Буковина

Буковина — це край між середнім Дністром і головним хреб­том Карпат у басейні ріки Прута й горішнього Серета на пограниччі української та румунської національних територій. Назва Бу­ковина вперше стрічається у XIV ст. і походить від великих буко­вих лісів. Спочатку вона означала простір на кордонах тодішньої Молдавії й Польщі; згодом, зокрема, після захоплення Буковини Австрією, вона поширилася на весь край.

Від X ст. територія сучасної Буковини становила частину Ки­ївської держави Руси-України. Буковина разом з іншими землями в долині між ріками Дністром і Прутом, що простягаються аж до Дунаю і Чорного моря, була заселена в основному українськими племенами і в XII ст. творила частину Галицько-Волинської дер­жави. У тих часах Буковина була мостом між північним заходом Галицько-Волинської держави і Чорним морем, де простягалася тоді могутня Візантійська імперія.

У 1241 р. Буковина потрапила під зверхність татарських ханів і була відділена від Галицько-Волинської держави. Пізніше мол­давська колонізація посунулася далі на північ і Буковина стала ча­стиною молдавського князівства. Молдавія не тільки не усунула ав­тохтонного українського населення, але й сама потрапила під вплив української культури й політичного розвитку.

З упадком Візантійської імперії у XV ст. на південному сході Європи і на Близькому Сході виросла нова Оттоманська імперія, яка у XVI ст. поширила своє володіння і на Молдавію, у складі якої знаходилася Буковина. Наприкінці XVII ст. у середущій, як і в південній Молдавії, процес румунізації переміг і українська мова зникла з церкви й урядових установ. Одначе у північній частині Молдавського князівства, тобто сучасній Буковині, збереглося не тільки автохтонне українське населення, але також його мова, по­бут, культура.

У часі російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Молдавію й Во­лощину, що були під зверхністю турецького султана, захопили російські війська. Від 1769 p. вони перебували на Буковині, а їхнє командування у Чернівцях. Але успіхи Росії у війні з Туреччиною, яка готувалася до наступу на Балкани, занепокоїли Австрію. Тому, коли Туреччина запропонувала Австрії посередництво між воюючи­ми сторонами, Австрія радо на те погодилася. В остаточному ви-сліді, це коштувало Туреччині північної частини Молдавського во­єводства — Буковини.

Беручи до уваги стратегічне значення Буковини, яка єднала Га­личину з Сємигородом, Австрія скористала зі скрутного положення Туреччини і в порозумінні з російським командуванням у 1774 р. ввела свої війська до північної частини молдавського воєводства, тобто сучасної Буковини. У переговорах з Туреччиною Австрія ви­сунула свої історичні претензії на Буковину на підставі колишньої приналежності її до Покуття.

Австрійська цісарева Марія Терезія, окупувавши Галичину при першому розподілі Польщі 1772 p., вважала себе правним спадко­ємцем також і окупованої частини Молдавії, як колишньої скла­дової частини галицького королівства. Знеможена війною Туреч­чина погодилася на вимогу Габсбургів і 7 травня 1775 р. підписала у Константинополі договір, згідно з яким Австрія перебрала ту те­риторію під своє панування. Цій трансакції спротивився молдавсь­кий воєвода Ґрігоре Ґіка, але його протести не принесли користі, і він за те наклав головою.

Цій території, яка становила близько 10 500 квадратних кіло­метрів, австрійський уряд офіційно надав популярну тут ще з XIV ст. назву Буковина. А оскільки Буковина від півночі й заходу ме­жувала з Галичиною, то у 1786 р. її як окрему округу з адміністра­тивним центром у Чернівцях прилучено до Галичини.

Буковина 1774 р. мала заледве 277 заселених пунктів, у тому три більших міста: Сучава, Серет і Чернівці. Перший перепис населення в 1774 р. виявив, що на терені Буковини проживало 14 650 родин, в тому числі 22 родини бояр, 175 родин дрібної шляхти, на загал 75 000 осіб. За національним складом населення Буковини стано­вило 60% українців, 26% румунів та 5% інших національностей (ци­гани, жиди, вірмени тощо). Молдавське, тобто румунське населення розміщалося в основному в південних районах Буковини.

З переходом Буковини під владу Габсбургів, австрійський уряд намагався збільшити населення за допомогою імміграції з інших своїх або й чужих теренів. З цього скористали найбільше молдавські румуни, а в деякій мірі й українці з Галичини. Почався також ве­ликий наплив німців, дещо поляків, зокрема на різні високі та середні урядові посади. Згідно з військовим переписом у 1840 р. бу­ло вже 339 669 мешканців, які проживали у трьох містах, двох пе­редмістях, чотирьох містечках та 278 селах. Серед них було 449 ду­ховних осіб, 1840 шляхти-боярів, 454 урядовців і пенсіонерів, 375 мистців і ремісників та 26 ПО господарів. Молоді від 1 року до 18 літ налічувалося 85 517 осіб, а всіх жінок 168 548.

Буковина творила окрему округу, якою завідував окружний ста­роста, відповідальний перед галицьким губернатором. Окружними старостами були звичайно німці, або румуни, які, за малими виїм­ками, послушно виконували розпорядження галицької адміністра­ції, що знаходилася в руках поляків.

За час перебування Буковини під австрійським пануванням й завдяки австрійській імміграційній політиці, населення її зросло в 1900 р. до 723 000 чол., а в 1910 до майже 795 тис. осіб. Отже, воно зросло більше як у десять разів і стало багатонаціональним. Незва­жаючи на те, українці все таки залишилися найбільш чисельною групою, понад 305 тис. або 38,4% усього населення, і в Північній Буковині становили переважну більшість. На другому місці були румуни — 273 250 або 34,4%, і становили більшість у Південній Буковині. Не цілих 168 850 (21,1%) становила німецька група, яка проживала здебільшого в містах, як державні урядники, а головно в Чернівцях; поляки начисляли поверх 36 тисяч (4,6%) та понад 11500 (1,5%) інших національностей, а в тому найбільше жидів2.

У гірських околицях Буковини, тобто на Буковинській Гуцульщині, за молдавського періоду не було панщини, бо не було панських маєтків та інших господарських споруд, ані панської ор­ної землі, на якій селяни мали б відробляти панщину. Однак біль­шість селян "на долах", тобто на буковинських низинах, була під­даними різних панів-бояр, але їхні взаємовідносини нормувалися "Золотою Грамотою" воєводи Олександра Пки від 1 січня 1766 р. На підставі цієї грамоти піддані селяни мали відробляти 12 днів панщини на рік (4 дні навесні, 4 — влітку і 4 восени) та платили панові десятину з урожаю. Самі ж пани-бояри всю свою землю від­давали в користування селян і самі рідко мали своє власне госпо­дарство. Крім того, було ще й багато інших зобов'язань супроти панів, як також супроти держави, якій платили податки. Подібно як і в Галичині пани-бояри на Буковині надуживали своїми пра­вами і вимагали від селян далеко більше, як на це дозволяв закон. Однак панщина на Буковині не була така жахлива, як у Галичині. Але все ж таки Буковина перебувала у занедбаному стані й новий австрійський володар почав запроваджувати деякі реформи, щоб під­нести добробут новозайнятого краю.

Цісар Иосиф II 1781 p. окремим декретом замінив кріпаччину, в якій селяни, чи пак "душі", вважалися власністю пана-поміщика, на панщину, в якій пани були власниками не селян, але зем­лі, яку селяни "діставали" від панів для власного користування. У цей час землевласники почали закладати на Верховині, тобто на Гуцульщині, господарські споруди (корчми, млини тощо) і притя­гати до роботи підлеглих їм селян, але це відбувалося тільки на основі договорів, бо "Золота Грамота" не передбачувала примусо­вої праці-панщини1. Згідно з декретом цісаря, селяни мали самі складати умови зі своїми панами-боярами, щоб визначити, скіль­ки кожний з них мусів працювати на пана за одержану від нього землю. Так повільно заходила панщина й на Буковинську Гуцульщину. Але згідно з законом, селяни завжди мали право вносити скарги на своїх панів-дідичів, коли вони надуживали зі своїх прав. У 1788 р. уряд затвердив для селян право на власність тих грунтів, які були в їхньому користуванні.

У Чернівцях 1782 р. створено окрему буковинську православну митрополію і засновано духовну семінарію для кандидатів на пра­вославних священиків, спершу у Сучаві, а в 1789 р. ЇЇ перенесено також до Чернівець. Австрійський уряд 1786 р. відібрав від мона­стирів і церковних парафій землю та створив з них Релігійний Фонд Буковини.

Унаслідок того, що через кілька століть Буковина перебувала у складі Молдавського воєводства, її аристократія складалася здебіль­шого з молдавських бояр — румунів, хоча населення її було в ос­новному українським, чи як тоді називали — руським. Молдавські аристократи, подібно як і польські в Галичині, швидко зуміли знай­ти шлях до двору Габсбургів у Відні й були визнані речниками Бу­ковини. Своє впливове становище вони вживали не тільки для влас­них вигод, але також і для румунізації краю.

Від 1785 р. на Буковині засновано цілий ряд шкіл. Але знову ж таки завдяки впливам румунських бояр, у цих школах мовою на­вчання була німецька або румунська. Оскільки вчителями були ру­муни, то школи стали засобом румунізації українських дітей.

загрузка...