Заселення Південної України

Розглядаючи кріпаччину в Південній Україні в першій чверті XІX ст., один із сучасників завважив, що "хоча деякі поміщики обтяжу­ють селян важкими роботами й переслідують нестерпними вимога­ми, на загал можна сказати, що в Південній Україні застосовуються у відношенні до селян більш людяні права, ніж в інших російських губерніях, і через те тут утиски були менші, ніж деінде. Селяни на­віть не питали у панів дозволу на одруження, вважаючи, що пан не має права вмішуватися в родинне життя своїх підданих". А в Криму населення зовсім було свобідне, бо "згідно з магометанським зако­ном мусульманин не може бути кріпаком". З уваги на те, після заво­ювання Криму Росією, уряд не відважився вводити там кріпацьку систему, щоб затримати населення, яке втікало до Туреччини. Уна­слідок того у Криму не введено закону про закріплення селян до землі й залишено їм особисту свободу; татари не платили податків і не були зобов'язані служити у війську, бо те все противилося му­сульманській релігії.

У Російсько-турецькій війні 1812 р. Росія захопила Басарабію, територію між ріками долішнім Дністром на сході, Прутом і гир­лом Дунаю на заході та Чорним морем на полудні. Ці землі, засе­лені у Х-ХІІ ст. українськими племенами, уличами й тиверцями, належали до Київської держави, а в XII-XIV ст. — до Галицько-Волинської держави. Наприкінці XIV ст. Басарабію зайняли мол­давські воєводи і з того часу туди почали напливати румуни, бол­гари, гагаузи та інші. Але навіть у 1812 р. Басарабія була дуже слабо заселена й нараховувала заледве 51 121 родину. Рахуючи пересічно п'ять осіб на родину, Басарабія мала близько 256 тисяч населен­ня. Однак найслабше була заселена південна степова частина Ба­сарабії — Буджак (турецьке слово, що означає "кут", тобто тери­торію на західному чорноморському побережжі, поміж гирлом Ду­наю і долішнім Дністром аж до Троянських валів на південному заході). Малозалюднені землі Басарабії взагалі, а Буджака зокрема, стали новим притулком для всіх втікачів від кріпаччини, якої там зовсім не було. Хто переселився до Басарабії із Правобережної чи Лівобережної України, як також і з Росії — ставав вільною люди­ною. І це стверджувалося навіть у документах, що "поміщики ро­сійських губерній, які спроваджували своїх селян на землі, закуп­лені в Басарабській області, не можуть ними розпоряджатися за кріпацькими законами, бо тим людям надається тут такі громадян­ські й особисті права, якими користується корінне населення об­ласті".

В Україну 1814 р. прибула частина німців із Варшавського кня­зівства, які перейшли на територію Буджака й тут організували шість колоній. Протягом наступних років населення Басарабії більш чим подвоїлося і в 1824 р. зросло до 586 тисяч, з чого більшість стано­вили переселенці з України, а крім того німці з Польщі, росіяни та болгари. У 1828-1832 роках колонізація Басарабії зросла за ра­хунок болгар, українців і росіян, а пізніше головно з Молдавії, з України й Росії. Населення Басарабії вже у 1858 р. становило 1 018 775 осіб, з них молдавани 51,4%, українці — 21,32%, болгари — 10%, жиди — 7,25%, інші — 10%. Українці становили переваж­ну більшість у Хотинському повіті. В Акерманському повіті вони становили най численнішу національну групу населення — 28%, на другому місці були молдавани — 27,5% населення. З Басарабії ро­сійський уряд створив окрему область із центром у місті Кишине-ві з окремим правлінням. У 1828 р. Басарабію включено в Ново­російське генерал-губернаторство та підпорядковано "новоросійсь­кому" генерал-губернаторові, яким від 1823 до 1844 р. був князь Михайло Воронцов.

У 1816-1817 pp. німецька еміграція в Україну посилилася, зок­рема з південної Німеччини, яка здебільшого транспортувалася во­дами Дунаю, від Ульму до Ізмаїла. Так створилися великі колонії в Буджаку, Приазов'ї на річці Молочні Води. У Маріупольській ок­рузі, де вже раніше поселилися греки, прибуло також багато ви­хідців із Західної Прусії, Чехії та Польщі. У 1823 р. в районі Марі­уполя було вже 17 нових колоній, в тому числі шість католицьких. Майже одночасно на річці Берда появилися три колонії, які дали початок Бердянській окрузі. Наприкінці декілька німецьких коло­ній створилися також у Криму коло Сімферополя.

Заселення Південної України з її запорізькими степами та на­ближення до Чорного моря мали величезне значення для України, незважаючи на те, що робилося все це "во славу Росії та її вели­чі",— писала Полонська-Василенко. — Прагнення Росії заволоді­ти чорноморським узбережжям збігалося з прагненнями України, яка весь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на Чорному морі... Україна дістала вихід до Чорного моря і перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку".

Наприкінці XVIII ст. до Південної України іммігрувало багато німців з Німеччини. Чимало з них поселилося біля Одеси. Іммі­грантам з-за кордону, які заселяли причорноморські степи, уряд створював сприятливі умови, надавав матеріальну допомогу, щоб вони могли закріпитися на нових землях. Були це здебільша люди, які не знали місцевої мови, ані культурно, ані релігійно не могли пристосовуватися до свого українського оточення й тому вони так і залишилися в розмовній мові населення — "колоністами". Під релігійним оглядом вони були лютеранського, католицького, а то й жидівського віровизнання, що різко відрізняло колоністів від до­вколишнього населення.

Україна й Білорусь разом з Прибалтикою входили в т. зв. "сму­гу осілости" для жидів. До Південної України й Білорусі переїхало багато жидів. Наприклад, під кінець XIX ст., в місті Бердичеві, що лежить за 150 кілометрів на південний захід від Києва, жиди становили 80% населення. То було єдине місто в Російській імпе­рії, де навіть поліція говорила по жидівськи (ідіш). Але жиди, які хотіли займатися хліборобством, могли творити свої колонії на пів­дні України і їм створювали такі ж самі умови, як і іншим чужи­нецьким колоністам.

У 1807-1812 pp. російський уряд почав переселяти росіян зі Смо­ленської губернії, які отримували по 15 десятин землі на особу чо­ловічої статі, тобто в середньому на родину припадало коло 40 де­сятин землі. У 1812 p., коли вже назрівала війна з Наполеоном, російський уряд у лютому дав розпорядження, щоб населення бі­лоруського Бобилецького староства, до речі вірних Уніатської Цер­кви, що знаходилося близько західних кордонів Російської імперії, до двох місяців перенеслося також в Україну, в Єлисаветградський район. Через погану погоду їх багато погинуло з голоду й холоду — до Єлисаветграду прибуло бл. 4,5 тис. осіб, які остаточно посе­лилися між річками Інгулом та Інгульцем. Вони також дістали пе­ресічно по 12 десятин на особу чоловічої статі і більше 170 000 руб­лів допомоги готівкою, а за 5 500 рублів їм куплено сільськогоспо­дарський інвентар.

Коли ж у 1807 р. Наполеон створив Варшавське Князівство, ро­сійський уряд закликав німців, які проживали в Варшаві, пересе­лятися до південної України і навіть платив їм кошти переїзду, й оселяв поблизу менонітських колоній, заснованих ще за Катерини II, тобто понад Дніпром, і в районі Молочних Вод. Кожна німецька родина, що іммігрувала до України, дістала від Російського уряду 60 десятин у вічне володіння. У 1814 р. "варшавських переселен­ців" налічувалося 1 743 родини, або бл. 8 000 осіб. Всі вони прий­шли в Україну майже голі. Разом з німцями іммігрували також і деякі поляки".

У районі Молочних Вод поселилися на початку XIX ст. також і ногайці, кочове плем'я, що провадило ще кочове життя і зберігало родово-племінний устрій. їх Туреччина вживала як основну удар­ну силу проти Росії під час російсько-турецьких воєн. У часі вій­ни 1768-1774 частина ногайців, під впливом російської агітації в Буджаку і Очаківській області, вступила в союз з Росією й пересе­лилася на територію між Доном і Кубанню. Після захоплення Росією Криму російський уряд забув про свої обіцянки ногайцям і намагався силою переселити їх у Приуральські степи, щоб вони не могли контактувати з турками. Ногайці протестували і масово втікали за ріку Кубань. Російський уряд намагався затримати їх і дійшло до сутички, в якій багато ногайців загинуло. Урешті всіх тих, яких затримано, уряд переселив частину над Каспійське море, а частину числом коло 5 000 над Азовське море, поміж устями рік Молочні Води і Берда аж до р. Токмак на північному заході. Кате­рина II наділила ногайців усіма привілеями колоністів, намагаючись зробити з них осілих хліборобів. Але цар Павло І зачислив ногай­ців до державних селян й обложив їх звичайними податками1.

На початку XIX ст. на запорізькі землі почали напливати іммі­гранти з Балкан, які на основі указу з 29 грудня 1819 р. мали всі права і привілеї, надані чужинцям, званих колоністами, замешкалих у Новоросійських губерніях і в Басарабії. "Крім того, що кож­ний колоніст діставав на родину 60 десятин державної землі, він мав право купувати землі у поміщиків й володіти ними, як своєю власністю, заводити на них фабрики, торгувати, вступати в різні цехи. Задунайські колоністи були звільнені від військової служби так як і всі інші чужинці колоністи".

Колонізація півдня України протягом всього XIX ст. у великій мірі відбувалася стихійно. Але поруч з тим, уряд спроваджував пе­реселенців, яким у 60-х роках в одній лише Херсонській губернії відведено для переселенців 26 233 десятини державної землі, а з 1881 по 1893 р. по всіх трьох південних українських губерніях — 157 946 десятин роздано переселенцям з центральних російських губерній, або німецьким колоністам. В тому ж самому часі селян­ство Київської, Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній терпіло на брак землі. Починаючи з 1795 р. по 1897 р. питома вага українського населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на 13%. В Катеринославській та Херсонській губерніях, які були посиленими районами колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало 83-90% українського населення, а через сто років — ук­раїнці становили уже тільки половину населення.

Уряд переселював на українські території також і росіян різних релігійних сект, старовірів, духоборів і молокан, а на державні під­приємства спроваджував кваліфікованих робітників. Зокрема помі­щики, щоб заселити набуті землі, переводили своїх кріпаків на пів­день України. Крім того, приходили ще й т. зв. "безпаспортні бро­дяги". На нових поселеннях, куди прибували росіяни — там вони переносили, згідно зі своєю хліборобською традицією, т. зв. общини, тобто спільне користування наділеною їм землею цілою громадою, тоді коли українці розділяли землю поміж родинами й брали її у вічне користування.

На Лівобережній Україні (Гетьманщина й Слобожанщина), по­мимо заведених царицею Катериною II нових порядків на російський зразок, задержалося ще багато із старовини. Хоча селянство було закріпачене, козаки залишилися і надалі вільним козацьким ста­ном, завдяки чому майже третина сільського населення була віль­ною. Хоча старі суди були скасовані й заступлені новими —- ро­сійськими, але закони залишено старі, українські. Запроваджено новий адміністративний устрій, але посади, починаючи від губер­натора й кінчаючи останнім канцеляристом, заповнялися місцеви­ми людьми. Отже, на Лівобережжі збереглася як найвищий стан у суспільстві своя власна провідна верства, колишня козацька стар­шина, а тепер шляхетство або дворянство. Під кінець XIX ст. в європейській частині Російської імперії проживало 654 мільйони населення, з того 533 691 особа належали до шляхти-дворянства, отже, навіть не один відсоток усього населення імперії. З того біль­ша частина знаходилася в західних і південно-західних губерніях, що колись належали до Польщі. В українських дев'ятьох губерніях налічувалося 128 596 осіб, приналежних до шляхти-дворянства, з того величезна більшість чужинців.

На початку XIX ст. величезна більшість земель Правобережжя була власністю польських панів. Наприклад, на просторі поміж Ва­сильковом та Уманню, тобто понад 60 кілометрів, простягалися зем­лі графів Браніцьких, на яких було 30 000 селян-кріпаків чоловічої статі, отже, разом з жінками, ще раз стільки. Крім того, до них належали ще й містечка, так що вся територія із населенням пе­ревищувала деякі німецькі державки. Подібні маєтки мали графи Потоцькі та ін.. Користаючи із такого вигідного становища, польсь­ка аристократія далі мріяла як відбудувати Польщу в межах з пе­ред 1772 року й тому намагалася зберегти і закріпити свої культур­ні впливи в межах своїх посілостей.

З початку XIX ст. ціле Правобережжя приєднано до Віденської шкільної округи, де польські аристократи втішалися великими впли­вами. Князь Адам Чарторийський, близький приятель царя Олек­сандра І, будучи куратором Віденської шкільної округи, свої добрі зв'язки з царем використовував для польської справи. Зокрема, близький співробітник кн. Чарторийського — Тадеуш Чацький, ді­дич з Київщини й великий польський патріот, розбудовував на Пра­вобережжі польське шкільництво, а для вищої освіти у Крем'янці на Волині засновано ліцей із прекрасною бібліотекою, "щоб під­готовити молоде покоління нести тягар відбудови Польщі". Всі ці школи були розсадниками польської культури і просвіти на Правобережжі. У цьому допомагали їм також і польські науковці, як наприклад історик Иоахим Лелевель, які доводили, що українці, це тільки інша відміна поляків.

На це звернули увагу українці — міністри освіти в російському уряді й намагалися протидіяти тому. Один іх них, вихованець Ки­ївської Могилянської академії, граф Петро Завадовський (1738-1812), будучи 1805 р. в Києві "проектував відчинити там універси­тет для боротьби з полонізацією краю", але Чарториський своїми впливами знівечив той план. Другий міністр освіти, Андрій Розумовський (1752-1838), хотів відкрити університет на Волині й на­віть волинські польські пани підтримували його в тому, але з тих заходів також нічого не вийшло.

Так обезправнений і принижений український народ зустрічав XIX століття. Здавалося, України вже немає, а є тільки офіційна назва Малоросія зі своїм малоросійським народом. Але це було тіль­ки так назовні. На ділі ж, внутрі народу, а зокрема серед його про­відної верстви, пробуджувалася тута за вільним життям, бажання бути собою.

загрузка...