Битва під берестечком

Якими ж були наміри командування польської армії, основні сили якої зосереджувалися під Сокалем? 16 травня сюди з 6 тис. жовнірів прибув сам король. Тут же зупинився з 7 тис. жовнірів М. Потоцький. До них приєднався із 10—12 тис. жовнірів М. Калиновський. Підходили зі своїми загонами жовнірів інші магнати, а також підрозділи посполитого рушення. Загальна кількість лише досвідчених у військовій справі шляхтичів і жовнірів досягала 30 тис. («без почтів»), а при них ще були десятки тисяч готових до бою слуг, окрім візників та кухарів. Велику питому вагу в армії становили німецькі найманці. За даними венеціанського офіцера, в таборі перебувало 10 тис. німецьких піхотинців, по 3 тис. драгунів і вершників. 14 червня король поділив військо на 10 полків. Під його безпосереднім керівництвом перебувало 8 тис. іноземців, 400 гусарів, кілька корогв і 3 тис. озброєних слуг. З та 5 червня було зроблено огляд піхоти (крім угорців, 14 тис. чоловік). Бойовий дух жовнірів підносили 400 ксьондзів. Прибули сюди також уніатські священики, яких очолював ігумен Холмського базилі - анського монастиря Суша.

Тривалий час король не міг добитися більш-менш точних відомостей про місцеперебування Хмельницького. 21 травня з'явилися дані, що Хмельницький вирушить у напрямі Володимира, й близько 25~ 26 травня слід очікувати появу його авангарду під Сокалем. Ці передбачення не підтвердилися, однак тривога, викликана можливістю раптової появи українського гетьмана з військом, залишалася. Ян Казимир вирішив послати на чолі з Лянцкоронським кілька тисяч жовнірів у тил українському війську із завданням вирізувати мешканців міст і сіл, щоб у такий спосіб спровокувати втечі з табору Хмельницького селян і міщан. Водночас він дуже побоювався появи в тилу в себе українських загонів, а також можливих їхніх нападів уночі або на переправах. Тим більше, що надійшли вісті про розгром козаками корогви М. Потоцького під Дубном, а також про зайняття Богуном Корця.

У перших числах червня з особливою гостротою постало питання забезпечення польської армії. Від голоду зростала смертність, посилювалося дезертирство. Щоб поліпшити ситуацію, сенатори й магнати зібрали понад 10 тис. злотих, але ця сума була мізерною, й жовніри М. Калиновського заявили, що без платні не візьмуть участі в королівському поході. Тоді сенатори пішли на крайній захід: 5 червня вирішили взяти в позику для державних потреб золото й срібло, звезене до Сокальського кляштора навколишньою шляхтою.

У королівському оточенні не вщухали суперечки щодо плану воєнних дій проти українського козацтва. Більшість схилялася до думки послати з сильним корпусом назустріч Хмельницькому І. Вишневецького чи С. Лянцкоронського, а тим часом Ян Казимир перебуватиме в обозі, очікуючи на підхід посполитого рушення. Проти цього плану виступили М. Потоцький та Вишневецький, вказуючи на небезпечність такого кроку й нагадуючи про сумні наслідки подібних дій під Жовтими Водами. Усе ж Ян Казимир, який нікому не довіряв і намагався особисто вникати в усі справи, після тривалих сумнівів вирішив покинути Сокаль і вирушити в напрямі Берестечка. Чим він керувався, приймаючи таке рішення? Аналіз джерел свідчить: король і сенатори побоювалися можливого прориву Хмельницького на Підгір'я та об'єднання його з силами Дьєрдя II Ракоці. Тому на таємних радах висловлювалася пропозиція, щоб коронна армія виступила в район Берестечка чи Глинян, перекривши таким чином шлях гетьманові. Нарешті Ян Казимир 7 червня повідомив, що військо 10 червня вирушить під Глиняни.

Однак після появи у польському обозі агентів українського гетьмана, які повідомили про захоплення Хмельницьким усіх найважливіших Переправ, було вирішено, не гаючи часу, відправити С. Лянцкоронського з 5-6 тис. жовнірів під Берестечко, щоб оволодіти переправами через Стир і зайняти вигідну позицію. Туди також мав намір вирушити 10 червня король. Виконуючи волю Яна Казимира, С. Лянцкоронський опівдні зайняв переправи, а згодом розвідав можливі броди через річку, якими могла скористатися армія. В самому Берестечку він розмістив залогу під проводом полковника Г. Денгофа, послав роз'їзди під Кременець і Дубно. Отже, брацлавський воєвода блискуче виконав своє завдання.

Ян Казимир не наважився в призначений день розпочати похід. А наступного дня одержав новину з Хотина про наближення хана з 40-тисячною ордою до табору Хмельницького. Знову виник суміТів у доцільності маршу під Берестечко. Зібрана рада вирішила залишитися на місці й чекати на підхід противника. Не виключено, гцо С. Лянцкоронський отримав розпорядження прибути до табору. Жовнірам наказувалося запастися продовольством і дозволялося «безперешкодно брати довкруги їстівне». За даними С. Освенціма, це спричинилося до розорення всієї Волині. 13 червня надвечір повернувся Лянцкоронський. Після тривалих роздумів щодо подальшого плану дій перевагу все ж таки було надано Берестечку.

Спочатку Ян Казимир погодився з планом С. Чарнецького, який передбачав, що кіннота піде окремою дорогою, а обоз із піхотою - трьома іншими. Проте коронний писар увечері 14 червня переконав короля не дробити армію на частини, а простувати до цілі разом з обозом (кінна шляхта побоювалася полишати вози на слуг, котрим не довіряла). Пославши наперед до Берестечка з кількома тисячами жовнірів Лянцкоронського, король уранці 15 червня на чолі армії покинув Сокаль. Зауважимо, що через повний безлад у війську протягом першого дня вдалося подолати лише одну милю. Та хоч як повільно просувалася армія, вона все ж розірвалася на дві частини, її керівництво, а також офіцери й досвідчені жовніри дуже побоювалися можливої атаки українського війська. Цього ж дня з українського табору повернувся драгоман коронного маршалка Марко з повідомленням, що при Хмельницькому перебувало 90 тис. піхоти, 20 тис. кінноти і 7 тис. татар. Хан із ордою ще знаходився у районі Паволочі.

Наступного дня було вжито заходів, щоб зібрати в одному місці всі вози та підрозділи. Повільно просуваючись, військо зупинилося на ночівлю біля с. Фусів. Ураховуючи всі недоліки в організації руху армії, Ян Казимир розпорядився, щоб кожен гіолк супроводжував свої вози. Однак цей захід мало поліпшив спразу. Коли 17 червня військо спинилося на березі річки, королю довелося витратити шість годин, щоб підготувати його до переправи. В другій половині дня зупинилися між селами Бране та Довге, й тут надійшла звістка (згодом вона не підтвердилася) про наближення противника, яка викликала сум'яття. 18 червня до польського обозу з'явився козак-перебіжчик, який повідомив про прибуття до Хмельницького 30-тисячної орди й про намір гетьмана завдати удару вночі або під час переправи. Щодо українського війська він підтвердив, іцо є «досить доброго, впорядкованого та навченого» понад 40 тис. козаків. Ян Казимир наказав зміцнити охорону обозу й посилити пильність.

Проте, незважаючи на всі заходи короля й польських гетьманів, належного порядку встановити не вдалося. Величезна кількість возів (понад 150 тис.), коней, худоби дуже уповільнювала рух армії, через що вона практично втратила маневреність. Поза всяким сумнівом, Хмельницький, якби не був зв'язаний домовленістю з ордою, неминуче скористався б цією вигідною ситуацією та атакував коронне військо на марші, й воно опинилося б у катастрофічному становищі. Однак затримка хана дала змогу королю 19 червня без перешкод привести армію в околиці Берестечка.

Тим часом Хмельницький уважно стежив за діями польського командування. Ситуація складалася несприятливо для наступальних операцій: запізнювався хан, не було певних відомостей від правителів Трансільванії та Валахії. Більше того, близько 29— 30 травня польський роз'їзд неподалік від Проскурова захопив українське посольство, яке поверталося із Трансільванії й Молдавії. Зазнали невдачі українські роз'їзди під Кременцем і Підгірцями. Зате І. Богун оволодів Корцем, було розгромлено кілька польських корогв у передмісті Дубна. У першій декаді червня Б. Хмельницький зосереджує основні сили своєї армії між Збаражем і Вишневцем на Колодинських полях. Водночас про всяк випадок він оволодів усіма переправами, що вели до табору. З метою дезінформації противника поширювалися чутки, що прибув хан, а гетьман збирається через Полісся повернутися «на Україну». Нарешті 23 червня до українського табору з'явився Іслам-Гірей з 40 тис. татар.

Чимало клопоту Хмельницькому завдавала проблема забезпечення армії продовольством, а також підтримання бойового духу війська в умовах змушеного вичікування. Чимдалі відчутніше дошкуляв голод, поширювалися хвороби. У настроях частини козаків, селян і міщан посилювалося розчарування політикою гетьмана. Траплялися випадки дезертирства. Непокоїла також обстановка на литовському кордоні. Звідти надходили досить тривожні звістки, полковники просили надіслати допомогу. Десь наприкінці травня Б. Хмельницький відрядив до Я. Радзивілла посольство. У відправленому з ним листі до литовського гетьмана він підкреслював своє бажання зберегти мир та пропонував взаємно відвести полки від кордону. Не виключено, що тоді ж гетьман дав розпорядження полковникам припинити воєнні дії. Тим часом відбулися бої між литовськими та українськими підрозділами в Павловичах, Марциновичах, біля м. Зубанє, під Гомелем та Овручем. Одержавши вказівку Хмельницького, Небаба листом звернувся до Я. Радзивілла з пропозицією припинити з обох сторін наступальні операції. Однак, прийнявши 14 червня українських послів, литовський гетьман відхилив ці пропозиції й заявив, що Литва — складова частина Речі Посполитої, а він виконує накази короля. Тому було зрозуміло, гцо треба терміново готуватися до відбиття наступу 14-тисячного литовського війська. Справді, вже за кілька днів литовські полки вступили в Овруччину, після запеклих боїв зайняли Народичі, Норинськ і вирушили до Чорнобиля, в околицях якого був розташований обоз полковників Ждановича та Ф. Гаркуші. Щоб прорватися в Лівобережну Україну, основний удар Радзивілл вирішив завдати керованому Небабою з'єднанню, яке в районі Лоєва прикривало переправи через Дніпро.

Напевно, Хмельницький вчасно отримав інформацію про залишення польським військом табору під Сокалем, але, маючи звістки про наближення хана, змушений був зачекати свого союзника. Через це було втрачено сприятливий момент для атаки ворожого війська під час маршу.

Тим часом король готував свою армію до переходу на правий берег Стиру, для чого ремонтувалося й зводилося чотири мости. 20 червня він особисто оглянув поблизу них місце майбутнього розташування табору. Щоб здобути відомості про наміри та дії Хмельницького, Ян Казимир розіслав кілька роз'їздів на чолі з досвідченими офіцерами Чарнецьким, Стемпковським, Шмелінгом, Обуховичем, Тишкевичем і Шумовським. Окремі джерела проливають світло на плани Яна Казимира, залишивши обоз, на чолі кінноти виступити проти українського війська. 22 червня почалася чотириденна переправа польської армії. Табір розташувався за чверть милі за річкою з досить вигідному місці. Перед ним фронтом на схід розляглося широке рівне поле, з правого боку обрал-ілене великим лісом, що тягнувся до Лешнева та Шуровичів. Ліва сторона спускалася до р. Пляшівки, яка впадала в Стир і створювала, починаючи від с. Пляшевої, великі розливи та непролазні болота з обох берегів. Таким чином, перебуваючи тут, польська армія могла не боятися раптового удару ані з флангів, ані з тилу, а рівне поле поперед табору в разі потреби давало змогу використати всю могутню силу удару величезної маси кінноти.

Польське командування найбільше тривожила відсутність точних відомостей про задуми Хмельницького. Тому, незважаючи на прийняте ще 23 червня рішення продовжити похід із легкими підводами,

Ян Казимир не наважувався відриватися від табору. Усі з нетерпінням очікували повернення з роз'їзду Чарнсцького, який мусив привезти точні дані про розташування та плани противника. 26 червня військова рада ухвалила продовжити похід до Дубна. На світанку наступного дня за розпорядженням короля з табору почали від'їжджати вози в напрямі Дубна. Ян Казимир шикував військо, яке мало йти слідом за обозом.

Чим займався з ці дні Хмельницький? Заходи гетьмана свідчать: він знав про плани короля й вирішив атакувати його в дорозі. З цією метою, імовірно, 25 чи 26 червня, союзницьке військо залишило свій табір. В авангарді йшло кілька десятків тисяч української й татарської кінноти, а позаду — обоз із піхотою. Вони проминули Вишневець, а далі Хмельницький послав із 15-тисячним корпусом кінноти Богуна до с. Горинки, щоб узяти під свій контроль шлях, а сам поспішно рухався в напрямі Козина. Кілька козацьких і татарських полків було відправлено попереду до Перенятина, а хан із основними силами йшов за ними до Лешніва. Ранком 27 червня козаки й татари почали займати вихідні позиції для наступу. Оскільки в цей же час польське військо готувалося покинути табір під Берестечком, здавалося, що плани гетьмана близькі до реалізації.

Однак доля явно відвернулася від українського володаря. Коли вишикуване польське військо з обозом вирушило до Дубна, Ян Казимир отримав відомості про наближення козаків і татар. Навчений гірким досвідом Зборова, король вирішив не ризикувати, а обговорити подальший план дій на раді. Як згодом з'ясувалося, вчасно одержана інформація й правильно прийняте рішення про повернення до табору врятували армію від катастрофи. Тим часом надійшли нові дані, що підтвердили факт наближення українсько-татарського війська. Побоюючись нападу Хмельницького, Ян Казимир протримав усю ніч армію напоготові й під загрозою кари смертю заборонив жовнірам ранком виїжджати з обозу.

Ми не виявили джерел, які б проливали світло на реакцію українського гетьмана, коли він довідався, що король залишився під Берестечком. Можемо лише констатувати, що таким чином поле для вирішальної битви було обране не ним, а польським командуванням. Його рельєф був значно вигідніший для коронної армії. На що ж тоді розраховував Хмельницький, погодившись на битву в цій місцевості? Адже він не мав схильності до непродуманих, авантюристичних дій, а, навпаки, вирізнязся прагматичним підходом. На наш погляд, гетьман сподівався, що досвідчена козацька піхота зможе скувати дії основних сил супротивника, а більш-менш рівне поле дасть простір для використання татарською кіннотою свого бойового потенціалу, що в кінцевому Підсумку й мало забезпечити успіх. Гетьман уночі через дві переправи в районі Козина перевів частину кінноти на лівий берег Пляшівки й почав повільно наближатися до польського табору, очікуючи на підхід хана.

О восьмій годині ранку 28 червня короля повідомили, що українські полки переправилися й просуваються до його табору. Тому разом із М. Потоцьким він почав готувати військо до бою. Воно зайняло «польським шиком» позиції уздовж р. Стиру. Ліс і долина на правому фланзі були добре укріплені піхотою й драгунами. Через дві години з'явилися підрозділи козаків і татар, яким удалося захопити частину шляхетських слуг і коней. Виникли перші сутички, що ознаменувало початок Берестецької битви. До обіду козакам і татарам удалося оволодіти значною частиною навколишньої місцевості, відрізаючи таким чином польське військо від пасовищ. Вони завдали також удару по лівому флангу, на чолі якого стояло посполите рушення Сандомирського воєводства. У другій половині дня А. Конецпольський звернувся з проханням до коронного гетьмяня дозволити йому відкинути супротивника. Одержавши на підкріплення полк краківського старости Є. Лю - бомирського та корогви добровольців, коронний хорунжий близько сімнадцятої години розпочав атаку. Розгорівся запеклий бій, у ході якого польські корогви потрапили в скрутне становище. їм на виручку кинулися з лівого флангу І. Вишневецький і Лянцкоронський зі своїми полками. Татари й козаки зі значними втратами поспішно відступили до переправи. Переслідуючи їх, Конецпольський захопив кількох татар у полон, від яких довідався про місцеперебування хана та його стосунки з Хмельницьким. Таким чином, перший день боїв завершився перевагою польських підрозділів, що зумовило неадекватну переоцінку керівництвом коронної армії своїх можливостей. Скликана таємна нарада сенаторів вирішила «вийти в поле» і дати ворогу битву.

Хмельницький, не зосередивши основних сил кінноти, 28 червня утримався від активних дій. Виникли серйозні непорозуміння з ханом. Існують дані, що Іслам-Гірей планував розпочати переговори з Яном Казимиром, а також запропонував Б. Хмельницькому припинити рішучі наступальні дії, а натомість послати під Львів і Замостя татарські загони, які мали знищувати все на своєму шляху, щоб таким чином виманити Яна Казимира «в поле» й дати там йому бій. Однак гетьман рішуче відхилив цей план. На ранок наступного дня, очевидно, гетьман і хан все ж домовилися про здійснення наступальних операцій значними силами. Щоправда, українські й татарські полки перебували в різних таборах, розташованих за півтори милі від королівського.

Перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і коронний гетьман відверто недооцінили можливостей українсько-татарськоі кінноти, тому вирішили використати день 29 червня, щоб завдати противникові вирішального удару. Ян Казимир вивів у поле лише кінноту (понад 50 тис.), без підтримки піхоти й гарматного вогню. Не встигли кавалеристи зайняти бойові позиції класичним польським шиком («хрестом»), як помітили в багатьох місцях дим від запалених шляхетських маєтків, — це свідчило про наближення основних сил орди. Невдовзі жовніри побачили колони української й татарської кінноти (також близько 50 тис. вояків), що вкривали всю рівнину й пагорби. Не чекаючи наступу поляків, гетьман і хан вирішили випередити їх і першими завдати удару. Його було спрямовано на лівий фланг противника, де стояв полк С. Лянцкоронського. Брацлавський воєвода швидко опинився в критичному становищі, тричі потрапляв у повне оточення, вирватися з якого допоміг подільський воєвода С. Потоцький, що прибув на виручку зі своїм полком.

Однак ситуація на лівому фланзі залишалася вкрай складною, бо в катастрофічне становище потрапила шляхта Сандомирського воєводства. Тоді сюди були перекинуті полки М. Потоцького та Є. Лю - бомирського, а трохи пізніше — полк підканцлера литовського Л. К. Са - піги. Битва спалахнула з новою силою й набрала такого затятого характеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поляка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі залишили поле бою. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам-Гірей почали оточувати вцілілі підрозділи, відрізаючи їх від пасовищ. До вечора лещата навколо польського табору щільно зімкнулися. Увечері кіль - катисячний татарський загін переправився через Стир, вийшов у тил польської армії й захопив чимало шляхтичів і слуг. Загалом бої цього дня завершилися повною перемогою українсько-татарської кінноти. До рук українців потрапила корогва великого коронного гетьмана. Гадаємо, що якби під час битви підійшла козацька піхота, то доля воєнної кампанії 1651 р. вирішилась би на користь українського гетьмана.

Цього ж дня трапилася ще одна, на перший погляд, малозначуща подія — в королівському обозі опинився покойовий писар Іслам-Гірея. В ряді джерел знаходимо прямі звинувачення хана в тому, що він, одержавши певну суму грошей від короля й право забирати мешканців Правобережної України в ясир, пообіцяв Янові Казимиру порвати з козаками. Ці дані потребують подальшої перевірки. Однак безумовно одне — аналіз усіх виявлених джерел дає підстави стверджувати: Іслам - Гірей не збирався доводити справу до розгрому польської армії й напередодні вирішального дня битви увійшов у контакт із королем «задля укладення мирних трактатів».

Зрозуміло, Хмельницький не знав про підозрілі відносини Іслам - Гірея з польським урядом. Уночі підійшла українська піхота з обозом, яку гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. В його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40 - 50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100—110 тис. осіб при 120 гарматах. Зведені сили українсько-татарського війська становили 140 - 150 тис. осіб. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати армію до битви. Бойовий стрій (разом із підрозділами орди) простягався на 3,5—4 км. На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан зі своїми силами. Ставка Іслам-Гірея розміщувалася на пагорбі, звідки можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли українські полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір зі з'єднаних у 10 рядів возів, який у разі необхідності міг стати «за добру фортецю». З лівого боку його прикривав один, а з правого — два менших табори. Гармати розміщалися в спеціально захованих між возами місцях. Між возами і за ними розташовувалися підрозділи піхоти, а перед табором стояла кіннота.

Загальна чисельність польської армії досягала 220—240 тис. Нагадаємо, що це була найбільша армія, яку протягом XVI—XVIII ст. вдавалося зібрати польському урядові. Увечері 29 червня Ян Казимир скликав військову нараду для вироблення плану майбутньої битви. Відповідно до задуму, на світанку Ян Казимир почав шикувати свою армію «голландським способом» (зміцнюючи кінноту підрозділами піхоти). Попереду, навпроти козацького табору, в чотирьох місцях стояли батареї, які могли обстрілювати центр, лівий і правий фланги противника. Командував артилерією досвідчений генерал Сигізмунд Пши - ємський. Позаду, в центрі, вишикувалася німецька піхота під орудою праворуч князя Богу слава Радзивілла, ліворуч генерал-майора Христофора Убальда та особиста гвардія короля. За ними, посередині, розміщувалися кінні корогви списоносців і гусар, а з боків — рейтарів. Далі тісно гуртувалися полки. З флангів центр прикривали корогви драгунів та кінноти без списів. Командував усіма полками й корогвами сам король. На правому фланзі, яким керував М. Потоцький, зосереджувалися полки С. Лянцкоронського, Є. Любомирського, А. Конецпольського, А. Сапіги, а також розташувалася значна (якщо не основна) частина посполитого рушення. В лісі, що примикав до флангу, було збудовано табір із піхотою, щоб зупинити можливий удар українського війська. На лівому фланзі, очолюваному польним гетьманом М. Калиновським, стояли добірні полки, керовані І. Вишневецьким, С. Потоцьким та іншими досвідченими воєначальниками. Поряд — підрозділи посполитого рушення. В цілому бойова лінія польського війська розтяглася на «руську милю» (близько 4,5-5 км). Для захисту табору Ян Казимир залишив частину піхоти, посполитого рушення та озброєних слуг. Біля насипаного навколо нього валу стриміли гусарські списи.

Сильний туман укривав берестецьке поле до десятої години ранку. Коли він почав розсіюватися, постала грандіозна панорама протистояння величезних (як на той час) армій. Українські й татарські підрозділи раз за разом зачіпали поляків, виманюючи їх на себе, однак король суворо заборонив їм виїжджати. Лише артилерія вела прицільний вогонь, коли кримчаки занадто близько підступали до їхніх позицій. Близько дванадцятої години хан зімітував наступ на праве крило поляків, після чого відвів більшість вояків за пагорб. Пополудні українське військо з табором поволі почало наближатися до польського лівого флангу. Король зібрав військову раду, щоб виробити план подальших дій. Дехто з присутніх почав схиляти його до того, щоб відмовитися від битви й перенести її на наступний день, інші наполягали перейти в наступ усім військом. Ян Казимир вагався, не знаючи, який варіант обрати. Близько шістнадцятої години король прийняв остаточне рішення — наступати лівим флангом. На чолі 18 корогв І. Вишневецький розпочав атаку українських позицій. Помітивши активізацію противника, Хмельницький вислав йому назустріч підрозділи правого флангу.

Зав'язалася кровопролитна січа. Всі билися з відчайдушною хоробрістю. Поряд із українцями стійко трималися татарські підрозділи. Спільно їм удалося не лише стримати жовнірів, а й потіснити корогви посполитого рушення. Здавалося, от-от козаки перехоплять ініціативу. Саме в цей час стрілися ятякя 30-тисячної орди могла відіграти вирішальну роль. Проте Іслам-Гірей сзідомо затягував момент наступу. Цим негайно скористався Ян Казимир: швидко перекинув на допомогу лівому флангові німецьку піхоту Убальда, дивізію Я. Замойського й інші підрозділи, а також наказав артилерії зосередити вогонь по козацьких позиціях. Бій спалахнув із новою силою.

Отже, ситуація на полі бою розвивалася на користь Яна Казимира, який, захопивши ініціативу, повів в атаку полки центру й наказав наступати правим флангом. Німецька піхота й рейтари за підтримки гарматного вогню прорвали лави українців і татар та почали рухатися до схилу того пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер упало близько від ханського намету. І замість того, щоб контратакувати противника, Іслам-Гірей та його наближені з дивовижною швидкістю знялися з місця. Водночас з поля бою відступила вся орда.

Оголення татарами лівого флангу поставило українську армію в катастрофічне становище. В ситуації, що склалася, основне завдання В. Хмельницького полягало у виведенні армії з-під удару і збереженні її боєздатності для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточення, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки, де болота й хащі могли прикрити тил війська. В умовах ведення бою з переважаючими силами противника гетьману вдалося до сутінок успішно завершити цей складний маневр. Зайнявши вигідне місце, Хмельницький наказав козакам негайно розпочати будівництво фортифікаційних споруд. Відчайдушні атаки польських полків розбивалися об залізну стійкість захисників табору, центр якого розташувався над р. Прісною. Уже темної ночі жовніри за наказом короля змушені були припинити штурм українських позицій і відступити. Залишення ханом поля бою поставило українське військо в надзвичайно тяжке становище, але завдяки блискуче організованому й майстерно виконаному маневрові (що зайвий раз засвідчує величезний полководницький талант гетьмана) пощастило уникнути найгіршого — повного розгрому.

Вивівши армію з-під удару й вигравши таким чином цілу ніч для зміцнення табору, Хмельницький наказав полковникові Ф. Джеджалію утримувати лінію оборони до його повернення, залишив булаву та бунчук і з кількома старшинами кинувся слідом за ханом. Між ними відбулася, як свідчать джерела, гостра розмова. В цілому хан підтвердив свою вірність союзові з Україною й пообіцяв наступного дня (2 липня) послати татар на допомогу Війську Запорозькому.

2 липня Хмельницький надіслав війську універсал із наказом підготуватися до бою на першу половину дня 4 липня. Подальші події в джерелах висвітлюються по-різному. Однак достовірно те, що Іслам - Гірей не лише не пішов назустріч проханням гетьмана і залишив українське військо в бою (це, на нашу думку, зайвий раз підтверджує, що його вчинок не був простою випадковістю), а й відмовився відпустити до козацького табору самого гетьмана (останнього було звільнено лише 12 липня).

Тим часом, сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, українці під заливним дощем рили окопи, висипали шанці, робили інші земляні укріплення. Центр табору містився над р. Пліснявою (рукавом р. Пляшівки), а зі східного боку прилягав до Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку він був перетворений на неприступну, оточену валами й ровами фортецю. За даними М. Ємьоловського, коли на світанку жовніри побачили «вали й окопи на половину списа», Ян Казимир скликав воєнну раду, яка зробила не досить втішний висновок: атакувати його не можна, бо це призведе до неминучих великих втрат. Тому вирішили взяти табір в облоіу.

День 1 липня минув для української сторони досить неспокійно. Затримувався Хмельницький, що породжувало нервозність. Виявилося, що без гетьмана генеральна старшина неспроможна підтримувати необхідний порядок і мишу дисципліну. До вечора їй усе ж удалося трохи стабілізувати ситуацію, не допустити поширення панічних настроїв. Наступного ранку заговорила козацька артилерія, було зірвано намагання польського командування перекинути в тил козакам нові сили. Та заразом розкрилися наміри частини старшини й козаків таємно вибратися з табору. За таких умов особливо гостро постало питання про обрання — до повернення Хмельницького — наказного гетьмана. На скликаній раді перевагу було надано популярному серед низів полковникові Ф. Джеджалію. Всі почали вимагати від нього конкретних дій: «Або виводи [з оточення], або миримся, або б'ємося, або поклонімося [королю]». Деякі джерела свідчать, що вже 2 липня частина старшини таємно звернулася до Яна Казимира з проханням виявити до них милосердя. Цього ж дня до І. Виш - невецького написав листа полковник М. Криса, пропонуючи йому поручитися за козаків перед королем та обіцяючи за два дні скласти зброю.

Одержавши листа від старшини, Ян Казимир скликав раду. Одна частина сановників і офіцерів висловлювалася за те, щоб виявити до козаків милість, стративши при цьому «найвизначніших бунтівників», інша пропонувала підступний план — пообіцяти їм пробачення, роззброїти, а потім ліквідувати, щоб «назавжди знищити саме козацьке ім'я». Дійти якогось певного рішення не вдалося. Офіцери домагалися від командування рішучіших дій, вважали за доцільне переправити через річку кінноту, щоб повністю блокувати козаків. З липня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами. Того самого дня в українському таборі отримали гетьманський універсал із повідо. мленням, що він сам прибуде на допомогу з ханом. По його отриманні козаки почали готуватися до запланованого на наступний день наступу. В ніч на 4 липня було вчинено сміливий напад на польські підрозділи в тилу козацького табору. Раптовим ударом козаки оволоділи шанцями противника на пагорбі. Лише ціною значних утрат німецькій піхоті Убальда все ж удалося їх відбити. Одночасно за розпорядженням Джеджалія почалося планомірне зменшення розмірів табору, щоб поліпшити його обороноздатність; зводилася нова система зеліляних укріплень. Не виключено, що, не дочекавшись повернення Хмельницького, старшинська рада вирішила послати королю листа, висловлюючи згоду на укладення миру за Зборівським договором.

Зі свого боку Ян Казимир уживав заходів щодо повного оточення українців, але водночас він відхилив усі пропозиції розпочати штурм, бо це призвело б до величезних втрат. Тому вище й нижче українського табору жовніри будували мости й греблі через Пляшівку й болота, рили шанці, зводили редути. Інженерними роботами керували Убальд, Гішиємський, Геткант. Важкі гармати були привезені з Бродів, очікували їх і зі Львова. 5 липня з тил козакам було відправлено 1 тис. кінних жовнірів на чолі з Балабаном.

Джеджалій не міг не розуміти небезпеки, що крилася з цій тактиці короля, тому вирішив у ніч на 5 липня напасти на польські позиції. Однак місячне світло допомогло жовнірам помітити приготування козаків і забити тривогу. Від задуму довелося відмовитися. Зірвалася й спроба провести наскок на противника наступної ночі, тільки цього разу через сильний дощ. День розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу. Спочатку їх прийняв М. Потоцький, обсипаючи козаків докорами та звинуваченнями. Згодом парламентарі через посередництво канцлера Лещинського передали Янові Казимиру листа й майже годину чекали на відповідь. Зрозуміло, протягом такого короткого часу польському урядові важко було прийняти якесь конкретне рішення. Тому канцлер позідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав важливу інформацію про становище в таборі й запропонував низку заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська.

Ранком 7 липня посли знову з'явилися до Яна Казимира. Ім було запропоновано видати 16 (за іншими даними — 17) полковників, частину яких передбачалося стратити, а інших залишити заручниками за Хмельницького та Виговського; повернути полонених жовнірів і шляхту; розірвати союз із татарами; віддати гармати, корогви, барабани, гетьманські бунчук і булаву; вдовольнитися умовами Куруківської угоди тощо. Як бачимо, ці вимоги являли собою своєрідний ультиматум польського уряду, який повністю ігнорував зміни, що відбулися в українських землях від початку революції, не залишаючи козацькій Україні найменших шансів на автономію в межах Речі Посполитої.

Реакція більшості козацтва була негативною. Зібрана «чорна» рада відхилила королівські вимоги й погоджувалася на мир лише на умовах Зборівського договору. Обурений позицією українців, Ян Казимир наказав артилерії розпочати обстріл їхнього табору. 9 липня, щоб закрити українцям шлях можливого відступу, Ян Казимир послав їм у тил брацлавського воєводу з трьома полками. Було навіть задумано провести штурм, однак двоє відважних козацьких розвідників, довідавшись про це, зуміли «на очах у всіх» перебігти до свого табору й попередити про небезпеку. Таким чином, план польського командування було зірвано.

Становище в українському війську з кожним днем погіршувалося. Не вірячи в можливість успішного завершення боротьби, чимало козаків, селян та міщан покидало обоз, а деякі навіть переходили на бік короля. Є дані, що серед останніх виявився також якийсь полковник Головацький. Наростало невдоволення низів війська діями Дже - джалія, а також їхня недовіра до козацької старшини. В такій напруженій ситуації більшість старшини вирішила виходити з оточення.

Не виключено, що 8 липня на місце Ф. Джеджалія було обрано М. Гладкого. Наступного дня старшина відправила своїх посланців на переговори до Яна Казимира та польських сановників. Однак після брутального прийому, влаштованого їхній делегації поляками, в української сторони вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на 10 липня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». Щоб приспати пильність поляків, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.

Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку, щоб уточнити напрям атаки на позиції брацлавського воєводи. Окремі козацькі сотні, напевно, вступали в сутички з польськими корогвами, аби з'ясувати сили противника. Основна ж частина старшини проявила, на нашу думку, велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на десяту годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Як слушно зауважував Г. Граб'янка, «смято - шися вси сущіе в обозе». Почалася стихійна переправа.

Помітивши цей нелад, Богун кинузся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. В такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Втрати українського війська виявилися досить відчутними. За даними одних джерел, вони становили приблизно 4 тис. осіб, за іншими — 8 тис., причому більшість їх загинула не від рук ворога, а внаслідок сум'яття на переправах.

Довідавшись, що українці покинули табір, Ян Казимир і коронний гетьман негайно послали туди підрозділи кварцяного війська. Вони застали лише хворих, жінок і дітей (їх було іут же вирізано), а також деякі козацькі підрозділи, що прикривали відступ. Невмирущою славою вкрили себе 300 козаків, котрі відмовилися скласти зброю й тривалий час захищалися на одному з островів. Останній із них, озброєний лише самопалом і косою, ще кілька годин відбивався від жовнірів, поки не був убитий. До рук жовнірів потрапило небагато вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 корогв, у тому числі й подарованих Хмельницькому Владиславом IV і Яном Казимиром, одна з його булав, документи гетьманської канцелярії та скарбниця з 30 тис. талерів. Схоплено було турецького гінця й убито корінфського митрополита Іоасафа. Основні сили українського війська таки вирвалися з оточення (за образним виразом одного зі шляхтичів — учасника битви, поляки «випустили вовка»). Відступ українських полків сплутав усі плани польського уряду. Частина шляхти розуміла, що наступ польської армії неминуче викличе опір українського населення, що призведе до нових боїв. Рішуче протестувало й посполите рушення, яке, незважаючи на вмовляння Вишневецького, Лянцкоронського та інших сенаторів, навідріз відмовилося від участі в наступі на південь України й погодилося тільки дати гроші на утримання кількох тисяч жовнірів. Імпульсивний король вирішив особисто очолити похід кварцяного війська, розраховуючи, що його порив підтримає частина шляхти. Однак цього не сталося. Змушений відмовитися від наступу, король видав інструкцію коронному гетьманові щодо умови можливого замирення з козаками. Її аналіз свідчить, що уряд Речі Посполитої не сумнівався в повній капітуляції Війська Запорозького і маз намір відновити принципи «Ординації» 1638 р.