком (перша декада липня 1651 р.) вступила у переговори з королем, намагаючись досягти замирення на умовах Зборівського договору, однак зазнала невдачі. Домігшись військової перемоги, польський уряд вирішив знищити Українську державу, ліквідувати козацький стан, зменшити чисельність козаків до 6—8 тис., відновити дореволюційні соціально-економічні відносини.

Розгортання визвольної боротьби на Київщині й Брацлавщині та затятий спротив українських підрозділів під Білою Церквою змусили М. Потоцького поновити переговорний процес із гетьманом. Переговори засвідчили намагання української сторони зберегти чинність Зборівського договору, але через затримку татар Б. Хмельницький мусив поступитися. Укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір істотно обмежував територію козацької держави (вона втрачала Брацлавське й Київське воєводства) й зводив нанівець її автономію: український гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, позбавлявся права на міжнародні відносини з іншими державами й зобов'язувався (якщо не приведе хана «до послуг королю») порвати з Кримом; чисельність козацького реєстру скорочувалася до 20 тис. Договір також передбачав збереження прав і свобод православної церкви, амністію шляхтичам та дозвіл на їхнє повернення до маєтків тощо.

Його умови викликали гостре невдоволення в різних прошарках населення. Взимку 1652 р. польський сейм відмовився від ратифікації угоди. Блискуча перемога Б. Хмельницького на початку червня 1652 р. під Батогом ознаменувала виборення козацькою Україною незалежності. Перед гетьманом постало завдання переконати правлячі кола Речі Посполитої в доцільності визнання факту постання суверенного державного організму. У листах до короля, канцлера й сенаторів він наголошував на неможливості поновлення Білоцерківського договору, на чому наполягала Річ Посполита. В жовтні 1652 р. гетьман відхилив вимоги короля розірвати союз із Кримом і надіслати молодшого сина Юрія заручником до Варшави. Щоб досягти компромісу й уникнути воєнних дій, Б. Хмельницький погоджувався на поновлення статей Зборівського договору, на дотриманні якого повинен був присягнути Ян Казимир.

Урешті-решт досягай згоди перенести комісію на початок 1653 р., однак її роботу було зірвано наступом польських підрозділів, що призвело до розриву дипломатичних відносин. Спроба Б. Хмельницького у липні 1653 р. поновити їх за допомогою посольства А. Ждановича зазнала невдачі: його члени опинилися у в'язниці. Король та уряд мали намір домогтися капітуляції козацької України на умовах відречення від влади Б. Хмельницького, скорочення козацького реєстру до 6 тис. і перетворення інших козаків на «хлопів у панів своїх» тощо. 22 серпня 1653 р. польська армія перейшла у наступі. Розпочалася Жванецька кампанія, під час якої Річ Посполита й Кримське ханство порозумілися за рахунок українських інтересів. Укладена між ними 15 грудня (в усній формі) Кам`янецька угода передбачала відновлення, відповідно до умов Зборівського договору, прав і свобод лише козацтва, всі інші статті ігнорувалися. Хан погодився також на негайну окупацію козацької України польськими підрозділами, повернення шляхти й відновлення дореволюційних повинностей селян і міщан. Таким чином, політичні наслідки кампанії виявилися для Української держави катастрофічними: не передбачалося визнання навіть її автономії, не кажучи вже про незалежність.

Велику увагу українська дипломатія приділяла створенню впродовж 1648 — 1653 рр. антипольської коаліції. ІДе напередодні 1648 р. козаки висловлювали наміри у своїй боротьбі проти Речі Посполитої заручитися підтримкою Криму, Порти чи Роси. З цією метою у 1647 р. Б. Хмельницький направляє посольство до султана, обіцяючи взамін припинити морські виправи козаків проти Туреччини. Наступного року розпочалися переговори з Кримським ханством, що завершилися у березні укладенням договору про військово-політичний союз. Він передбачав надання взаємної військової допомоги проти ворогів, заборону татарам брати ясир, спустошувати поселення и руйнувати церкви, платню татарам за надану підтримку, припинення козацьких виправ проти Криму й згоду Війська Запорозького направити козацькі підрозділи на допомогу султану до Кандії. Весною 1649 р. підтверджується чинність цього договору, причому його умови забороняли татарам грабувати населення й брати ясир на всіх українських землях («по Віслу»),

Укладання союзу з Кримом відіграло позитивну роль на початковому етапі боротьби за незалежність. У жодному випадку не можна недооцінювати його ролі у здобугті перемог на Жовтих Водах, під Корсунем і особливо під Зборовом. Слугував він також вагомою перешкодою для створення Польщею антиукраїнської коаліції. Водночас мали місце й негативні аспекти, які помітно посилюються з літа 1649 р - По-перше, всупереч договору поведінка татар на теренах козацької України традиційно мала руйнівний характер, іцо призводило до їх демографічного, економічного й культурного занепаду. По-друге, кримська еліта, не забуваючи гасла джіхаду (священної війни), проводила політику «рівноваги сил» («з якого ж боку хто впаде замертво, користь належить ісламу») й намагалася не допустити утворення незалежної Української держави. По-третє, хан та його оточення вирішили використати Річ Посполиту й Гетьманщину для реалізації задумів приєднання до Криму Астраханського і Казанського ханств та досягнення незалежності від Порти.

Після укладення кримсько-польського Зборівського договору козацька Україна втратила свободу дій щодо Речі Посполитої й змушена була зважати на позицію ханства. її дипломатії доводилося, з одного боку, уникати загострення відносин із Кримом, а з іншого — утримувати його у сфері інтересів української зовнішньої політики, що виявилося вкрай складним завданням. Зокрема, намагаючись залучити Річ Посполиту й Україну до антиросійської коаліції, хан, шукаючи порозуміння з королем, усупереч наказам султана, не поспішав прийти на допомогу українцям весною 1651 р. Залишивши ЗО червня поле бою під Берестечком, Іслам-Гірей прирік українське військо на поразку. І все ж Б. Хмельницький змушений був зберігати доброзичливий характер взаємин із татарською знаттю, остерігаючись укладення спрямованого проти України ггольсько-кримського союзу.

Восени 1653 р. хан уперше почав домагатися від гетьмана прийняття протекції Криму. Лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдалося переконати його підтвердити чинність договору 1648 р. Ігнорування кримською знаттю українських інтересів сповна проявилося на завершальному етапі Жванецької кампанії, коли вона пішла на укладення 15 грудня се паратної угоди з Річчю Посполитою. Ця угода надзвичайно гостро поставила питання про пошук негайного опертя на військову підтримку країни-протектора. У 1648 —1653 рр. таку підтримку реально можна було отримати з боку Османської імперії чи Російської держави. Як уже зазначалося, Б. Хмельницький ще напередодні повстання звернувся по допомогу до султана. Цей хід виявився вдалим, оскільки Ібрагім вирішив підтримати виступ козаків і, вочевидь, не без його згоди хан пішов на укладення у березні 1648 р. договору з Військом Запорозьким. Наприкінці травня і на початку вересня гетьман направляє посольства до Порти, домагаючись затвердження союзу з Кримом, заборони татарам грабувати і брати у ясир українців, а також засвідчуючи готовність прийняти протекцію султана на умовах виплати данини, надіслання в'язнів на галери, надання Порті військової допомоги й передачі їй Кам'янця-Подільського. Новий султан Мегмед IV ухвалив чинність українсько-кримського договору, однак

питання про протекцію не було поставлене на порядок денний. Наприкінці листопада 1648 р. гетьман послав до Стамбула чергове посольство з листом до султана, в якому повідомив про взяття під свою владу українських земель «аж по Віслу», порушив клопотання про їх прийняття під протекцію Порти на умовах, якими користувалися Молдавія і Валахія, й висловив прохання надати йому у володіння Молдавію. Послів було зустрінуто прихильно, й султан наказав сілістрійському паші й ханові допомагати українцям у війні з Польщею.

Майже одночасно гетьман надіслав листа трансільванському князеві Дьєрдю І Ракоці, висловлюючи бажання бачити його «опікуном і королем Польщі», а на початку січня 1649 р. через єрусалимського патріарха Паїсія звернувся з проханням до московського царя взяти під протекцію Військо Запорозьке. Складається враження, що, апелюючи одразу до кількох монархів, гетьман допускав можливість одночасної підлеглості кільком протекторам, тобто проводив політику полівасалітетної залежності. Проте, як на нашу думку, Б. Хмельницький дотримувався іншої концепції міжнародних відносин: він не хотів приймати жодної з протекцій, а прагнув такими клопотаннями схилити якогось із монархів до воєнних дій проти Речі Посполитої, вибороти незалежність і відмовитися в останній момент від юридичного оформлення акту протекції. Тобто її можливість гетьман розглядав лише під кутом зору дипломатичних маніпуляцій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантію безпеки на морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії. Важливі переговори відбулися в липні 1650 р. з турецьким посольством Осман-аги. Гетьман заявив про бажання козаків служити Порті, зобов'язався не допускати козацьких морських виправ, не брати участі у ворожих щодо Стамбула акціях, підтримувати союз із Кримом. Осман-ага пообіцяв військову допомогу з боку султана. Відправлене до Стамбула посольство А. Ждановича мало просити допомоги у боротьбі з Річчю Посполитою, заміни молдавського господаря, а також засвідчити згоду прийняти протекцію султана. Наприкінці року Мегмед IV прийняв ухвалу взяти Б. Хмельницького «під крила Й протекцію неосяжної Порти», яка мала набрати чинності після відповідної присяги з боку гетьмана й старшини. Припускаємо, що саме у цей час було укладено торгівельну угоду між козацькою Україною і Портою, яка передбачала також перебування у Стамбулі українського резидента.

У лютому 1651 р. турецький уряд вислав до Чигирина посольство, що везло гетьману атрибути влади, у тому числі диплом на володіння «Руським князівством», і мало запропонувати відправити «великого посла» до турецької столиці для затвердження угоди про прийняття протекції. Зї умови були сприятливими для козацької України: остання звільнялася від сплати данини, мала надсилати у розпорядження султана військові підрозділи й запобігати козацьким морським виправам. Логічним кроком в умовах існування Зборівського польсько-крихМ - ського договору, як на наш погляд, було б прийняття гетьманом і старшиною протекції Порти, що істотно змінило б ситуацію на користь Гетьманщини, насамперед убезпечило б її від ворожих акцій із боку Криму, а відтак унеможливило би Берестечкову катастрофу. Водночас надавався шанс успішно завершити війну з Річчю Посполитою й об'єднати у своїх межах українські землі.

Проте політична еліта й надалі залишалася у полоні старої концепції загравання з Портою і Росією. Прийнявши у квітні Осман-агу, Б. Хмельницький відмовився від офорлллення протекції й воєнної допомоги. Щоправда, у вересні й грудні 1651 р. гетьман знову порушував перед султаном клопотання про прийняття під протекцію всієї України («Русі»), У травні наступного року він відправив до Стамбула посольство, що мало засвідчити згоду увійти під протекцію й віддати Порті Кам'янець. У лютому й квітні 1653 р. сюди з аналогічними завданнями, а також проханням про військову допомогу вирушили нові посольства. Турецький уряд удруге прийняв ухвалу про взяття козацької України під протекцію (за умов виплати незначної данини й передачі Туреччині Кам'янця). У складних геополітичних умовах гетьман наприкінці травня виніс це питання на старшинську раду, яка його відхилила. У вересні старшинська рада знову відмовилася ухвалити рішення про прийняття протекції султана. Далася взнаки традиційна неприязнь до мусульманського світу, а відтак було втрачено нагоду опертися на допомогу потужного протектора.

Помітне місце у зовнішньополітичній діяльності українського уряду посідало питання створення коаліції з Придунайськими князівствами. Бурхливий розвиток визвольної боротьби українців улітку 1648 р. та їхній союз із татарами не могли не привернути уваги володарів Молдавії, Валахії й Трансільванії. Щоб з'ясувати задуми гетьмана й порозумітися з ним, у серпні й жовтні 1648 р. до нього з'явилися представники молдавського господаря В. Лупула. Не виключено, що в жовтні прибули валаські посланці. Іншого спрямування набрали започатковані восени 1648 р. взаємини з Трансільванією, оскільки Дьєрдь І Ракоці розпочав боротьбу за королівський престол у Польщі для сина Сигізмунда, розраховуючи на підтримку протестантів та українців.

Б. Хмельницький прихильно прийняв у жовтні трансільванське посольство, а в листопаді відправив своє, пропонуючи князеві (не знаючи, іцо той уже помер) розпочати наступ через Краків на Польщу й обіцяючи надати воєнну допомогу.

Початок 1649 р. ознаменувався активізацією контактів гетьмана з Молдавією. Великі надії він покладав на Дьєрдя II Ракоці, котрий направив в Україну посольство з проектом союзного договору, що, вочевидь, передбачав спільні дії Трансільванії, Литви, України та дисидентів задля захоплення братами Ракоці польського трону. Ознайомившись із ним, гетьман відправив у 20-х числах лютого 1649 р. посольство до Трансільванії, засвідчуючи готовність піти на створення коаліції й надати воєнну допомогу. Однак Дьєрдь II Ракоці для досягнення політичних цілей почав переорієнтовуватися з курсу на створення союзу з козацькою Україною на пошук союзників серед польських магнатів. 'Гака позиція князя прирекла на провал плани Б. Хмельницького завдати по Речі Посполитій удару з двох боків влітку 1649, а також у 1651 р.

Зближення В. Лупула з Польщею призвело до погіршення українсько-молдавських взаємин. На початку серпня 1650 р. гетьман звернувся до Мегмеда IV з проханням звести на молдавський престол М. Могилу. Весною цього ж року Б. Хмельницький спробував заручитися підтримкою господаря Валахії М. Басараба. Змушений на вимогу калги-султана Крим-Гірея взяти участь у молдавському поході, він спромігся добитися укладення з В. Лупулом угоди, що передбачала військово-політичну підтримку Молдавією Української держави у її боротьбі з Польщею та згоду господаря на шлюб доньки Розанди зі своїм старшим сином Тимошем. З цього часу українсько-молдавські дипломатичні відносини пожвавлюються. Гетьман почав активно працювати над створенням коаліції козацької України, Трансільванії, Молдавії й Валахії, тому впродовж осені 1649 — літа 1652 рр. частішають посольства до їхніх володарів. Помітним успіхом української дипломатії стало одруження 31 серпня 1652 р. Тимоша з Розандою, яке могло започаткувати правлячу династію. З іншого боку, цей акт містив серйозну загрозу. Річ у тім, що встановлення родинних зв'язків В. Лупула з Б. Хмельницьким утвердило господаря в намірі підпорядкувати Валахію. Уклав він і таємну угоду з Австрією, спрямовану проти Трансільванії. За таких обставин М. Басараб та Дьєрдь II Ракоці вороже поставилися до шлюбу Тимоша з Розандою, вбачаючи в ньому загрозу своїм інтересам. Окрім цього, султан і хан насторожено сприймали перспективу зростання ролі України у цьому регіоні.

Готуючи взимку 1653 р. змову проти В. Лупула, Дьєрдь II Ракоці та М. Басараб зробили ставку на логофета (канцлера) Ш. Георгіцу; водночас, шукаючи союзника, пішли на зближення з Річчю Посполитою. 'Гак окреслилися контури формування антиукраїнської коаліції. На початку квітня, внаслідок заколоту й вторгнення валасько-трансільванських військ, В. Лупул втрачає владу. Б. Хмельницький направляє до Молдавії полки, очолювані Тимошем. Останній розгромив Ш. Георгіцу й поновив при владі В. Лупула, котрий схилив його до захоплення Валахії. Ця авантюра призвела до трагічних наслідків: українці зазнали важкої поразки, а М. Басараб та Дьєрдь II Ракоці уклали військово-політичний союз із Річчю Посполитою. Спроби Б. Хмельницького порозумітися з ними закінчилися невдачею, їхні війська в липні вдруге позбавляють влади В. Лупула. Направлені гетьманом полки під проводом Тимоша було заблоковано у Сочаві трансільвансько-валасько-молдавськими підрозділами, до яких згодом приєдналися польські. Воєнні дії закінчилися смертю Т. Хмельницького й почесною капітуляцією у жовтні українського війська. Не мали успіху й дипломатичні зусилля українського уряду в Стамбулі, спрямовані на повернення трону В. Лупулу. Порта визнала легітимність влади III. Георгіци й застерегла гетьмана від втручання у молдавські справи. Хан підтримав позицію султана. Таким чином, прорахунки Б. Хмельницького сприяли утворенню антиукраїнської коаліції, дії якої восени 1653 р. різко погіршили геополітичне становище держави.

Важливим напрямом зовнішньої політики Б. Хмельницького із самого початку Національної революції були відносини з Російською державою. Після Корсунської перемоги 1648 р. він вирішив схилити царя Олексія Михайловича до воєнних дій проти Польщі. Дізнавшись про смерть короля, гетьман звернувся 18 червня до російського царя з листом, пропонуючи розпочати боротьбу за польський трон, обіцяючи при цьому допомогу з боку Війська Запорозького. Через місяць у листі до путивльського воєводи гетьман ще раз підкреслив бажання, «штоби он (цар. — Авт.) ляхам і нам паном і царем бил одноє віри греческое...». Проте російський уряд не відповів на пропозицію Б. Хмельницького, оскільки виношував план династичної унії з Річчю Посполитою, а повернути Смоленськ і Сіверську землю розраховував шляхом дипломатичного тиску на Варшаву. Отже, ухилившись від ворожих дій проти України, він водночас демонстрував Польщі «Щирість» своєї дружби.

Козацька Україна прагнула запобігти можливому зближенню Речі Посполитої й Росії та домогтися розриву «вічного миру» між ними. Відтак, повернувшись із західного походу до Києва, Б. Хмельницький направив на початку січня 1649 р. посольство С. Мужиловського до Царя з проханням надати воєнну допомогу, проте російських! уряд відхилив це клопотання. Впродовж другої половини 1649 —1650 рр.

українські дипломати прагнули схилити правлячі кола Росії до воєнних дій проти Польщі, але безуспішно. Ситуація почала змінюватися із 1651 р. Переконавшись, що військову потугу Речі Посполитої суттєво ослаблено, Росія заходилася наполегливіше обстоювати у відносинах з нею свої інтереси. Щоправда, діяла напрочуд виважено, а в 1653 р. зробила невдалу спробу замирити Україну й Польщу на умовах Збо - рівського договору. Б. Хмельницький переконував Москву в доцільності укладення договору про взяття козацької України під протекцію, нагадуючи, що інакше змушений буде погодитися на протекторат султана. Прагнення приєднати до своїх володінь Україну й використати п мілітарну потугу для боротьби з Річчю Посполитою і Кримом, а також побоювання входження Гетьманщини до складу Османської імперії відіграли вирішальну роль у прийнятті 11 жовтня 1653 р. Земським собором ухвал про взяття Війська Запорозького під «государеву високу руку» й початок війни проти Речі Посполитої.